Online

С искренним – искренно

С искренним – искренно


Когда темная полоса
заканчивается и на нашей улице начинается праздник, мы начинаем верить, что Бог
благоволит к нам особенным образом. Если успех продолжительный, эта вера
укрепляется, причем не только в Бога и Его милость к нам, но и в самих себя, в
свою особость, избранность, исключительность.
Зная историю Давида, трудно
понять высокопарность его слога. Ведь еще недавно он убивался о своих грехах, а
тут хвалится своей правдой, чистотой, верностью, непорочностью. И успех,
подаренный Богом, толкует не как милость, но как “воздание”
, т.е. полностью
заслуженное благо, полученное «по правде… и чистоте».

“Воздал мне Господь по
правде моей, по чистоте рук моих вознаградил меня. Ибо я хранил пути Господа и
не был нечестивым пред Богом моим, ибо все заповеди Его предо мною, и от
уставов Его я не отступал, и был непорочен пред Ним, и остерегался, чтобы не
согрешить мне. И воздал мне Господь по правде моей, по чистоте моей пред очами
Его” (2
Царств
22:21-25
).

Как же так? Убица и
прелюбодей повторяет слова о “правде” и “чистоте”. Как это выглядит в глазах
народа? Как это отзывается в ушах Мелхолы и Вирсавии?
Есть только одно пояснение.
Царь искренен и в своем раскаянии, и в своей радости. И если в одном псалме мы
встречаем мотивы покаянные, то в другом – благодарственные. 
Давид мучился
своими грехами более чем довольно, потому после покаяния и прощения он
старается о них не думать, он переключается в режим благодарения. 
Будто ничего
не было. Будто начинается новая жизнь.
Давид искренен в своей
уверенности. 
Бог не только обличает грех, но и прощает его. 
Бог не только
принимает кающегося, но и благословляет его.

“С милостивым Ты поступаешь
милостиво, с мужем искренним — искренно, с чистым — чисто, а с лукавым — по
лукавству его” (22:26-27).

0
0
1
316
1804
ASR
15
4
2116
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}


Если бы в песнях Давида не
было радости и благодарности, чистоты и правды, его можно было бы заподзрить в
лукавстве. Но он хочет быть настоящим, а потому поет о том, что с ним
действительно происходит – обновление жизни и щедрое воздания от Господа. Но не
за “правду” и “чистоту” святой жизни, а за правду и чистоту жизни покаянной.

Що я бачу в Реформації та її конфесіональних експериментах?

Що я бачу в Реформації та її конфесіональних експериментах?

Протиставлення домінуючій традиції;
протест проти власної інерції;
невдоволення системою;
невдоволення собою;
вимогу права іншого бути, бути іншим;
рішення наважитися самому стати іншим;
спробу змінити історію;
боротьбу за можливі й неможливі образи майбутнього;
християнство відкрите проти закритого;
християнство особистісне проти християнства інституціонального;
майбутнє проти минулого;
своє прочитання Біблії як своєї Біблії;
вимогу особистих відносин з Богом;
протест проти Бога системи;
сполучення містики і прагматики;
примирення з мирським;
освячення повсякденності;
десакралізацію особливого і сакралізацію всього;
апологію моєї віри як моєї віри;
спрямованість до Бога як мого Бога;
нове ставлення до Церкви як моєї і нашої;
сприйняття часу як мого часу;
особистісне ставлення до політики і культури, в якому
я виступаю суб’єктом;

0
0
1
172
982
ASR
8
2
1152
14.0

96
800×600

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:»Times New Roman»;}

картину світу, де я і Бог з’єднані прямим зв’язком; де можна бути
вільним і при цьому стояти твердо; де все стає можливим; де християнство тільки
починається, прямо тут і тепер, в акті мого ставлення, у слухняності Божому Слову,
у сміливості моєї віри

