Online

Якщо б українські Церкви не показали приклад жертовності, то ніхто б нам не допомагав

 

Інтерв’ю Максиму Балакліцькому

Розповідає Михайло Черенков, пастор Церкви «Відродження»/Revival Baptist Church, м. Ванкувер, США

Яка роль українських протестантів за останнє півріччя повномасштабного вторгнення?

Вони продовжують виконувати Велике Доручення, яке залишив Ісус Христос, єдине, що змінилося – це лише зовнішні обставини. Країна переживає жахливі часи, але українські протестанти залишаються з народом. Тобто, вірними і Божому покликанню, і своєму народові. Нічого в місії не змінилося, місія залишається тією ж самою. Єдине, що вони сьогодні проголошують Євангеліє Царства Божого в такий спосіб, щоб люди могли, по перше, отримати практичну допомогу, а це співчуття, солідарність, хліб, притулок, добрі справи, слово надії. Зараз Слово дуже органічно доповнюється всемірною цілісною опікою, яку надають церкви і волонтери простим людям.

Я думаю, що церкви зараз не відпрацьовують якийсь певний свій план. Тому що не було заготовлених планів. Ніхто не думав, що станеться саме таке, в такому масштабі, такий жах, така руйнація звичного укладу життя. Отже немає такого генерального плану, за яким би протестанти сьогодні працювали. Я би сказав так, що вони сьогодні працюють в надзвичайному режимі, як і вся країна, вони постійно дивляться, до чого їх кличе Бог і реагують на це. Ніхто не знав спочатку, що робити, тому робили те, до чого Бог покликав через елементарні речі. Тобто, були прості християнські людські реакції на події: бігти, допомагати, рятувати, говорити, потішати. Бог так відкривався Церкві – через голос сумління і крики постраждалих, тому що справжня Церква завжди дивиться і слухає, що Бог говорить голосом ближнього. Або, якщо згадати біблійний вислів, що Дух говорить Церквам через ці обставини. І тоді вже Церква долучається до того, що Бог вже робить, допомагаючи людям, захищаючи, служачи, рятуючи. Є в цьому своя послідовність, тому що це та ж сама місія в нових обставинах. З іншого боку, був певний шок і у протестантських служителів. Саме масштаб дійсно шокував і реакція була така: «Господи, що ми сьогодні маємо робити? Ми ж не можемо робити все, ми не можемо це зупинити, ми не можемо вилікувати рани нашого народу. Але що мусимо робити вже сьогодні, тут і зараз?». Тобто люди, у тому числі люди віруючі, були в шоці, але, на відміну від людей невіруючих, вони знали Того, Хто знає, що робити. Вони слухали Бога і робили те, що Він казав їм робити. В тому числі, через просту інтуїтивну, суто людську реакцію співчуття, солідарності, співпраці.

Якщо оцінювати цю активність, вона є задовільною, треба робити більше, можна робити інакше, чи залишати як є? Однозначно, протестанти не стоять осторонь. Яку оцінку дати цій активності?

Я би сказав, сьогодні протестантські Церкви заслуговують на найвищу оцінку. Як вони реагували, як вони включилися, як вони поділилися тим, що було, не залишивши ніяких запасів для себе. Все роздано, все відправлено, принаймні те, що я бачив, коли відвідав в Україні 13 областей в квітні і травні. Від Заходу до Сходу до фронтової лінії всі церкви працюють у надзвичайному режимі. Все звичайне життя припинилося. Можна згадати з Євангелії епізод, коли учні хотіли відпустити народ, а самі думали поїсти і відновити сили. І раптом Христос каже: «Ні, так не можна. Ви дайте їм їсти». Учні зібрали все що було і принесли Учителеві, а Він благословив і роздав людям. Вистачило всім, ще й залишилося. Щось подібне відбувається зараз в Україні. Люди зібрали все, що було і сказали: «Господи, в нас мало, але це все що є». І Господь благословляє. У тому числі, через величезну допомогу з-за кордону, величезні обсяги фінансової, гуманітарної, людської, волонтерської участі. З усіх усюд йде допомога. Але якби українські Церкви не показали приклад щедрості, жертовності і посвяти, ніхто б не допомагав. Подібним чином, якби українська армія не трималася, не давала відсіч, то ніхто б не дав нам сучасної зброї. Ніхто не буде допомагати країні, яка фактично склала руки і склала зброю. Якби не взірець, який показали своєю жертовною працею українські Церкви, не було б такої реакції з боку світової християнської спільноти. І не тільки християнської.

Я бачу, що всі служать і служать дуже добре. Кожен на своєму місці. Звісно, ми не можемо очікувати, що всі включаться в режим волонтерства нон-стоп, і будуть рухатися зі Сходу на Захід і назад. Що всі сядуть за кермо і будуть ганяти, збирати-роздавати. Що всі одягнуть форму і підуть воювати, чи служити капеланами на передовій. Кожному своє місце. Якби не було людей, які зараз працюють на своєму робочому місці, в тому числі годуючи свої сім’ї і заробляючи гроші, щоби потім передати частину їх для волонтерів, то волонтерський рух швидко би захлинувся. Якщо всі підуть волонтерити, хто буде заробляти? Хто буде піклуватися про дітей? Хто буде служити у Церквах?

Ще одне – про тих, хто залишив країну і тих, хто залишився в країні. Якщо б не виїхали сім’ї з малими дітьми за кордон чи в безпечні регіони України, вони би заважали іншим робити свою справу. Якби люди плуталися під ногами, то військові чи волонтери не змогли би зробити багато. Тобто, кожен робить, але робить своє і на своєму місці.

В кого є малі діти, мають виїжджати, не наражаючи їх на небезпеку. Це зараз їхня робота – піклуватися про свої сім’ї, захищати своїх дітей, щоб потім ці діти могли служити Україні, чи то повернувшись на рідну землю, відновлюючи її, чи займаючи якесь своє відповідне місце за кордоном, допомагаючи фінансово. Ми знаємо про себе, але не знаємо і не можемо знати про всіх – де їхнє місце. Тому не будемо засуджувати. В цілому, я дуже задоволений тим, як християнська протестантська спільнота відреагувала. В різному режимі, в різний спосіб, кожен на своєму місці, але всі працюють.

Я не бачу паніки, масового дезертирства. Є поодинокі випадки, коли людина втікає не для того, щоб на новому місці служити Україні, а втікає, бо їй байдуже доля рідної країни, бо вона завжди мріяла про це, і зараз є нагода щоб виїхати і забути про Україну. Але якщо людина виїхала, а серце залишила в Україні, вона буде служити, молитися, допомагати.

Розповім про себе, я опинився рівно рік тому у Ванкувері, штат Вашингтон. Я багато думав, чому Господь покликав мене сюди. Досі не можу пояснити, але відчуваю себе на своєму місці. 24 лютого ми розпочали церквою наш молитовний марафон, щовечора, о сьомій вечора. Передали в Україну великі (навіть величезні) суми коштів, зараз збираємо подарунки для дітей на Різдво. Наша молодь їздила волонтерами в Польщу, Україну і Молдову (служити біженцям). Це те, що ми можемо сьогодні робити, мобілізуючи наші церкви за кордоном. Мобілізуючи світову спільноту, в тому числі приймаючи жінок з дітьми, чоловіки яких залишилися в Україні. Я знаю, що кожен на своєму місці може знайти можливість послужити Україні. Я задоволений тим, як протестанти служать своїй країні.

Що далі може мотивувати людей? Емоції, героїзм очевидно згасають. Чи може прозелітизм спасти церкви?

В цьому плані відбувається переосмислення нашої місії, особливо якщо розуміти місію, як перетягування людей до себе. Це дуже спрощене уявлення про місію. Але наша місія – поширювати знання про Бога, робити Ім’я Боже відомим, прославляти Бога своїм життя, в тому числі і своїм церковним життям, своєю активною позицією в суспільстві, а очікувати на результати – це вже друга чи навіть третя справа. І коли в нас сподівання на великі кількісні результати виходять на перший план, вони закривають справжню мету. Тому що справжня місія не в тому, щоб наші церкви виросли, а щоб зробити Ім’я Боже відомим настільки, що люди будуть знати Його і звертатися, долучатися до Божого народу. В тому числі є те, що я б назвав «підготовчий євангелізм», коли людям нагадують базові речі про Бога, що до Нього можна молитися, що Він чує, що є Святе Письмо, яке треба читати, що є надія і потіха в Бозі. Це є найбільш важливим зараз. Без цього людина не зможе свідомо долучитися до Церкви.

