Online

Человек и царь

Человек и царь

Саул продолжает
гоняться за Давидом. В этом надуманном противостоянии, в навязчивых страхах, в
одержимости завистью и местью проходит время первого царя. Два величайших воина
тратят свою жизнь на выяснение отношений.
При этом Саул
считает себя величайшим, а Давида – всего лишь рабом своим, который «строит
ковы» (1 Царств 22:8). Впрочем, коварство этого раба таково, что он угрожает
всему царству (20:31).
Давид же отдает
должное царю и не позволяет себе оскорблений. Он мог убить Саула в пещере, но
лишь отрезал край одежды – чтобы показать царю чистоту своих намерений и
остановить его безумную ярость.
Давид поклонился
царю и называл его «господином», «отцом», «помазанником Господа». А себя самого
– «мертвым псом», «блохой».
Все, что хочет
сказать Давид – что он не ищет смерти царя и присвоения царского трона.  Он отдает суд Богу: «Господь да будет судьею
и рассудит между мною и тобою» (24:16).
И вновь сердце
Саула сокрушено. Он приходит в себя. «Твой ли это голос, сын мой Давид?»
(24:17). Он кричит и плачет. Он признает свою неправоту: «Ты правее меня, ибо
воздал мне добром… Ты непременно будешь царствовать» (24:18, 21).
То, что мы
воспринимали как историю раба и господина, оборачивается более сложной историей
отца и сына, а также конфликтом сердца и трона, человека и царя, человечности и
царственности.
В Сауле осталось
еще что-то живое. Но корона сводит его с ума. 

0
0
1
233
1331
ASR
11
3
1561
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

И в этом смысле
пророчество «ты будешь царствовать» звучит плохо: ты сам узнаешь на себе что
такое власть, как она сводит с ума, ты поймешь меня уже вскоре.

Ионафан укрепил Давида

Ионафан укрепил Давида
Саул искал Давида
«всякий день», но Бог скрывал беглеца. В то же время как Саул «вышел искать
души» Давида, «встал Ионафан, сын Саула, и пришел к Давиду в лес, и укрепил его
упованием на Бога, и сказал ему: не бойся, ибо не найдет тебя рука отца моего
Саула, и ты будешь царствовать над Израилем, а я буду вторым по тебе; и Саул,
отец мой, знает это» (1 Царств 23:15-17).
Саул ищет – не
может найти. А Ионафан приходит прямо к Давиду без всяких поисков.
На Саула работали
тысячи сыщиков, соглядатаев и предателей. С Давидом – по пальцам пересчитать.
Ему и вестника послать – некого.
Но для добрых
людей путь друг ко другу прям. Ионафан легко находит Давида и укрепляет его
ободряющими словами.
Ионафан чувствует
волю Божью: Давид – будущий царь. Так же хорошо он видит падение своего отца.
Но он не видит
своей скорой гибели, он мечтает дружить и царствовать с Давидом.
Его дружеская
любовь слепит, закрывает собой вид приближающейся смерти.
Интересно, что Ионафан
подтверждает и то, что царь Саул знает волю Божью о себе и Давиде, но идет
против этой воли, отчаянно борется за свое уже потерянное царство.

0
0
1
184
1053
ASR
8
2
1235
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Ионафан не видел
своего будущего. Но он послужил будущему Давида. Так может только настоящий
друг.

Предадут

Предадут

Давид и Саул
разнятся во многом. Первый готов жертвовать личным ради народа, второй видит
все как сугубо личное дело. Первый доверчив. Второй подозрителен. Первый ищет общего
блага. Второй личной власти и мести.
Даже после того,
как Доик поразил род священника Ахимелеха, после страшных предательств и
зверств, Давид готов идти на риск. Он скорбит о своих решениях: «Я виновен во
всех душах» (22:22), но не может видеть несчастье своего народа из безопасной
пещеры.
Так Давид не
может остаться безразличным к беде города Кеиля. Филистимляне напали и грабят.
Те, кто с Давидом, — «все притесненные, и все должники, и все огорченные душою»
(1 Царств 22:2), — боятся выступать против Филистимлян. Но Господь отвечает:
«Иди в Кеиль, Я предам Филистимлян в руки твои» (23:4). Давид послушал Господа
и нанес врагу «великое поражение», «и спас жителей».
Саул движим
другими мотивами. Он не пришел на помощь Кеилю, зато едва услышав, что Давид
там, спешит осадить город и схватить ненавистного зятя.
И вновь Давид
вопрошает Господа через священника Авиафара:
«- Придет ли
Саул?
— Придет.
— Предадут ли
жители Кеиля меня и людей моих в руки Саула?
— Предадут»
(23:11-12).
Предадут. Те,
которых Давид спас. Те, ради которых он рисковал жизнью .

