Online

Благодарю Бога за вас!

Благодарю Бога за вас!

Каждую осень, когда созревают плоды земли, собирают урожай и наполняют закрома, мы воздаем славу Богу за итоги посевного сезона и празднуем жатву. Видя добрые плоды на столе, мы радуемся и наслаждаемся ими. Но праздник жатвы — не только о дарах земли. Он наглядно напоминает нам, что Господь многообразно заботится о нас. И за всё стоит быть благодарными!

Но что такое ВСЁ? Это короткое слово можно легко развернуть в длинный список. И так и нужно делать. Об этом мы поем в гимне:

«Милости Господни вспоминай, считай,
Все их до единой в сердце повторяй!
Вспомни, как Он щедро наделил, —
Удивляться будешь, что Он совершил!»

Помимо праздника жатвы, этот месяц посвящен благодарности пастору за его служение. Согласитесь, мы нередко забываем благодарить Бога за такое благословение, как хороший пастор, а иногда и не один! Если бы не этот месяц, возможно, мы бы и не вспомнили об этом. Увы!

Церковь всегда должна благодарить Господа за верных и добрых служителей. Но и служители должны благодарить Бога за церковь: проявлять внимание и заботу, побуждать верующих к святости и добрым делам, укреплять отношения и сотрудничество ради Евангелия.

Хочу обратить ваше внимание на то, как апостол Павел благодарил Бога. Помните, как часто в начале его посланий звучит слово «благодарю»? Кстати, по-гречески это слово звучит знакомо даже тем, кто не знает древних языков: эвхаристо. Отсюда и слово «Евхаристия» — благодарение, связанное с совершением Вечери Господней.

И за что же апостол благодарил? «За вас»!

Апостол Павел чувствовал ответственность за многих, а его служение действительно имело глобальный масштаб! И всё же он находил для каждой поместной церкви особые слова приветствия и благодарности.

Давайте посмотрим, как именно Павел благодарил Бога за верующих и какие особенности мы можем увидеть в его посланиях к четырем христианским общинам.

 

  1. Благодарность за церковь в Риме: за распространение веры и взаимное ободрение в вере

Всем находящимся в Риме возлюбленным Божиим, призванным святым: благодать вам и мир от Бога Отца нашего и Господа Иисуса Христа. Прежде всего благодарю Бога моего через Иисуса Христа за всех вас, что вера ваша возвещается во всём мире. Свидетель мне Бог, Которому служу духом моим в благовествовании Сына Его, что непрестанно воспоминаю о вас, всегда прося в молитвах моих, чтобы воля Божия когда-нибудь благопоспешила мне прийти к вам, ибо я весьма желаю увидеть вас, чтобы преподать вам некое дарование духовное к утверждению вашему, то есть утешиться с вами верою общею, вашею и моею (Рим. 1:7-12).

Апостол радуется тому, что вера христиан, живущих в Риме, становится известной всем жителям империи. Он молится и ищет возможности посетить эту общину, чтобы утвердить её в вере, но также и самому ободриться их верой и добрым примером.

Как хорошо, что мы можем служить друг другу, взаимно ободряя и утверждая церкви в разных регионах!

Благодарите Бога за другие церкви, молитесь за них, посещайте, помогайте, делитесь — ведь мы часть глобальной церковной семьи!

 

 

  1. Благодарность за церковь в Коринфе: за благодать и богатство познания во Христе Иисусе

Церкви Божией, находящейся в Коринфе, освящённым во Христе Иисусе, призванным святым, со всеми призывающими имя Господа нашего Иисуса Христа, во всяком месте, у них и у нас: благодать вам и мир от Бога Отца нашего и Господа Иисуса Христа. Непрестанно благодарю Бога моего за вас, ради благодати Божией, дарованной вам во Христе Иисусе, потому что в Нём вы обогатились всем, всяким словом и всяким познанием (1 Кор. 1:2-5).

Здесь апостол благодарит Бога за обилие благодати, которая обогащает верующих всяким словом, познанием и даром. Апостольское свидетельство утвердилось среди них — оно было принято со всей серьёзностью и во всей полноте, — и потому коринфяне не испытывали недостатка ни в каком даре.

Но всё это богатство можно утратить из-за споров, разделений, гордости и греха. Поэтому, радуясь их богатству познания и духовным дарам, апостол одновременно переживает о том, чтобы верующие сохранили полученное и правильно им распорядились, чтобы пребывали в истине до последнего дня.

Церковь в Коринфе была богатой не сама по себе, а потому, что Господь был щедр к ней.

Благодарите Бога за познание Его и за Его дары, распространяйте знание о Нём, хвалитесь Господом — и только Господом!

 

 

  1. Благодарность за церковь в Ефесе: за новую идентичность — призвание, наследие и могущество во Христе

Находящимся в Ефесе святым и верным во Христе Иисусе: благодать вам и мир от Бога Отца нашего и Господа Иисуса Христа… В Нём и вы, услышав слово истины, благовествование вашего спасения, и уверовав в Него, запечатлены обетованным Святым Духом, Который есть залог наследия нашего, для искупления удела Его, в похвалу славы Его. Посему и я, услышав о вашей вере во Христа Иисуса и о любви ко всем святым, непрестанно благодарю за вас Бога, вспоминая о вас в молитвах моих, чтобы Бог Господа нашего Иисуса Христа, Отец славы, дал вам Духа премудрости и откровения к познанию Его, и просветил очи сердца вашего, дабы вы познали, в чём состоит надежда призвания Его, и какое богатство славного наследия Его для святых, и как безмерно величие могущества Его в нас (Еф. 1:1-2,13-19).

Апостол благодарит Бога за общину в Ефесе, которая ярко выделялась на фоне и без того богатой жизни крупнейшего портового города Малой Азии. В городе хвалились товарами и доходами, а церковь хвалилась Христом и тем, что получила «во Христе».

О её вере и любви говорили далеко за пределами региона. Но апостол фокусирует внимание на новой идентичности верующих. У нас есть всё необходимое и даже больше — стоит только прозреть и увидеть надежду призвания, богатство наследия и величие могущества Христа в нас.

Благодарите Господа за наш статус «во Христе» и напоминайте другим верующим о преимуществах нашего нового положения!

 

 

  1. Благодарность за церковь в Филиппах: за участие в благовестии

Всем святым во Христе Иисусе, находящимся в Филиппах, с епископами и диаконами: благодать вам и мир от Бога Отца нашего и Господа Иисуса Христа. Благодарю Бога моего при всяком воспоминании о вас, всегда во всякой молитве моей за всех вас принося с радостью молитву мою, за ваше участие в благовествовании от первого дня даже доныне, будучи уверен в том, что начавший в вас доброе дело будет совершать его даже до дня Иисуса Христа, как и должно мне помышлять о всех вас, потому что я имею вас в сердце в узах моих, при защищении и утверждении благовествования, вас всех, как соучастников моих в благодати (Фил. 1:1-7).

Апостол благодарит Бога за церковь в Филиппах, отмечая активное участие местных верующих в благовестии, в том числе их финансовую поддержку. Церковь не была богатой, но была жертвенной в поддержке апостольского служения, особенно в обстоятельствах бедности, гонений и заключения. Павел отмечает верность, посвящённость и постоянство местных верующих и называет их своими соучастниками в благовестии.

Благодарите Господа за партнёров в служении, благословляйте их и поддерживайте так, чтобы ваше сотрудничество было взаимно полезным и служило распространению Евангелия даже среди трудностей!

***

Итак, благодарность Богу за церковь во всём её многообразии — это: взаимное ободрение в вере; обогащение познанием; молитва об откровении и просвещении относительно нашего положения во Христе; партнёрство в благовестии.

Давайте проверим себя.

Как часто мы благодарим Бога за наших братьев и сестёр во Христе?

Какой ущерб Церкви и Божьему делу мы наносим, когда живём в изоляции, без должных отношений и благодарности за наших братьев и сестёр по всему лицу земли?

Чего мы лишаемся, когда не проявляем должной благодарности Богу за наших братьев и сестёр по вере?

Не забывайте благодарить Бога за своих, родных и близких по вере — ради их поддержки, нашего духовного роста, общего блага и успеха Евангелия!

Скажите, напишите, сообщите всем доступным вам братьям и сёстрам во Христе: «Благодарю Бога за вас!».

Дякую Богові за вас!

 

Дякую Богові за вас!

 

Щоосені, коли достигають плоди землі, збирають урожай і наповнюють комори, ми віддаємо славу Богові за підсумки посівного сезону та святкуємо жнива. Бачачи добрі плоди на столі, ми радіємо й насолоджуємося ними. Але свято жнив — це не лише про дари землі. Воно наочно нагадує нам, що Господь різноманітно піклується про нас. І за все варто бути вдячними!

Але що таке ВСЕ? Це коротке слово легко перетворити на довгий список. І саме так потрібно робити. Про це ми співаємо в гімні:

«Милості Господні ти не забувай,

Всі їх разом поряд у душі складай!

Пам’ятай, як щедро Бог нас наділив,

І не забувай, що Він для нас зробив»

Окрім свята жнив, цей місяць присвячений подяці пастору за його служіння. Погодьтеся, ми нерідко забуваємо дякувати Богові за таке благословення, як добрий пастор, а іноді й не один! Якби не цей місяць, можливо, ми б і не згадали про це. На жаль!

Церква завжди повинна дякувати Господу за вірних і добрих служителів. Але й служителі мають дякувати Богові за церкву: виявляти увагу й турботу, спонукати віруючих до святості та добрих справ, зміцнювати стосунки й співпрацю заради Євангелія.

Хочу звернути вашу увагу на те, як апостол Павло дякував Богові. Пам’ятаєте, як часто на початку його послань звучить слово «дякую»? До речі, грецькою це слово звучить знайомо навіть тим, хто не знає давніх мов: евхарісто. Звідси й слово «Євхаристія» — подяка, пов’язана зі звершенням Господньої Вечері.

І за що ж апостол дякував? «За вас»!

Апостол Павло відчував відповідальність за багатьох людей, а його служіння справді мало глобальний масштаб! І все ж він знаходив для кожної помісної церкви особливі слова привітання та подяки.

Погляньмо, як саме Павло дякував Богові за віруючих і які особливості можна побачити в його посланнях до чотирьох християнських громад.

  1. Подяка за церкву в Римі: за поширення віри та взаємне підбадьорення у вірі

«Звертаюсь я до всіх вас, хто живе в Римі, кого Бог любить і покликав бути святим народом Божим. Благодать і мир вам від Бога, Отця нашого, і від Господа Ісуса Христа!
Насамперед, я дякую моєму Богу через Ісуса Христа за вас усіх, бо люди всього світу говорять про вашу віру. Богу я служу всім своїм серцем і несу людям Добру Звістку про Його Сина. Бог — свідок мені в тому, що я постійно пам’ятаю вас. У своїх молитвах я завжди прошу Бога, щоб Він дозволив мені прийти до вас. Бо прагну я вас побачити, щоб розділити з вами той духовний дар, що надасть вам сили. Я маю на увазі те, що коли ми будемо разом, то зможемо підбадьорити одне одного через нашу віру: ви допоможете мені, а я допоможу вам» (Рим. 1:7-12 UMT).

Апостол радіє тому, що віра християн, які живуть у Римі, стає відомою всім мешканцям імперії. Він молиться й шукає можливості відвідати цю громаду, щоб зміцнити її у вірі, але також і самому підбадьоритися їхньою вірою та добрим прикладом.

Як добре, що ми можемо служити одне одному, взаємно підбадьорюючи та зміцнюючи церкви в різних регіонах!