В ситуації війни чи небезпеки людям не можна розповідати чим відрізняється та чи інша конфесія, зараз це не на часі. Людям потрібно просте християнство, мінімальний базовий набір знань про Бога – це як «аптечка». Зараз Церква має надавати людям «аптечку», аптечку першої негайної допомоги. І нам, як служителям Божим, треба подумати, що там має бути, а що потрібно викинути. Тому що зараз не на часі говорити про другорядні речі. Якщо ми так будемо дивитися, тоді будемо враховувати не тільки кількість охрещених чи розмір наших громад, а будемо взагалі думати, скільки людей висловили вдячність Богові, коли їм допомогли продуктами, скільки людей підняли руки, щоб за них помолилися. І це також результат, це наближення до Бога. Бо фактично – це визнання влади Бога, це упокорення перед Ним, це зміни колективної свідомості нашого народу.

Щодо нового етапу війни. Дійсно, масового ентузіазму чи наївного героїзму зараз не так вже й багато, але думаю, це нормальні речі. Героїзм буває небезпечним, це працює більш на емоційному рівні і це більше про нас, що ми думаємо про себе: я – герой, я роблю якісь героїчні вчинки. Цього треба позбуватися. Це дуже нормально, коли приходить розчарування в собі, тому що ти відчуваєш страх і втому. Якщо колись в житті людина десь у страху тікала від небезпеки, це буде уроком на все життя, що ти не такий вже й супермен. Взагалі, віруючі – це не фани Marvel Studio, вони не сповідують віру у суперменів. Вони сповідують віру в те, що вони немічні слабкі люди, але в них є Великий Всесильний Бог. І коли ми ставимо Бога на перше місце, тоді Він – наш герой, а ми – Його слуги. Ми просто робимо те, що маємо робити. Він перемагає, Йому належить вся слава, і сила і Царство. Це про героїзм. І я думаю, країна, не тільки церкви, вже перейшла на рейки війни, на рейки надзвичайного стану. І це нормально, тому що працює не стільки мотивація, скільки розум, спокійний прагматизм, що ми маємо це продовжувати, щоб вижити і перемогти. На початку це був просто якийсь ажіотаж, а зараз спокійний прагматизм. В цьому має бути доля віри, мотивації, але я за те, щоб ми зараз більш спокійно аналізували стан речей, не давати своїм емоціям зашкалювати, заморочити нам голову. Так, емоції можуть нам сказати, що люди з наших церков, які виїхали, вони зрадники. Це нам ніяк не допоможе здобути перемогу. Якщо ми почнемо шукати винних серед себе, якщо будемо ділити своїх людей на героїв і слабаків, то це взагалі ослабить церкву. Кожен на своєму місці, і кожен – мірою віри, яку Господь дав. Є своя міра віри, є своя відповідальність, є свої сімейні обставини, є здоров’я, є компетенції, які кожному з нас вказують на своє місце.

І щодо прозелітизму. Я був би дуже радий, якби вірні Московського патріархату, які зневірилися в своїй церкві, але які отримали допомогу від протестантів, прийшли після зібрання, покаялися перед Ісусом і вперше в житті сказали своїми словами: «Боже, прости мене грішника, я не знав Тебе, хоч рахував себе православним. Я хочу жити з Тобою, тільки в Тобі моя допомога. Збережи життя моє, моїх діток, збережи нашу країну. Пробач мені, я Твій.» Тоді ця людина може піти до православної церкви України, чи до п’ятидесятників, або до адвентистів чи баптистів. Але це вже буде друге питання, головне що вона піде вже новою зміненою людиною. Тобто, її приєднання до Церкви – це не перший крок, це зовнішній прояв того, що відбулося з людиною. Головне, щоб вона відкрила для себе Бога, щоб зустріла Бога, звернулася до Нього.

Щодо статистики, я знаю що відбувається в українському союзі баптистів. Ми зустрічалися на з’їзді українського братства у Сполучених Штатах з головою братства і пастор Валерій Антонюк повідомив, що не менше 70 відсотків віруючих з прифронтових територій виїхало. Тобто, 70 відсотків людей церкви втратили, це Харківська, Донецька, Луганська, Херсонська, Запорізька, Миколаївська області. На початку війни багато виїхали з Київської області. 450 молитовних будинків опинилися на окупованих територіях, 44 будинки зруйновані. Це тільки баптистських церков. Це колосальні втрати. Якщо порахувати, ми не бачимо такого, щоб ці втрати компенсувалися кількістю навернених людей. Але люди в розсіянні, і очікувати, що вони будуть збиратися як раніше – це невірно. Разом з тим, на прикладі Ірпінської Біблійної Церкви, бачимо, що склад тих людей, які відвідують церкву, оновився фактично повністю. Коли я зайшов, то я побачив лише кілька знайомих облич. Більшість – це нові люди, це ті, хто приходить або за душеопікунською допомогою, чи за продуктами, чи приводить дітей на різні заняття. І ми бачимо в тих місцях, де більш-менш спокійно, церкви наповнюються. Навіть на Донеччині, а я постійно на зв’язку з місцевими служителями, бачу, як церкви наповнюються. Ці люди приходять не просто по допомогу, вони приходять до Бога. Не знаємо, наскільки їх вистачить, наскільки це бажання бути в Церкві не тимчасове, не пов’язане з обставинами часу. Але оптимізм є.

Мій друг нещодавно охрестив шестеро людей в Мирнограді, в принципі, це менше, ніж зазвичай, але це нові люди, які ніколи не були в Церкві. Вся громада фактично розсіялася, але ці нові люди прийшли до Бога, прийшли до Церкви. І це зараз прифронтова територія. Багато це чи ні? Це небагато настільки, щоб сказати, що в нас немає кількісних втрат. І що церкви компенсували свою кількість. Але це достатньо для того, щоб зрозуміти, що Бог продовжує там діяти. Це достатньо багато, щоб ми зрозуміли, що нам є для кого служити. Навіть якщо одна людина навертається до Господа і приймає хрещення, це вже знак того, щоб Бог працює.

Нам слід з обережним християнським оптимізмом дивитися на динаміку церковного життя під час війни. Немає зараз великих вражаючих цифр, немає великих кількісних показників, які б здивували і надихнули до екзальтації чи запаморочення. Але є добрі знаки того, що Бог продовжує діяти і показує нам, що ми маємо робити: вірно продовжувати свідчити, спасати, ділитися, допомагати, прославляти Бога, бути вірними своїй місії. Дуже спокійно, обережно, без героїзму продовжувати робити свою справу, бо це зараз працює не стільки на кількість «наших», скільки в цілому на духовну історію, культуру і свідомість нашого народу. Тобто на те, як люди думають про Бога, і про церкву. І це дасть свій врожай, можливо вже після війни. Це дасть колосальний врожай, і відбудеться не тільки оновлення церков, але й зміна масової свідомості, пробудження і духовне відродження цілого народу. Буде зміна духовної культури, не просто церковної, а нашої суспільної, нашої думки про церкву, про її роль в суспільстві, про те, навіщо нам потрібен Бог, молитва, Святе Письмо. Війна повернула Бога в центр нашого життя, наших змагань, наших надій. Сьогодні наш Бог страждає з нашим народом. І це відкриває перед церквами неабиякі можливості. Сьогодні ближній – це не тільки окремий стражденний українець чи українка. Сьогодні ближній – це цілий народ. Якщо Церква буде ближче до стражденного Бога, буде вірною своєму покликанню, вона неодмінно стане ближче до свого народу. З іншого боку, якщо Церква пройде цей важкий час разом із народом, то в своїй жертовній посвяті й любові вона стане ближчою і до Бога. Так чи так, якщо Церква буде вірною Богу і своїй місії в умовах війни, то вона стане центром суспільного життя у повоєнний час.

Запитання – Максим Балаклицький

Читать дальше

Стефан: первый диакон и первый мученик

Стефан – один из интереснейших героев ранней Церкви. Он был первым среди диаконов и стал первым христианским мучеником. Человек немыслимых сочетаний – организатор и проповедник, чудотворец и апологет. Его история жизни – краткая, но яркая. Достойный пример для всех времен, особенно для времени нашего.

