Служение царедворца Авдия

12 декабря, 2017
Статьи

Не всем дано быть
пророками. Были и те, кто пророков кормил, одевал, лечил, укрывал, защищал.

Пророк Илия мог
совершать свое служение благодаря помощи многих меньших. Таких как безымянная
вдова из Сарепты.

Находились «свои»
даже в логове зверя.

В историю деяний
пророка Илии вошел некто Авдий, который
«начальствовал над дворцом» Ахава. Он не
был чистым пророком и был частью порочной системы. При всем этом он спас многих пророков
и помог Илии.

«Авдий же был
человек весьма богобоязненный, и когда Иезавель истребляла пророков Господних,
Авдий взял сто пророков, и скрывал их, по пятидесяти человек, в пещерах, и
питал их хлебом и водою» (3 Царств 18:3-4).

Возможно, Авдию
не хватало воли и мужества порвать с системой.

Возможно, его довольствие при дворе было последним шансом прокормить семью и выжить в столь голодное время.

Возможно, он был
повязан кровью и не мог уйти от царя живым.

Так или иначе, он
оставался на своем месте при царе.

Но даже на этом месте находил шанс послужить
Богу и искупить тем самым вину.

Зная все это,
Илия избирает Авдия своим вестником к царю. И Авдий соглашается на эту миссию –
рискуя всем, но доверяясь Богу и Его пророку.

0
0
1
182
1041
ASR
8
2
1221
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Нам нужны
пророки, такие как Илия.

И нам нужны царедворцы, такие как Авдий.

Чудеса в Сарепте

11 декабря, 2017
Статьи

Пророк Илия не
любил свою роль. Ему пришлось объявить царю, что «в сии годы не будет ни росы,
ни дождя» (3 Царств 17:1). Царь Ахав был нечестив. Но за что страдать простому
народу?

После этой плохой
вести Бог повелевает ему прятаться у потока Хорафа – в полной беспомощности и
зависимости: «Из этого потока ты будешь пить, а воронам Я повелел кормить тебя»
(4).

Но вот поток
пересох, и Бог отправляет пророка в Сарепту: «Я повелел женщине вдове кормить
тебя» (9).

У вдовы – лишь
горсть муки в кадке и немного масла в кувшине. А еще – голодный сын. При всем
этом она готова разделить с пророком последнее: «съедим это и умрем» (12).

Но Илия говорит
ей странные вещи: «не бойся, сделай сперва мне, а потом себе и сыну, вот
увидишь, нам хватит, запасы не убудут».

Где найти такую
доверчивую вдову? Она верила, слушалась, «и кормилась она, и он, и дом ее»
(15).

В этой истории не
все так просто. Вдруг заболел сын, да так сильно, что «не осталось в нем
дыхания».

И у женщины
вопрос: пророк, ты зачем приходил, «напомнить о грехах моих и умертвить сына
моего»? Зачем было совершать чудо с мукой и маслом, если ты забираешь сына?

Илия и сам
смутился, вопросы есть и у него: «Господи Боже мой! Неужели Ты и вдове, у
которой я пребываю, сделаешь зло, умертвив сына ее?» (20).

Господь услышал
пророка, отрок ожил, а вдова утвердилась в своей вере.

Мы знаем: чудо –
это то, что не должно было случаться, что зависит не от наших желаний и
ожиданий, но исключительно от Божьей воли. Но иногда Бог испытывает нас –
насколько мы готовы бороться за жизнь людей, насколько среди всех трудностей
пророки остаются человечными.

Возможно, Бог
сделал эти чудеса в Сарепте лишь потому, что так дерзнул Его пророк.
Дерзновение Илии и доверие вдовы – вот главные чудеса, на которые Бог не мог не
ответить Своими чудесами умножения и воскрешения.

0
0
1
299
1710
ASR
14
4
2005
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Иногда пророк
должен ждать Божьего слова, иногда – дерзать и действовать, ведь он уже знает
Бога по прошлым делам и может рассчитывать на одобрение и помощь свыше.

Вернуться с войны

8 декабря, 2017
Статьи

Мы не знаем, что такое мир. Мы родились и живем в условиях постоянной
войны.

Мы хорошо знаем, что “дьявол с Богом борется, а поле битвы – сердца
людей”. Но мы и сами боремся, чаще всего – с Богом.

Я вырос на песнях Цоя. Вы, конечно, помните:

Между землёй и небом – война.

И где бы ты ни был,

Что б ты ни делал,

Между землёй и небом – война.

Даже если в стране нет войны, в ней нет и мира.
Даже если уже (еще) не стреляют, то враждовать не перестают.

Наркотики убивают не меньше, чем пули.

Убивают даже наши слова, заряженные злостью, обидой, завистью, страхом.

Даже если не рушатся города, то сплошь и рядом рушатся семьи.

Даже если в доме объявлено перемирие, в сердце по-прежнему идет война.

Но что это за пение в небе?

Ангелы поют «на земле мир, в человеках благоволение!» (Лук. 2:14)

Ангелы поют о том, что Бог объявляет нам мир.

А пророки призывают нас сделать шаг со своей стороны, шаг навстречу миру .

«В те дни приходит Иоанн Креститель, и проповедует в пустыне Иудейской, и
говорит: «Покайтесь, ибо приблизилось Царство Небесное». Ибо он тот, о котором
сказал пророк Исаия: «глас вопиющего в пустыне: приготовьте путь Господу,
прямыми сделайте стези Ему» (Матф. 3:1-3).

