Я почти «свидетель»

16 июня, 2017
Статьи

I can’t keep silence about that

***

Without sharing the dogma of «Jehovah’s Witnesses,» I express full solidarity with them in the defense of freedom of conscience. I am ashamed of those spiritual leaders of Russia who travel all over the world and lie, that they have complete religious freedom. Only a totalitarian regime, headed by Orthodox-Stalinist sectarian obscurantists, can set the special forces and the FSB agents against peaceful believers. Here is a paradox: the first anti-sectarians are the most aggressive and inveterate sectarians. It’s time to admit: the ROC is nothing more than a sect in which Stalinism is much more than Christianity. Well, I will keep silent about the Kremlin residents, it’s been clear to them for a long time. The mummy of Lenin is their shrine, and the communist stars are holier than crosses

***

Не разделяя вероучения «свидетелей Иеговы», выражаю полную солидарность с ними в деле защиты свободы совести. Мне стыдно за тех духовных лидеров России, которые ездят по всему миру и врут, что у них полная религиозная свобода. Натравливать мордоворотов-спецназовцев и ФСБ на мирных верующих может лишь тоталитарный режим, во главе которого стоят православно-сталинистские сектанты-мракобесы. Вот вам парадокс: первыми сектоборцами являются самые агрессивные и отпетые сектанты. Пора признать: РПЦ не более чем секта, в которой сталинизма куда больше чем христианства. Ну а про кремлевских насельников промолчу, с ними давно все ясно. Мумия Ленина — вот их святыня, а звезды святее крестов

Уничижение мое

9 июня, 2017
Статьи

Для Давида
настали времена тяжкие. Легче было скитаться в поисках царства, нежели иметь
трон и утратить его, а вместе с ним – друзей, детей, жен, славу. Он упал там
низко и сильно, что злорадствовать стали даже рабы.

Предательства,
насмешки, угрозы – это часть царского пути. Каждый, кто стремится стать
лидером, должен быть к этому готов. Трон всегда шатается и бунт зреет отовсюду.

Предстоит узнать
новые глубины человеческой греховности, пережить последствия своих же ошибок,
испытать мстительность конкурентов.

Давиду кажется,
что его все предали. Вот и Мемфивосфей предал его (хотя все это окажется
интригой). После всего добра, что царь сделал сыну своего врага, это выглядело
ударом в спину.

Этого мало.
Появляется еще один человек из дома Саула. Семей идет за Давидом, злословит его
и бросает камни: «Уходи, уходи, убийца и беззаконник! Господь обратил на тебя
всю кровь дома Саулова, вместо которого ты воцарился» (2 Царств 16:7-8).

Что тут скажешь?
Ведь эти же слова царь слышит каждый день внутри себя. Это голос его совести и
отзвук его собственных грехов.

Потому Давид не
спешит заткнуть рот Семею: «Оставьте его, пусть злословит, ибо Господь повелел
ему; может быть, Господь призрит на уничижение мое» (16:11-12).

Семей был не
самым страшным унижением. Больше всего боли причинял сын Авессалом. По совету
предателя Ахитофела «вошел Авессалом к наложницам отца своего пред глазами
всего Израиля» (16:22). Это способно свести с ума любого. Чтобы не сойти с ума,
Давид молится и поет, кается и благодарит, славит Бога и плачет пред Ним.

0
0
1
257
1469
ASR
12
3
1723
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Царь видит
происходящее не столько как неудачу или каприз судьбы, сколько как естественное
следствие своих проступков, а также как искупление своей вины.

Приглашение к Реформации

8 июня, 2017
Статьи

О книге Владислава Бачинина «Европейская Реформация как духовная война. Теология генезиса modernity»

500-летие Реформации напомнило миру о той важной развилке, к которой
следует возвращаться чаще. То был судьбоносный выбор –
цивилизационный и культурный. Но это и продолжающийся, повторяющийся выбор
экзистенциальный. То есть это не только выбор мира и его будущего, это выбор
нашего места в мироздании, нашего отношения к Создателю мира и Автору истории.

Новая книга Владислава Бачинина очень своевременна. На злобу дня он
отвечает духовной историей Реформации как такой, в которую можно вписать себя,
в которой можно укрыться, спастись, измениться.