В те дни перед растущей Церковью возникли два основных вызова – внутренний и внешний. Внутренние трудности роста были связаны с вопросами организационными и финансовыми. Организация усложнялась, вместе с новыми людьми появлялись все новые нужды. Приходилось заниматься не только проповедью, но также деньгами и столами. Многие приносили деньги к ногам апостолов (Деян. 4:32-37), у которых не было времени этим заниматься. Имели место и злоупотребления, хитрости, аферы. Ложь и последующая гибель Анания и Сапфиры (Деян. 5:1-11) – лишь одна из многих подобных историй ранней Церкви.

Были и внешние трудности, связанные с враждебным отношением со стороны общества, религиозных вождей и имперской администрации. Уже после первых же публичных выступлений на апостолов посыпались прямые угрозы (Деян. 4:1-31) и начались первые аресты (Деян. 5:17-42).

На этом фоне Стефан своей жизнью и служением отвечал сразу на оба вызова, показал собой единственно верный путь служения – в Духе и мудрости, вере и силе, мужестве и верности.

«В эти дни, когда умножились ученики, произошёл у Еллинистов ропот на Евреев за то, что вдовицы их пренебрегаемы были в ежедневном раздаянии потребностей. Тогда двенадцать Апостолов, созвав множество учеников, сказали: нехорошо нам, оставив слово Божие, пещись о столах. Итак, братия, выберите из среды себя семь человек изведанных, исполненных Святого Духа и мудрости; их поставим на эту службу, а мы постоянно пребудем в молитве и служении слова. И угодно было это предложение всему собранию; и избрали Стефана, мужа, исполненного веры и Духа Святого, и Филиппа, и Прохора, и Никанора, и Тимона, и Пармена, и Николая Антиохийца, обращённого из язычников; их поставили перед Апостолами, и сии, помолившись, возложили на них руки. И слово Божие росло, и число учеников весьма умножалось в Иерусалиме; и из священников очень многие покорились вере. А Стефан, исполненный веры и силы, совершал великие чудеса и знамения в народе. Некоторые из так называемой синагоги Либертинцев, и Киринейцев, и Александрийцев, и некоторые из Киликии, и Асии вступили в спор со Стефаном; но не могли противостоять мудрости и Духу, Которым он говорил (Деян. 5:1-10).

Итак, Стефан избирается для того, чтобы заботиться о столах для вдов эллинистов. Очевидно, он сам был из числа эллинистов, то есть верил по-иудейски, но жил среди язычников. Поэтому он был способен понимать нужды этой группы людей и служить им.

Но дальше мы видим, что первый диакон не ограничивает свою деятельность заботой о материальных нуждах людей, а совершает великие чудеса и знамения в народе, то есть публично свидетельствует о Христе не только добрыми делами и словами, но и сверхъестественными проявлениями Духа Святого. К тому же, он оказывается сильным проповедником, побеждавшим заядлых спорщиков из разных синагог.

Нас удивляет это сочетание даров и служений в одном человеке. Но это еще не все. Смерть Стефана не менее удивительна, чем его жизнь. Первый диакон становится первым мучеником.

Иудеи не могли противостоять мудрости и Духу, поэтому решили убить Стефана. «И возбудили народ, и старейшин, и книжников и, напав, схватили его и повели в синедрион. И представили ложных свидетелей, которые говорили: этот человек не перестаёт говорить хульные слова на святое место сие и на закон. Ибо мы слышали, как он говорил, что Иисус Назорей разрушит место сие и переменит обычаи, которые передал нам Моисей. И все, сидящие в синедрионе, смотря на него, видели лицо его, как лицо Ангела» (6:12-15).

Но и это судилище превращается в последнее, самое сильное публичное свидетельство. Стефан последовательно опровергает все обвинения против него, показывая, что не ему, а его гонителям нужно каяться, потому что они противятся самому Богу. Стефан готов стать новой жертвой в длинном списке убитых за правду пророков. Он говорит, что три святыни — земля, закон и храм, — не являются гарантией избранности и средством спасения. Избранных выделяет не имя и не традиция отцов, но живая вера и послушание Богу. Бог всегда говорил, что хочет обитать среди людей, а не в земле, храме или букве закона. И все это время народ Израильский противился Богу. Иудеи убили Праведника так же, как и всех, предвозвестивших Его пришествие. Теперь по тем же мотивам готовятся убить и Стефана.

Поразителен контраст между обвинителями и обвиняемым. Первые беснуются и хватаются за камни. Второй – молится за убийц и обращает свой взор в небо. «Слушая сие, они рвались сердцами своими и скрежетали на него зубами. Стефан же, будучи исполнен Духа Святого, воззрев на небо, увидел славу Божию и Иисуса, стоящего одесную Бога, и сказал: вот, я вижу небеса отверстые и Сына Человеческого, стоящего одесную Бога. Но они, закричав громким голосом, затыкали уши свои, и единодушно устремились на него, и, выведя за город, стали побивать его камнями. Свидетели же положили свои одежды у ног юноши, именем Савла, и побивали камнями Стефана, который молился и говорил: Господи Иисусе! приими дух мой. И, преклонив колени, воскликнул громким голосом: Господи! не вмени им греха сего. И, сказав сие, почил» (7:54-60).

Стефан так жил, служил и умер, что в нем увидели Христа. Поэтому его убили с такой же непримиримой ненавистью. Но его смерть стала его лучшей проповедью.

Даже его последние слова перекликаются с предсмертными словами Иисуса: «Господи Иисусе! Приими дух мой» (сравни со словами Иисуса в Ев. от Луки 23:46: «Отче! в руки Твои предаю дух Мой»), «Господи! Не вмени им греха» ( см. Луки 23:34: «Иисус же говорил: Отче! прости им, ибо не знают, что делают).

Поистине, как говорил Тертуллиан, «кровь мучеников – семя Церкви». Смерть мучеников – важное свидетельство о Христе. Не случайно вполне обычное греческое слово мартирос (свидетель) в первые века христианской истории приобретает это новое значение – мученик, то есть свидетель своей жизнью и смертью. Видящие смерть праведника запоминают его и его свидетельство на всю жизнь, так что смерть говорит лучше всех дел и слов.

Примечательно, что здесь, в конце жизни Стефана, начинается путь Савла ко Христу и служению Ему. Убийцы и одобряющие убийство не смогут забыть увиденного. Слова Стефана и его мученическая кончина будут преследовать их до конца и послужат ко спасению многих. Путем страданий Церковь укрепляется и растет.

«Савл же одобрял убиение его. В те дни произошло великое гонение на церковь в Иерусалиме; и все, кроме Апостолов, рассеялись по разным местам Иудеи и Самарии. Стефана же погребли мужи благоговейные, и сделали великий плач по нём» (8:1-2).

Убийцы не смогли достигнуть своей цели – запугать свидетелей Иисуса. Смерть Стефана послужила распространению Евангелия и дальнейшему росту Церкви.

Глядя на жизнь и смерть первого диакона и мученика, возникает интересный вопрос о связи диаконии, благовестия и мученичества. Каждый христианин должен быть готов служить, защищать истину и умереть за нее. Об этом – три простых урока.

Во-первых, история Стефана показывает, что в Церкви все служения важны. Обслуживание столов не было унизительным для Стефана, он показал себя верным в этом деле. При этом он служил также и словом, и даже чудом.  Это уникальное сочетание дарований показывает, что в церкви нет второстепенных служений. Хочешь больших чудес? Начни со столов, с обслуживания голодных, с заботы о нищих.

Интересно, что столы и деньги на запачкали Стефана и не ослабили силу Духа в нем. Он показал пример того, как можно заниматься материальными вопросами и оставаться высоко духовным, как можно распределять финансы и раздавать еду, не теряя из вида главного – благовестия.

Во-вторых, каждый служитель на любом месте поставленный должен быть исполненным Духа. Только исполненный веры и силы Духа Святого может служить бедным и/или проповедовать ученым с одинаковым рвением и одинаковым успехом. Можно иметь организаторские способности и высокий интеллект, но этого не будет достаточно для служения Христу и Церкви. Нас, как и Стефана, должно выделять явное присутствие Духа, который будет наделять нас силой, мудростью, мужеством. Без Духа самые яркие способности – ничто. А в Духе даже посредственные способности расцветают и усиливаются. Мы не знаем о личности и деталях биографии Стефана почти ничего, все, что проявилось в его служении, было связано с работой Духа Святого в нем.

В-третьих, каждому служителю нужно готовиться не только к успеху, но и к трудностям; не только к служению для Христа, но и к мучениям за Христа. Если ты исполнен Духа и призван на служение, то приготовься ко всему сразу. Хочешь быть первым среди диаконов? Приготовься быть первым и среди мучеников. Мученичество – это радикальная форма свидетельства – не только делами или словами, но и всей жизнью. Страдания за Христа преображают тебя, делают похожими на Христа. Это часть нашего служения, форма нашего свидетельства о Нем.