Это все в одно и то же время, «в те дни».

Бог во Христе примиряет нас. А пророки
призывают принять этот мир, открыться ему, «приготовить путь».

Один из первых плодов покаяния – отвергнуть и похоронить своих идолов.

Пока идолы “живы”,
пока мы им поклоняемся, война продолжается.

Об этом хорошо пел
Тальков:

Я мечтаю вернуться с
войны

На которой родился и
рос.

На руинах нищей
страны

Под дождями из слёз.

Но не предан земле
тиран,

Объявивший войну
стране.

И не видно конца и
края этой войне.

Христос дает мир.
Хочешь мира – прими Христа. Как Бога богов, Царя царей и Господа господ.

Он Сам предлагает то, что мы безуспешно искали, за что бесконечно
воевали, что пытались купить любой ценой: “Мир оставляю вам, мир Мой даю вам;
не так, как мир дает, Я даю вам. Да не смущается сердце ваше и да не
устрашается” (Иоан. 14:27).

Он дает мир. Он и есть наш мир. И если мы до сих пор воюем, то лишь сами
с собой. Мы не можем простить себе то, что Бог простил. Мы казним себя, хотя Он
нас уже помиловал. Мы продолжаем жить в ложной реальности бесконечной войны
всех против всех.

Но даже сюда, в призрачный мир доносится пение ангелов: “на земле мир”.

В эти дни Адвента небеса ближе, пение громче. Это наш шанс вернуться к
реальности Божьего мира, вернуться с войны.

0
0
1
363
2073
ASR
17
4
2432
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Всего лишь семь дней

7 декабря, 2017
Статьи

Цареубийца
Вааса царствовал двадцать четыре года. Все это время он «делал неугодное». Мы
не можем найти в хрониках ни единой заслуги, ни одного доброго дела. Он с
радостью истребил дом Иеровоамов, но затем продолжил тот же путь.

Бог
позволил ему досидеть на троне, но на сыне ставит точку. Династия Иероваама
прервалась на сыне Навате, так будет и с династией Ваасы. Тот, кто убил
царского сына, знал наперед: с его сыном будет то же.

“И
было слово Господне к Иую, сыну Ананиеву, о Ваасе: за то, что Я поднял тебя из
праха и сделал тебя вождем народа Моего Израиля, ты же пошел путем Иеровоама и
ввел в грех народ Мой… вот, Я отвергну дом Ваасы” (3 Царств 16:1-3).

Ила,
сын Ваасы, царствовал те же два года, что и Нават. Все повторяется. Порочный
круг греха и возмездия. Каждый цареубийца знает: с ним будет то же. Но ничего
не делает, чтобы изменить судьбу.

Вааса
двадцать четыре года непрестанно грешит, а его сын два года беспробудно
пьет. В то время как расплата
приближается.

“Воцарился
Ила, сын Ваасы, над Израилем в Фирце, [и царствовал] два года. И составил
против него заговор раб его Замврий, начальствовавший над половиною колесниц.
Когда он в Фирце напился допьяна в доме Арсы, начальствующего над дворцом в
Фирце, тогда вошел Замврий, поразил его и умертвил его… и воцарился вместо
него… и царствовал семь дней” (8-10, 15).

За
двадцать четыре года Вааса не нашел времени на доброе дело, даже на совет для
собственного сына. За два года Ила не нашел ни одного часа на встречу с пророком
и ни единой минуты на покаянную молитву.

Цареубийце
Замврию было отведено куда меньше – всего лишь семь дней. Историк вспоминает
его грехи, «неугодные дела», «хождение путем Иероваама», «заговор, который он
составил» (19-20). И все, ничего более, ничего доброго.

Семь
дней опьяняющей власти закончились быстро. Народ выбрал другого царя и осадил
дворец. Замврий сжег себя вместе с дворцом.

Дворец
— гиблое место. Здесь убивают и умирают. Своими ногами отсюда не выходят.

0
0
1
334
1904
ASR
15
4
2234
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Новый
царь Амврий построит новую столицу, дворец будет роскошнее, а идолов
больше. Но путь будет тот же, путь греха
и неотвратимого возмездия. И разве так важно, сколько он длился – двадцать четыре
или два года, или все лишь семь дней?

Для того, чтобы смириться пред Богом и тем самым изменить свою судьбу, времени всегда достаточно. Для того, чтобы насытиться грехом, времени всегда мало.

Реформація у постсекулярній перспективі

6 декабря, 2017
Статьи

У наших роздумах про Реформацію є очевидною невідповідність між предметом
дослідження, парадигмою дослідження, часом і станом дослідника. Ми знаходимо
себе в умовах постсекулярності, але
розглядаємо названу подію домодерної доби у парадигмі модерності-секулярності.
Така невідповідність плутає нас у місці і часі, питаннях і відповідях. Адже наш
погляд на Реформацію залежить від обраної оптики, наші роздуми про неї – від
наперед сформульованих питань, у яких вже вкладена певна гіпотеза, передбачені можливі відповіді, присутнє як
фон певне бачення загальної картини того часу відповідно до часу нашого. Навіть
якщо ми обмежуємося власне історією Реформації, історія відкривається нам лише
у відповідь на наші питання. Як слушно доводив Робін Колінгвуд, минуле прагне
відтворювати себе у теперішньому і розкривається лише у площині сучасності, тож
якщо ми не запитуємо, історія мовчить, мовчить про нас і про наш зв’язок з минулим [1, c. 14-15]. Більше того,
якщо історія – це історія думки, то така історія вплітає нас у розмову. Про що
ми запитуємо, про що нам цікаво говорити, коли думаємо про Реформацію сьогодні?