История о Реформации указывает на возможность Реформации как иной истории.
Нарратив Реформации возвращает нас к исторической и экзистенциальной развилке,
дает возможность сделать осмысленный выбор правильного пути.

Пусть мир идет к концу, есть и другой путь, и Реформация – то
событие-дверь, через которое можно перейти на этот другой путь.

Особенно важно заметить эту дверь людям постсоветским, которые слепо и
бездумно продолжают свой гибельный путь в колее секуляристской либо же застряли
в борозде византийской.

Этот выход отсюда, из нашего постсоветского тупика и постмодерного
безвременья, и вход туда, где дышит и говорит Дух, заметить не так легко. Нужно
разобрать культурные завалы, расчистить путь, услышать тех проводников, кто
знает, как и куда идти. Здесь усилие богословской мысли дополняется трудолюбием
культуролога. В результате мы получаем новый взгляд на историю
Реформации-модерна-постмодерна, оспаривающий ее шаблонные версии и предлагающий
евангельскую перспективу.

По ходу чтения Реформация открывается как приглашение – задуматься о той
истории, внутри которой мы живем; о том перекрестке, на который нужно
вернуться; о тех источниках, без которых история заканчивается; о тех
переменах, которые нам необходимы; о той новизне, которая доступна; о Боге,
Который все еще говорит и действует.

Приглашая нас к Реформации, автор рискует. В то время как большинство идет
широким путем, о пути узком говорить опасно. Будить спящих – дело неблагодарное.
Отрезвлять буйных – дело опасное. В постсоветском контексте даже
богословско-культурологический текст о Реформации становится актом
христианского и гражданского мужества.

Издавая книгу, мы передаем приглашение автора всем читателям и очень
надеемся, что это приглашение к Реформации (хотя бы к мысли о ней) будет
услышано и богословами, и учеными-гуманитариями, и священнослужителями, и
всеми-всеми бодрствующими и небезразличными.

0
0
1
371
2116
ASR
17
4
2483
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Сильный заговор Авессалома

7 июня, 2017
Статьи

Интриганы
используют друг друга. Иоав надеялся использовать Авессалома, но в результате
был использован Авессаломом.

Получив доступ к
престолу и поцелуй царя, мятежный сын стал собирать силы –

«После этого
Авессалом завел у себя колесницы, и лошадей, и пятьдесят скороходов» (2 Царств
15:1).

Но страшнее и
подлее всего было то, что, реализуя личный проект, он подавал себя как
защитника и судью всего народа, «вкрадывался Авессалом в сердце Израильтян»
(15:6), так что «сердце Израильтян уклонилось на сторону Авессалома» (15:13).

Каждому, ищущему
справедливости у царя, он говорил коварные речи:

«Дело твое доброе и
справедливое, но у царя некому выслушать тебя… О, если бы меня поставили
судьей» (15:4).

В результате
«составился сильный заговор» и «Авессалом воцарился в Хевроне». Как оказалось,
идя принести обещанную жертву Господу, Авессалом думал лишь о своему царстве.
Он обманул и царя, и Господа.

Царь бежит,
Иерусалим встречает нового царя. Царский советник Ахитофел перебегает к
мятежникам. Мало кто остается с Давидом. Мало кто готов рискнуть жизнью и
остаться верным.

Среди таких
верных – Еффей Гефянин. Он чужак, но отвечает достойно:

«Жив Господь, и да
живет господин мой, царь: где бы ни был мой господин, царь, в жизни ли, в смерти
ли, там будет и раб твой» (15:21).

А Давид шел и
плакал, босой и смиренный.

0
0
1
264
1510
ASR
12
3
1771
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

В столице
остались его беззащитные жены, там же святой ковчег Завета. И там его любимый
сын, который своим коварством обманывает и губит себя самого.

О чем плачет
Давид? О том, что был плохим примером? О распре в народе Божьем? О скорой и
неминуемой гибели Авессалома?

Не проклинал ли он трон, борьбе за который он
посвятил свою жизнь, в которой сделал так много ошибок, что потерял и теряет
самое-самое дорогое?

Християнська єдність як виклик

6 июня, 2017
Статьи

risu.org.ua

Війна проти України
ведеться відразу на декількох фронтах. Один з них — релігійний. Починалося все
не з нього. Але якщо війна закінчиться, то саме на релігійному фронті. Саме
християнським конфесіям належить зіграти ключову роль у примиренні регіонів,
країн і народів.