Так что, глядя на Стефана, будь как он: исполняйся Духом, чтобы быть готовым служить на всяком месте и, если нужно, страдать за Христа, свидетельствуя своей жизнью и смертью.

Читать дальше

Чому Бог допускає війни?

 

Слово про Слово

Бог допускає війни як крайній прояв людської свободи. Наша свобода може бути самовбивчою, може доходити до крайнощів. І війна – це якраз та межа, де людина або цілий народ, захищаючи свою свободу жити як хочеться, починає вбивати. Спочатку вона думає вбивати інших, чужих, але потім розуміє, що для цього доведеться вбивати й своїх, а врешті-решт, потрібно бути готовою вбити й себе.

Так, людина вільна аж до самогубства. Вона вільна не тільки на хороше, а й на погане. Вона вільна обирати добро чи зло, благословення чи прокляття, мир чи війну. Вона вільна оголосити війну навіть Богу – і тим самим погубити себе. Кожен, хто починає війну проти мирних людей, повинен знати, що він йде війною проти Бога, Який дав їм життя і любить їх.

Бог створив людину вільною. Зверніть увагу не тільки на слово “вільною”, а й на слово “Бог”. Ці слова допускають одне одного. Без Бога свобода стає руйнівною. Усе можна виправдати, навіть масове вбивство і найпідлішу війну. “Якщо Бога немає, все дозволено”.

Бог дозволяє людині бути вільною і пожинати плоди своєї свободи. Інакше бути не може. Інакше людина не була б людиною.

Отже, Бог допускає війни як страшний прояв людської свободи. Але при цьому не залишає нас у безнадійному стані, але нагадує про Себе, викриває неправду, стримує зло. Війна стає одкровенням про людину – на що вона здатна без Бога. Але також одкровенням про Бога – як Він страждає разом із людьми й рятує їх від наслідків їхнього ж вільного, але неправильного вибору. Зрештою, всі війни людей закінчаться перемогою Бога.

Хочу додати також про позитивний прояв нашої свободи. Коли ми бачимо, як злі люди починають війни і як невинні люди страждають, де в усьому цьому ми з нашою свободою? Бог дивиться, що ми будемо робити. Чи будемо ховати голову в пісок, чи будемо рятувати приречених на вбивство (Притч. 24:11)?

Війна – це прояв страшної, злої свободи. Але також можливість проявити добру волю для порятунку людей, які страждають. Тут добро і зло проявляють себе з максимальним контрастом. Тут кожен може вибрати себе, проявити свою свободу в добрі чи злі, з Богом чи без Нього.

 

Читать дальше

Почему Бог допускает Войны?

 

Бог допускает войны как крайнее проявление человеческой свободы

Наша свобода может быть самоубийственной, может доходить до крайности. И война – это как раз тот предел, где человек или целый народ, защищая свою свободу жить как хочется, начинает убивать. Вначале он думает убивать других, чужих, но потом понимает, что для этого придется убивать и своих, а в конце концов, нужно быть готовым убить и себя. Да, человек свободен вплоть до самоубийства. Он свободен не только на хорошее, но и на плохое. Он свободен выбирать добро или зло, благословение или проклятие, мир или войну. Он свободен объявить войну даже Богу – и тем самым погубить себя. Каждый, кто начинает войну против мирных людей, должен знать, что он идет войной против Бога, Который дал им жизнь и любит их.

Бог сотворил человек свободным. Обратите внимание не только на слово «свободным», но и на слово «Бог». Эти слова предполагают друг друга. Без Бога свобода становится разрушительной. Все можно оправдать, даже массовое убийство и самую подлую войну. Как говорил классик, «Если Бога нет, все дозволено».

Бог позволяет человеку быть свободным и пожинать плоды своей свободы. Иначе быть не может. Иначе человек не был бы человеком.

Итак, Бог допускает войны как страшное проявление человеческой свободы. Но при этом не оставляет нас в безнадежном состоянии, но напоминает о Себе, обличает неправду, сдерживает зло. Война становится откровением о человеке – на что он способен без Бога. Но также откровением о Боге – как Он страдает вместе с людьми и спасает их от последствий их же свободного, но неправильного выбора. В конце концов, все войны людей закончатся победой Бога.

Хочу добавить также о позитивном проявлении нашей свободы. Когда мы видим, как злые люди начинают войны и как невинные люди страдают, где во всем этом мы с нашей свободой? Бог смотрит, что мы будем делать. Будем ли прятать голову в песок, или же будем спасать обреченных на убиение (Притч. 24:11)? Война – это проявление страшной, злой свободы. Но также возможность проявить добрую волю для спасения страдающих людей. Здесь добро и зло проявляют себя с максимальным контрастом. Здесь каждый может выбрать себя, проявить свою свободу в добре или зле, с Богом или без Него.

Читать дальше

Чудо Пятидесятницы

 

Чудо. Не знаю как вам, но мне нравится это слово. Когда мы не можем добиться чего-то, получить что-то обычными человеческими способами, мы ждем чуда от Бога. Так невозможное становится реальным.

Мы ждем от Бога многого. Но если мы ожидаем в Книге Деяний найти рецепт личного благополучия, успеха, процветания, то мы заблуждаемся, мы неправильно понимаем ее цель и содержание. Бог не дает Свою силу для удовлетворения наших личных амбиций, все благословения даются с одной целью – сделать нас способными соучаствовать в Его миссии в этом мире, обогатить нас познанием Его воли и снарядить к служению. Если ты ищешь в Писании секреты личного процветания, то ты читаешь не ту книгу, здесь говорится о гораздо более высоких вещах. Здесь говорится о Церкви, Царстве, миссии Бога, и о нашем участии во всем этом. Если после этого ты снова будешь думать о том, как бы получить силу Духа Святого для своих личных интересов, то ты не просто приземлен и глуп, ты рискуешь жизнью, ты играешь с огнем, оскорбляя Духа Святого своим потребительским отношением.

О чем же это чудо? О том, как Бог продолжает действовать в мире через общину учеников, созидая из нее вселенскую, глобальную Церковь, наделяя ее силой. На страницах Книги Деяний мы встречаем много чудес, но самым большим чудом остается сама Церковь Христа, наполненная, исполненная Духом Святым.

Перед вознесением Иисус сказал ученикам два важных слова: идите и ждите. Обычно, когда мы слышим слово «идите», мы дальше уже не слушаем, а зря. Уже можно бежать? Нет, пока ждите обещанного. А вот когда примите обещанное, тогда обретете силу идти, учить, крестить.

И все это адресовано нам не по отдельности, но всем вместе как Церкви Христовой. Не будет единодушия – не будет силы. Не будет мира с церковью и внутри церкви – не будет ничего. В книге Деяний нет отдельных героев, только один – коллективный: Церковь Иисуса Христа в силе Духа Святого. Читая ее, мы учимся быть частью Церкви, чтобы иметь обещанную силу и быть свидетелями этой силы.

Для стороннего наблюдателя или читателя эта история может остаться загадкой. Что это за сила Духа Святого? Как бы ее получить и использовать для своих интересов! Многие люди того времени задавали похожие вопросы. Но помни: ты не сможешь воспользоваться дарами Духа, если не будешь частью Церкви. Сперва стань частью той общины, которой эти благословения предназначены.

Итак, книга Деяний начинается с напоминания о том, что Иисус воскрес и вознесся. Это трудно вместить. Воскрес – чудесно! Но зачем же вознесся, зачем нас оставил? Многие полюбили Иисуса, привыкли слушать и видеть Его. Но Он вознесся, и люди растерялись. Где теперь поклоняться, куда идти, кого слушать? В наши дни люди задают те же вопросы: где действует Бог, где Его найти, как Он говорит, где найти место силы?

И в Книге Деяний мы узнаем, что Бог не оставил нас. Он приходит в Духе Святом. Община учеников становится местом пребывания и действия Духа Святого. Теперь мы начинаем понимать, что апостолы были избраны стать не только спутниками Иисуса во время Его земного служения, но и продолжателями Его миссии. Община учеников призвана стать видимым проявлением Божьего присутствия на земле.

Теперь легко ответить на вопрос: где увидеть Бога? В общине Иисуса Христа, в Церкви Духа Святого.