0
0
1
222
1271
ASR
10
2
1491
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Эта горькая
правда отныне будет в сердце Давида навсегда. Он должен служить людям, зная об
их непостоянстве. 
Это откровение сокрушает. После него становятся либо циниками,
либо верующими. 
Давид верил и пел Господу. А с народом было все ясно.

«Чтобы обрели жизнь»

«Чтобы обрели жизнь»
Христос воскрес!
Будем жить.
Я не могу найти
лучших слов, чтобы выразить суть величайшего христианского праздника.
Он сделал жизнь –
полноценную, счастливую, вечную, с избытком, — вновь возможной. И все, что Он
хочет от нас, чтобы мы, наконец, начали жить по-настоящему.
Евангелист Иоанн
сокращает свое описание чудес, чтобы сказать о главном – о жизни, которая
открылась в Нем.
«Много и других
чудесных знаков явил перед Своими учениками Иисус, о которых не рассказано в
этой книге. Но все, что здесь написано, написано для того, чтобы вы поверили,
что Иисус – это Помазанник, Сын Бога, и чтобы, поверив, вы благодаря Ему обрели
жизнь» 



(Иоан. 20:30, перевод РБО-2015).
Вот он, главный
пункт праздника. «Для того, чтобы…».
Чтобы мы поверили
и обрели жизнь.
Лишь через веру в
Христа и Его чудесное воскресение открывается возможность новой жизни, выход на
новый уровень. Лишь через приобщение к Нему мы причащаемся новой жизни, в
которой больше нет смерти.
Христианство –
это не учение, не религия, не система, но жизнь, жизнь в Боге, жизнь с Богом.
Это бьющий внутри фонтан счастья, это водопады избыточной щедрости Божьей, недосягаемая
глубина Его наполняющего присутствия.
Бог ждет от нас
не усвоения всех истин, не сдачи экзаменов на праведность и догматику. Он ждет
нашей готовности сделать следующий шаг к новой жизни.
Он ждет, когда мы
совершим прыжок веры в Его поток. Когда мы взлетим и не упадем.
Когда мы узнаем
вкус настоящей жизни и засмеемся от счастья. 
Когда наши тленные тела озарятся небесным светом. Когда страх смерти и
склонность к греху утратят свою магическую силу.
Когда всегда и
везде мы будем переживать Присутствие Божье. Когда мы будем окружены и защищены
Его заботой со всех сторон.
Когда Его жизнь
станет нашей.
Когда нашей
жизнью станет Он.

0
0
1
269
1539
ASR
12
3
1805
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Когда мы будем
Его.

Где Бог, где мы?