Відкритий протестантизм

Відкритий протестантизм
Протестантизм відкритий – це
конфесіональний підвид, збірне ім’я для цілої безлічі конфесіональних традицій,
об’єднаних зв’язком з подією і спадщиною європейської Реформації, своєю
прихильністю Реформації як довгої і триваючої, своєю принциповою незавершеністю
і частковістю, скромним і слухняним включенням в єдність християнської церкви
та її історії.
Це безліч галузей на стародавньому
християнському древі. Це молодий конфесіональний досвід, повний суперечностей і
їх усвідомлення. Це не тільки радість з приводу нових експериментів, але й
почуття обов’язку стосовно триваючої традиції. Це сміливе освоєння нових епох і
територій. Це побожне і творче ставлення до Писання. Це безустанне
вслуховування і сповіщення Євангелії, її контекстуалізація, глобалізація,
інкультурація, деколонізація, деміфологізація. Це християнство, співзвучне духу
свого часу, відповідь на виклики епохи. Це бажання залишатися молодим, увесь
час починати з початку, радіти новизні та свіжості.
Безумовно, це деякий ідеальний тип. Але
без цього ідеального образу нам ні з чим буде зіставляти той соціологічний
матеріал, що зібраний у папці «Протестантизм».
До чого ж відкритий «відкритий
протестантизм»?
Відкритий до власної історії як історії
відкритої – з відкритим кінцем і відкритим початком. Він усіх готовий зробити
предметом спокійного критичного аналізу – антикатолицький і антиправославний
запал, синдром маргінальності, досвід виживання й опору, «нішевість» і
ринковість, націоналізм і імперскість, комплекси меншості й амбіції «моральної
більшості».
Інакше
кажучи, відкритий до власної критики, особливо за відому сектантскість, дрібний
конфесіоналізм і надмірний консерватизм. Але також за безбережний лібералізм і
марний екуменізм.
Відкритий протестантизм відкритий до
діалогу традицій. У тому числі до поглиблення своєї власної, до перевідкриття
забутих. І навіть до постконфесіоналізму.
Він відкритий до сучасності. Без її
ідеалізацій, але також без похмурого песимізму. Він знає: Бог діє в історії,
церква непереможна; збільшується гріх, збільшується і благодать. Звичайно,
етичний консерватизм українських протестантів відрізняє їх від європейських
побратимів. Але без запаморочення від власної святості. Відкритий протестантизм
відкритий до Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. Він цінує спадщину «старого
світу» і радується зростанню християнства в регіонах глобального Півдня. Він не
боїться «глобального потепління», але переживає за майбутнє Європи. Він з
вдячністю приймає дарунки інших традицій і регіонів, але і сам хоче послужити глобальному
співтовариству.
Відкритий протестантизм відкритий до
суспільства. Це частина громадянського суспільства, найбільш далека від
держави. Тут усе ще вірять у демократичні принципи общинного життя і свободу
совісті для всіх. Хоч з тривогою спостерігають, як цими свободами зловживають і
тим самим їх дискредитують.
Відкритий протестантизм відкритий до
того, щоби бути частиною, стати частиною відкритої національної і культурної
ідентичності. Він готовий до безперестанних контекстуалізацій і інкультурацій,
але творче вираження Євангелії завжди співвідносить з більш важливим – вірністю
суті й Духові.
Він відкритий до Божого Слова. І завжди
готовий бути судженим Богом і Його Словом. Він налаштований слухати більше
Бога, ніж людей; більше Бога, ніж себе.
Він відкритий до присутності та
дії Духа, він належить Духові і водимий Духом. Він тринітарний. Він знає не
тільки Отця-Творця, не тільки Сина-Спасителя, але також Духа Святого. І це
робить його не стільки догматичним і суворим у питаннях віри, скільки слухняним,
скромним і щедрим. Він не тримається за свою історію, за своє місце в історії,
за свій досвід і своє богослов’я. Він слідує за Духом, Котрий дихає, де хоче. І
це головний фактор відкритості.