Вот как люди увидели это тогда: «При наступлении дня Пятидесятницы все они были единодушно вместе. И внезапно сделался шум с неба, как бы от несущегося сильного ветра, и наполнил весь дом, где они находились. И явились им разделяющиеся языки, как бы огненные, и почили по одному на каждом из них. И исполнились все Духа Святого, и начали говорить на иных языках, как Дух давал им вещать» (Деян. 2:1-4).

Пятидесятница – один из трех праздников урожая (Лев. 23:16). Но в раннем иудаизме (в межзаветный период) в этот день вспоминали откровение Закона на горе Синайской. Считалось, что закон был дан на пятидесятый день после Исхода. И для Израиля это было важнейшее событие, в котором участвовали все поколения, в том числе будущие. До сих пор шутят: «Где-то я тебя видел. Точно, у горы Синай!». И вот в этот, когда вспоминали закон (и праздник урожая как часть закона), Бог изливает Свой Дух. Контраст очевиден. Закон и Дух.

Здесь во время вполне обычного праздника случается совсем необычное, точнее то, чего давно не видели, – шум, ветер, огонь наполняют место. Иудеи хорошо помнили, как Бог проявлял Себя, Свое присутствие в древние дни. Но это было слишком давно. Теперь же Дух действовал еще в большей силе и славе.

Ранее мы читали, что Иисус являлся ученикам со многими верными доказательствами. Теперь же Бог открылся через Духа Святого – со многими верными доказательствами: в огне, ветре, языках.

Это все разные манифестации Божьего присутствия. И мы должны помнить, что все эти манифестации важны не сами по себе. Они служат удостоверением того, что люди, на которых явлены эти знаки, избраны Богом как Его община, Его народ, Его храм.

Святой Дух являл Себя и раньше, ученики знали Его действие. Но теперь Святой Дух сходит на учеников особым образом – как на место, на среду Своего пребывания. Одно дело являть себя, другое дело – обитать, пребывать в одном месте постоянно. Теперь не храм, но «дом, где они находились», то есть община учеников становится местом пребывания Божьего.

Теперь Бог явил Свое присутствие не в скинии и не в храме, но на учениках Иисуса, показав, что они избраны, соединены вместе и наделены силой свыше. Показательно то, как сошествие Духа преображает апостолов. Раньше они ждали, сидели, лежали, молились. Теперь они встают и начинают движение, которое охватит весь мир.

Итак, событие Пятидесятницы – ключевой момент в истории Евангелия, в истории деяний Бога через Его апостолов. В этом событии есть детали, которые останутся в истории. А есть уроки, которые нужны нам и сегодня.

Что останется в прошлом? То, что можно отнести к способам выражения Евангельской вести или узнаваемым формам Божьего присутствия в культуре того времени. Редко кто из современных христиан ожидает, что в наших собраниях поднимется ветер, сойдет огонь, затрясется земля. Хотя некоторые верующие все еще ревнуют об иных языках.

Чтобы понять, все ли мы должны повторять из жизни первой Церкви, нам нужно ответить на три вопроса:

Есть ли ясное повеление относительно этого?

Повторялось ли подобное в первой Церкви или же было редким явлением даже тогда?

Подтверждается ли это остальными книгами Нового завета?

Если мы просеем многие явления через сито этих вопросов, то увидим, что было и есть общей практикой для всех христиан, а что нет. Например, крещение – да, иные языки – нет.

Главное не формы, в которых проявляется силы Духа Святого, главное – Его присутствие в нас, в Церкви.

Итак, мы видим эти чудесные проявления. Но какой мы видим саму Церковь в день Пятидесятницы?

Во-первых, мы видим, что община учеников Иисуса становится новым храмом, Церковью, средой Божьего присутствия. Очевидное проявление Божьей силы и славы должно было показать всем иудеям и гостям, что теперь вместо храма местом Божьего пребывания стала община учеников Иисуса Христа, то есть церковь, наполненная и ведомая Духом Святым

Во-вторых, мы видим Церковь – не национальной, но глобальной. Интересен состав слушателей – они представляли самые разные народы и регионы древнего мира. Все апостолы говорили одно, хотя на разных языках. Не разное на одном языке! А одно на разных, одно Евангелие выражалось по-разному. Уже в дне Пятидесятницы мы видим, как приоткрывается Божий замысел о спасении всех народов, так что апостол язычников Павел ничего нового не придумал, лишь исполнил задуманное Богом – не только для Израиля, но для всей земли.

Удивительным образом, событие Пятидесятницы напоминает нам строительство Вавилонской башни – там Бог смешал языки, и люди не смогли дальше строить.

А здесь иные языки вовсе не помеха. Без Бога различия порождают войну. С Богом различия обретают гармонию и становятся украшением и богатством. Давайте спросим себя и свою церковь: хотим ли мы одного языка для себя или же хотим, чтобы Дух действовал так, чтобы люди разных народов могли понимать Евангелие и прославлять Бога на своем родном языке в одной единой Церкви?

В-третьих, мы видим, что сошествие Святого Духа наделило учеников Божественной силой и преобразило их полностью.  Вот лишь первые результаты: сильная проповедь Петра, крещение трех тысяч, умножение общины, единодушие, простота и веселие, щедрость. Здесь хочу отметить два интересных момента. Мы привыкли думать, что покаяние тысяч – результат проповеди Петра, но ведь и сама проповедь – результат действия Святого Духа. Без Пятидесятницы не было бы силы проповедовать так. И еще: сила Духа проявилась не только в успешной проповеди сразу на нескольких языках и массовых покаяниях, и в невиданной щедрости людей, которые отдавали все на служение Богу и Церкви.

Что в этой истории можно считать самым интересным? Самое интересное – не огонь, не ветер, не землетрясение, не иные языки. Самое интересное – очевидное присутствие Бога в общине учеников Иисуса, явление Божьей силы и славы на тех, кого Иисус избрал быть апостолами, началом и начальниками Церкви.

Что нам из этого остается? Нет огня, ветра, языков. Или же есть, но не так часто, и не с нами. Но есть Дух Святой, Который с того самого дня сопровождает Церковь, наделяет силой выполнять свою миссию в мире.

Самое большое чудо Пятидесятницы – Церковь, наполненная и водимая Духом Святым. Чудо в том, что после явления Иисуса Христа Бог открывает Себя еще более удивительным образом, посредством Духа Святого Он воплощается не в одном человеке, но в целой общине, в Церкви. Если мы хотим узнать, где сегодня Бог, как Он действует, мы должны вспомнить о Церкви

Я хочу обратиться к людям церковным и нецерковным (или околоцерковным).

Церковные люди могут верить в Иисуса и спасение грехов, но не знать силы Духа Святого в своей жизни. Видя, как Бог действовал в первой Церкви, мы вправе ожидать не меньших чудес, хотя не обязательно таких же. Бог действует через нас. Точнее, Он готов действовать через нас, если мы принадлежим Его Церкви. Понимаешь ли ты, что мы вместе как Церковь Христа становимся основным местом пребывания Духа Святого? Понимаешь и принимаешь ли ты привилегию и ответственность, связанные с этим?

Нецерковные или околоцерковные люди должны спросить: что же нам делать, если все это так, если Бог посетил нас в Иисусе и касается нас сегодня Духом Святым? Ответ один: спешите в Церковь, потому что там действует Бог. Покайтесь, креститесь и примите дар Духа.

В день Пятидесятницы Бог ясно показал, где и с кем Он. А где ты? Церковь – Его новый храм. Ты внутри или нет? Что ты ответишь на призыв Духа Святого?

Читать дальше

Как ждать обещанного от Отца?

Перед Своим вознесением Иисус говорит ученикам не только «идите», но также «ждите». Если мы спешим идти, не дождавшись обещанной силы Духа Святого, наша миссия в этом мире вряд ли будет успешной.

Очень важно понять, что во всех наших действиях должна быть правильная последовательность. Очень скоро ученики пойдут до края земли, но пока им дается повеление ждать:

«Он повелел им: не отлучайтесь из Иерусалима, но ждите обещанного от Отца, о чём вы слышали от Меня, ибо Иоанн крестил водою, а вы, через несколько дней после сего, будете крещены Духом Святым» (Деян. 1:4-5).

Это довольно неожиданное продолжение того, что мы знаем из Евангелий. Казалось бы, ученики уже все видели, все узнали. Но все только начинается. Там, где Иисус завершил Свое земное служение, начинается их ответственность. Теперь Церковь будет ногами, руками, голосом, телом Иисуса в Духе Святом. Иисус обещал, что после Его вознесения Его ученики получат не меньше, но больше. Вот почему вознесение Иисуса открывает новую интересную главу в истории Божьего спасения. В этой главе Он будет действовать через Церковь в Духе Святом.