Дякуйте Богові за інші церкви, моліться за них, відвідуйте їх, допомагайте їм, діліться з ними — адже ми є частиною глобальної церковної родини!

  1. Подяка за церкву в Коринті: за благодать і багатство пізнання у Христі Ісусі

«До церкви Божої, що в Коринті, до людей відданих Богу в Христі Ісусі, яких Бог покликав бути святими, а також до всіх тих, хто повсюди молиться в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, Господа їхнього і нашого. Благодать і мир вам від Бога, Отця нашого і від Господа Ісуса Христа. Я завжди дякую моєму Богу за вас, за Божу благодать, що дана вам в Христі Ісусі. Бо в Ньому ви збагатилися всім: і словом, і знанням» (1 Кор. 1:2–5).

Тут апостол дякує Богові за багатство благодаті, яка збагачує віруючих усяким словом, пізнанням і даром. Апостольське свідчення утвердилося серед них — його було прийнято з усією серйозністю та повнотою, — і тому коринтяни не мали нестачі в жодному дарі.

Але все це багатство можна втратити через суперечки, розділення, гордість і гріх. Тому, радіючи їхньому багатству пізнання та духовним дарам, апостол водночас переживає за те, щоб віруючі зберегли отримане й правильно ним розпоряджалися, залишаючись у правді до останнього дня.

Церква в Коринті була багатою не сама по собі, а тому, що Господь був щедрим до неї.

Дякуйте Богові за пізнання Його та за Його дари, поширюйте знання про Нього, хвалитеся Господом — і тільки Господом!

  1. Подяка за церкву в Ефесі: за нову ідентичність — покликання, спадщину та могутність у Христі

«До людей Божих в Ефесі віруючих в Ісуса Христа. Благодать і мир вам від Бога, Отця нашого, і від Господа нашого Ісуса Христа…
В Ньому і вас було позначено печаттю обіцяного Духа Святого, коли ви почули слово правди, Добру Звістку про спасіння й повірили в Христа. І зроблено це згідно з обітницею Божою. Дух Святий є запорукою нашої спадщини, аж поки Бог не дасть звільнення нам, тобто тим, хто належить Йому. І ми вознесемо хвалу Його славі.
Відтоді, як я почув про вашу віру в Господа Ісуса і про вашу любов до всіх людей Божих, я не перестаю дякувати Богові за вас, згадуючи вас у своїх молитвах. Я молюся, щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, славний Отець, дарував вам мудре серце й відкритість до Його одкровення, щоб ви могли пізнати Його. Я молюся, щоб ваші серця відкрилися для сприйняття світла, і ви зрозуміли, що є надія, до якої Він закликає вас; яка багата й прекрасна спадщина, котру Бог її дарує святим людям Своїм; щоб ви збагнули, яка незрівнянно могутня влада Його для нас» (Еф. 1:1–2, 13–19).

Апостол дякує Богові за громаду в Ефесі, яка яскраво вирізнялася на тлі й без того насиченого життя найбільшого портового міста Малої Азії. У місті хвалилися товарами та прибутками, а церква хвалилася Христом і тим, що отримала «у Христі».

Про її віру та любов говорили далеко за межами регіону. Але апостол зосереджує увагу на новій ідентичності віруючих. Ми маємо все необхідне й навіть більше — потрібно лише прозріти й побачити надію покликання, багатство спадщини та велич могутності Христа в нас.

Дякуйте Господу за наш статус «у Христі» та нагадуйте іншим віруючим про переваги нашого нового становища!

  1. Подяка за церкву у Филипах: за участь у благовісті

«Божим людям в Ісусі Христі, які живуть у Филипах разом зі старійшинами і особливими слугами вашими. Благодать і мир вам від Бога, Отця нашого Господа Ісуса Христа.
Щоразу дякую я своєму Богові, згадуючи про вас. Кожна моя молитва за всіх вас сповнена радості. Адже ви допомагали мені проповідувати Добру Звістку від найпершого дня й донині. Я певний у тому, що Господь, Який розпочав благодійну справу серед вас, продовжуватиме її аж до того дня, коли Христос прийде знову й завершить її.
Мені так і належить думати про вас, бо ви дуже близькі серцю моєму. І не лише у в’язниці, а й коли я захищаю й непохитно утверджую Добру Звістку, ви завжди були спільниками моїми у милості Божій» (Фил. 1:1–7).

Апостол дякує Богові за церкву у Филипах, відзначаючи активну участь місцевих віруючих у благовісті, зокрема їхню фінансову підтримку. Церква не була багатою, але жертовно підтримувала апостольське служіння, особливо в умовах бідності, переслідувань та ув’язнення. Павло відзначає вірність, відданість і постійність місцевих віруючих та називає їх своїми співучасниками в благовісті.

Дякуйте Господу за партнерів у служінні, благословляйте їх і підтримуйте так, щоб ваша співпраця приносила взаємну користь і сприяла поширенню Євангелія навіть серед труднощів!

***

Отже, подяка Богові за церкву в усьому її розмаїтті — це взаємне підбадьорення у вірі; збагачення пізнанням; молитва про відкриття та просвітлення щодо нашого становища у Христі; партнерство в благовісті.

Перевірмо себе.

Як часто ми дякуємо Богові за наших братів і сестер у Христі?

Якої шкоди Церкві та Божій справі ми завдаємо, коли живемо в ізоляції, без належних стосунків і вдячності до наших братів і сестер по всьому світу?

Чого ми позбавляємо себе, коли не виявляємо належної вдячності Богові за наших братів і сестер у вірі?

Не забувайте дякувати Богові за своїх рідних і близьких у вірі — заради їхньої підтримки, нашого духовного зростання, спільного блага та успіху Євангелія!

Скажіть, напишіть, повідомте всім доступним вам братам і сестрам у Христі: «Дякую Богові за вас!»

Що ми маємо в Ісусі Христі?

 

Бог, Який віддав усе для нашого спасіння, дав нам також усе необхідне для життя. У Христі Бог не просто дав нам спасіння. Він дав нам Самого Христа — джерело нового життя, нашої надії, нашої сили й нашого майбутнього.

Коли ми замислюємося над тим, як страждав Божий Син за нас, ми іноді пропускаємо щось надзвичайно важливе. Якщо ціна нашого спасіння була найвищою з усіх можливих, то наскільки прекрасним є нове життя, яке ми отримали! Якщо подарунок такий дорогий, то скільки благословення, радості й надії він приносить!

Сумно визнавати, але ми дуже мало розуміємо, скільки Бог уже зробив для нас у Своєму Сині, Ісусі Христі. І ще менше користуємося тими можливостями, які відкриває перед нами наше нове становище та статус у Христі.

Немов діти, які отримали величезний подарунок, але не розпакували його і не скористались ним, ми часто живемо так, ніби нам чогось бракує. Ми не відкрили й не пережили більшості Божих дарів, які вже дані нам у Христі. Тому нам не варто нарікати на бідність нашого духовного життя, не усвідомивши багатства, яке вже маємо.

Господь для нас зробив усе! «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа. У Христі Він благословив нас усіма духовними благословеннями в Царстві Небеснім. Бог обрав нас у Христі ще до створення світу, щоб були ми святими й чистими перед Ним, бо Він любить нас. Він вирішив наперед, що всиновить нас через Ісуса Христа! Така була Його милостива воля. І то на похвалу милості Його, якою обдарував Він нас в особі Свого улюбленого Сина» (Еф. 1:3-6 UMT)

Так апостол Павло показує молодим віруючим в Ісуса переваги нового життя. І ключова фраза тут — «у Христі» (ἐν Χριστῷ)!

У різних варіаціях ця фраза повторюється більше 20 разів у цьому посланні Павла і не менше 160 разів у всіх його посланнях загалом. Ця фраза постійно нагадує першим християнам про те, ким вони є в Ісусі, чим відрізняються від світу і до чого тепер покликані.

Бути «у Христі» означає не просто вірити в Нього. Це означає мати нове становище перед Богом, нову ідентичність, нове життя і новий напрямок.

Ось один із надзвичайно важливих фрагментів послання, у якому ми особливо ясно бачимо разючий контраст між тим, ким ми були до Христа, і ким стали у Христі:

«У минулому, ви були духовно мертвими через свої провини та гріхи проти Бога, в яких жили раніше, йдучи лихими шляхами цього світу. Ви корилися володарю, який править злими силами цього світу, духові, що діє в непокірних.

Усі ми теж колись жили серед них, задовольняючи свою духовну природу, йдучи за її бажаннями та прагненнями. І, як усі люди на світі, були приречені зазнати гніву Божого.

Та Бог багатий милосердям через Його велику любов до нас. Навіть коли ми були мертвими через гріхи свої, Він дарував нам нове життя разом із Христом (і були ви врятовані завдяки Божій милості).

Бог воскресив нас до життя разом із Христом і посадив разом із Ним на престолі у Царстві Небеснім. Господь зробив це заради нас в Ісусі Христі.

Бог зробив це для того, щоб показати на всі прийдешні часи незрівнянне багатство милості Своєї. Він зробив це завдяки доброті до нас в Ісусі Христі.

Бо саме Божою милістю спаслися ви завдяки вірі. Спасіння не є ваша заслуга, то є дар Божий. То не винагорода за чийсь труд, й не те, чим хтось міг би хвалитися.

Бо ми — створіння Божі. Він створив нас у Ісусі Христі для добрих справ. І справи ті Бог приготував заздалегідь, щоб ми могли свої життя присвятити їм (Еф. 2:1-10).

В цьому тексті ми бачимо кілька дієслів, які передають те, що Бог в Ісусі зробив для нас: воскресив, дарував нове життя, посадив на престолі. Також ми читаємо про те, для чого Він це все зробив: щоб показати багатство милості Своєї та покликати нас до нових справ».

Але перед тим, як уважніше подивитися на наш новий стан у Христі, варто поставити запитання: а як ми жили до цього?

КИМ МИ БУЛИ БЕЗ ХРИСТА?

Щоб ми краще зрозуміли переваги нового життя, доступного нам у Христі, апостол Павло нагадує нам про наше минуле.

Я знаю, що ніхто з нас не хотів би повертатися думками до того періоду свого життя. Нам неприємно згадувати про старі гріхи, помилки, неправильні рішення та звички. Але іноді нам потрібно озирнутися назад — не для того, щоб жити минулим, а для того, щоб краще усвідомити, від чого Христос нас визволив.

Пам’ять про наше минуле допомагає нам міцніше триматися за Христа, цінувати те нове життя, яке Він нам подарував, і не повертатися до того, з чого Він нас вивів.

Тому Павло нагадує віруючим, ким вони були до Христа, щоб на цьому тлі ще яскравіше показати, ким вони стали у Христі.

Це не просто зміна поведінки. Христос покликав нас до докорінної зміни життя — наших звичок, думок, ставлення, слів і вчинків.

Ось що пише апостол: «У минулому, ви були духовно мертвими через свої провини та гріхи проти Бога, в яких жили раніше, йдучи лихими шляхами цього світу. Ви корилися володарю, який править злими силами цього світу, духові, що діє в непокірних. Усі ми теж колись жили серед них, задовольняючи свою духовну природу, йдучи за її бажаннями та прагненнями. І, як усі люди на світі, були приречені зазнати гніву Божого» (2:Еф. 1-3).

Отже, яким ми були без Христа? Мертвими, залежними, приреченими. Нічого доброго в нас не було – лише провини, гріхи, злі бажання та прагнення. Нічого доброго нас не чекало – гнів, суд, вічна кара. Але все змінилося у Христі.

ЩО ЗМІНИЛОСЯ?

Що ми маємо у Христі? Ким ми є тепер?