Тема міжцерковних
відносин для України є наскільки життєво важливою, настільки ж — болючою. Доля
країни залежить від Церкви, але Церква розділена на патріархати, конфесії,
внутрішні фракції. І країна розділена. Якщо Церква зможе відновити свою
єдність, знайти свій рецепт примирення і показати його в дії, то тоді, і тільки
тоді, вона буде корисна розділеному суспільству.

На сьогоднішній момент
нам хвалитися нічим. До російсько-української війни була надія, що Україна
знайшла свою модель міжконфесійних відносин. Але війна показала крихкість,
нестабільність, кон’юнктурність цих відносин. Всеукраїнська рада Церков і
релігійних організацій (ВРЦіРО), що залишилася в спадок від довоєнних часів, —
всього лише символ несправджених надій.

Насправді, відносин
немає. І справа не тільки в тому, що весь цей час УПЦ (МП) демонстративно
виділяла себе і протиставляла. Питання більш принципове — в сумісності нашого
православ’я з плюралістичною моделлю міжконфесійних відносин. Зрозуміло, що
якщо РПЦ не визнає документи Всеправославного собору, то «розкольників, уніатів
і сектантів» (тобто всіх не-своїх) — поготів.

Це болючий, але
необхідний вихідний пункт в наших роздумах: українська модель міжцерковних
відносин більше не працює. Наші спроби українізувати і демократизувати
православ’я, щоб зробити його сумісним з іншими українськими Церквами,
виявилися наскільки наївними, настільки безуспішними. Україна справді
розколота, і питання «мови» або «Москви» — не головне. Основний і найбільш
глибокий розкол — між західним і східним християнством,
візантійсько-московською і католицько-протестантськими традиціями.

Раніше ми представляли
українське християнство як християнський синтез Сходу і Заходу, але сьогодні
настав час визнати, синтез — з категорії бажаного, а по факту маємо ситуацію
загостреного протистояння. Якщо і є українська мирна плюралістична модель, то
православ’я явно з неї випадає.

Те, що Верховна Рада
змушена була прийняти до розгляду резонансі законопроекти № 4511 і № 4128 говорить
лише про одне: “православне питання” стало питанням національної безпеки.

Деякі протестантські
блогери вже поспішили заявити, що прийняття цих законопроектів відкриє двері
для православної реформації — очистить
церкву від «мертвих душ», пожвавить громадське життя, відірве від
Москви, зблизить з українським суспільством, привчить зважати на думку інших
конфесій.

Очевидно, що “православне
питання” двома законопроектами не вичерпується, але з чогось починати треба. І
тут я хочу додати кілька богословських ідей, в контексті яких стає можливим
єдність різних.

Можливість і
необхідність християнської єдності визначаються імплікаціями тринітарного богослів’я. А це
означає, що тут не обійтися без особливого досвіду Духа Святого, в якому тільки
й можлива християнську єдність.

Це означає, що відносини
конфесій будуть визначатися не спорами про філіокве або індульгенції, але
реальним і сучасним досвідом співпричастя в Дусі. Як зауважує протестантський
богослов Юрген Мольтман, саме спільний досвід Духа створює простір, в якому
різні можуть бути разом, в якому не тісно нікому: «У досвіді ruah
божественність переживається не тільки як особистість і не тільки як сила, а й
як простір, а саме як простір свободи… Якщо Дух Божий сприймається як такий
широкий, відкритий життєвий простір творіння, тоді стає зрозумілою локалізація
досвіду Бога: люди живуть «в Дусі Божому» і сприймають Бога просторово як
«широту» [3, 52].

Така Божа широта
видається нам, вірним своїх традицій, надо широкою. Що намагаємося зробити ми, люди
різних конфесій? Ми намагаємося звузити цю широту і вмістити її в своє русло,
свою традицію. Ми створюємо свій простір, закриваємо його від інших, але також
і від Духа.