Где Бог, где мы?
Обычно мы спрашиваем в
первую очередь о себе: кто я, что мне делать? Но кого мы спрашиваем? Самих
себя? Сами себя спрашиваем, сами себе отвечаем. Если уж спрашивать, то
спрашивать Бога. Но не о себе, а о Нем. Он – наша точка отсчета, наша система
координат, наш центр, наш маяк, наше зеркало, наш Творец, наш Отец.
Когда мы находим Его, мы
находим себя.
Здание нашей церкви украшено
большим баннером с надписью «Ищи Бога. Найдешь Его – найдешь все».
И вот мы достаем наши
вопросы: что значит быть христианином сегодня, что значит быть лидером, как
понимать нашу миссию?
Как на них ответить? Как
спрашивать о них так, чтобы на них можно было получить ответ?
Что значит быть
христианином сегодня?
Это часть вопроса о Христе. К чему Он нас призывает? Где
и как Он действует? Как мы можем идти за Ним и трудиться вместе с Ним? Здесь
речь не о том, чтобы быть как все “нормальные христиане”, как большинство.
Здесь речь о том, как идти за Христом, как хранить веру и верность Ему. Спроси
Его и найдешь ответ в своем сердце. Твое сердце уже знает. Я рос в христианском
семье, но в советском обществе. И все вокруг говорили: “Почему ты не такой как
все? Будь как все нормальные люди”. Быть христианином – значило быть
ненормальным. Теперь я мечтаю, чтобы мне так сказали. Мы стали слишком
нормальными и наше христианство стало слишком нормальным для этого мира. Но
Христос никогда не был достаточно нормальным для этого мира. А мы? Мы с Ним?
Или с миром?
Что значит быть лидером? Здесь нужно спрашивать
нашего Лидера о том, что Он нам доверяет – какой масштаб, какой уровень, какие
задачи, каких людей. Здесь речь вовсе не об успехе и признании, власти и
харизме. Здесь речь о том, как быть помощником в Его деле. Христианское
лидерство – это не первое место, не главная роль, это роль вспомогательная,
роль слуги. Так сложилось, что я всю свою жизнь работаю в команде вторым или
двадцать вторым, но не первым. Мне приятно быть вторым. У меня максимум свободы
и влияния. Но при этом достаточно дистанции от таких высоких кресел, в которых кружится
голова и теряется чувство реальности.  На
любом месте у нас достаточно возможностей, чтобы быть лидером и оказывать
влияние. Я встречал хороших людей, которые говорил так: «Вот стану первым
лицом, тогда начну реформы». Но оказывалось все иначе. Как только реформаторы
попадали в мягкое кресло, они начинали думать: «Какой был трудный путь.
Наконец, я здесь. Теперь я не должен все это разрушить никаким поспешным шагом,
никакими реформами. Реформы – для неудачников. Нам же нужна стабильность».
Бойтесь мест и условий, соблазнов и торгов, которые дадут вам такое лидерство,
где кроме статуса и благ не будет никакого влияния. Уступайте лучшие места
людям постарше, берегите себя для дела, а не для места.
Как понимать нашу миссию? Здесь наша миссия – лишь часть
миссии Бога. Он продолжает Свою миссию с нами или без нас. Другой вопрос –
участвуем ли мы в ней? Участвуют ли в ней молодые поколения? Или
преемственность поколений рвется и с миссией остается молодежь давно и
незаметно постаревшая?
Бог найдет Себе людей.
Он всегда ищет нужного человека. Но Он никогда не зависим от человека. У Него
всегда и везде есть Свои люди (Он скрывает семитысячный (!) резерв в дни «последнего
пророка» Илии (3 Царств 19:18), и в каждом городе у Него «много людей» (Деян.
18:10)).
Раньше я представлял
себе миссию как тяжелую необходимость. Да, в миссии есть элемент труда, есть
тяжелые моменты. Но это не главное. Самое важное в миссии – естественность. Не
нужно себя заставлять. Если Бог призывает, Он дает и желание, и силы, и
мужество, и терпение. 
Я знаю точно: мы не
должны принуждать себя к миссии. Если нас нужно тянуть-толкать, то с нашей
миссией или с ее пониманием что-то не так.
Чем мы живем на самом
деле? Когда наше сердце бьется учащенно? Когда мы чувствуем дыхание Духа? Когда
мы горим и зажигаем других?
Временами мы похожи на
учеников по дороге в Эммаус. Они погасли. Но встреча с Христом вновь их зажгла.
«Не горело ли в нас сердце наше?» (Лук. 24:32), — спрашивали они друг друга
после.
Если Он зажег наше
сердце, то мы спрашиваем Его: «Что повелишь мне делать?» (Деян. 9:6).
Не нужно быть
самоуверенным, будто мы знаем, что делать. Нужно спрашивать и слушать. Как Бог
действует в Европе? В какой форме миссия нужна? В какой форме она понятна тем,
кому служат? В каких формах она интересна тем, кто служит?
И Дух отвечает, Дух
говорит. Наше дело слушать, вслушиваться. «Имеющий ухо да слышит, что Дух
говорит церквям?» (Откр. 2:7)
Как поймать этот момент,
когда Дух говорит, когда Его присутствие реально ощутимо? Как найти то правильное
место и то нужное состояние? Что нам нужно делать, чтобы переживать присутствие
Божье и наше соработничество в Его делах?
Давайте искать Его, а в
Нем – себя.