Итак, Бог продолжает действовать и готовить учеников к миссии. И первым уроком в их подготовке будет урок послушания: ждите, дождитесь, а уже потом идите.

Как ученики ведут себя в этом ожидании? Мало что понимают, мало что делают. Но то, что делают, оказывается самым главным и достаточным. Главное – они были послушны сказанному и ожидали обещанного.

Что они делали?

Они единодушно пребывали в молитве: «И, придя, взошли в горницу, где и пребывали, Пётр и Иаков, Иоанн и Андрей, Филипп и Фома, Варфоломей и Матфей, Иаков Алфеев и Симон Зилот, и Иуда, брат Иакова. Все они единодушно пребывали в молитве и молении, с некоторыми жёнами и Мариею, Материю Иисуса, и с братьями Его» (13-14).

Они оставались на месте и посвятили себя молитве. Это единственно верное начало всех великих дел – продолжительная усиленная молитва. И очень важно, что молитва совершалась в единодушии.

В таком молитвенном единодушии было легко принимать самые сложные решения. Вот как апостолы выбрали замену Иуде: «Помолились и сказали: Ты, Господи, Сердцеведец всех, покажи из сих двоих одного, которого Ты избрал принять жребий сего служения и Апостольства, от которого отпал Иуда, чтобы идти в своё место. И бросили о них жребий, и выпал жребий Матфию, и он сопричислен к одиннадцати Апостолам» (24-26).

Ученики выбрали двух достойных кандидатов и бросили жребий. Без споров и конфликтов. Но самое важное даже не в этом. Самое важное, что они помолились и попросили Бога показать из двоих одного. Все решения доверяются Богу. Единодушие в этом молитвенном настроении – секрет церковного единства. То, как принимались первые решения, создало прецедент для последующих случае. Если бы начали иначе – не было бы согласия и единства, а без этого не было бы силы и роста.

Единодушная молитва готовит нас к тому, чтобы Бог начал действовать в нас и через нас. Мы видим, что ученики приготовили себя. Все было готово. Не хватало только одного, обещанного ранее – Духа Святого.

Великое не случается сразу. Есть доля нашей ответственности за то, как мы готовим сцену для действия Божьего в нас и через нас. Дух Святой сходит на тех, кто ожидает обещанного на коленях.

Молитва и единодушие с другими учениками Иисуса – это способ пребывать в Нем, ожидая, доверяя, подчиняясь, наполняясь, укрепляясь.

В ожидании обещанного — молись и держись вместе. Бог даст Духа тем, кто послушен Ему. Тот, кто научился ждать, непременно получит обещанное.

Здесь важно понять еще одну истину: ты не получишь силу Духа Святого для себя. Дух дается всей церкви. Дух дается всей церкви – или всем, или никому. Не будет единства – не будет силы.

Пойми, ты никогда не испытаешь силу Духа, если не будешь пребывать в молитве и единстве в общине учеников Христа. Сегодня нам крайне важно помнить слова Иисуса: «Не отлучайтесь.., ждите» (4). И если мы будем послушны в этом, то обещанное непременно исполнится: «Примите… и будете» (8). Не научимся ждать в единодушии и молитве – не получим силу и не сможем быть свидетелями. Господь приготовил для нас много чудес, приготовим же себя к ним.

Читать дальше

Я – дорога, і правда, і життя

 

Віра і Життя, 2022, №1

***

Ісуса любили слухати всі, навіть вороги. Він говорив про найголовніше і про те, що всіх хвилювало. Але далеко не кожен міг зрозуміти й визнати, що Він і був найголовнішим. Він не просто говорив про Бога, Він був Богом.

Проблема в тому, що люди були готові говорити про Бога, проте не готові зустрітися з Ним. Отримати нову інформацію? Звісно, так. Але щоб змінити своє життя й зіткнутися віч-на-віч із реальністю? Це вже ні, принаймні не зараз.

Уявімо одну дивну, хоч і цілком прийнятну ситуацію. До мене підходить незнайомець і розпитує про Михайла. Я можу йому багато розповісти, бо я і є той Михайло. Але мій співрозмовник цього не знає. Нарешті, я наважуюся відкритися й зізнаюся: «Я і є Михайло, тобто той, ким ви цікавитеся». А натомість чую: «Це неможливо. Не вірю. Ви не можете бути Михайлом, ви обманюєте мене. Я достеменно знаю, який він на вигляд. Ви – не він».

Так само ми поводимося з Ісусом. Ми слухаємо Його слова, проте не визнаємо Його особистість, в якій усе це втілилося, виповнилося, відкрилося. Ми не визнаємо Його особистість з усією серйозністю. Ми надаємо перевагу словам.

Але Його слова та Його особистість єдині. Не можна зрозуміти їхній зміст, не пізнавши їхнього Ав- тора, не пішовши за Ним як за Вчителем, Другом, Паном.

Слова вказують на реальність, підводять до неї, пропонують її визнати. Віра вимагає не просто погодитися зі словами Ісуса, але послухатися Його та Його слів, тобто піти за Ним як за Провідником в іншу реальність.

Саме тому, коли учні запитують про Бога Отця, Ісус указує на Себе. Він не просто вказує дорогу – Він і є дорога. Він не просто вчить правди – Він є правда. Він не просто говорить про життя – Він є життя.

Ісус пропонує нам не стільки дізнатися, скільки пізнати, пережити, випробувати на собі справжнє життя в єдності з Богом, у Його присутності.

І цієї миті Він стикається з нерозумінням слухачів, особливо релігійних наставників. Вони готові слухати Господа, але не готові зустрітися з Богом. Тому що, на їхню думку, все має бути не так. Тому що вони вірять собі, у свої знання про те, як усе має бути. Не може бути так просто. «Ісус – дорога, правда й життя? О ні, адже якщо це так, то руйнується весь наш світ, в якому ми самі визначали шляхи, знали істину та керували життям!»

Тут я маю сказати одну просту, але важливу річ. Основна проблема людей полягає не стільки в невірі в Бога, скільки в невірі в те, що до Бога є шлях, що Бога можна пізнати, з Ним можна мати стосунки.

Для більшості Господь існує, але десь далеко. Цей Бог мовчазний, відсутній, недоступний, незрозумілий. Тобто, цілком можна вірити, що Він є, але водночас не вірити в те, що Він поруч – активний, живий, близький.

Багато хто вірить саме в далекого Бога, про Якого можна знати, але Його не можна зустріти. І така половинчаста віра робить людей значно нещаснішими.

Справді, це страшна мука – знати про Бога й жити без Нього. Десь є Бог, але дороги до Нього немає, або її ніхто не може знайти. Десь є істина, але знання про неї втрачено чи спотворено, а скласти уривки знань ніяк не можна. Десь є справжнє життя, але ми не живемо, а існуємо, животіємо в темряві чи сірості.

Аж тут з’являється Ісус і пропонує нам повірити по-справжньому, цілковито довіритися Йому, тому що в Ньому ми отримуємо не тільки знання про Бога, а й мир, життя, єдність із Богом. Ісус не задовольняє нашу цікавість новою інформацією, Він запрошує нас у нове життя.

Якщо ти хочеш увійти в реальність цього нового життя, то скажи Христу: «Ти – моя дорога, правда й життя» та йди за Ним, пізнавай Його, живи Ним!

Читать дальше

Я – воскресіння і життя

Віра і Життя, 2022, №2

***

Ці сильні та важливі слова Ісуса є частиною Його розмови з Мартою, сестрою померлого Лазаря. Вони не тільки відкривають нам природу Сина Божого, а й запрошують нас випробувати свою віру, упорядкувати її, застосувати до сьогодення.

Вирушаючи в дім плачу, Христос заздалегідь відкриває Своїм учням мету цього візиту – «щоб повірили ви» (Ів. 11:15). Іншими словами, історія Лазаря є важливим уроком віри. Ми бачимо тут безумовну владу Ісуса над смертю, а також виклик нашій особистій вірі. «Чи ти віруєш?» (Ів. 11:26) – запитує Христос зажурену сестру, а разом із нею й усіх нас.

То чого ж іще бракує Марті? У чому Ісус випробовує жінку? Адже вона вже висловила впевненість, що Ісус здатний урятувати Лазаря: «Коли б, Господи, був Ти отут, – то не вмер би мій брат» (Ів. 11:21). Марта не зневірилася навіть після похорону: «Та й тепер, – знаю я, – що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог!» (Ів. 11:22).