Ось свіжий приклад від
Предстоятеля УПЦ КП, донині відомого своєю люб’язністю до протестантів. «Ми бачимо дуже багато позитивного в Реформації.., але все це є тимчасове,
все це стосується земного життя… Але сказати, що благодаті Святого Духа…
нема там, я не можу. Тому що апостол Павло каже, хто має віру, той має
благодать Святого Духа. Але сказати, що Реформація зберегла апостольське
вчення, вчення святих отців, вчення Церкви семи Вселенських соборів, я не можу.
Бо вони все це відкинули», — заявив він в інтерв’ю 5 каналу [4].

Очевидно, що такі заяви
не роблять честі українському православ’ю. До того ж звинувачення у відсутності
канонічності і спадкоємства нерідко звучать і на його ж адресу.

Щоправда є й свіжішій
позитивний приклад: Патріарх Філарет Патріарх Філарет співслужив з главою УГКЦ
Святославом Шевчуком літургію за померлим Блаженнішим Любомиром Гузаром. Така
спільна дія для суспільства важить набагато більше дискусій щодо історичних
питань.

Замість апеляцій до
історії краще апелювати до речей більш практичних. Кейптаунські положення
Лозаннського руху, загальновизнані для більшості протестантів євангельських течій
самих різних традицій, акцентують цю просту тезу щодо єдності як ортопраксії і
спільного свідчення: «Найсильнішим і переконливим доказом істинності Євангелія
служить єдність і любов між віруючими християнами, що панує не зважаючи на встановлені
світом кордони – расову сегрегацію, поділи за кольором шкіри, соціальним
статусом, економічними привілеями або політичною приналежністю. Однак ніщо так
не підриває наше свідоцтво, як відображення і посилення тих же самих розбіжностей
всередині нашої спільноти » [2, 26].

На жаль, християнська
спільнота, покликана бути моделлю для майбутнього, відображає всі протиріччя
суспільства. І наша українська ситуація підтверджує цю сумне спостереження.
Квітуча складність без любові, свободи і Духа легко перетворюється в
непримиренне суперництво. І тоді «роз’єднаній церкві нічого сказати
роз’єднаному світу» [2, 66].

За задумом Засновника
Церкви, християнська єдність мала стати християнським викликом світу. Але
сьогодні цей християнський виклик — виклик самому ж християнству. Люди не
впізнають в нас Його учнів, не впізнають в нас Його, бо не бачать відносин
любові між нами (Ін. 13:35). Те, що повинно було стати найсильнішим свідченням,
стає ганебною невдачею.

Навіть там, де ми
намагаємося щось змінити, не завжди починаємо правильно. Два сучасних
конфесійних проекти демонструють невдачі вже на рівні розуміння єдності — я маю
на увазі ювілей Реформації і проект «єдиної Помісної Церкви».

Ювілей Реформації – це
шанс для протестантів нагадати про себе, своє місце в історії вселенської
церкви та західного світу. Але для більшості українців Реформація нагадує не
стільки про успіхи протестантів в історії культури і цивілізації, скільки про
розкол і втрачену єдність. Бажання відзначати цю подію в суто конфесійній
подачі лише додає гіркоти. Відзначати треба, але так, щоб це послужило справі
єдності, всій Церкві.

Нав’язлива «ідея єдиної
Помісної Церкви» — про те ж, про бажання розуміти єдність і досягати її так,
щоб відмежуватися від всіх інших ще більше. Ще раз: все це зовсім не про дійсне
бажанні єдності, а про присвоєння бренду «єдиної» і подальше виключення всіх
інших. Але ж саме ставлення до «інших» — показник нашої християнської
спроможності.

Не може бути вірності
Христу як Голові Церкви без вірності щодо її єдності. Про це добре сказав
богослов Мирослав Вольф: «Ми повинні поглянути на себе і на своє розуміння
майбутнього з Богом очима християн з інших культур, прислухатися до них, щоб
переконатися, що голос нашої власної культури не заглушив голос Ісуса Христа,
єдиного Слова Божого. До Барменської декларації, що закликала зберігати
вірність господству Ісуса Христа, слід додати відданість екуменічній спільноті
Христа » [1, 51].

У цьому сенсі девіз
місіологів Лозаннського руху залишається благим побажанням, хоча ні —
відчайдушним закликом: «Вся церква — все Євангеліє всьому світу». Весь світ
почує повноту Євангелія не раніше, ніж «наша» Церква стане частиною «всієї».