0
0
1
564
3220
ASR
26
7
3777
14.0

96
800×600

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:»Times New Roman»;}

Почетный гражданин

Почетный гражданин
«Почетный
гражданин» (El ciudadano ilustre, 2015) возвращает нас к родным местам и
вопросам. Туда, где мы родились, откуда не просто сбежать и куда невозможно
вернуться.
«Думаю, что я всю
свою жизнь только и делал, что бежал из этого места», — говорит главный герой о
своем родном городе Саласе, куда решил вернуться уже состоявшимся писателем,
нобелевским лауреатом.
Но лучше бы он
этого не делал.
Город ждет его,
чтобы уничтожить – сравнять с обычными людьми, лишить особости, запугать и использовать
как нечто удобное.
За все эти годы
никто не изменился, ничто не изменилось. Здесь не любят выскочек, здесь правят
насилие, алчность и невежество.
«Я стараюсь
сделать мир чуть больше пригодным для проживания. Я знаю, что битва проиграна,
но от борьбы не оказываюсь. Оставайтесь такими же. Таким же обществом
лицемеров, которые тупо гордятся своим невежеством и своей дикостью. Простите,
что создал вам столько неприятностей. Живите и дальше спокойной жизнью.
Продолжайте делать из Саласа дорогой вашему сердцу рай».
Хуже всего, что и
сам герой все больше вплетается в местную историю, связывается с тем прошлым,
которое не выпускает. Уехать не на чем, убежать – не те годы. Спасать его
некому. Старые друзья стреляют в спину.
Родной городок –
опасное место. Он ждет, терпеливо ждет, что однажды ты клюнешь на его приманку.
Но вместо себя, родных мест и любимых людей ты встречаешь тени и сам
превращаешься в тень.
Реальность и
вымысел, настоящее и прошлое переплетаются. То, что было или могло было быть,
никуда не уходит, но терпеливо ждет тебя, окружая лабиринтом памяти и
запутанных связей. Писатель знает постмодернистие штампы: «Реальности нет,
реальность – это превалирующая интерпретация фактов». Но шрам от огнестрельного
ранения вполне реален, как бы его не толковали.

0
0
1
301
1721
ASR
14
4
2018
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Не возвращайся.
Позади ничего нет. Держись своей дорогой, обходя нобелевские церемонии и родные
места, сомнительные бары и пустые отели. Ведь погубить может не только погоня
за признанием, но и наивная ностальгия.

Теснота и простор

Теснота и простор
Давид поет с
юности. Пастуху это приличествовало. Но и став царем, он не прекращает
обращаться к Богу с песнями.
Ведь все, что
случается в жизни Давида – это от Бога. В песнях он осмысливает свою жизнь как
дар Божий, проповедует об этом, кается, благодарит.
Он не «сделал
себя сам». Он сам видит свою жизнь как чудо Божье, чудо Божьей милости и
щедрости.
Жизнь Давида мало
чем отличалась от жизни других, обычных, маленьких людей. Он не видел, не мог
видеть бОльшего масштаба. И даже когда он прославился и преуспел, он тоже мог
стать обычным, хотя и знатным, грешником. Человек склонен попадать в ямы и
западни, падать и тонуть.
Интересно, что
Синодальный перевод говорит о беде как тесноте, как месте или стихии, откуда не
вырваться:

 «Объяли меня волны смерти, и потоки беззакония устрашили меня; цепи
ада облегли меня, и сети смерти опутали меня. Но в тесноте моей я призвал
Господа» (2 Царств 22:5-7).

Беда – это
теснота, из которой нет выхода, в которой ты зажат, в которую пойман.
Но Бог может «потрясти,
всколебать» весь порядок этого падшего мира, в котором мы ограничены и пойманы.
Он сходит с высоты небес, «обнажает основания вселенной» и освобождает нас: 

«Простер Он руку с высоты, и взял меня, и извлек меня из вод многих… И вывел
меня на пространное место, избавил меня» (22:17,20).

Лишь Бог может
вывести нас на простор, где легко дышится и откуда все правильно видится. Чем
ближе мы к Богу, тем охотнее и легче расстаемся с привычными, но тесными
местами. Не привязываясь, не прячась, не теряясь. Выходя, освобождаясь,
вырастая, поднимаясь, открываясь.