І все ж таки Христос ставить Марті запитання: «Чи ти віруєш в це?» Це означає, що Ісус запитує не лише про активність, а й про зміст її віри. Він запитує не про віру як таку, а про віру в Нього: «Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, – хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, – повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?» (Ів. 11:25–26).

З Його слів видно, що Ісус хоче перевести нашу увагу на Себе: Він хоче бути не лише відповіддю на нашу віру, а її основою, змістом, метою. Він не пророк – Він здійснення пророцтв. Він не говорить про майбутнє – Він зараз утілює це майбутнє в Собі. Він не допомагає нам отримати щось потрібне – Він і є наше все.

У відповідях Марти ми бачимо, що вона своєю сердечною інтуїцією наблизилася до цих істин, а зараз Ісус допомагає їй утвердитися в них і вийти на новий рівень віри та життя за вірою. Вона знала, що присутність Ісуса змінює все настільки, що воскресають мертві. Тепер вона знає набагато більше – ті, хто вірить в Ісуса, не вмирають, смерті для них немає. Тут я бачу два важливі уроки.

По-перше, віра в Ісуса означає набагато більше, ніж спасіння від хвороби та смерті. Наш Спаситель не просто продовжує, охороняє чи повертає нам наше життя. Він дає нам нове життя в Собі, в якому різниця між життям і смертю втрачає колишній сенс, натомість є лише вічність. Фізична смерть більше не лякає, бо присутність Ісуса в нашому житті є запорукою воскресіння. Ми просто проходимо крізь смерть, продовжуючи жити Його життям.

Ми радіємо не через те, що вкотре вдалося виплутатися зі складної ситуації чи вийти з лікарні. Ми щасливі не тому, що вдалося ухилитись від кулі або ж обдурити «стару з косою». Ні, порятунок від однієї з багатьох небезпек мало що змінює. Ми можемо полишити цей світ будь-якої миті.

Спасіння, яке пропонує Ісус, – це вихід за межі буденності та страшної смерті, вихід у вічність. Хоч би в який бік зі свого гробу Лазар вийшов – у цей, земний, або в небесний, – Його зустріне воскреслий і живий Ісус.

По-друге, віра в Ісуса дозволяє нам увійти в це вічне життя просто зараз, не витрачаючи роки на очікування, не страждаючи даремно. Те, що ми про- водимо дні та роки «у гробі», – зовсім не Божий вирок, а наш вибір, наслідок нашої невіри.

Розкриваючи Себе як «воскресення й життя», Ісус говорить не про далеке майбутнє, в якому всі воскреснуть, а про те, що є вже тут і зараз.

На жаль, багато людей вірить в Ісуса, але переносить усі Його обіцянки в майбутнє. Таким чином вони відкладають власне воскресіння та звільнення.

Нам легше повірити, що колись, хоча й достеменно невідомо, коли саме, все гарне здійсниться. Набагато важче вірити в те, що це станеться негайно. Легше повірити у фінальне загальне воскресіння мертвих, ніж у те, що Ісус може звільнити від гріховної залежності вже сьогодні.

Марта відповідає Ісусові: «Так, Господи! Я вірую» (Ів. 11:27). Та коли Він наказує відкрити гробницю, вона дивується: «Уже, Господи, чути, – бо чотири вже дні він у гробі» (Ів. 11:39).

Як і Марта, ми говоримо: «Вірую!», але на пропозицію Ісуса звільнити нас від влади смерті реагуємо мляво: «Я вже роками так живу. Скільки не каявся – не допомагає. Скільки не намагався кинути пиячити – марно. Скільки не присягав бути вірним – усе одно у гречку стрибаю. Вірити – вірю, але живу, як жив».

На всі ці сумніви та боязкі заперечення Ісус від- повідає суворо: «Чи тобі не казав Я, що як будеш ти вірувати, – славу Божу побачиш?» (Ів. 11:40). Він не може дивитися, як ми борсаємося між життям і смертю. Він не хоче, щоб ми чекали. Він прийшов учинити диво. Він тут заради нас. Він – наше воскресіння, наше життя. І Він запитує: «Чи віруєш?»

Читать дальше

Хліб життя

 

Журнал Віра і життя, 2022, №3

Хліб – це незамінне, основне, головне. Хліб має бути на столі навіть тоді, коли нічого іншого немає. Простий. Справжній. Знайомий на смак і запах, нагадуючи про поле, дощ, сонце, працю, нашу нужду та милість Божу. Ці думки нагадують нам про те, наскільки у своєму житті ми залежимо від Господа. Без Нього немає хліба. Бог дає нам його. Бог і є наш хліб. Цю істину легше зрозуміють ті, хто голодує й кому нема на що сподіватися, крім як на Творця та Його чудо.

Звісно, сьогодні навіть за всіх труднощів життя рідко хто не має на столі хліба. Ми звикли до нього як до того, що само собою зрозуміло в повсякденному житті. Настільки звикли, що припинили цінувати. Приївся.

Я пам’ятаю мою прабабусю Настю, яка пережила не один голод I до останніх днів зберігала під матрацом сухарі. Пам’ятаю свої перші студентські роки. Тоді я винаймав кімнату в бабусі Ганни Іванівни, яка прибирала вулиці та доживала своє важке життя в холодній службовій квартирі. Вона багато розповідала про голод у 1932–1933 рр., коли її маму жорстоко побили, покалічили та мало не вбили за зірвані для голодних дітей колоски. Досі пам’ятаю сумний голос Ганни Іванівни, її натруджені руки й тихі молитви. Повертаючись після навчання додому, я приносив половинку хліба, яку ми ділили на двох так, аби вистачило до наступного вечора. Кожен сні­ данок і вечеря були для нас священнодійством. Ми вживали хліб як дар від Господа. Крихти я змітав у руку й відправляв до рота. Стіл залишався порожнім і чистим.

А ще на столі у квартирі бабусі завжди лежала Біблія – мовчазне й підбадьорливе нагадування про Бога та Його Слово, Його турботу про наш духовний прожиток. Я ніколи не чув від Ганни Іванівни невдоволення. Її очі й обличчя світилися радістю Божої присутності. Бог був її хлібом.

Говорячи про Себе як про хліб життя, Христос нагадує нам просту істину: без Нього ми не зможемо прожити жодного дня. Ісус не тільки дає нам хліб, Він і є нашим хлібом щоденним. Не так просто це зрозуміти і прийняти. Адже навіть учні Христа дивувалися цим одкровенням: «Жорстока це мова! Хто слухати може її?» (Ів. 6:60). Вони звикли отримувати щось від Ісуса, проте так і не зрозуміли, Хто Він є. Тому Господь починає з простих речей, а потім переходить до глибших істин. Він спершу відповідає нам на повсякденні потреби, а потім відкриває справжні проблеми, точніше одну – основну. Христос не залишає нас без хліба для життя, але також хоче, щоб ми зрозуміли, що Він є хлібом життя. Спаситель годує людей духовною їжею, а разом із тим піклується про їжу тілесну (Ів. 6:5–14). Він помножив хліб і рибу так, що п’ять тисяч слухачів змогли насититися. Усі брали «скільки хотіли» (Ів. 6:11). Тобто Ісус був щедрим, але водночас подбав, аби залишені шматки зібрали й нічого не пропало.

Приймаючи хліб як дар від Бога, ми маємо бути вдячними, ощадли­ вими, відповідальними. Дванадцять кошів, в які апостоли склали залишки їжі, могли знадобитися в дорозі або послужити хорошим свідченням іншим людям, особливо бідним і голодним.

Христос співчутливо реагує на фізичні потреби, але нагадує і про хліб духовний: «Поправді, поправді кажу вам: Мене не тому ви шукаєте, що бачили чуда, а що їли з хлібів і наситились. Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя, яку дасть вам Син Людський» (Ів. 6:26– 27). Христос хоче, щоб, приймаючи хліб як дар Божий, ми думали про Творця більше, ніж про їжу.

Далі Христос відверто заявляє: «Я – хліб життя. Хто до Мене приходить, – не голодуватиме він» (Ів. 6:35). Він повторює цю думку ще раз, порівнюючи Його їжу з манною небесною, відкриваючи цим Свою Божественність: «Я – хліб життя! Отці ваші в пустині їли манну, – і померли. То є хліб, Який сходить із неба, – щоб не вмер, хто Його споживає. Я – хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дамЯ,то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам» (Ів. 6:48–51).