Ми воскресли й маємо нове життя разом із Христом.

Щойно ми читали про себе та свій стан: мертві, залежні, приречені. Здавалося, що виходу немає. Ми не могли самі змінити свій стан і самі повернути собі життя.

Але тепер читаємо про Бога — Бога, Який втрутився в нашу історію і назавжди змінив наш стан: «Та Бог багатий милосердям через Його велику любов до нас. Навіть коли ми були мертвими через гріхи свої, Він дарував нам нове життя разом із Христом (і були ви врятовані завдяки Божій милості)» (2:4-5).

Оце маленьке δὲ (та, але, проте, однак, втім) — змінює все!

Ще мить тому — мертві, залежні, приречені. Але з’являється Бог — і картина повністю змінюється.

Мертві стають живими. Залежні — вільними. Приречені — тими, хто має надію на вічність.

І це не просто зміна обставин. У Христі нам дарується не тільки прощення минулого, але й звільнення від влади гріха, відновлення життя та нова природа.

Павло ніби проводить перед нами межу: «було — стало». По один бік — наше життя без Христа, по інший — нова реальність у Христі. І між цими двома реальностями стоїть Бог, багатий на милість і великий у Своїй любові.

«Його пролита кров дала нам звільнення від гріхів. Нам прощено гріхи наші завдяки багатству милості Його» (1:7).

«Тому кажу я це й застерігаю в ім’я Господнє, щоб ви більше не жили так, як погани живуть зі своїми нікчемними думками… Ви повинні відновитися в ваших серцях і розумі, та «зодягнутися в нового чоловіка», який був створений у подобі Божій і відрізняється праведністю й святістю, що йдуть від істини» (4:17,23-24).

І це ще не все. Бог, «багатий милосердям», дарував нам не тільки нове життя. Він дав нам усе необхідне для цього життя, наділив нас новим статусом і доручив нам нове призначення — добрі справи, які Він наперед приготував для нас.

Ми не просто ожили. Ми отримали нове, багате й змістовне життя — те, про яке Ісус сказав: «Я прийшов, щоб ви мали життя і подостатком» (Ів. 10:10).

Ми посаджені разом із Ним на престолі — як спадкоємці, близькі, співгромадяни

Продовжуючи читати про те, що добрий і багатий Бог зробив для нас, безпорадних і мертвих у гріхах, ми дізнаємося ще про одну дивовижну зміну: Бог дав нам новий статус.

Ми вже не ті, ким були раніше. У Христі змінилося не тільки наше життя — змінилося наше становище перед Богом: «Бог воскресив нас до життя разом із Христом і посадив разом із Ним на престолі у Царстві Небеснім. Господь зробив це заради нас в Ісусі Христі» (2:6). Ми не лише спасенні, ми прийняті як діти і сподкоємці.

Наш Господь не лише милосердний, щоби рятувати. Він без міри щедрий, щоби обдаровувати вчорашніх ворогів.

«Колись ви були такі далекі від Бога, але зараз ви — в Христі Ісусі, та стали близькими Йому через смерть Христову» (2:13).

«Бо саме через Христа ми всі маємо доступ до Отця в єдиному Дусі. Отже, ви, неюдеї, вже не чужинці й не сторонні. Ви співгромадяни з людьми Божими та Його родиною» (2:18-19).

«Завдяки Христові ми стали людьми Божими і спадкоємцями Його» (1:11).

«Дух Святий є запорукою нашої спадщини» (1:14).

Отже, тепер ми маємо не просто нове життя в Ісусі Христі. Ми маємо всі багатства, привілеї та благословення цього нового життя.

Ми прийняті Богом, прощені, відновлені, наближені до Нього, стали Його дітьми й отримали спадщину. Бог не скупиться на Свої дари — у Христі Він обдарував нас без міри.

Але тут виникає дуже важливе питання: що ж тепер із цим робити?

Що означає жити як людина, яка вже отримала нове життя? Як поводитися тому, хто має новий статус у Христі? Як використовувати ті можливості, які Бог відкрив перед нами?

Бо Божі дари дані нам не для того, щоб залишатися нерозпакованими подарунками.

Бог не просто змінив наш статус — Він змінив наше життя, щоб через наше життя змінювався світ навколо нас.

І саме тут Павло переходить від того, що Бог зробив для нас, до того, як ми маємо жити у відповідь на Його благодать.

ДЛЯ ЧОГО ГОСПОДЬ НАС СПАС І ЗБАГАТИВ?

Для того, щоб наше життя стало Його славою і свідченням для світу.

Бог не просто визволив нас від минулого, не просто подарував нам нове життя і новий статус у Христі. Він зробив нас новим творінням для певної мети.

Ми стали новим творінням у Христі не просто для особистого комфорту, щастя чи споживацького користування Божими благословеннями. Ми спасенні для служіння.

Усе, що Бог дав нам у Христі, має знайти своє продовження в нашому житті: у наших словах, рішеннях, стосунках, праці, милосерді та служінні іншим.

Бог приготував для кожного з нас добрі справи. Тому питання вже не тільки в тому, «що я отримав у Христі?», а й у тому: «Що я зроблю з тим, що Бог уже дав мені?».

«Бог зробив це для того, щоб показати на всі прийдешні часи незрівнянне багатство милості Своєї. Він зробив це завдяки доброті до нас в Ісусі Христі. Бо саме Божою милістю спаслися ви завдяки вірі. Спасіння не є ваша заслуга, то є дар Божий. То не винагорода за чийсь труд, й не те, чим хтось міг би хвалитися. Бо ми — створіння Божі. Він створив нас у Ісусі Христі для добрих справ. І справи ті Бог приготував заздалегідь, щоб ми могли свої життя присвятити їм» (2:7-10).

Ми — Боже творіння, Його поема — ποίημα. Через наше життя може говорити Автор. Через нас Творець може показувати світові Свою доброту, милість і любов.

Ми знаємо на власному досвіді і можемо показувати світові «незрівнянне багатство» Божої благодаті, проявлене «в доброті до нас у Христі Ісусі».

Ми отримали спасіння не завдяки власним заслугам. Ми не заробили його і не стали його гідними. Саме тому в нашій людській бідності особливо яскраво проявляється багатство Божої милості.

І це дає надію навіть найбільшому грішнику. Якщо Бог може оживити таких як я-ти-ми, тоді для жодної людини не є запізно прийти до Христа.

Цю надію ми маємо не ховати в собі. Ми покликані її сповіщати. Це наша місія.

Виявляється, Бог спас нас не випадково. Він обрав нас для Своєї мети.

У минулому ми не просто не могли виконати це завдання — ми навіть не могли до кінця зрозуміти, для чого були створені. Гріх спотворив наше життя, поневолив нас і віддалив від Божого задуму.

Але Бог оживив нас у Христі. І тепер, отримавши нове життя, ми повертаємося до того, для чого Він нас створив: жити для Його слави, служити Христу, робити добро і нести світові звістку про Його милість. Ми спасенні не просто від чогось. Ми спасенні для чогось.

«У Христі Він благословив нас усіма духовними благословеннями в Царстві Небеснім. Бог обрав нас у Христі ще до створення світу, щоб були ми святими й чистими перед Ним» (1:3-4).

«Він відкрив нам таємницю волі Своєї, яка мала бути здійснена через Ісуса Христа» (1:9).

«Дана ця милість Божа: проповідувати поганам Добру Звістку про незбагненні багатства Христові» (3:8-9).

«І зробив Він так, щоб підготувати людей Божих до служіння й підсилення Тіла Христова, і щоб ми всі прийшли до єднання у вірі та в пізнанні Сина Божого, до зрілості, і досягли висот досконалості Христової» (4:12-13).

Тепер ми знаємо, чим нам займатися.

Ми не заробили спасіння добрими справами — спасіння є Божим даром. Але, отримавши спасіння як дар, ми разом із ним отримали й покликання до добрих справ.

Добрі справи не є причиною нашого спасіння — вони є його плодом.

Бог спас нас благодаттю, щоб наше нове життя приносило плід. Він покликав нас бути Його свідками, показувати світові Його милість і доброту та прославляти Його своїм життям.

Ми спасенні не для того, щоб просто отримувати Божі благословення, а для того, щоб бути Божим благословенням для інших.

Ми обрані свідчити про Нього, служити Йому і славити Його — у всьому, що робимо.

***

ВСЕ ТРИМАЄТЬСЯ НА НЬОМУ

Загальна думка Послання до Ефесян дуже проста: живіть Ісусом, тому що це Божий задум, Його дизайн і Його план для нашого життя.

У Христі ми не просто отримуємо спасіння — ми вчимося жити новим життям.

Саме в Ньому ми знаходимо своє місце в Церкві, вчимося бути світлом серед світу, будуємо здорові та щасливі сімейні стосунки, чесно працюємо і служимо як раби Христа, зміцнюємося в Господі та в Його могутній силі.

Саме в Ньому ми вчимося любити Божою любов’ю, прощати, служити, свідчити і проповідувати Добру Звістку — навіть тоді, коли обставини складні. Павло писав це послання з ув’язнення, але його обставини не змогли зупинити ні його віру, ні його служіння, ні його звістку про Христа.

Бо коли Христос є центром життя, ані наше минуле, ані тимчасові обставини не обмежують нас.

У нашому житті все тримається на Ньому:

у Церкві — на Ньому;

у сім’ї — на Ньому;

у праці — на Ньому;

у відносинах — на Ньому;

у боротьбі зі злом — на Ньому.

Тому головний заклик Послання до Ефесян можна сформулювати дуже просто: не просто знайте, що маєте у Христі — живіть тим, що маєте в Ньому.

Усе наше життя — у Христі. І тільки в Ньому ми можемо жити тим життям, для якого Бог нас створив.

«Вся будівля тримається на Ньому» (2:21).

«Ісус — голова, та усе тіло залежить від Нього» (4:15-16).

«Живіть у любові, як Христос полюбив нас» (5:2).

«Підкоряйтеся одне одному, шануючи Христа» (5:21).

«І нарешті таке. Будьте міцні в Господі, в Його могутній силі» (6:10).

Ось так — в Ісусі, у підкоренні Йому, в уподібненні до Нього, у наповненні Ним — стає можливим цілісне й повноцінне життя!

Читаючи це послання, я знову і знову замислювався над тим, як багато нам подаровано — і як мало ми це цінуємо.

І тоді виникають прості, але дуже особисті питання.

Хіба всього цього багатства Божої милості недостатньо, щоб назавжди залишити своє минуле і сказати Ісусу тверде: «Так!»?

Невже Божа любов, спасіння, усиновлення, вічна спадщина і високе покликання не варті того, щоб бути вірними Христу до кінця нашого життя?

Ми стільки шукаємо в цьому світі: щастя, безпеки, визнання, сенсу, повноти життя. Але в Посланні до Ефесян Павло знову і знову показує нам: усе необхідне для справжнього життя ми вже маємо в Христі.

Тож нехай наше «так» Ісусу буде не лише словом, сказаним одного разу. Нехай це буде рішенням кожного дня — жити Ним, слухатися Його, уподібнюватися до Нього і залишатися Йому вірними до кінця.

Ісус і діти

 

Ісус і діти

За Своє земне життя Ісус зустрічався з величезною кількістю людей, але завжди вирізняв із натовпу окремі обличчя, бачив кожну людину з її потребами і ніколи не проходив повз.

Він був оточений дорослими людьми, які слухали Його і запитували, сперечалися й обвинувачували. А де були діти?

Ми можемо лише уявити, як хотілося малим дітям побачити й почути Ісуса, доторкнутися до Нього, стати свідками Його численних чудес, відчути Його небачену доброту.