0
0
1
711
4059
ASR
33
9
4761
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Великая суббота

Великая суббота

Мы все еще
захвачены событиями Страстной пятницы. Тот день тянулся очень долго. Но вот
после всех мучительных унижений и страданий Сам Иисус говорит: «свершилось»
(Иоан. 19:30), и испускает дух.
Евангелист Лука
следит за временем лучше всех. В тот же день Иосиф Аримафейский в присутствии
женщин полагает Христа во гроб. «День тот был пятница, и наступала суббота… И в
субботу остались в покое по заповеди» (Луки 23:54,56).
Суббота покоя? О
каком покое могла идти речь? Настоящий покой был возможен не столько благодаря
послушанию закону, сколько доверию словам Христа – что Он умрет, но воскреснет
и затем встретит их в Галилее. Но мы забываем слова Учителя. Мы рыдаем и стонем
так, будто все закончилось.
Ученики
разбежались. Но вот женщины, о которых пишет Лука, все же чего-то ждали, ждали
«первого дня недели», для чего «приготовили благовония и масти» (Лук. 23:56,
24:1). Они хотели отдать своему любимому последние почести.
Мы тоже сегодня
ждем дня завтрашнего, того торжественного «первого дня недели», когда Иисус
вернется к нам победителем в сиянии славы.
В субботу Христос
сходит в места преисподние – и это не только Его личная история. Он сходит туда,
чтобы вывести оттуда всех нас. Он умер, чтобы встретить там внизу всех умерших
и навсегда освободить их от уз смерти.
Он протягивает
нам руку и выводит из ада. В субботу мы можем покоиться лишь тогда, когда
знаем, что в это время Он свершает Свой подвиг, Свою победу. Он Сам покоя не
знает.
Сегодня мы живем
между пятницей и воскресеньем. Когда вроде «уже», но «еще нет». Мы ждем того
вечного дня, когда Суббота и Воскресенье наконец встретятся. Ведь без Воскресенья
Христова не может быть Субботы покоя.
Великая суббота –
время ожидания. Наших слез об Учителе, а еще больше – о нас самих, недостойных,
слабых и маловерных. Но также это время любви и надежды.
Христос еще во
гробе. Он сходит во ад. Но мы ждем встречи с Ним. И мы готовим ему самое лучшее
– «благовония и масти» своей признательности, своей любви.  

0
0
1
296
1693
ASR
14
3
1986
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Релігія є і найбільш значущим конфліктогенним чинником, і найбільш потужним миротворчим ресурсом

Релігія є і найбільш значущим конфліктогенним чинником, і найбільш потужним миротворчим ресурсом

Повний текст інтерв’ю для Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації https://uisgda.com