Ми запитуємо себе про можливість такого духовного оновлення, яке критично
сприймає як всі “хвороби модерності” (за Ч. Тейлором), так і незрілість “темних
віків”; яке кличе не назад у “нове середньовіччя”, а вперед – через досвід і
рефлексію досвіду секулярності. Якщо Лютер був сином свого часу, людиною
середньовічною, то нам ця приналежність недоступна. Ми можемо звертатися до
людей та ідей Реформації лише з висоти (?) нашого часу як часу “пост” –
постмодерності, постсекулярності, постатеїзму.

Лютер міг дозволити собі певний радикалізм релігійно-політичних заяв вже
тому, що не міг передбачити усі можливі наслідки. Ми не можем дозволити собі самовпевненість,
наївність, амбітність, агресивність вже тому, що за півтисячолітню історію
Реформації бачили майже всі можливі наслідки.

Отже нам відкривається лише можливість “бідної релігії”, протестантизму
непафосного і скромного. Після секуляризму (в усіх його формах – від
агресивного атеїзму до всетолерантної байдужості) ми втратили все, ми стали
бідними, але саме такими ми потрібні нашому суспільству. Про таку “бідну
релігію” влучно сказав культуролог Михайло Епштейн: “На відміну від традиційних
релігій, багатих історією, бідна релігія живе не стільки пам’яттю, скільки
надією”, адже наші сучасники “хворіють якоюсь вищою духовною нестачею, яка не
може задовільнитися традиціними формами віри – і через слабкі знання про них, і
в силу відчуженості нової релігійності від усіх упредметнених історичних традицій.
Тут протестантська ідея немов би переступила власну межу, це не протест проти
церковної віри, а заснування віри в осередді мирського. Як не парадоксально, але саме у царстві
постатеізму починають збуватися релігійні сподівання початку століття – про
злиття життя і віри. І ось переступила –
і почалося її позахрамове служіння, не додаткове до храмового, а саме вкорінене
у мирському, у щоденній потребі співвідносити життя з абсолютним сенсом” [2].

Цей авторський
маніфест “бідної релігії” цілком відповідає інтенціям Реформації, але зовсім не
відповідає амбіціям протестантських церков, які хотіли б скористатися новою
відкритістю суспільства для посилення власних позицій. Протестантизм відповідає
на запит з боку суспільства лише частково, адже він має відповідати також на
власні амбіції і розвивати власну програму, у тому числі програму
інституалізації-традиціоналізації-соціалізації.

За доби постсекулярності
релігія повертається у публічний простір з новою силою й у нових форматах.
Держава потребує релігії сильної і багатої, офіційної і державницької,
титульної і домінантної. Суспільство – “бідної”, народної, неофіційної,
субдомінантної. Здавалося б, на роль останньої протестантизм підходить
найкращим чином. Але він так довго був бідним, що хотів би побути й багатим.
Він так довго жив без традицій, що нарешті хотів би стати традиційним. Він так
довго виживав у статусі меншості, що тепер не проти домінувати. Тому протестантизм
готовий захищати “традиційні цінності” і засуджувати “антицерковну” сучасність,
яка позбавляє статусів і пільг одразу всі конфесії – і старі, і молоді.

Тож найбільш
реалістичнім сценарієм розвитку ідей Реформації у протестантизмі та інших
конфесіях в умовах постсекулярного суспільства буде поєдання традиціоналізму і
реформізму. Як слушно зауважує релігієзнавець Віктор Єленський, “Майбутнє
релігії великою мірою залежить від здатності релігійних інститутів поєднати
традицію з відкритістю до нового… Не виключено, що до духовних практик часів
нерозділеного християнства звертатимуться й протестанти, у той час як
православні та католики перейматимуть у протестантів їх соціальний динамізм та
відкритість до світу” [3, c. 483]. Про
те ж саме пророкував у 1935 році Дітріх Бонгьоффер: “Оновлення церкви прийде
від нового типу чернецтва, яке не матиме нічого спільного зі старим, окрім
повної безкомпромісності у житті й учнівстві згідно з Нагірною проповіддю. Я
думаю, що настав час збирати людей для цього” [4].

Все це відбувається тут і зараз. Сучасні
протестанти активно цікавляться традиційними практиками древньої церкви. Так батько мого
друга пастор Рой Сьорл був президентом британського союзу баптистів, але згодом
залишив всі пости і створив спільноту “Northumbria Community”, що практикує
спільне життя й поклоніння у дусі “нового чернецтва” (“new monasticism”).

Така біографічна
деталь, радикальна зміна позицій, перехід з офісу до монашої спільноти
демонструє характерні орієнтири для пошуків того, як оновити власну малу
традицію у відкритості до глибшої. Відомий британський дослідник Реформації
Алістер Макграт вбачає у подібних пошуках власне протестантську ідентичність
(тобто ідентичністю стають пошуки ідентичності): “Витоки протестантизму слід
шукати у первинному неконтрольованому сплескові творчої енергії, спрямованої на
інтелектуальне і духовне оновлення та інституаційну реформу церкви” [5, c. 639].