Напевно, богобоязливі батьки також хотіли принести своїх дітей до Ісуса, щоб отримати для них благословення. Діти були здоровими, батьки — щасливими. Все добре, сидіть вдома! Але сім’ї шукали Ісуса заради благословення. І заради цього готові були терпіти незручності довгих доріг і несправедливі дорікання поважних людей.

Ось одна з таких історій:

«Люди привели до Ісуса малих дітей, аби Він, поклавши на них руки, благословив їх. Але учні Його почали дорікати їм. Коли Ісус побачив це, то розгнівався й сказав: «Пустіть дітей до Мене і не зупиняйте їх, бо Царство Боже належить таким, як вони. Істинно кажу вам: хто не приймає Царство Боже так же щиро, як мала дитина, той ніколи в нього не ввійде». Ісус пригорнув дітей, поклав на них руки і благословив їх» (Марка 10:13-16 UMT).

Ця історія дуже промовисто показує ставлення Ісуса до дітей.

Усім подобається бачити Ісуса в оточенні сімей, бачити Його уважним, доступним, люблячим. Але ця картина також є ілюстрацією до головної теми всіх проповідей Ісуса — теми Божого Царства.

Тут напрошуються три прості уроки.

 

  1. Ісус приймає дітей як не менш, а навіть більш важливих

 

Малі діти викликають у батьків сльози радості, ніжне зворушення, глибокі й позитивні емоції. Але в натовпу вони можуть викликати роздратування. Бо діти можуть здаватися непотрібними, зайвими, такими, що відволікають від серйозних тем.

Ісус зупиняє учнів, які намагаються контролювати доступ до Вчителя, пропускаючи важливих людей і відштовхуючи тих, кого вважають малозначущими.

Ісус гнівається, тому що малі діти не менш важливі, ніж дорослі учні. Він говорить так, ніби учні нічого не зрозуміли про Царство, про самих себе і про дітей.

Ісус не гнівається на фарисеїв — вони далекі від істини. Але учні вже мали б хоча б щось зрозуміти!

Цікаво, що безпосередньо перед епізодом із дітьми ми читаємо про дискусію щодо розлучення (10:1-12).

Дорослі бачать себе центром життя — вони запитують про те, як звільнитися від сімейних зобов’язань, про умови розриву шлюбу. Ісус відповідає: Бог від початку поєднав двох в одне ціле, тож не розривайте того, що Бог створив від початку і назавжди. Залишити одну і одружитися з іншою — це перелюб.

Іншими словами, дорослі шукають, як обійти закон і насолоджуватися життям без зайвих обмежень.

Цікаво, що вони обговорюють стосунки чоловіка і жінки, але мовчать про дітей. Відомо, що внаслідок сімейних конфліктів чи розлучень діти часто страждають більше за дорослих. Але тут про них не згадують.

І ось з’являються діти на руках батьків, хоча дискутантам здається, що зараз не до них, що це не дитяча тема.

Ісус гнівається і дає дві команди: пропустити дітей і не обмежувати їм доступ до Нього.

Чому Він гнівається?

Тому що учні своїми діями ображають не лише батьків із дітьми. Вони ображають Самого Ісуса своєю неуважністю до Його проповідей про Боже Царство. Його гнів говорить про те, що учні пропустили найважливіше.

Тому Ісус не тільки приймає дітей, але й навчає дорослих бути як діти.

 

  1. Ісус вчить нас бути як діти, щоб увійти в Боже Царство

 

Давайте спробуємо уявити себе на місці учнів.

Учні вважають, що в них триває дуже серйозна розмова про злободенні питання людського життя — про межі дозволеного, про необхідні компроміси, про конфлікт бажань. Це практичні питання! Нам потрібні відповіді!

А для Ісуса немає нічого серйознішого, ніж передати людям істини Божого Царства.

Він знову і знову показує, як люди цього світу заплуталися у своїх спробах обійти вимоги закону, наскільки їхня логіка стала порочною, до якої міри вони стали заручниками свого егоїзму, як полюбили невірність і знайшли способи її виправдати.

Боже Царство — це той орієнтир, який вони втратили, хоча продовжують активно дискутувати.

Що ж саме вони не розуміли?

Що Ісус любить дітей.

Що Його Царство належить таким, як діти.

Що Царство Боже слід приймати так само щиро, як мала дитина.

Доросла людина має довірись Богу так само як дитина довірила себе обіймам Ісуса.

Царство Боже — це панування Ісуса над нами, над нашим життям. Допоки людина не прийме Божу владу з простою вірою і повною залежністю від Бога, вона не увійде до Царства.

У попередньому розділі ми читаємо ще одну показову історію:

«В Капернаумі, зайшовши до однієї з хатин, Ісус запитав Своїх учнів: «Про що ви сперечалися дорогою?» На те вони змовчали, бо по дорозі сперечалися, хто з них є найвеличнішим. Тоді Ісус сів і гукнув усіх дванадцятьох і мовив до них: «Хто хоче бути першим, хай буде останнім, хай буде слугою всім». Він узяв дитину, поставив її перед ними і, обійнявши, сказав Своїм учням: «Хто приймає одного з тих малих дітей в ім’я Моє, той приймає і Мене, а хто приймає Мене, той приймає й Того, Хто послав Мене» (Марка 9:33-37).

Тут так само Ісус обирає дитину, щоб проілюструвати важливий урок про цінності Божого Царства. Приймаючи дітей, стаючи на один рівень із ними, служачи в смиренні й простоті, ми відкриваємося до Бога.

Сперечаючись про те, хто з нас є більшим, відштовхуючи другорядних, нехтуючи малими та незахищеними, цікавлячись тільки собою і своїми бажаннями, ми залишаємося поза дверима Божого Царства.

Ісус вчить нас приймати Царство щиро, як діти — без дорослих хитрощів і амбіцій.

 

  1. Ісус благословляє дітей

 

Після короткого, але емоційного звернення до учнів Ісус переключив Свою увагу на дітей.

Він пригорнув дітей до Себе, поклав на них руки і благословив їх.

Цей публічний акт був не тільки ілюстрацією Його проповіді, але й проявом глибоких емоцій — гніву на дорослих і любові до найменших.

Тут Ісус проявляє до дітей любов Небесного Батька.

Це прекрасна картина Божого Царства — Ісус із дітьми на руках.

Кожен батько має благословляти своїх дітей. Це було доброю традицією в Ізраїлі.

Ми читаємо ще в першій книзі Біблії, як патріарх Яків звертається до Йосипа та його синів:

«Будь ласка, підведи їх до мене, я благословлю їх»… «Коли Йосип підвів своїх синів до нього, той обняв і поцілував їх» (Буття 48:8–10).

Сьогодні, згадуючи те, як Ісус благословляв дітей, ми думаємо про себе і про своїх дітей.

Ми приносимо наших діток до Бога і водночас усвідомлюємо, що ми теж діти перед Ним — Його діти.

Ми приходимо за Божим батьківським благословенням усі разом — цілими сім’ями.

Тому що так, як Він благословляє, ніхто не зможе благословити.

Тому що Він обіцяє Царство таким, як маленькі, щирі, слабкі й довірливі діти.

Тому що Він завжди буде доступним, щоб допомогти й навчити, пригорнути й захистити.

Тому що так, як Він приймає у Свої ніжні, але водночас сильні руки дітей, так Він приймає і нас у Своє Царство.

Хто почує стукіт Христа?

 

 

В останній книзі Біблії ми зустрічаємо дивовижні, а часом і вражаюче несподівані образи Ісуса Христа. Ми бачимо Його між сімома свічниками, Його голова та волосся білі як сніг, обличчя сяє як сонце, очі як полум’я вогню, ноги немов з бронзи, голос гучний як водоспад; Він тримає сім зірок в правиці, а з уст виходить міч (Одкровення 1:14-16); далі ми бачимо Його Вершником на білому коні разом з військами небесними (Одкровення 19:11); а в кінці Він сидить на престолі як Альфа і Омега, як Суддя і Творець нового світу (21:5-6). Але є ще один надзвичайно сильний образ, який ми не маємо права оминути чи забути, — образ Господа, Який стоїть біля зачинених дверей і стукає. Це образ Христа, Який звертається до Лаодикійської церкви.

Одкровення 3:14-22 UMT

Напиши Ангелу Лаодикійської церкви:

Так каже Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом:

«Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх. Бо ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”. Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола.

Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти.

Я виправляю й караю тих, кого люблю. Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною.

 

Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні. Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам».

В чиї двері стукає Христос?

Дуже часто ми чуємо про те, що Ісус стукає у двері серця звичайних, нецерковних грішників. Це красивий і добре знайомий образ. Але в Об’явленні 3:20 йдеться зовсім не про це.

Христос стукає не в двері якогось далекого від Бога язичника. Він стукає у двері церкви. Це, можливо, один із найбільш парадоксальних образів у Новому Завіті: Христос стоїть за дверима власної церкви і стукає.

Лаодикійська церква — це остання з семи церков, до яких Господь передає Свої послання через апостола Іоанна. Остання.

І, на жаль, про неї ми не чуємо нічого схвального — лише негативну оцінку і суворе попередження. Але давайте уважніше подивимося на структуру цього тексту.

Спочатку ми читаємо про Того, Хто звертається до церкви.

Хто говорить? «Амінь, вірний та істинний Свідок, Володар усього створеного Богом».

На початку книги Одкровення Ісус Христос називається «вірним Свідком, першим, Хто був відроджений із мертвих, Володарем над земними царями» (1:5). Як відомо, μάρτυς — це не тільки свідок, але й мученик. Свідоцтво може коштувати життя. Ісус показав це на Своєму прикладі.

Зараз Він говорить як Той, Хто знає і втілює істину, Хто бачить усе, Хто панує над усесвітом і виносить Свій суд.

Далі ми читаємо, що Господь знає все, і Він незадоволений тим, що бачить: «Я знаю вчинки твої, і знаю, що ти ні гаряча, ні холодна. Як би хотів Я, щоб ти була чи холодна, чи гаряча! Та оскільки ти ні те, ні се, то виплюну Я тебе з уст Моїх».

Церква Лаодикії являє собою щось третє — недопустимий компроміс, дивну суміш Божественного і земного.

Це було зручним для людей, але неприємним для Господа.

Лаодикія не мала власних джерел води, тому вода до міста доходила вже теплою, неприємною для споживання. Так і церква була малокорисною для Ісуса, оскільки підлаштовувалася під політичні обставини та язичницьку культуру. Коли хочеш догодити і Богові, і світові, зрештою стаєш нецікавим і непотрібним ні Богові, ні світові.

Після цього ми дізнаємося, що Лаодикійська церква втратила також і здатність до самокритики та адекватної самооцінки: «Ти кажеш: „Я заможна, я розбагатіла, мені вже нічого не потрібно”».

Історія міста є підтвердженням цього. Коли в 60-му році місто Лаодикія постраждало від землетрусу, городяни відмовилися від допомоги Рима. Вони відбудували місто власними силами і дуже цим пишалися.

Але реальна картина церковного стану була іншою: «Але не усвідомлюєш ти того, що ти злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола».

Церква практикувала позитивне мислення і насолоджувалася видимим процвітанням, але оцінка Христа була гостро критичною. Виявляється, проблема полягала не тільки у стані церкви, але й у викривленій свідомості.

Що ж робити?

Господь не залишає церкву в ілюзіях і дає Свою пораду: «Раджу тобі купити в Мене золото, очищене вогнем, щоб ти справді змогла розбагатіти. А також білий одяг, щоб прикрити твою безсоромну голизну, й цілющої мазі, щоб намастити очі свої, аби прозріти».