0
0
1
284
1621
ASR
13
3
1902
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Нас не поймает ни
провинция, ни столица; ни бедность, ни богатство; ни зависимость, ни власть.
Бог – это бесконечный простор свободы. 
Никаких измерений, никаких ограничений
широты-долготы-высоты-глубины. Только в этой Божьей бесконечности мы можем
найти себя, свое место, свое счастье. 
Все остальное будет тесным.

Кровь и голод

Кровь и голод

Пролитая кровь
впитывается в землю, но продолжает вопиять. Давиду приходится платить за  своего предшественника.
Три года длится
голод. За что? Бог отвечает Давиду: «Это ради Саула и его кровожадного дома
его, за то, что он умертвил Гаваонитян» (2 Царств 21:1).
Оказывается, Саул
попытался истребить Гаваонитян «по ревности своей о потомках Израиля и Иуды»
(21:2). Видимо, первый царь хотел как лучше – расовой и духовной чистоты. Ради
своего народа хотел истребить чужаков. Но забыл о ранее данной Гаваонитянам
клятве.
За кровь нужно
платить кровью. Гаваонитяне требуют выдать им потомков Саула. И Давид выдает им
семерых сыновей из дома Саулова, пятеро из которых совсем ему не чужие.
«Повесили их на горе пред Господом» (21:9).
Но Рицпа,
наложница Саула, охраняла их тела и оплакивала во вретище. Ради нее Давид
погребает кости погибших как подобает – с достоинством и миром.
Лишь тогда
«умилостивился Бог над страною» (21:14).
Нарушенные клятвы
заканчиваются бедой для всей страны. Плакали Гаваонитяне, плачет дом
Саула.  Плачут над убиенными детьми,
плачут голодные дети.

0
0
1
185
1056
ASR
8
2
1239
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Справедливость не
восстановить без пролития новой крови. Истории и кости нужно погребать – с достоинством
и миром, закрывая счета и прощая долги.