Які цінності, на Вашу думку, можуть об’єднати сьогодні
українське суспільство – як віруючих, так і невіруючих людей, жителів заходу,
сходу, півночі, півдня? Що може бути для всіх об’єднуючим – що дозволить жити
разом?
На
мою думку, спільними для різних груп суспільства можуть бути цінності
християнської традиції. Навіть для невіруючих людей. Звісно, цінності
християнської традиції сягають глибше конфесійного та навіть релігійного шару,
в певному сенсі, вони співпадають із загальнолюдськими, універсальними. Щоправда,
для християнства вони є частиною цілісної картини світу. Так, коли йдеться про
гідність людини, християни не просто постулюють це як самоочевидний факт
суспільного життя, але й обґрунтовують його тим фундаментальнішим пунктом віри,
що Бог створив людину за Своїм образом. Навіть не знаючи, чи не визнаючи
останнє, суспільство може будуватися на визнанні людської гідності та
відповідних цінностях. Отже я вірю, що християнство може запропонувати
універсальну ціннісну систему для самих різних груп і традицій нашого
суспільства. Однак для цього слід здолати міжконфесійні конфлікти й дійти згоди
між розділеними церковними традиціями щодо спільної ціннісної платформи. 
Важко уявити, що церква
Московського патріархату на це погодиться.
Сьогодні Україна йде чи декларує,
що йде в Європу, в європейський цивілізаційний простір. В яких питаннях ми
можемо йти на компроміс із тим, що від нас вимагають, а в яких маємо
відстоювати свої, можливо, засадничі речі, цінності?
 Наші домовленості з Європою мають
стосуватися, перш за все, політичних і економічних питань. І тут звично, що ми
будемо вимушені пристати на їхні умови. Хоча навіть ці питання – предмет торгу,
дискусій і розумного компромісу. В питаннях цінностей у нас є значно більше
свободи. Чому? Тому що Європа – це культурний форум, мультиверсум,
добросусідство різних. І ми можемо вимагати, щоб нашу інакшість сприймали з
повагою. Звісно, це не стосується тих наших “традиційних цінностей” які
підкріплюють собою корупцію.
 Чи співпадають тенденції зміни
ролі релігії в житті суспільства на Заході та в Україні?
 Є глобальні тенденції, які тією
чи іншою мірою мають вплив і на Україну. Це ерозія традиційної
інституалізованої релігії, та одночасне повернення радикалізованих форм релігії
в суспільне життя. Релігія повертається у гібридних формах, ми це відчуваємо у
повстанні “рускаго міра”, а також у спробах інших конфесій стати державними
церквами.
 Глобалізація прискорить
процеси секуляризації, чи на нас чекає релігійний ренесанс? На що має очікувати
українське суспільство? Як Ви бачите конфесійний ідеал України майбутнього?
Секуляризація змінить характер
релігійності, надасть релігії нової динаміки. Релігійні традиції будуть
активніше шукати відповідності до нової доби, реорганізуватися. Ті, що
тримаються за досекулярне минуле стануть реліктами. Ті, що вимагають монополії,
втрачатимуть вплив на молоді покоління. Конфесійний ідеал українського
майбутнього – це поліконфесійність, коли жодна з християнських церков не буде
користуватися преференціями з боку держави. Тут має бути місце для здорової
конкуренції та партнерства.
 Чи порушуються в Україні права
на свободу совісті? Які перспективи у державно-церковних відносин в Україні?
Наразі свобода совісті в Україні
реалізується достатньою мірою. Нам далеко до абсолютної свободи. Але ми
попереду абсолютної більшості країн світу.
 Наскільки доречно, коли
українські політики докладають стільки зусиль до створення єдиної помісної
церкви? Чи можна це вважати втручанням світської влади в релігійні справи?
Створення єдиної помісної церкви – це
позитивна утопія національно свідомих політиків, яка на практиці може
обернутися антиутопією. В слові “єдина” вже міститься дискримінація щодо інших.
Ніщо не заважає християнським конфесіям жити так, щоб при організаційній
окремішності зберігати духовну єдність. Якщо ж хтось починає вимагати структурної
“єдності”, то тут без насильства не обійтися. Для держави й церкви модель
“єдиної помісної” означатиме повернення на два століття в минуле. Сьогодні про
“єдину помісну” говорять лише світові маргінали. Насправді важливе питання –
про те, як досягати єдності не структурної, а якісної, духовної. Тобто треба
більше думати про якість відносин між традиціями та їх носіями.
 Що можуть запропонувати
інтелектуали суспільству для нормалізації конфліктних ситуацій? Зокрема, в
Україні? Що можуть зробити українські релігієзнавці для мінімізації конфліктів
у релігійній сфері?
 Інтелектуали можуть запропонувати
модель відносин між собою та своїми позиціями. Якщо релігієзнавці, філософи,
теологи не можуть дискутувати свою різність у мирний спосіб, то це діагноз для
всього суспільства. Якщо науковці ти священнослужителі з Донецька та Києва
знайдуть можливість відновити діалог, це буде добрим знаком для всіх.
Як щодо декомунізації?
Декомунізація – це необхідний, хоча й болючий план визволення з історичної
пастки.  Ми всі ще хворі радянщиною.
Більшість навіть не усвідомлює, наскільки. І це основна проблема – суспільство
відтворює радянські моделі мислення й поведінки в автоматичному,
невідрефлексованому режимі. Радянська символіка – один з механізмів такої
історично-ментальної репродукції, тож її однозначно треба позбутися. Чорне
минуле треба вирвати як мертвий зуб.
 Наскільки великий у сучасному
світі конфліктогенний і миротворчий потенціал релігії? Чи мають українські церкви
миротворчий потенціал?
Парадоксальним чином, релігія є і
найбільш значущим конфліктогенним чинником, і найбільш потужним миротворчим
ресурсом. Якщо релігія заперечує плюральність, вона буде однозначно
деструктивною.  Якщо ж вона здатна примирити максималізм своєї віри з
присутністю інших,  то  може послужити миротворцем.
 Чи можна говорити про особливу
форму секуляризму, яка склалася на пострадянському просторі як наслідок
атеїстичної політики часів СРСР?
Секуляризм на пострадянському просторі
набув особливої форми, включивши елементи православної ідеології в радянський
історичний наратив і відповідний культурний код. Цей мікс дав життя таких
гібридним формам як «православний сталінізм». Секуляризм тут у тому, що релігія
підпорядкована політично-прагматичному порядку і сприймається не як самостійна
цілісність, а як певний ресурс. Результатом радянського експерименту стала
втрата сенсів православної традиції, тож залишися лише форми, які стали
орнаментом секулярного ладу.
 Які тенденції визначатимуть
найближче майбутнє: чи буде змінюватися “полярність” світу? Чи будуть
відбуватися “крени” праворуч або ліворуч?