Мешканці Лаодикії вихвалялися своїми товарами та доходами від торгівлі. Вони торгували знаменитими мазями для очей, але не думали про власну сліпоту. Вони накопичували золото, але не помічали власної духовної бідності. Вони мали процвітаючу текстильну промисловість, але перед Богом залишалися голими, як Адам.

Вони не розуміли, що головне багатство — не речі, а характер, внутрішні зміни, духовна зрілість, Христос в нас.

Окрім поради, ми дізнаємося, що Господь готовий допомогти, щоби змінити ситуацію в теплохолодній церкві, бо Він любить її, попри всі недосконалості: «Я виправляю й караю тих, кого люблю». Його спосіб допомоги навряд чи можна назвати приємним чи легким, але він є єдиним можливим. Господь виправляє і карає з любов’ю.

Господь знає, як нам допомогти, але Він не може зробити ці зміни без згоди самої церкви.

Тому лунає заклик до церкви: покайся, будь ревною, слухай, відчини!

Не просто визнай проблему, але доведи своїми рішеннями і вчинками, що найголовніше для тебе — праведне життя, що ти зрозуміла, у чому справжнє багатство.

«Покайся! Будь ревною і доведи, що найголовніше для тебе — праведне життя! Слухай! Ось Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось з вас почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною».

Господь не входить без запрошення. Він терпеливо чекає і дає новий шанс.

В кінці ми знаходимо заохочуючі слова про нагороду для переможців — для тих, хто не задовольняється теплохолодним станом, а прагне залишатися вірним Христові до кінця: «Кожному, хто переможе, я дозволю сидіти зі Мною на Моєму престолі! Так само, як і Я переміг, і сів зі Своїм Отцем на Його троні».

Обіцяна нагорода стосується вічності. Все золото світу там не матиме значення. Але для вірних слуг Ісус дарує все — ділиться владою і небесним багатством, ділиться престолом, який стоїть на чолі бенкетного столу.

Якщо церква відкриває двері Ісусу, Він вечеряє з нею тут, на землі, і запрошує на весільну вечерю на небі.

Послання завершується закликом бути уважними, щоб почути ці життєво важливі слова і прийняти правильне рішення: «Хто має вуха, нехай почує, що Дух говорить церквам».

***

Якби ви могли намалювати фарбами те, що почули, що було б на тій картині?

Христос стукає в зачинені двері Своєї ж церкви. Христос за церковним порогом. Христос за дверима.

Давайте подумаємо про цю картину. Що вона означає для нас сьогодні? Що сталося з церквою, яка живе так, ніби Христос їй непотрібен? Чому Він там, назовні? Як ми опинилися в такому стані? Як ми залишилися без Христа?

Така церква формально визнає Христа, але виставляє Його за двері.

Лаодікійська церква — «ні гаряча, ні холодна» — ні те, ні се. Вона не може повністю визнати владу Христа і підкоритися Йому, але також не хоче повністю відмовитися від Нього. Розбавлене християнство нікому не потрібне. Від нього нудить не тільки людей, але й Господа Бога.

Це християнство нескінченних компромісів, у яких втрачається сама сутність — те, що робить нас особливими: центральність Христа, послух і підзвітність Йому.

Ми бачимо ці симптоми в сучасній церкві, яка пристосовується до світу. Вона любить комфорт більше, ніж істину. Вона відмовляється від свого покликання, щоб не дратувати людей радикалізмом Євангелія.

Така церква користується Ісусом, але не дозволяє Йому панувати.

Колись Даллас Віллард сказав про американське християнство так: «Наша основна проблема полягає в тому, що ми не можем дозволити Богу бути Богом».

Це сумна правда. Ми дозволяємо Богу допомагати нам у наших справах, але не дозволяємо Йому керувати нашими справами. Ми чекаємо на Божі благословення, але не хочемо чути про їхні умови. Ми вимагаємо від Бога успіху в церковних справах, але не обговорюємо з Ним наші плани. Ми висуваємо Богу довгий список наших бажань, ніколи не питаючи Його: а що Він від нас хоче?

Церкві здається, що вона заможна, багата і не має потреби ні в чому. Церква продовжує жити й служити без Христа, не помічаючи Його відсутності. Церква може бути наповненою людьми, подіями, грошима, розвагами, активностями, програмами. Церква може бути настільки зайнятою, що забуває про Ісуса.

Церква може бути наповненою і переповненою всім, чим завгодно, але якщо в ній немає Ісуса — вона пуста. Якщо все, що вона робить, — без Ісуса, тоді виникає питання: а навіщо це все? Це все нікому не потрібне. Нікому не допоможе. Якщо у церкви є все, але немає Христа, то їй нема чого сказати світові, нема чим допомогти людям. Вона сама потребує допомоги. Вона сама перебуває в жалюгідному стані.

Ось церква без Христа: злиденна, жалюгідна, бідна, сліпа та гола.

Ось церква з Христом: багата очищеним золотом, зодягнута в білий одяг, має здоровий, правильний зір.

Відчуйте різницю! Зробіть висновок!

Кожна справжня церква, яка хоче бути вірною Ісусу і покликанню, яке Він дає, має усвідомити власну бідність. У нас немає нічого справді цінного. У нас є лише Ісус. Ми багаті Ісусом. Це все, що ми можемо дати світові. Нічого більше.

Незадовго до смерті реформатор Мартін Лютер написав ці слова: «Ми лише жебраки. Це правда». Не численні книги, а клаптик паперу з цими словами — головне, що він лишив по собі.

Ми залежні від Господа. Він — усе. Ми без Нього — ніщо.

Коли ми це усвідомлюємо, приходить смирення, адекватне розуміння свого стану, власної бідності, але також і нашого багатства у Христі. Ми не хочемо більше обманюватися самі та обманювати світ, наче в нас є щось цінне, особливе.

Ми, як люди церкви, потребуємо Христа не менше, ніж Його потребує навколишній світ. Ми не хочемо жити без Христа ані день, ані хвилину. Ми розуміємо, що наше справжнє багатство — не речі, не статус, не комфорт, не успіх, а Христос в нас.

Він дає прозріння — здатність правильно бачити й розуміти; білий одяг — знак приналежності до Божого Царства; золото — символ духовної зрілості. Христоподібний характер, безкомпромісна вірність, ясність суджень, твердість переконань — усе це мало цінується в цьому світі, але насправді важить незрівнянно більше за всі його цінності. Ісус — наше все.

Що ж нам робити, коли Ісус стукає до церковних дверей? Почути. Відкрити. Впустити. Покаятись, сказавши Йому:

«Боже, ми каємося у своїй гордості. Ми знову прагнемо стати ревними. Ми уважно слухаємо Твій голос і відкриваємо двері. Господи, як страшно без Тебе, прости нас, очисти нас, збагати нас Своєю присутністю, віднови наш зір, дай нам білий одяг Твоєї праведності! Ми не збираємося царювати тут, на землі. Ти царюй в нас. Ми лише Твої слуги.Ти головний. Ти Переможець. Ти Володар усього, і наша церква – Твоя, і ми – Твої! Віднині й довіку. Амінь».

Але проблема не тільки в тому, що «християни без Христа» слухають, але не відкривають. Проблема в тому, що вони навіть не слухають і не чують. Їх потрібно розштурхати, розбудити! І це буде Божою милістю, якщо Він постукає сильніше – через труднощі, потрясіння, війни, хвороби.

Хто ще має вуха? Почуйте.Не тільки слова, але й стук, який звучить дедалі сильніше. Це Ісус стукає до Своєї Церкви. До кожного віруючого, який «ні те, ні се», який носить ім’я християнина, але живе без Христа.

Я звертаюся до кожної людини в церкві: чи ти чуєш стук Ісуса? Чи відчиниш Йому? Особлива відповідальність лежить на служителях церкви: чи зможуть вони подолати свою згубну самодостатність і відкрити Христові двері?

Я звертаюся також до всіх нас разом — як до церковної спільноти: якою церквою ми хочемо бути? Церквою без Христа? Чи церквою Ісуса Христа? Церквою, в якій Він панує на всі сто відсотків? Церквою, в якій Він цінується понад усе? Церквою, в якій Йому приємно бути?

Що буде з тим, хто почує стукіт Христа? Той, хто почує і відкриє Ісусу, той розбагатіє справжнім, очищеним золотом, зодягнеться в білий одяг праведності, отримає здатність бачити ясно, буде їсти за одним столом і сидіти на одному престолі з Ісусом!

А що буде з тим, хто не почує стукіт і не відкриє Ісусу? Буде виплюнутий з уст Господніх. Втратить усе. Стане чужим. Про таких Ісус скаже: «Я ніколи не знав вас, йдіть геть від Мене» (Матв. 7:23). Не можу уявити, що хтось хотів би почути такі страшні слова.

Якщо Ісус стукає у двері вашої церкви, ви знаєте, що робити: слухайте й почуйтее, відкрийте Йому двері та покайтеся! Не випробовуйте Божого терпіння. Той, Хто сьогодні стукає у двері й дає тобі шанс на покаяння, завтра з’явиться як Вершник — воювати, і як Цар — судити!

В двері зачинені в пору нічну

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Не відчиняють на стукіт Йому,

Стукає ніжно Хтось!

Це за дверима Спаситель стоїть,

Стукає Він, стукає Він.

Серце відкрий — Він увійде в ту ж мить,

Стукає Божий Син!

Радості в серці давно вже нема,

Стукає Хтось, стукає Хтось!

В домі царює невір’я пітьма,

Стукає ніжно Хтось!

Голос сумління ще досі звучить:

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Стук не змовкає в душі ні на мить:

Стукає ніжно Хтось!

Стук за дверима звучить все сильніш:

Стукає Хтось, стукає Хтось!

Друже, відкрий серця двері скоріш:

Стукає ніжно Хтось!

Кто услышит стук Христа?

 

 

В последней книге Библии мы встречаем удивительные, а порой и поразительно неожиданные образы Иисуса Христа. Мы видим Его среди семи светильников: Его голова и волосы белы, как снег, лицо сияет, как солнце, глаза — как пламя огня, ноги — словно бронза, а голос — громкий, как шум водопада. Он держит семь звёзд в правой руке, а из уст Его выходит меч (Откровение 1:14–16). Далее мы видим Его Всадником на белом коне, Который выходит во главе небесных воинств (Откровение 19:11). А в конце Он сидит на престоле как Альфа и Омега, как Судья и Творец нового мира (Откровение 21:5–6).

Но есть ещё один чрезвычайно сильный образ, который мы не имеем права обойти или забыть, — образ Господа, Который стоит перед закрытой дверью и стучит. Это образ Христа, Который обращается к Лаодикийской церкви.

И Ангелу Лаодикийской церкви напиши: так говорит Аминь, свидетель верный и истинный, начало создания Божия:

знаю твои дела; ты ни холоден, ни горяч; о, если бы ты был холоден или горяч!

Но, как ты тёпл, а не горяч и не холоден, то извергну тебя из уст Моих.

Ибо ты говоришь: «я богат, разбогател и ни в чём не имею нужды»; а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг.

Советую тебе купить у Меня золото, огнём очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью помажь глаза твои, чтобы видеть.

Кого Я люблю, тех обличаю и наказываю. Итак, будь ревностен и покайся.

Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему и буду вечерять с ним, и он со Мною.

Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моём, как и Я победил и сел с Отцом Моим на престоле Его.

Имеющий ухо да слышит, что Дух говорит церквам.


Откровение 3:14-22

Очень часто мы слышим о том, что Иисус стучит в двери сердца обычных, нецерковных грешников. Это красивый и хорошо знакомый образ. Но в Откровении 3:20 речь идет совсем не об этом.