Реформація як повернення

Реформація як повернення

Ювілей
європейської Реформації вже самою своєю величиною переключає нашу увагу на
глобальні культурно-цивілізаційні виміри. Нам приємно усвідомлювати
всесвітньо-історичне значення Реформації, прилучатися до цього значення і тим
самим затверджуватися. «Ми вплинули на те й на це», «завдяки нам усе так
розвилося», «ми навчили працювати і заробляти», «ми відвоювали права і свободи»
та ін.
Безумовно,
це іміджеві тези. Іноді їх потрібно нагадувати, щоб підтвердити право на повагу
і думку, щоб не втратити свого місця в історії, не бути забутими і забитими.
У той самий
час ці «мирські» значення і смисли навряд чи мають першорядне значення для
Реформації як такої, як події духовної, церковної, богословської.
Якщо для
історії Нового часу Реформація стала початком майже неухильного прогресу, стала
новим стартом, чи стартом нового, то для історії церковної Реформація була
поверненням до споконвічного, першого старту, роботою над помилками, звіренням
з первісним планом, з першоджерелом.
Без поворотного
духовного руху не було б історичного ривка і цивілізаційного прогресу. Саме
відновлення віри і вірності Писанню, повернення до свого покликання і своїх
джерел додало Церкві нової сили, здатної на сміливу історичну творчість.
Ми часто
забуваємо, що Реформація була поверненням Церкви до світу (і перетворенням
цього світу) уже в другу чергу. У першу чергу вона була поверненням Церкви до
Бога, поверненням Церкви Богові. Церква повертала сама себе Богові. І лише
після цього вона могла повернутися до світу і служити світові.
Церква
поверталася до Бога, Котрий потім посилав її до світу. Тобто Церква поверталася
до світу з місією, отриманою від Бога. Це двояке повернення – звернення Церкви
до Бога і світу –  саме по собі є дуже
знаменним рухом.
Що це за
рух? Відкіля Церква поверталася? Церква поверталася від себе, від
зосередженості на собі.
Цей рух дуже важливо осмислити.
Питання не в індульгенціях, не у сваволі ієрархів і навіть не в богословських
єресях. Це окремі наслідки більш фундаментальної зради, підміни: Церква
припинила належати Богові і стала належати сама собі. Церква припинила бути
підзвітною і посланою, вона стала центром для себе і для світу. І таке уявлення
про себе відкрило двері всіляким зловживанням, виправдало їх.
Церква, що
невпинно розширює свою земну автономію, рано чи пізно визнає Бога непотрібним.
Ієрархи, які вирішують самостійно вічну долю людей, навряд чи будуть
заохочувати їхню особисту віру. Тримати Біблію під замком завжди набагато
вигідніше, ніж учити кожного її читати. Володіючи духовними багатствами, Церква
завжди схильна привласнювати їх і торгувати ними. Поєднуючи людей по всьому
світу, християнство завжди ризикує стати могутньою глобальною системою, що має
за мету власні, корпоративні, хоч, можливо, і цілком гідні інтереси.
Якщо ми
погодимося, що ці спокуси властиві всім християнським конфесіям, то зможемо
нарешті перевести увагу з католицького середньовіччя і замислитися про
повернення «нашої» Церкви Богові та Його місії.
Церква не
належить собі. Вона існує в посланні, у русі, що служить. Тут я хочу
акцентувати місіональний (missional) аспект Реформації. Бо саме наше розуміння
Церкви в контексті Missio Dei повертає їй належне, але аж ніяк не центральне
місце. При цьому дуже хочу уникнути примітивних тлумачень Реформації в ракурсі
місії Церкви.
Справді,
тема Реформації не дуже зручна для того, щоб «попроповідувати», чи
«поєвангелізувати». Не все так просто. Так, це тема місії. Але такої місії, що
потребує не підібраних заздалегідь цитат з Біблії, але живого і творчого свідчення.
Така місія жадає від Церкви критичної самооцінки, смиренності у світлі свого
історичного досвіду, повернення себе Богові, вручення себе Йому заради Його
місії. Адже для того, щоб передати світові Євангеліє, Церква сама повинна
повернутися до нього.
Отже, Церкві постійно загрожує зосередженість на собі, захопленість собою,
самодостатність, екклесіоцентризм. Реформація нагадує про цю небезпеку – не
тільки католикам і православним, але й самим протестантам. Нам потрібно не
просто повернутися кудись. Нам потрібно повернути і довірити себе Богові. Лише
розмикаючи систему, лише в слухняності Євангелію, лише у смиренному (і такому,
що упокорює) служінні Богові та ближньому Церква може бути собою. І лише будучи
собою, Церква може щось значити для світу.

0
0
1
649
3704
ASR
30
8
4345
14.0

96
800×600

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:10.0pt;
font-family:»Times New Roman»;}

В тумане

В тумане
Сериалы перестали
быть скучными. «Игра престолов», «Мир дикого Запада», «Экзорцист»,
«Проповедник» (ряд можно продолжать довольно долго), не столько развлекают
фантазиями, сколько выражают действительное состояние нашего общества, прежде
всего, его страхи.
Мы позволяем
показать ужасы на экране – как часть вымысла, потому что боимся сказать о них
сами, боимся признать их реальность.
«Туман» по
мотивам романа Стивена Кинга не предлагает ничего нового, лишь освежает уже
известный сюжет. Раньше это выглядело фантастикой, сейчас почти-почти
реальностью.
Я прочитал
«Туман» в пионерском лагере «Маяк». То были солнечные жаркие дни. Жизнь только
начиналась. Мы были сильными и веселыми. Я еще не видел супермаркетов и не
встречался с темными туманами. Но уже тогда мне казалось, что Стивен Кинг нашел
хороший образ для нас и нашего мира – людей, загнанных в торговый центр
неведомой темной силой, но также силой наших собственных грехов и страхов.