0
0
1
1034
5897
ASR
49
13
6918
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

 Майбутнє буде визначатися
взаєминами між двома глобальними релігіями – ісламом і християнством: чи
зможуть вони приборкати своїх політичних клонів і дослухатись власної глибини?
Тримає глобальний релігійний перерозподіл світу, і багатьом здається, що
“праві” рецепти можуть захистити статус кво. Очевидно, це не так. Лише
традиція, здатна до оновлення в режимі відкритості, може розраховувати на місце
в майбутньому.

Поклонись, не усомнись

Поклонись, не усомнись

Пасха – тот самый
праздник, который меняет все. Историю мира, нашу личную судьбу. Но также наши
представления о Боге.
Мы были готовы
верить в прекрасные слова Христа и радоваться Его доброте. Но потом мы горько
плакали о Его смерти. Нам казалось, что добро бессильно, что зло торжествует,
что последнее слово за смертью.
И вот мы, вместе
с женщинами-мироносицами спешим почтить умершего. Но у входа в гробницу
встречаем ангела и слышим его странные слова: «Не бойтесь, ибо знаю, что вы
ищете Иисуса распятого; Его нет здесь – Он воскрес» (Матф. 28:5-6).
Ангел послан для
того, чтобы напомнить о месте встречи: «Он воскрес из мертвых и предваряет вас
в Галилее; там Его увидите» (28:7).
ЗДЕСЬ Его нет, Он
ждет нас ТАМ.  Между этими местами –
большая разница и немалое расстояние. Здесь – смерть, там – воскресенье. Здесь
– человек, которого наивно считали Богом. Там – Бог, Который казался человеком.
Распятого и
мертвого НЕТ, ЕСТЬ распятый и воскресший.
Если мы ищем
мертвого Бога, то мы найдем пустоту. Мертвого Бога НЕТ. Бог жив. Его нельзя
ограничить каким-то местом, Его путь нельзя закрыть каким-то камнем.
Он Сам идет нам
навстречу с удивительным, воздушно-светлым, весенним словом: «Радуйтесь!»
(28:9). Вера в воплощенного, страдающего, умершего и воскресшего Бога
переполнена радостью.  И если в нас
этой радости нет, то мы или не знаем Радостной Вести, или искажаем ее.
Женщины не могли
сдержать чувств, они «ухватились за ноги Его и поклонились Ему» (28:9).
Апостолы при встрече в Галилее были более сдержанными: «Увидев Его, поклонились
Ему, а иные усомнились» (28:17).
Давайте в эти
светлые праздничные дни поклонимся Ему вместе с миллионами живых свидетелей. Не
усомнимся в том, что Он жив, что Он победитель, что мы будем жить и побеждать
вместе с Ним.
Поклонимся Богу,
Который прошел через смерть и ниспроверг ее. Только поклонившись Ему как Богу,
мы можем быть причастниками Его силы и жизни.
Иисус – Господь.
В жизни и смерти, вчера и завтра, здесь и сейчас, в трудностях и радостях. И
если сейчас Он повелевает нам радоваться, то давайте будем послушны, пусть наша
Пасха будет особенной, светлой и счастливой. Христос воскрес!