Христос стучит не в двери какого-то далекого от Бога язычника. Он стучит в двери церкви. В двери Лаодикийской церкви.

Это, возможно, один из самых парадоксальных образов в Новом Завете: Христос стоит за дверью собственной церкви и стучит.

Лаодикийская церковь — последняя из семи церквей, к которым Господь передает Свои послания через апостола Иоанна. Последняя.

И, к сожалению, о ней мы не слышим ничего одобрительного — только негативную оценку и строгое предупреждение.

Но давайте внимательнее посмотрим на структуру этого текста.

Сначала мы читаем о Том, Кто обращается к церкви.

Кто говорит? «Аминь, свидетель верный и истинный, начало создания Божия»

В начале книги Откровения Иисус Христос называется «Свидетелем верным, первенцем из мертвых, Владыкой царей земных» (1:5).

Мы знаем, что μάρτυς — это не только свидетель, но и мученик. Свидетельство может стоить жизни. Иисус показал это на Своем примере.

Сейчас Он говорит как Тот, Кто знает и воплощает истину, Кто видит все, Кто властвует над вселенной и выносит Свой суд.

Далее мы читаем, что Господь знает все, и Он недоволен тем, что видит: «знаю твои дела; ты ни холоден, ни горяч; о, если бы ты был холоден или горяч! Но, как ты тёпл, а не горяч и не холоден, то извергну тебя из уст Моих».

Церковь представляет собой нечто третье — недопустимый компромисс, странную смесь Божественного и земного. Это было удобно для людей, но неприятно для Господа.

Лаодикия не имела собственных источников воды, поэтому вода в город поступала уже теплой и неприятной для употребления. Так и церковь была малополезной для Иисуса, поскольку подстраивалась под политические обстоятельства и языческую культуру.

Лаодикийская церковь не только перестала быть полезной, но также утратила способность к самокритике и адекватной самооценке: «ты говоришь: «я богат, разбогател и ни в чём не имею нужды».

История города является подтверждением этого. Когда в 60-м году город Лаодикия пострадал от землетрясения, горожане отказались от помощи Рима. Они восстановили город собственными силами и очень этим гордились.

Реальная картина состояния церкви была другой: «а не знаешь, что ты несчастен, и жалок, и нищ, и слеп, и наг». Церковь практиковала позитивное мышление и наслаждалась видимым процветанием, но оценка Христа была резко критической. Оказывается, проблема заключалась не только в состоянии церкви, но и в искаженном сознании.

Что же делать?

Господь не оставляет церковь в иллюзиях и дает Свой совет: «Советую тебе купить у Меня золото, огнём очищенное, чтобы тебе обогатиться, и белую одежду, чтобы одеться и чтобы не видна была срамота наготы твоей, и глазною мазью помажь глаза твои, чтобы видеть».

Жители Лаодикии хвастались своими товарами и доходами от торговли. Они торговали знаменитыми мазями от глазных болезней, но не думали о собственной слепоте. Они накапливали золото, но не замечали собственной духовной бедности. У них была процветающая текстильная промышленность, но перед Богом они оставались нагими, как Адам.

Они не хотели признать, что главное богатство — не вещи, а характер, внутренние изменения, духовная зрелость.

Кроме полезного совета, мы узнаем, что Господь готов помочь, чтобы изменить ситуацию в тепло-хладной церкви, потому что Он любит ее, несмотря на все ее несовершенства: «Кого Я люблю, тех обличаю и наказываю».

Его способ помощи вряд ли можно назвать приятным или легким, но только он является действенным. Господь исправляет и наказывает с любовью. Господь знает, что нужно делать для нашего спасения, но Он не может совершить эти изменения без согласия самой церкви.

Поэтому звучит призыв к церкви: покайся, будь ревностной, слушай, открой! Не просто признай проблему, но докажи своими решениями и поступками, что самое главное для тебя — праведная жизнь, что ты поняла, в чем заключается настоящее богатство.

«Итак, будь ревностен и покайся. Се, стою у двери и стучу: если кто услышит голос Мой и отворит дверь, войду к нему и буду вечерять с ним, и он со Мною».

Господь не входит без приглашения. Он терпеливо ждет и дает новый шанс.

В конце мы находим ободряющие слова о награде для победителей — для тех, кто не удовлетворяется тепло-хладным состоянием: «Побеждающему дам сесть со Мною на престоле Моём, как и Я победил и сел с Отцом Моим на престоле Его».

Обещанная награда относится к вечности. Все золото мира там не будет иметь значения. Но верным слугам Иисус дает все — делится властью и небесным богатством, делится престолом, который стоит во главе пиршественного стола.

Если церковь открывает двери Иисусу, Он вечеряет с ней здесь, на земле, и приглашает на брачную вечерю на небе.

Послание завершается призывом быть внимательными, чтобы услышать эти жизненно важные слова и принять правильное решение: «Имеющий ухо да слышит, что Дух говорит церквам».

***

Если бы вы могли красками нарисовать то, что услышали, что было бы на этой картине?

Христос стучит в закрытые двери Своей же церкви. Христос за церковным порогом. Христос за дверью.

Вот как это изобразил художник Вильям Хант.

Давайте подумаем об этой картине. Что она означает для нас сегодня? Что произошло с церковью, которая живет так, будто Христос ей не нужен? Почему Он там, снаружи?

Как мы оказались в таком состоянии? Как мы остались без Христа?

Лаодикийская церковь формально признавала Христа, но при этом выставила Его за дверь, чтобы не мешал удобно жить.

Она — «ни горячая, ни холодная» — не то, не се. Она не может полностью признать власть Христа и подчиниться Ему, но также не хочет полностью отказаться от Него.

Увы, разбавленное христианство никому не нужно. От него тошнит не только людей, но и Господа Бога. Это христианство бесконечных компромиссов, в которых теряется сама сущность — то, что делает нас особенными: центральность Христа, подотчетность Ему, верность Ему.

Мы видим эти симптомы в современной церкви, которая приспосабливается к миру. Она любит комфорт больше, чем истину. Она отказывается от своего призвания, чтобы не раздражать людей радикализмом Евангелия. Такая церковь пользуется Иисусом, но не позволяет Ему властвовать.

Однажды Даллас Уиллард сказал об американском христианстве так: «Наша основная проблема заключается в том, что мы не можем позволить Богу быть Богом».

Это печальная правда. Мы позволяем Богу помогать нам в наших делах, но не позволяем Ему управлять нашими делами. Мы ожидаем Божьих благословений, но не хотим слышать об их условиях. Мы требуем от Бога успеха в церковных делах, но не обсуждаем с Ним наши планы.

Мы предъявляем Богу длинный список своих желаний, никогда не спрашивая Его: а чего Он хочет от нас?

Церкви кажется, что она богата, преуспевает и ни в чем не нуждается. Церковь продолжает жить и служить без Христа, не замечая Его отсутствия. Церковь может быть наполнена людьми, событиями, деньгами, развлечениями, активностями, программами. Церковь может быть настолько занятой, что забывает об Иисусе. Церковь может быть наполненной и переполненной чем угодно, но если в ней нет Иисуса — она пуста.

Если в ней нет Иисуса, если все, что она делает, — без Иисуса, тогда возникает вопрос: а зачем все это? Все это никому не нужно. Никому не поможет. Если у церкви есть все, но нет Христа, ей нечего сказать миру, нечем помочь людям. Она сама нуждается в помощи. Она сама находится в жалком состоянии.

Вот церковь без Христа: несчастная, жалкая, бедная, слепая и нагая.

Вот церковь со Христом: богатая очищенным золотом, одетая в белую одежду, имеющая здоровое, правильное зрение.

Почувствуйте разницу! Сделайте вывод! Какой вывод напрашивается после этих слов?

Каждая настоящая церковь, которая хочет быть верной Иисусу и призванию, которое Он дает, должна осознать собственную бедность.

У нас нет ничего действительно ценного. У нас есть только Иисус. Мы богаты Иисусом. Это все, что мы можем дать миру. Ничего больше.

Незадолго до смерти реформатор Мартин Лютер написал эти слова: «Мы лишь нищие. Это правда». Не многочисленные книги и умные речи, а клочок бумаги с этими словами — главное, что он оставил после себя.

Мы зависим от Господа. Он — все. Мы без Него — ничто.

Когда мы это осознаем, приходит смирение, адекватное понимание своего состояния, собственной бедности, но также и нашего богатства во Христе.

Мы больше не хотим обманываться сами и обманывать мир, будто у нас есть что-то ценное, особенное.

Мы, как люди церкви, нуждаемся во Христе не меньше, чем в Нем нуждается окружающий мир.

Мы не можем и не хотим жить без Христа ни дня, ни минуты. Мы понимаем, что наше настоящее богатство — не вещи, не статус, не комфорт, не успех, а Христос в нас. Он дает прозрение, белую одежду людей, приближенных к Царству, золото духовной зрелости. Христоподобный характер, бескомпромиссная верность, ясность суждений, твердость убеждений — мало ценятся в этом мире, но на самом деле имеют гораздо большую ценность.

Что же нам делать? Услышать. Открыть. Впустить Иисуса.

Поэтому в ответ на послание к Лаодикийской Церкви мы должны покаяться в своей гордости и снова стать ревностными в праведности и любви к Господу. Мы должны сказать: «Господи, как пусто и страшно без Тебя, прости нас, очисти нас, обогати нас Своим присутствием, восстанови наше зрение, дай нам белую одежду Твоей праведности! Войди к нам и больше никогда не покидай нас! Мы не собираемся царствовать здесь, на земле. Ты царствуй в нас. Мы лишь Твои слуги! Ты главный. Ты Победитель. Ты Владыка всего, и Ты Глава Церкви! Наша церковь — Твоя, и мы — Твои! Отныне и навеки. Аминь».

Но проблема не только в том, что «христиане без Христа» слушают, но не открывают. Проблема в том, что они даже не слушают и не слышат. Их нужно растолкать, разбудить! И это будет Божьей милостью, если Он постучит сильнее — через трудности, потрясения, войны, болезни.

Кто еще имеет уши? Услышьте. Не только слова, но и стук, который звучит все сильнее. Это Иисус стучит к Своей Церкви. К каждому верующему, который «ни то, ни се», который носит имя христианина, но живет без Христа.

Я обращаюсь к каждому человеку в церкви. Слышишь ли ты стук Иисуса? Откроешь ли Ему? Я обращаюсь также ко всем нам вместе — как к церкви. Какой церковью мы хотим быть? Церковью без Христа? Или церковью Иисуса Христа? Церковью, в которой Он царствует на все сто процентов? Церковью, в которой Он ценится превыше всего? Церковью, в которой Ему приятно быть?

Что будет с тем, кто услышит стук Христа? Тот, кто услышит и откроет Иисусу, тот разбогатеет настоящим, очищенным золотом, облечется в белую одежду праведности, получит способность ясно видеть, будет есть за одним столом и сидеть на одном престоле с Иисусом!

А что будет с тем, кто не услышит стук и не откроет Иисусу? Будет извергнут из уст Господних. Потеряет все. Станет чужим и противным. О таких Иисус скажет: «Я никогда не знал вас, отойдите от Меня» (Матф. 7:23).

Не могу представить, что кто-то хотел бы услышать такие страшные слова.

Если Иисус стучит в дверь вашей церкви, вы знаете, что делать: слушайте и услышьте, откройте Ему дверь и покайтесь! Не испытывайте Божьего терпения. Тот, Кто сегодня стучит в дверь и даёт вам шанс на покаяние, завтра явится как Всадник — воевать, и как Царь — судить!