Манна не тільки живила ізраїльський народ у пустелі, а й нагадувала про Бога, про Його милість і турботу, про важливість послуху Його Слову. Ісус – більше за Мойсея. Його їжа – краща за небесну манну. Він не просто нагадує про Бога, Він і є Бог. Він не просто дає нам хліб, Він і є наш хліб.

Як дивно, що, користуючись Його дарами, ми так мало цікавимося Ним Самим. Як дивно, що, приймаючи з Його рук хліб, ми так рідко дякуємо Йому і так мало знаємо Його.

Господь піклується про нас і наші повсякденні потреби. Але Він хоче, щоб, дивлячись на хліб для життя, ми думали про Нього – Хліб Життя. Він хоче, щоб ми приймали все, як від Нього, щоб приймали Його, насичувалися Ним, жили Ним щодня, завжди, вічно.

Читать дальше

Возвещать смерть Того, Кто грядёт

Как правило, перед каждой Вечерей Господней мы слышим эти слова апостола Павла: «Ибо всякий раз, когда вы едите хлеб сей и пьёте чашу сию, смерть Господню возвещаете, доколе Он придёт» (1 Кор. 11:26).

Слыша их, мы фокусируем свое внимание на хлебе и чаше, меньше на смерти, и совсем мало на последних слова – «Он придет». А ведь здесь важна связь всех этих слов.

Стоит спросить себя: как я свои участием в Вечере Господней могу возвещать смерть Того, Кто снова придет?

Ответить можно так: возвещать смерть как важный эпизод, как часть гораздо большей истории, которая не закончилась и не закончится. Что это за история? Это история пришествия Царя и Царства.

Богословы говорят, что мы все живем в очень интересном состоянии, когда о Царстве Божьем можно сказать так: вроде бы уже да, но все же еще нет. «Уже, но еще нет». О чем это? О том, что победа во Христе уже одержана, но полное, зримое, окончательное торжество Божьего Царства еще не наступило. Мы еще ждем, мы еще не получили всего обещанного, впереди – самое лучшее. О том, что впереди, нам надлежит думать больше.

Мы довольно много слышим о том, что Бог сделал для нас в Иисусе. Как это было, что случилось тогда. Но что насчет будущего? Как смерть и воскресение, жертва и победа Иисуса определила, переопределила, изменила наше будущее?

Многие боятся будущего, но мы, верующие в Иисуса, смотрим в будущее с уверенной надеждой и нетерпеливым ожиданием. Потому что Тот, Кто умер за нас, своей смертью подарил нам вечную жизнью. Он приготовил нам будущее, и теперь возвращается за нами.

Здесь хочу отметить две важных истины, в свете которых мы можем более осознанно возвещать смерть Христа в перспективе Его возвращения.

Во-первых, мы должны понимать Вечерю Господню как предвкушение Вечери Агнца. Когда Иисус вернется, воспоминание о Его смерти перейдет в торжество Его победы. То, что мы совершаем здесь на земле, есть лишь знак того, что мы будем праздновать в вечности.

Сам Иисус хотел, чтобы мы понимали временный характер Его установления. Он Сам говорил о том, что ждет вечери в Царствии Божием, то есть Он хотел, чтобы это время между Его последней вечерей и вечный пиром поскорее закончилось.

«Сказываю же вам, что отныне не буду пить от плода сего виноградного до того дня, когда буду пить с вами новое вино в Царстве Отца Моего» (Матф. 26:29).

«Истинно говорю вам: Я уже не буду пить от плода виноградного до того дня, когда буду пить новое вино в Царствии Божием» (Марка 14:25).

«Очень желал Я есть с вами сию пасху прежде Моего страдания, ибо сказываю вам, что уже не буду есть её, пока она не совершится в Царствии Божием» (Луки 22:15-16).

Иисус связывает «сию пасху» и царский пир вместе. Очевидно, Он хочет, чтобы мы совершали скромную Вечерю Господню здесь на земле в предвкушении торжественного пира в Царствии Божьем.

Во-вторых, мы должны видеть в Иисусе не только Спасителя, Который умер за нас, но и Победителя, Который воскрес и возвращается вновь.

В книге Откровения мы читаем о Нем как о Господе, «Который был и есть и грядет» (1:4, 1:8, 4:8).

Мы вспоминаем смерть Христа как величайшую жертву, принесенную за нас. Мы вспоминаем смерть Христа как победу над смертью. И потому, вспоминая Его смерть, мы ожидаем Его возвращения, именуем и прославляем Его как Того, «Который был и есть и грядет».

В каждом воспоминании страданий Христа должна быть эта светлая, радостная перспектива: Он грядет.

И в каждой Вечере Господней должно быть предвкушение вечного царского пира.

Потому что не может быть настоящего воспоминания без ожидания.

Мы никогда не поймем смысл случившегося, если забудем о том, что грядет, и о Том, Кто грядет.

Итак, что означает возвещение смерти Господней в перспективе Его победоносного возвращения?

Мы возвещаем смерть Господню, которая не лишила нас будущего, но подарила нам новую и вечную жизнь. Это смерть Господня. И это наша жизнь. Мы должны всегда участвовать сознательно, с пониманием, с переживанием, с настроем на будущее. «Всякий раз» — это побуждение бодрствовать, участвовать осмысленно, чтобы не проспать и не пропустить самое важное. В Вечере Господней самое важное – не то, что мы едим и пьем, но что мы тем самым «возвещаем» посредством символов. Это обязательный элемент, без него мы теряем саму суть происходящего. Итак, мы говорим своим участием: смерть Христа открыла нам новую жизнь, иное будущее. Мы вспоминаем то, что случилось, и ждем продолжения. Что мы возвещаем своим участием? Смерть Господню и новую жизнь в Господе. Мы вспоминаем Того, Кто умер за нас и победил смерть, но пока еще не вернулся в полной славе и торжестве. Мы вспоминаем Его смерть, ожидая Его возвращения.

Мы возвещаем возвращение Господа. Мы должны воспринимать наше участие в Вечере Господней как воспоминание и напоминание о нашем Господине, Который возвращается. Участвуя, мы говорим себе, миру и Богу: мы ждем, гряди, Господи Иисусе! Мы хотим этого, мы в нетерпении ожидаем, мы умоляем Христа скорее прийти. Мы – Церковь Христа – живем и совершаем Вечерю в ожидании Его возвращения и предвкушении небесного пира. Итак, мы говорим своим участием: Христос грядёт. Мы предупреждаем о втором пришествии Христа.

Мы возвещаем, что время близко. Мы должны понимать, что своим участием говорим о временном характере таинства: мы совершаем это временно, пока Господь не вернется. Это означает, что в это время, пока Он не вернется, смерть Его дает жизнь всем обратившимся. Но это время коротко, оно истекает. Господь возвращается, чтобы судить мир. Пока еще смерть Христа дает оправдание, но скоро она станет осуждением для упорствующих в грехе и неверии. Возвращение Христа положит конец беспечности грешников и терпению святых. Не только мы, но все творение ждет этого итога.

Время между смертью и возвращением Христа во славе не будет длиться бесконечно долго. Итак, своим участием мы говорим: время коротко. Мы призываем к готовности, ибо «Время близко» (Откр. 22:10).

Давайте признаемся: мы очень редко стали говорить друг другу: «Христос скоро придет». Это важное напоминание, и оно содержится в самом акте нашего участия в Вечере Господней. Пока что мы участвуем в воспоминании о том, как Он совершил Вечерю и наше спасение. Пока что мы это делаем без Его видимого присутствия. Но мы предвкушаем тот вечный день, когда увидим Его лицом к лицу. Тогда, в Царствии Божием, скромная Вечеря превратится в пир Агнца. Тогда мы будем петь в одном вселенском хоре: «Аллилуйя! Ибо воцарился Господь:

«И услышал я как бы голос многочисленного народа, как бы шум от вод многих, как бы голос громов сильных, говорящих: Аллилуйя! Ибо воцарился Господь Бог Вседержитель. Возрадуемся и возвеселимся и воздадим Ему славу… И сказал мне Ангел: напиши: Блаженны званные на брачную вечерю Агнца» (Откр. 19:6-7,9).

Пока же, участвуя в Вечере Господней, мы смотрим в будущее с уверенностью и радостью; ждем «Того, Который был, и есть, и грядет»; и напоминаем, что время близко!

Читать дальше