0
0
1
325
1855
ASR
15
4
2176
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

  

Вклонись, не сумнівайся!

Вклонись, не сумнівайся!

Пасха – це свято, яке змінює все. Історію
світу, нашу власну долю. Але також наші уявлення про Бога.
Ми були готові вірити в прекрасні слова
Христа та радіти Його доброті. Проте згодом ми гірко плакали з приводу Його
смерті. Нам здавалось, що добро безсильне, а зло тріумфує, що останнє слово за
смертю.
І ось ми разом з
жінками-мироносицями поспішаємо вшанувати померлого.  Біля входу до гробу зустрічаємо ангола й
чуємо його дивні слова: «Не лякайтеся, бо я знаю, що Ісуса розп’ятого це ви шукаєте;
нема Його тут, – бо воскрес» (Матф. 28:5-6).
А ось і Він Сам іде нам назустріч з
дивовижним весняним словом: «Радійте!»
Віра у втіленого, страждаючого, померлого
і воскреслого Бога сповнена радості. І якщо в нас цієї радості немає, то ми або
не знаємо Радісної Звістки, або спотворюємо її.
Жінки не могли стримати почуттів, вони
«обняли Його ноги і вклонились Йому до землі» (28:9). Апостоли при зустрічі в
Галілеї були більш стриманими: «І як вони Його вгледіли, поклонились Йому до
землі, а дехто вагався» (28:17).
В ці світлі святкові дні вклонімося  Йому разом з мільйонами живих свідків. Тільки
коли ми поклонимось Йому як Богу, тоді зможемо бути співучасниками Його сили і
життя.
Ісус — Господь. В житті і в смерті, вчора
і завтра, тут і зараз, в труднощах і в радощах. І якщо зараз Він наказує нам
радіти, то будемо ж слухняні, нехай наша Пасха буде особливою,  світлою і щасливою. Христос Воскрес!

0
0
1
214
1223
ASR
10
2
1435
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Happy Easter! Worship and don’t doubt

Happy Easter! Worship and don’t doubt

Easter is the celebration that changes
everything. It changes the history of the world as well as our own destiny. It
also changes our concept of God.
We were ready to listen to
Christ’s beautiful words and rejoice at His kindness, but when He died we cried
bitterly.  We felt that kindness was
powerless, that evil prevailed, and death had its final say.
Joining the Myrrhbearers, we are now
rushing to pay tribute to the deceased. But we run into an angel at the tomb and
hear his strange words, “Do not be afraid, for I know that you are looking for
Jesus, who was crucified. He is not here; He has risen” (Matthew 28:5-6)
And here he is walking towards us
with an astonishing spring message, “Rejoice!” The faith in God — who is incarnate,
suffering, deceased and risen from the dead — is overflowing with joy. If there
is no such joy then we don’t know the Great News or we are distorting it.
The women were overwhelmed and
couldn’t control their feelings. They “clasped his feet and worshipped him.”
(Matthew 28:9) When the apostles met Him in Galilee they were more reserved:
“When they saw him, they worshiped him; but some doubted.” (Matthew 28:17).
Let us in these days of
celebration worship Him with millions of living witnesses. It’s only when we
worship Him as God we can be the partakers of His power and life.
Jesus is the Lord. He is the Lord
of life and death, yesterday and tomorrow, here and now, in hardships and joy.  And if He tells us to rejoice now, let’s be
obedient to Him and may our Easter be special, radiant and happy.
Christ is Risen!