Якщо протестантизм
ставив за мету оновлення традиції, то без традиції (зруйнованої чи скасованої)
його програма втрачає сенс. Водночас самим вже фактом власного існування
протестантизм показує, що традиція не може бути єдиною, хіба що як традиція
традицій, або “рух рухів” (саме так і організований протестантизм за Макгратом).
Наразі християнство представлене церквами (не церквою), теологіями (не
теологією), традиціями (не традицією). Подібним чином організовний і сучасний
світ, де замість цілого суспільства – спільноти, ідентичності, мережі,
субкультури, рухи. Так традиція поєднується з плюральністю її проявів і
прочитань. Так пошук спільного враховує досвід необмеженої свободи і вже наявних
відмінностей.

Реформація у
постсекулярній перспективі осмислюється і продовжується не через стрибок назад
у минуле, не через засудження секулярності і повернення у золоті часи
досекулярності. Реформація – не повернення до традиції, якої вже ніхто не знає
і якої може й не було. Реформація – це спосіб продовження традиції як ми її
знаходимо сьогодні через співвіднесення з нашими християнськими першоджерелами.
Тут радикалізму постсекулярних запитів відповідає радикалізм Божого Слова, а
ностальгії за традицією – подив новим паросткам, Традиція і церква – не те, що
ми втратили і можемо десь знайти у незмінному виді. Це те, що продовжується у
несподіваних місцях і формах, постійно змінюється, все ще виникає. Секуляризм
боровся з примарами церковних традицій, а ми боролися з ним за те, що не є
живим і вартим боротьби. Лише сьогодні, коли дозволено все, ми можемо
перевірити, що з того, що в нас є, є живим і вартим майбутнього. Реформація
продовжується не у режимі боротьби зі світом секулярності, а у режимі радикально критичної рефлексії —
не про те, чим була церква, а про те, чим вона має бути сьогодні: не проти
секулярності, а після.

Постсекулярність
закриває шлях назад, відкриваючи нам майбутнє. Я думаю, Лютер би зрадів, якби
його послідовники перестали смакувати деталі його біографії і краще продовжили
б його справу, вірніше Божу справу, частиною якої він був. Реформація – це
історія з відкритим кінцем, і все ситуації “пост” лише нагадують протестантам
про власне покликання і вірний напрям.

Література

1. Коллингвуд Р. Идея истории. Автобиография. – М.: Наука,
1980. – 488 с.

2. Эпштейн
М. Постатеизм, или Бедная религия // Октябрь. – 1996. — №9 // http://magazines.russ.ru/october/1996/9/epsh.html

3. Єленський В. Велике поверення. Релігія у глобальній
політиці та міжнародних відносинах кінця XX
– початку XXI століття. – Львів: УКУ, 2013. – 504 с.

4. Dietrich
Bonhoeffer On New Monasticism // http://www.prayerfoundation.org/dietrich_bonhoeffer_on_monasticism.htm

5. Макграт
А. Небезпечна ідея християнства. Протестантська революція: історія від
шістнадцятого до двадцять першого століття. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. – 664 с.

Ідея Реформації сьогодні

5 декабря, 2017
Статьи

Обертаючись до цілком конкретної історичної події з так само
цілком конкретних умов свого часу, я пропоную подумати про ідею Реформації, про
те, як ми її розуміємо “на виході” з історії у сьогодення. Створюючи напруження
між історією та ідеєю, я усвідомлюю, що не можу собі дозволити їх наївне
протиставлення, наче можна абстрагуватися від матеріалу історії заради чистої
ідеї.

Так, кожна ідея має свою історію. Але чи має історія свою ідею? Чи можна
сказати, що історія Реформації несе у собі якусь єдину ідею?

Певен, що так. І сьогодні нам ця ідея здалася б наївною у
вже згаданому сенсі – як ідея можливості такої ідеї. Тим не менш, історія
Реформації розгортається під проводом простої ідеї про можливе повернення до
початку історії, про скасування історії, про суд над історією. В той самий час
йдеться про творче пристосування до історії, до її новітнього періоду, до
сьогодення. Як це поєднується? Інтуїцією того, що наша невідповідність
сучасності є результатом історичних блукань і помилок, нагромадження поганого
досвіду; що ми щось втратили у попередні часи і що лише повернення до самого
початку дасть необхідне оновлення і місце у сучасному світі. Передусім йдеться
про історію християнства, але висновки проектуються на більшу картину, аж до
масштабу світового цивілізаційного процесу.

Я думаю, що на ідею Реформаціє нас виводять питання, цілий
асоціативний ряд питань. Власне кажучи, ми завжди думаємо про Реформацію у
режимі питань – відкриваючись до питань сучасності, відкриваючи до питань свою
віру і свою церкву. Про які питання йдеться?

Перш за все, питання про церкву та її традиції, а також про
відповідність церкви до власних джерел.
Що є церква, хто є церква? Де центр її життя? Яку роль відіграють
миряни? (Чи будуть почутими професори?!)
Чи можливе таке церковне оновлення, яке зможе поєднати повернення до власних
джерел із радикальною відкритістю до сучасності? Чи можливе оновлення без
розділень і конфліктів? Як продовжити
традицію в актуальний спосіб? На які питання має відповідати церква у наші дні?
Які переклади Бібліі потрібні сьогодні? Як перекладати вічні істини на мову
сучасності?