***

Хочу закончиться словами духовной песни, хоть и старой, но очень милой моему сердцу.

В двери закрытые поздней порой

Кто-то стучит, кто-то стучит,

Отзыва нет и усталой рукой

Кто-то стучит, стучит.

Это Спаситель у двери стоит,

Кротко стучит, нежно стучит.

Сердце открой, Он недуг исцелит,

Снова Христос стучит.

В сердце уныние, радости нет,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

В доме погас утешения свет,

Кто-то стучит, стучит!

Совесть томит обличения глас,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

Зов не смолкает в душе ни на час,

Кто-то стучит, стучит!

Стук все сильнее звучит за стеной,

Кто-то стучит, кто-то стучит!

Грешник, покайся и сердце открой!

Кто-то стучит, стучит!

Мій український Єрусалим

Screenshot

 

 

Я хочу вперше зізнатися в любові до міста. До міста, в якому я виріс. З якого, як мені раніше здавалося, я виріс. Тепер розумію: воно вросло в мене — глибоко, назавжди.

Це місто називається Мирноград — місто миру, мій український Єрусалим.

Мені доводилося жити у великих і красивих містах, але я ніколи не зізнавався їм у любові. А ось Мирноград — постійно в моєму серці, у моїх снах, думках і спогадах. Він не відпускає мене, і я не хочу втратити з ним зв’язок.

Ви чули про це місто з військових зведень. Понад рік за нього точилися важкі бої. Тепер воно порожнє й настільки зруйноване, що важко впізнати навіть добре знайомі місця.

Це місто також відоме під назвою Димитров. Так його назвали в радянські часи — на честь болгарського комуніста Георгія Димитрова. Саме так його й далі називають російські окупаційні власті. Але для українців і всього вільного світу воно носить добре й славне ім’я — Мирноград.

Я залишив рідне місто одразу після школи — поспішав вирушити у велике плавання за знаннями й визнанням, за успіхами й статусами. Але де б я не був, завжди чекав нагоди повернутися додому. І щоразу, наближаючись до міста, я відчував, як моє серце починає битися частіше.

З хвилюванням я повертався до рідних і друзів, до знайомих будинків і вулиць. Улюбленими місцями були школа, церква, бібліотека, стадіон, палац культури. Кожне повернення до міста виявлялося невдалою спробою знову увійти в ту саму річку, знову пережити важливі моменти, зустрітися з тим, що минуло, але не зникло.

Тепер зробити це ще складніше.

«Мій дім горить, моє серце болить. Рани міста болять майже так само, як рани людей», — написав я якось одному американському колезі. Він тут же, не замислюючись, шаблонно відповів: «Ну що ти, це не твій дім! Твій дім на небі, ми тут тимчасово, не засмучуйся!»

У цьому є велика частка правди, але є й фальш. Це слова людини, яка не пережила подібного. Людини без коріння, без прив’язаності до чогось. Людини, яка свідомо відмовилась від свого минулого заради кращого, комфортнішого життя. Людини, яка не може або не хоче пам’ятати. Мені таких шкода.

Ми прив’язуємося до місць і людей, до тварин і навіть до речей та автомобілів. Ця здатність любити тимчасове, цінувати те, що минає, цілком природна. Адже й ми, як люди, — минущі.

Ось чому я люблю осінь — пору краси і водночас її в’янення.

Ось чому я люблю своє місто — навіть у руїнах.

Люди, які не люблять свій дім, своє місто, свою землю, швидше за все, не люблять і небо. Вони так і не зрозуміли, який цінний дар Бог їм дав — жити на своєму місці, серед своїх людей.

Я вдячний за те, що було. І тепер, під час війни, ще краще розумію, як багато всього ми мали.

Наша квартира була наповнена шумом великої родини й сміхом гостей, піснями й молитвами, звуками маминого фортепіано та батьківської гітари. Тепер наш багатоквартирний будинок стоїть порожній і мертвий, пробитий авіабомбами, обгорілий до чорноти.

Мої батьки вже на небі, мої брати й сестри — у розсіянні. Ми не можемо зібратися разом, як колись. Ми не можемо повернутися додому, ми не можемо повернутися до себе.

Але чи можна з цим змиритися? Чи можна про це забути?..

Так, я родом із Мирнограда — невеликого, але славного міста, зруйнованого, але не мертвого.

Живу на чужині, але сни — тільки про дім.

І поки місто сниться, поки живе у спогадах, про нього не можна сказати, що це місто, якого немає.

Воно є. Воно живе, поки про нього пам’ятають, поки про нього говорять, поки за нього дякують.

Його назва – Мирноград — звучить як обітниця майбутнього — майбутнього, якого варто палко бажати, про яке варто молитися і за яке варто боротися.

Сніданок з Ісусом

 

Мир вам!

Саме такими словами звертався воскреслий Ісус до Своїх учнів. Хай Божий мир буде з нами сьогодні, як і кожного дня нашого слідування за Ісусом!

***

В Євангеліях ми читаємо про різні зустрічі учнів з Ісусом після Його воскресіння. Він являється біля порожнього гробу, на дорогах, у кімнатах за зачиненими дверима. Він показує Себе окремим учням і цілим групам.

Для чого були всі ці зустрічі, візити, розмови? Євангеліст Іван пояснює так:

«Ісус здійснив іще багато інших чудес у присутності Своїх учнів, про які не написано в цій книзі. Та все це написано, щоб ви могли повірити, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб, повіривши, здобули життя в Його ім’я» (Івана 20:30–31).

Дуже важливо повірити, але ще важливіше — повіривши, жити новим життям, жити в Його ім’я, бачити Його в повсякденних обставинах, бути готовими слухати і слухатись!

Одна з найбільш цікавих зустрічей відбувається просто неба, на березі Галилейського озера.

***

«Після цього Ісус іще раз явився Своїм учням біля Ґалилейського озера. Ось як це сталося. Якось були разом Симон-Петро, Хома, який звався Дідимом, Нафанаїл з Кани, що в Ґалилеї, обидва сини Зеведеєві, а також іще двоє Ісусових учнів.

Симон-Петро й каже: “Я йду ловити рибу”. А решта йому: “Ми йдемо з тобою!” Тож вони пішли й сіли в човен, але тієї ночі нічого не зловили.

Настав ранок. Ісус прийшов і став на березі, але учні Його не впізнали. І запитав Ісус: “Друзі, впіймали ви щось?” Вони відповіли: “Ні”. Тоді Ісус сказав їм: “Закиньте сіть праворуч від човна, то й зловите”. Вони закинули, а витягти вже не могли, так багато риби вони впіймали.

Тоді улюблений учень Ісуса сказав Петрові: “Це ж Господь!” Почувши, що то був Господь, Петро обв’язався своїм одягом, бо він роздягнувся для риболовлі, й кинувся у воду. Решта учнів допливла до берега в човні, тягнучи за собою сіть із рибою. До берега там було недалеко, метрів зо сто.

Вийшовши з човна на берег, вони побачили там розкладене вогнище, на якому пеклася риба, а поруч лежав хліб. Ісус сказав їм: “Принесіть трохи риби, тієї, що ви зловили”. Симон-Петро увійшов до човна й витяг на берег сітку, повну великої риби. І було там сто п’ятдесят три рибини, та сіть від такої кількості не порвалася.

І сказав Ісус: “Ідіть снідати!” І жоден з учнів не наважився запитати: “Хто Ти?” — бо вони знали, що то Господь. Ісус підійшов, узяв хліба й дав їм. Він також дав їм і риби. І це було вже втретє, як Ісус з’явився Своїм учням після того, як Він воскрес з мертвих» (Івана 21:1–14).

***

Чим цікава ця історія?

Тим, що Ісус знову ділить їжу зі Своїми учнями. Ми не знаємо напевно, чи їв Він хліб та рибу, чи лише дав їсти учням. Я припускаю, що й Сам їв.

Так, раніше Він сказав, що не буде пити вина і не буде їсти Пасхальної вечері до того дня, коли прийде Царство Боже:

«Бо кажу вам, що не їстиму більше Пасхальної вечері доти, доки не здійсниться це в Царстві Божому» (Луки 22:16).

І ще:

«Я не питиму більш від плоду лози виноградної аж до того дня, коли прийде Царство Боже» (Луки 22:18).

Але тоді йшлося про особливу, святкову подію, якої ще треба було дочекатися.

А про сніданок Він нічого не казав!:)

Тож тут ми маємо щось дуже цікаве: підкріплення учнів у звичайних обставинах життя.

Як же ми потребуємо цього у своєму житті!

Ми звершуємо Вечерю Господню раз на місяць, у більш урочистій атмосфері, і так і має бути. Але як добре було б мати щоденний сніданок з Ісусом!

Як це чудово — зустрітися з Ним на березі озера, спробувати Його риби та хліба, погрітися біля Його вогнища, послухати Його сповнені любові та турботи слова!

Зустрічі з Ісусом можливі в різних форматах, кожного дня, у звичайних обставинах і в екстремальних ситуаціях, у радості й у скорботі, у кімнатах і на березі, у церковному приміщенні та в лікарні, на передовій і в полоні, у тиші усамітнення та в шумі натовпу.

Головне — не пропустіть свою щоденну зустріч з Ісусом!

Коли з’являється Ісус

 

Що змінюється, коли з’являється Ісус?

Немає більш сумного явища у світі, ніж церква, в якій повно людей, але немає Ісуса.

Немає більш успішної церкви, ніж церква, в якій Ісусу приємно бути, де на Нього чекають, де Його прославляють, де Його заповіді слухняно виконують.

Без Бога ми — ніхто, і церква — скільки б не було в ній людей, талантів, добрих справ і гарних програм — ніщо.

Саме присутність Ісуса робить церкву Церквою.

Згадаймо історію про те, як воскреслий Ісус прийшов до Своїх учнів:

«Увечері того ж першого дня тижня зібралися Ісусові учні. Вони надійно замкнули за собою двері через страх перед юдеями. Раптом увійшов Ісус й став між ними, сказавши: “Мир вам!”

Промовляючи це, Він показував їм руки і Свій бік. Учні були раді бачити Господа.

Тоді Ісус знову сказав їм: “Мир вам! Як Отець Мене послав, так і Я посилаю вас”. Мовивши так, Він дихнув на них і сказав: “Прийміть Дух Святий. Гріхи людські, які ви прощатимете, буде людям відпущено. Ті ж гріхи, що не прощатимете, не буде відпущено”»
(Івана 20:19–23, UМТ).

Дуже цікава історія про те, як місце смутку і страху стає місцем радості та сили, як учні змінюються на очах.

Це лише одна з багатьох подібних євангельських історій, у яких Ісус являвся Своїм учням, щоб відновити їхню віру, нагадати про місію та дати останні настанови.

Ця історія — про те, що без Христа ми, як учні, — лише купка переляканих людей, закритих від світу й розчарованих у власних мріях.

Сьогодні багато розумних людей працюють над тим, щоб зрозуміти секрети виживання і зростання малих, але впливових груп. Як не зламатися під тиском несприятливих обставин, агресивної більшості, жорсткої системи?

Історія того, як Церква Ісуса Христа жила і перемагала, не дає бажаних відповідей людям цього світу. Але відповідь, яку вона дає, — єдино вірна.

У чому секрет цієї купки учнів? Як вони витримали? Як перетворилися на потужну силу, що змінила історію світу?

Відповідь дуже проста — Ісус. Його присутність змінила їх, дала їм силу, місію як сенс життя, радість і глибокий мир серед агресії та ненависті.