0
0
1
171
981
ASR
8
2
1150
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Хорошо, что кроме
супермаркета есть еще и церковь, но плохо, что она не стала главным место мдействия, да и о Боге там не говорят. А без Бога жизнь погружается в туман,
непроглядный и страшный

Старый друг лучше новых

Старый друг лучше новых

Сыны Иудины и
Израильтяне спорят, кто же вернул царю власть. Ревность колен подогревает
региональный сепаратизм. «Негодный человек» Савей умело пользуется этими
настроениями: 

«Нет нам части в Давиде, и нет нам доли в сыне Иессеевом; все по
шатрам своим, Израильтяне! И отделились все Израильтяне от Давида» (2 Царств
20:1).

И это в то время
как Давид милует вчерашних врагов и оплакивает утраты.
Еще свежа рана,
причиненная Авессаломом. На каждом шагу все напоминает о сыне, сделанном им зле
и последующей трагедии. Царь возвращается в своей дом, но там все чужое, его
ждут наложницы, которых Авессалом обесчестил. Он выделяет им отдельный дом как
вдовам. Он пытается жить по-новому, залечивая раны и окружая себя свежими
людьми.
Давид доверяет
Амессаю дело государственной важности – подавить восстание Савея. Но тот
нарочно медлит.
Тогда он зовет на
помощь проверенных людей, при всей своей неоднозначности исполнительных и
«эффективных», — сынов Саруиных.
Они быстро решают
проблему – приносят голову Савея и заодно наказывают Амессая. 
Иоав делает вид,
что хочет поцеловать «брата», при этом поражает Амессая в живот мечом.
Окровавленный труп лежит «среди дороги» и устрашает народ. 
А вокруг звучит
двусмысленный призыв: «Тот, кто предан Иоаву и кто за Давида, пусть идет за
Иоавом!» (20:11).
Иоав приносит
победу, он снова ближе всех к царю, и поставлен над всем  войском.
Давид может спать
спокойно, бунт подавлен. Но запах крови преследует его. Дворец окружают
призраки. Цена власти слишком высока.

0
0
1
240
1373
ASR
11
3
1610
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

«Эффективность»
сынов Саруиных пугает не меньше, чем ненадежность новых союзников.

Знать свое место

Знать свое место
Давид
возвращается в Иерусалим. Немногие остались верными и разделили тяготы его
изгнания. Зато всегда много случайных людей, которые хотели бы пойти с ним в
столицу, чтобы разделить успех и найти себе теплое место при дворе.
Верзеллий Галаадитянин
– не из таких случайных многих, но из немногих верных. Он из таких верных,
которые рады служить царю в любых обстоятельствах, не ради славы и выгоды.
Верзеллий
продовольствовал царя, а теперь благодарный царь готов заботиться о нем: 

«Иди
со мною, я буду продовольствовать тебя в Иерусалиме» (2 Царств 19:33).

Но Верзеллий
знает свое место. Он стар и богат – он уже все видел и все имел. Зачем ему
шумная столица?

«Долго ли мне
осталось жить, чтоб идти с царем в Иерусалим? Мне теперь восемьдесят лет;
различу ли хорошее от худого?… Позволь рабу твоему возвратиться, чтобы
умереть в своем городе, около гроба отца моего и матери моей» (19:34-37).

Он боится
потерять репутацию в дворцовых интригах. Он не видит радости в удовольствиях. И
уже вряд ли может быть полезен, так что не хочет быть в тягость. Но он рад
отпустить с царем своего сына Кимгама. Давид будет заботиться о Кимгаме до
самой смерти, а потом передаст его под опеку Соломона. И все это с памятью о
Верзеллии, ради его доброго имени.
Царь с триумфом
переходит Иордан, и сын Кимгам – с ним. У сына все впереди. 
Сам же Верзеллий
«возвратился в место свое». Он знал свое время, знал свое место.
Иногда наше дело
не в  том, чтобы стать великими, но чтобы
помочь великим. Иногда лучший способ распорядиться богатством — щедро
инвестировать в других. 
Ну и что, что Верзеллий не живет в столице? Там его сын
и там его царь. Там его знают.

0
0
1
262
1500
ASR
12
3
1759
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Настоящий успех
дается лишь тем, кто знает свое место и не меняет его на шум и блеск.