Але також це питання про особистість та особистісну віру,
відносини яких з церквою та церковною вірою не можна було назвати простими вже
за часів Лютера, тим більше сьогодні. Так, середньовічній людині було складно
помислити можливість нецерковної віри, віра була частиною церковної традиції.
Але якщо традиція переставала бути динамічною передачею віри, люди починали
шукати інші джерела, або першоджерела. Те саме відбувається і сьогодні, коли ми
бачимо постцерковне християнство, коли все більше молодих людей (особливливо
так звані millenials) говорять, що вони “люблять Ісуса, але не церкву”. Чи
можна вірити у Бога, коли до церкви — недовіра? Де взяти віру, як не у церкві?
З чим її звіряти, якщо традиція мовчить? Якщо я можу самостійно розуміти
Біблію, мати персональні відносити з Богом і коло віруючих друзів, то навіщо
мені церква та її проблеми?

Так, деяких людей іноді приваблює саме мовчазна таємничість
церкви. Але до пори до часу. Якщо пауза затягується чи відповідає
автовідповідач, ми шукаємо правди в іншому місці.

Справа навіть не в тому, що у церкви накопичуються якісь
певні проблеми, церква сама по собі є проблемою. Навіть коли вона має найвищий
рівень довіри чи вихваляється розміром і впливом, найдавнішою історією і
найсвятішими предстоятелями. Навіть тоді, особливо тоді, Церква має сама себе постійно
ставити під питання, постійно звітувати на відповідність Божому призначенню,
наскільки вона виконує свою роль у missio Dei.

І тут ніхто і ніщо, навіть соціологія, яка показує нам
достатньо високий рівень довіри до церкви, не має вводити нас в оману. Люди, що
довіряють церкві, насправді, хотіли б їй довіряти. Високі рейтинги – це знак
високих очікувань від церкви. І аж ніяк не реальні здобутки церковних структур.

Так було і в Середні віки. Люди критикували,
разчаровувалися, але таки йшли до церкви, бо більше нема було куди.
Протестантський теолог Алістер Макграт самокритично визнає, що перебільшувати
кризу середньовічного католицизму і шукати причини Реформації у стані
тогочасної церкви зовсім не варто: “З цих невдач не складається картина
інституції, яка зазнала кризи, руйнації, чи навіть складних труднощів. Сумно,
але такі недоліки є звичним головним болем більшості інституцій, які час від
часу функціонують ненайкраще – хай би то були середньовічна церква, сучасні
міжнародні корпорації, або президент Сполучених Штатів Америки” [1, c. 41].

Подібним чином і сьогодні в очах українського суспільства
церква є кращою – особливо на фоні інших інституцій. І виглядають резонансними
заклики традиціоналістів та прагматиків: не ламайте те, що працю; не нашкодьте
своїми реформами. Дійсно, може краще підтримати церкву в її спробах заморозити
ситуацію, зупинити історію, не допустити руйнації так званих “традиційних
цінностей” та духовних основ суспільства?

Але Реформація відбувається не так у режимі реагування на
виклики сучасності чи у форматі експериментів з модернізацією суспльств, як у
відповідності до власної логіки церковного розвитку. І те, що така логіка може
ставити під загрозу власні інституційні основи церкви, аж ніяк не має нас
дивувати. Адже за думкою реформаторів, Біблія як Слово Боже судить не тільки
світ, але й церкву. Як пише Макграт, “Небезпечна ідея, міцно вкорінена в самому
осерді протестантської революції, полягала в тому, що всі християни мають право
тлумачити Біблію на власний розсуд” [1, с. 11]. Те, що для церковної влади є
небезпечним, для поширення віри може стати принагідним: “Це була небезпечна
ідея, але водночас це розуміння суті християнськох віри мало безпрецедентну
силу пристосування до різних місцевих обставин. Протестантизм від самого початку
виявився релігією, найпридатнішою для гнучкої глобалізації та перенесення на
нові культурні грунти” [1, с. 12].

Тобто, якщо продовжувати читати Біблію і далі – у різний
спосіб, у різних контекстах, з новими питаннями, з відкритістю до змін, — то
церква не може не змінюватися. Історики нагадують, що лютерівська Реформація
реалізувалася на конкретному суспільно-політичному матеріалі, використовуючи
протистояння між Німеччиню та Італією. А ще – на делікатних обставинах
персонального життя реформаторів. Так для Лютера-Августина одруження на
Катарині фон Бора стало більш ніж особистою справою. Він зробив це, щоб
“задовільнити батька, розсердити папу Римського, розсмішити янголів і змусити
плакати диявола”. Гарвардський історик Стівен Осмент вважає, що одруження
протестантського священства стало найбільш промовистим проявом інституційних
змін спричинених Реформацїєю [3]. Як відомо, целібат досі залишається ключовою
темою у розмовах про реформи католицької церкви. Трігерами для Реформації
можуть стати не тільки індульгенції, тож варто скласти довший перелік
актуальних питань до церкви.

Подібно до лютерівських часів ми маємо сьогодні настільки
новий етап глобалізації і принципово новий рівень інформаційного обміну, що
вчас говорити не про “нове Середньовіччя”, а про новий “Новий час”. Відповідно,
маємо іншу картину християнства, іншу демографію народів, іншу соціологію
релігії. Саме тому теолог Карл Рашке пропонує говорити про Реформацію з огляду
на глобальні трансформації світового християнства: “Фокусуючись на глобальному
християнстві, ми можемо свідчити не так про Реформацію, як про трансформацію”
[3, 42], адже християнство від початку і досі живе безкінечною
контекстуалізацією. А все світові глобалізаційні процеси, навіть бурхливий
розвиток інших релігій, прокладають шлях до нових форм християнської віри.
Останню тезу переконливо доводив Мартін Лютер Кінг у своїй ще студентській
письмовій роботі, а згодом його зацікавленість розвитком містеріальних культів
і становленням християнства трансформувалася у глибоку впевненість, що сучасна
церква має відповідати на новій контекстуальні виклики – соціальної
несправедливості та расової нерівності [3, 82].