Я пригадую розповіді батька та інших героїв віри про те, як вони звершували Святе Причастя у в’язницях і таборах. Вони і там були Церквою — церквою безстрашних, непереможних, незламних, тому що Ісус був із ними. Вони причащалися чорним хлібом і звичайною водою, але вірили, що з ними був реальний, живий Христос.

Ісус сказав, що пекельні брами не здолають Церкву, і Він виконує Своє слово.

Ми — маленькі люди великого Бога; ми — слабкі слуги Всесильного Господа.

Його присутність змінює нас. Він — наш єдиний секрет.

Що ж каже Ісус учням того вечора?

Три важливі речення:

Мир вам!

Я посилаю вас!

Прийміть Духа Святого!

«Мир вам» — це спокій і впевненість. Це не просто вітання. Це обітниця, ствердження, запевнення, добра новина після серії страшних подій.

«Я посилаю вас!» — це доручення, це заклик до дії. «Як Отець послав Мене» — це долучення до місії Ісуса, це довіра, це привілей, це найвищий рівень честі.

«Прийміть Духа Святого» — це сила, це нове життя. Як перший Адам був створений із пороху земного та Божого Духа, так тепер Бог Своїм Духом створює з нас нових людей — свідків нового життя, нового творіння.

Цікаво, що слова доповнюються знаками. Ісус не тільки говорить, але й показує Свої рани — руки і бік. І саме тут учні впізнають Господа і радіють Йому.

Це дуже цікавий спосіб ідентифікації — показати рани, показати реальність страждань, знаки смерті. І при цьому стояти живим і розмовляти. Це перемога над смертю.

Коли ми бачимо рани, ми розуміємо реальність страждань і смерті. Але водночас бачимо вищу реальність — перемогу над смертю, бачимо силу воскресіння.

Що ж змінилося після візиту Ісуса до учнів?

Страх змінився на радість. Учні впізнали Господа і згадали Його слова про те, що і як має бути.

Учні отримали завдання. Вони стали апостолами Ісуса Христа.

Апостоли прийняли Духа Святого і отримали владу прощати гріхи.

Зміни були не тільки внутрішніми. Змінилася атмосфера, змінилося все навколо.

Божа присутність наповнила кімнату, зачинені двері відчинилися, місія у світі почалася.

***

Подумай про себе: у якому ти стані?

Можливо, ти був учнем Ісуса, але ще не зустрів Його як воскреслого Господа, не знаєш Його сили й не розумієш своєї місії.

Можливо, ти просто сидиш у закритій кімнаті — без радості, без розуміння, що робити далі.

Ти не хочеш повертатися до старого життя, але так і не пізнав смаку нового життя та сили воскресіння.

Тобі потрібна зустріч з Ісусом. Бажай її, молись про неї, не пропусти її!

Не турбуйтеся про те, що і як казати!

«Коли ж вас заарештують, не турбуйтеся про те, що і як казати, бо на той час ви матимете що сказати».
Матвія 10:19

Ми живемо у світі, який стає дедалі менш зрозумілим і дедалі небезпечнішим. Як розібратися в тому, що відбувається? Як уникнути розставлених пасток? Як не загубитися в хаосі, що наростає, і не піддатися страху?

Навколо лунають голоси самовпевнених експертів, які вдають, ніби щось розуміють. «Говорячі голови» заповнюють екрани, то лякаючи, то заколисуючи, одним словом — маніпулюючи почуттями людей.

Слухаючи їх, я відчуваю суперечливі почуття. З одного боку, певну частку провини через те, що вже не можу так само легко й переконливо говорити на будь-які теми. З іншого — велику частку фальші та порожнечі в усіх цих численних і легковажних словах.

І тоді приходить полегшення: як добре, що я можу дозволити собі не говорити багато і не давати порожніх відповідей; як добре, що мені не потрібно зображати із себе всезнайку; як добре, що я можу чесно сказати: «Я не знаю», але можу додати: «Та я знаю Того, Хто знає!»

Підозрюю, що я не один такий — дедалі менше можу говорити про події й тенденції, а ще менше — про їхні смисли. Надто багато всього, надто мало ясності.

Чи повинні ми мучитися через це? Чи повинні щоразу висловлюватися з кожного питання? Чи повинні стати схожими на професійних експертів, які цілими днями переходять із однієї студії до іншої? Або на диванних коментаторів, які ведуть нескінченні битви в соціальних мережах і почуваються вершителями історії, не встаючи зі зручного м’якого місця?

Ні, і ще раз — ні.

Ми не покликані бути багатослівними щодо того, що відбувається у світі. Ми маємо бути стриманими у словах, уникати вигадок, фантазій і зайвих емоцій. Ми покликані бути свідками Христа — Його голосом, Його живим посланням, Його Доброю звісткою.

Якщо ми уважні до Христового Слова, його нам цілком достатньо. Настільки достатньо, що ми замовкаємо. Або говоримо лише про те, що чуємо від Бога, намагаючись осмислити й передати почуте.

Шум світу більше не відволікає. Людські запитання більше не бентежать. Ми не боязкі, але й не зухвалі. У нас з’являється справжня впевненість — не в собі та своїй здатності все зрозуміти й усім керувати, а в Богові та Його верховній владі.

Тут мені згадуються слова Христа, звернені до Його перших учнів:

«Не турбуйтеся, як або що говорити».

Ми не повинні турбуватися, тому що Господь уже подбав про це і дасть нам потрібні слова у потрібний час.

Звичайно, йдеться не про те, що Святий Дух підказуватиме нам, що написати в соціальних мережах або як перемогти у суперечці. Тут усе набагато серйозніше.

Слова «не турбуйтеся» звернені до покликаних і посланих дванадцяти апостолів. Покликаних звіщати Євангеліє Ісуса Христа. Посланих із цією місією у світ, непримиренно ворожий до них:

«Знайте ж, що Я посилаю вас, як отих ягнят до вовчої зграї. Тож будьте мудрими, мов змії, та невинними, мов голуби. Стережіться людей, бо вони віддадуть вас до суду й битимуть батогами у синагогах. Вас приведуть на суд правителів та царів за те, що ви Мої учні. Це дасть вам можливість свідчити про Мене перед ними та поганами. Коли ж вас заарештують, не турбуйтеся про те, що і як казати, бо на той час ви матимете що сказати. Пам’ятайте, що то не ви говоритимете, а Дух Отця вашого промовлятиме вашими устами.»
(Мт. 10:16–20).

Учитель не приховує від Своїх найближчих учнів майбутніх труднощів. Він заздалегідь попереджає: вас не зустрічатимуть оплесками й лайками, визнанням і подарунками. На вас чекають ненависть, зради, побої, суди, смерть.

Цим попередженням Ісус не лякає, а готує.

Покликаючи апостолів, Він дає їм владу. Тобто вони зовсім не безпорадні — вони здатні перемагати й повелівати. Він також дає їм настанови: куди йти, що говорити, як поводитися.

Він посилає їх як овець просто до вовчої зграї — не для того, щоб їх там з’їли. Він навчає, як виживати й виконувати свою місію: бути мудрими, обережними та кмітливими, як змії; але водночас мирними, чистими й бездоганними, як голуби.

Це важливо зрозуміти всім нам: місія можлива!

Ісус не посилає учнів непідготовленими на нездійсненну місію, прирікаючи їх на швидку й безглузду смерть. Він дає владу і силу, попереджає й навчає. З Ним навіть найнебезпечніша місія буде успішною.

Більше того, у складних обставинах відкриваються нові, раніше невидимі можливості — проповідувати в синагогах і судах перед натовпами ворогів, свідчити перед правителями й царями різних народів, являти мудрість і безстрашність перед обличчям загроз.

Вірність у переслідуваннях — єдиний шлях до успіху Євангелія і торжества Церкви.

Не догоджання натовпу і не підлабузництво перед владою, не солодке красномовство і не розважальні шоу, а покірне слідування за Христом і сміливе проголошення Євангелія.

Сильна Церква — це Церква, яка не має нічого свого, нічого, крім Христа та Його Слова.

У неї немає багатослів’я і пустослів’я. У неї немає панічного страху перед навколишнім світом, але немає й безтурботної самовпевненості.

Лише Церква бідна й переслідувана, проста й смиренна може бути сильною і славною, переможною й торжествуючою.

Сьогоднішній світ називають постхристиянським — тобто таким, у якому християнство більше не має привілейованого становища і не може диктувати суспільству свої правила.

Нам ще дозволяють говорити, але мікрофон уже не дають, а на сцену більше не пускають.

У такому світі ми знову опиняємося в становищі апостола Павла, який звіщав Божу істину не у величності слова чи мудрості, бо вирішив не знати нічого, крім Ісуса Христа, і притім розп’ятого; який був у немочі, страху та великому тремтінні; чиє слово і проповідь полягали не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні Духа і сили, щоб віра утверджувалася не на людській мудрості, а на Божій силі
(див. 1 Кор. 2:1–5).

Це нормально — коли ми не знаємо, що сказати.

Нормально, коли ми нічого не знаємо, крім Ісуса Христа, Який знає все.

Усім нам одного дня потрібно пережити цей момент незнання всього іншого заради пізнання найголовнішого.

І цей момент буде визвольним, тому що ми раптом зрозуміємо: ми не лише не знаємо нічого, крім Ісуса, — ми й не хочемо знати нічого, крім Нього.

Його достатньо!

Ісус посилає учнів на місію практично ні з чим, щоб вони в усьому покладалися на Нього.

«Я посилаю вас» — ми не самі по собі. Ми послані Христом і все робимо в Його Ім’я, Його силою та владою, під Його захистом і контролем.

«Через Мене» — нас ненавидітимуть за віру та вірність Ісусу. Ми завжди будемо і повинні бути не від цього світу.

«На свідчення» — ми не страждатимемо просто так, без жодного сенсу. У стражданнях ми свідчитимемо про Христа навіть успішніше, ніж у зоні комфорту.

«Не турбуйтеся» — ми не залишимося ані на мить без допомоги та Божого керівництва, тож немає підстав для страху й паніки. Пам’ятаймо: занепокоєння — це форма недовіри Богові та спроба повернути собі впевненість у собі.

«Буде дано вам, що говорити» — ми говоритимемо лише тоді й лише те, що буде дано згори.

«Дух Отця говоритиме у вас» — ми говоритимемо не своє; ми будемо Божим голосом.

Ці ключові фрази розглянутого нами тексту ясно показують, що учням Ісуса нічого не потрібно шукати, просити чи вигадувати. Їхнє життя не повинно бути отруєне тривогою. Їм не потрібно в паніці підбирати слова або зображати самовпевнених і всезнаючих.

Вони не знають багато чого, але при цьому знають найважливіше: куди йдуть і навіщо, Кому служать і про Кого говорять.

Їхнє життя перетворилося на свідчення про Ісуса — словами й ділами, звершеннями й стражданнями.

Вони знають своє покликання. І це головне, що потрібно знати в цьому житті.

А ми? Чи є нам що сказати цьому світові — не від себе і не від своєї людської мудрості, а згори, від Бога, про Бога?

Не кожного з нас б’ють, судять і страчують, але кожен християнин дає звіт про свою віру перед світом.

Велике лихо, якщо в цьому звіті будуть лише слова про багату історію, політичний вплив, культурну значущість, моральну перевагу, економічне процвітання, суспільну популярність та вражаючий успіх.

І жодного слова про Христа. І нічого від Духа.

Набагато краще мовчати й нічого не знати, щоб дати місце Божому Слову.

Наше блаженне незнання і смиренне мовчання заради Христа може стати добрим свідченням для світу, втомленого від слів і спраглого Слова.

Не турбуйтеся про те, що сказати. Нехай через вас про Христа говорить Дух Отця.