Отже, нові прочитання Божого Слова в світлі глокальних
процесів невпинно змінюють церкву, зближаючи її з сучасниками, підтримуючи цей
складний діалог заради реалізації її місійного покликання. Такая перманентна
Реформація може проявлятися у принципово різних ставленнях до світу. Як ми
знаємо, окрім магістерської Реформації Лютера чи Кальвіна, була реформація
анабаптистська, а згодом пієтистська. Якщо одні думали про перетворення
суспільства і “политику”, то другі – про відновлення християнських спільнот і
автентичної “духовності”. Умовно їх можна розділити на
суспільно-трансформаційні і духовно-консервативні течії. Перша пропонує активну
присутність заради перетворень, рунтується на радикальній відкритості Слову і
готовності до змін, гармонізує персональні та колективні відносини віри,
довіряє майбутньому як більш християнському (тобто такому, де християнство
матиме більший вплив). Друга обмежується
вірною присутністю (“faithul presence”) заради збереження істини і обстоює
спільнотність вірних навколо Слова, демонструє зосередженість на внутрішньому
світі і готовність залишатися меншістю у ворожому до християнствa суспільстві.
Всі вони є проявами одного і того ж реформаційного процесу і сьогодні нам
необідно виробити такий погляд на цю триваючу Реформацію, в якому знайдуть
місце всі течії і всі прояви, у тому числе непротестантські і “постцерковні”.

Європейські реформатори добре розуміли проблематику
сучасності і бачили покликання церкви щодо свого часу. Тому протестантизм став
невід’ємною складовою новочасної цивілізації.
Проте, як виявилося лише сьогодні, став не тільки творцем, але й
заручником “Нового часу”. Сьогодні ми знаємо: потрібна не тільки
контекстуалізація, але й деконтекстуалізація. Від сьогодні Реформація можлива
лише в есхатологічному горизонті.

Наступна Реформація можлива лише як Реформація всецерковна і
глобальна, Реформація у єдності традицій і культур, поколінь і підходів. А
також як постійний пошук балансу, в якому є місце оптимізму щодо можливостей
сучасності і пророчій критиці пануючих сценаріїв розвитку церкви і світу,
любові до традиції і бажання продовжити її творчим чином, персональному досвіду
віри і любові до церкви, здатністі протистояти антихристовим силам сучасноті і
при цьому довіряти мабутньому.

Нова Реформація можлива на грунті вдячності за все, що було
в історії з її благословеннями, абсурдами і трагедіями, але у своїй
есхатологійній відкритості. Ми не можемо рухатися далі, якщо будемо ігнорувати
історичний шлях, у тому числі досвід Реформації XVI ст. І ми не зможемо
оновитися, якщо залишатимемося у межах того досвіду, у полоні уявного минулого,
у безплідних суперечках про епічне XVI чи міфологізоване I ст. “Повернення до
джерел” спрацьовує лише тоді, коли ми читаємо їх очами сучасників, але у
перспективі есхатології, в очікуванні нового есхатону. Лише це дає вихід за
межі історії, лише це дає динаміку та мотивацію для церкви як спільноти “приходьків
і подорожніх” – прямувати крізь історію з вірністю обраному шляху і відкритістю
до нових обставин.

Література

1. Макграт А.
Небезпечна ідея християнства. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017.

2. Frank A. James
III. The Many Faces of Martin Luther http://www.christianitytoday.com/ct/2017/november-web-only/many-faces-of-martin-luther.html

0
0
1
1691
9642
ASR
80
22
11311
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

3. Raschke C.
GloboChrist. The Great Comission Takes a Postmodern Turn. – Grand Rapids: Baker
Academic, 2008.

Когда “мир – это война”

4 декабря, 2017
Статьи

Мир
– одно из самых желанных слов. Желание большинства жить мирно создает большой рынок для спекулянтов. Люди
готовы отдать за мир все. Даже душу.

И
всегда есть те, кто тут же предложат “мир” за непомерно высокую цену.

Помимо
этого, обещания мира – обязательный элемент государственной пропаганды. А еще
это известный прием антихристового обольщения.

Сегодня
апостольское предупрежение кажется как никогда ранее актуальным:

«Ибо, когда
будут говорить: “мир и безопасность”, тогда внезапно постигнет их пагуба,
подобно как мука родами постигает имеющую во чреве, и не избегнут. Но вы,
братия, не во тьме, чтобы день застал вас, как тать» (1Фес. 5:3-4).

А вот еще одна интересная цитату, авторство которой так сразу не угадаешь.

“Сейчас мир находится в таком хаосе, что люди
спрашивают: «Неужели мы уже видим закат истории? Неужели мы движемся к ядерной
катастрофе? Неужели мир выходит из-под контроля? В голосе даже некоторых
мировых лидеров сейчас слышатся нотки страха. Некоторые из них говорят: «Сейчас
мы наблюдаем смерть дипломатии». Переговоры со строптивыми странами терпят
неудачу, и обезумевшиe диктаторы игнорируют предостережения ООН. Мы стоим перед
жуткой необходимостью признать, что конфликты между народами больше не являются
разрешимыми. Похоже, есть основания считать, что в мире больше нет места для
дипломатических решений. Даже когда Америка делает строгие заявления и посылает
предупреждения, все они, похоже, остаются неуслышанными. Например,
правительство США дало обещание защищать Японию в случае, если Северная Корея
нападёт на эту страну. Наши лидеры пригрозили использовать «всю мощь и силу
Соединенных Штатов для ответа на агрессию». Это может означать даже ядерное
уничтожение Северной Кореи”.

Это
цитата вовсе не из сегодняшней газеты, но из проповеди Давида Вилкерсона. Того
самого, который погиб в 2011 году. Проповедь выглядит действительно
современной, то есть пророческой. Но главное в ней не тематическая злободневность, а главная мысль. Давид Вилкерсон утверждал, что одержимость
“миром и безопасностью” – главный признак конца:

“Павел сказал святым в
Фессалониках, что он хочет, чтобы они знали один факт о грядущем разрушении. И
эта проверенная особенность в следующем: человечество начинает безгранично
верить в свою безопасность и процветание. Это – наивернейший признак грядущего уничтожения; он никогда не подводил. Проще
говоря, в Писании говорится о примерах, когда Бог непременно наводил пагубу
только на то общество, которое становилось одержимо идеей о безопасности и
процветании.Павел здесь практически говорит: «Вот правило, доказанное историей,
правило проявления всех Божиих разрушительных сил. Пагуба приходит тогда, когда
люди устремляются к богатству и безопасности, охладевая при этом к Богу». Каждодневные
дела стали основным занятием и смыслом жизни, мощные развлечения увлекали людей
настолько, что в их круговороте тонули все предупреждения Духа Святого. Согласно
словам Иисуса, то же будет происходить и в последний час, прямо перед внезапной
пагубой. Весь мир будет увлечён погоней за безопасностью и процветанием, –
занятием, которое захватит в свои цепкие объятия многих даже в церкви”.

Проповедник
призывает остерегаться сладких слов о “мире и безопасности”. Потому что они
усыпляют и делают легкой добычей обманщиков, манипуляторов, обольстителей.

Прямо
как в романе Джорджа Оруэлла:

«Что говорит Старший Брат, никто не расслышал. Всего несколько слов
ободрения, вроде тех, которые произносит вождь в громе битвы, — сами по себе
пускай невнятные, они вселяют уверенность одним тем, что их произнесли. Потом
лицо Старшего Брата потускнело, и выступила четкая крупная надпись — три
партийных лозунга:

ВОЙНА — ЭТО МИР

СВОБОДА — ЭТО РАБСТВО

НЕЗНАНИЕ — СИЛА

Но еще несколько мгновений лицо Старшего Брата как бы держалось на экране:
так ярок был отпечаток, оставленный им в глазу, что не мог стереться сразу.
Маленькая женщина с рыжеватыми волосами навалилась на спинку переднего стула.
Всхлипывающим шепотом она произнесла что-то вроде: „Спаситель мой!“ — и
простерла руки к телеэкрану. Потом закрыла лицо ладонями». По-видимому, она
молилась» (Роман «1984»).

0
0
1
595
3726
ASR
64
11
4310
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Тот “мир”,
который нам пытаются продать в обмен на достоинство; который обещают в обмен на
наши права и свободы; который требует компромиссов с самим дьяволом, вовсе не
мир. Это война за наши души.

Новые цари, старые пути

1 декабря, 2017
Статьи

Царь Нават делал
то же, что его отец Иероваам. Но отец был человек мужественный (3 Царств
11:28), а сын – простой грешник. Поэтому отец правил двадцать два года, а сын –
всего два.

Судьба
заговорщиков не может быть доброй, хотя шанс на исправление всегда есть.
Иеровоам поднял руку на царя (11:26) и захватил царство. Он мог бы сохранить
жизнь и царство своим детям, если бы хранил веру и верность (11:38). Но за
идолопоклонство был проклят пророком Ахией (14:10).

Теперь Вааса
убивает его сына Навата. У династии заговорщиков всегда короткий век. С ними
поступают так же жестоко, их конец приходит так же неожиданно.

Но что же Вааса?
Он исполнил пророчество Ахии. Он наказал беззаконников, «избил весь дома
Иеровоамов, не оставил ни души… за грехи Иеровоама, которые он сам делал и
которыми ввел в грех Израиля» (15:29-30). Теперь новый царь может восстановить
веру в Израиле.

0
0
1
148
955
ASR
18
3
1100
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Но увы, новый продолжает
грехи старого. Трон тот же и грехи те же. Поэтому историк говорит, что Вааса «Ходил
путем Иеровоама и во грехах его» (15:34).

Меняется имя царя, но путь остается
прежним.

Не такие уж и странные дела

30 ноября, 2017
Статьи

«Очень странные
дела» (Stranger Things) бьют рекорды популярности. И это заслуженно. Не только
блестящей игрой актеров и атмосферной музыкой. Здесь есть нечто большее.

Сериал о
приключениях детей смотрят далеко не только дети. Ведь в каждом из нас живет
ребенок, и каждый из нас в глубине знает, что приключения возможны. И эта
возможность иногда тешит, но чаще всего пугает. Так что лучше смотреть все это
на экране.

Особенно, если
речь идет о темной изнанке нашего мира. Не о сказочных феях, но о злобных
чудовищах.

«Очень странные
дела» не такие уж и странные. Все это давно известно. Хотя и вытесняется в
сказки, мифы, фантастику.

Даже в таком
жанре «странные дела» немного пугают. Они напоминают о той темной стороне, на
которой обитают демоны. О темноте на нашей стороне, о злых людях, которые
страшны не менее, чем демоны. И о том, что темная сторона не менее реальна, что
демоны реальны не менее, чем люди. Короче говоря, все это о том, что есть две
стороны, каждая из которых реальна не только в фильмах, и между ними возможны
переходы.

Дети знают об
этом, даже если взрослые запрещают читать и смотреть подобные сюжеты. Дети
видят страшные сны, даже если ничего не читают и не смотрят. Потом они
взрослеют и говорят себе, что взрослым эти страхи не приличны. Но страхи время
от времени оживают. Вот почему сериал смотрят даже взрослые, точнее те дети,
которые живут в нас, «взрослых».

Первый сезон
завершается Рождеством. Света все же больше. И добро в людях еще есть. Но
победа дается лишь через жертву. Нам кажется, что это совсем не детские темы –
о жертве, смерти, страхе. Но они все это знают и понимают, может быть даже
лучше, чем мы.

Скоро Рождество.
В домах свет и радость. Но тьма отступила лишь на время. Она сгущается не
только за окном, но даже в освещенной комнате, как только мы остаемся одни.

Всю свою взрослую
жизнь мы стараемся забыть «очень странные дела» — первую встречу с
чудовищами, дыхание темноты, прозрачность перегородок между мирами.

«Очень
странные дела» — взрослое название тому, что знают дети. Тому, чего боятся
все. Тому, к чему однажды нужно вернуться. Чтобы победить или погибнуть.

0
0
1
319
1981
ASR
34
5
2295
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Каждому взрослому
однажды надлежит решиться на опасные приключения. Ведь хуже всего жить и жить,
закрывая глаза на все все странное.

Миссия в Евразии

30 ноября, 2017
Статьи

С этим регионом
связана наша судьба, но также судьба мира, судьба христианства.

Это историй моей
семьи, равно как и ваших семей. Это история о страшных событиях и невиданных
жертвах.

Даже сегодня
наибольшие глобальные вызовы исходят оттуда – и Россия, и Северная Корея, и
Китай, и Иран.

Все мировые
религии возникли там. Но до сих пор Евразия остается наименее
христианизированным континентом.

В этом регионе не
прекращаются войны – одна сменяет другую.

И самая страшная
война идет не за земли, а за души людей, особенно за души молодых людей.

Кто определяет
будущее мира? Неужели мистер Путин? Будущее принадлежит Господу, а также Его
молодым последователям, которые принесут пробуждение и обновление в свои церкви
и страны.

Мы сознательно
фокусируемся на молодом поколении. Не потому что другие поколения не важны. Мы
и сами уже далеко не молодые поколения.

Но мы можем
инвестировать в будущее, готовя для Христа молодых воинов и слуг, проповедников
и миссионеров, интеллектуальных и духовных лидеров церкви.

Кого-то Бог
призывает в Бангладеш или Зимбабве. Но мы призваны служить на своем месте,
своими дарами, опытом, знаниями.

Мы знаем эти
огромные просторы. Мы выросли там, мы полюбили местные церкви и местные
культуры.

Мы переживаем,
видя безумие одних наций и скорбь других, ложь и братоубийство. Мы верим, что
эти народы, принявшие христианство в глубокой древности, еще сыграют свою
особую роль в миссии Бога.

Но сейчас им
нужно помочь, чтобы затем они помогли всем нам.

Русский медведь
просыпается медленно, но если он встанет, то все убегают.

Если мы разбудим
евразийское христианство, возгорится настоящий пожар. Как когда-то писали
древние историки, «степи Скифии полыхают пожаром веры». Это может, это должно
повториться.

Сегодня мы
создали самую большую сеть миссионерского взаимодействия в Евразии. Этим
лидерами принадлежит будущее. Они служат без границ, распространяя огонь веры
на самые далекие и запретные территории, в самые темные уголки Евразии.

Мы готовим все,
чтобы однажды, когда Бог решит, из искры возгорелось пламя. Мы не знаем, когда
придет пробуждение, но мы готовим лидеров, которые послужат в нужный момент. Мы
должны быть готовы. Как слуги, ожидающие Господина.

Слуги – это самое
главное. Мы должны быть готовы служить. А Господь делает Свое дело. Он знает
времена и сроки. Он открывает двери и окна. Он посылает дождь ранний и поздний.

В этом году
исполнилось сто лет самой кровавой революции. Лучшие Божьи слуги были
уничтожены «воинствующими безбожниками» и чекистами.

А сегодня я скажу
вам так: нет ничего радостнее, чем видеть новые поколения лидеров и обновление
церкви. Ни сталинистам, ни путинистам, ни маоистам не удалось и не удастся
уничтожить церковь. Мой папа после выхода из тюрьмы всю жизнь проработал шахтером.
А мне Бог дал возможность получить высшее образование и доступ в закрытые ранее
сферы. Тысячи молодых христиан могут преобразить общество, если станут
соучастниками Божьей миссии.

0
0
1
438
2722
ASR
46
7
3153
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

И я верю, что
поздний дождь будет обильнее раннего. Что кровь мучеников будет семенем церкви.
Что новые лидеры продолжат Божью миссию. И нет большего счастья, чем в этом
участвовать.