Тут єдність – не включення
або підпорядкованість загальній структурі, але якість і дух відносин. Ніхто не
повинен відмовлятися від своєї традиції і кудись переходити. У той же час всі
повинні шукати спільного, як «доморядники всілякої Божої благодаті» (1 Петра
4:10).

Це стосується не тільки
місії Церкви, але й її соціальної позиції. Лише єдність Церкви як Церкви
Вселенської наділяє її особливим характером, творчістю і силою бути Церквою
національною.

Державний протекціонізм
може лише мінімізувати антиукраїнську діяльність окремих конфесій, але не зможе
змінити їх політичне богослов’я і спосіб життя. Змінити окремо взяту Церква
може лише її повернення в повноту церковного спілкування. Допоки московське православ’я
буде протиставляти себе всьому і всім, нічого доброго очікувати не доводиться.
Але це ж справедливо і по відношенню до православ’я українського, яке наразі зводиться
майже повністю до теми місцевого патріотизму.

Лише в єдності — не
тільки православній ( «православна єдність» — лише частина більшого, ніяк не
ціле), але і загальнохристиянській (що включає не тільки конфесійних «ближніх»,
а й «далеких») – церва долає комплекси ізоляціонізму і всі супутні хвороби.

Лише церква, єдина з
Церквою, може бути авторитетною і корисною для свого розділеного суспільства

1. Вольф М. Презрение и принятие.
Богословские размышления о самосознании, восприятии Другого и примирении. –
Черкассы: Коллоквиум, 2014.

2. Кейптаунские положения. Символ веры и
призыв к действию. – Нижний Новгород: АГАПЕ, 2011.

3. Мольтман Ю. Дух жизни. Целостная
пневматология. – М.: ББИ, 2017ю

0
0
1
67
387
ASR
3
1
453
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

4. Святкування 500-річчя
Реформації в Україні // Діалоги з Патріархом – 21.05.17. https://www.youtube.com/watch?v=dZ18868mbNw&app=desktop

Возвратить изгнанника

6 июня, 2017
Статьи

Иоав продолжает
интригу. Ради трона, ради царя и его потомства.

Но любая интрига
непредсказуема, потому что начинается с лжи и поощряет ее.

Ради доброй цели
запускаются недобрые механизмы. Здесь всегда найдется неприятный поворот. Так
что цель не будет достигнута.

Иоав делает
ставку на Авессалома, который выглядел достойным наследником – «не было во всем
Израиле мужчины столь красивого, как Авессалом, и столько хвалимого, как он» (2
Царств 14:25). Даже его волосы были настоящим сокровищем.

«От подошвы ног до
верха головы не было у него недостатка» (14:25).

К тому же
Авессалом был решительным. Он наказал Амнона и защитил Фамарь. Да и одну из
своих дочерей он назвал Фамарью. Все женщины, все униженные и оскорбленные
Израиля были на его стороны.

Он не побоялся
даже могущественного Иоава. Когда тот промедлил с ответом, слуги Авессалома
выжгли его поле огнем.

И вот такого
независимого игрока Иоав решил вернуть в большую политику. Подосланная женщина
обличила царя, что он мыслит «против народа Божия», «потому что не возвращает
изгнанника своего». Заплаканная женщина из Фекои говорит от имени народа, но
также Бога. Здесь звучит настоящая проповедь:

«Мы умрем и будем как вода,
вылитая на землю, которую нельзя собрать; но Бог не желает погубить душу и
помышляет, как бы не отвергнуть от Себя и отверженного» (14:14).

Царь видит
интригу, узнает руку Иоава, но не может противостоять силе аргументов и зову
сердца. Он возвращает Авессалома в Иерусалим. Два года царь не подпускает к
себе блудного сына. Но затем Иоав устраивает им встречу и примирение.

«И призвал
царь Авессалома; он пришел к царю и пал лицом своим на землю пред царем; и поцеловал
царь Авессалома» (14:33).

0
0
1
267
1526
ASR
12
3
1790
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Изгнанник
вернулся. Сын снова рядом с отцом. Но на этом интрига не заканчивается.

Давид теряет сыновей

5 июня, 2017
Статьи

Грехи отцов
падают на детей. У Давида их было много – и грехов, и детей. Дети были от
разных жен, поэтому чувствовали не столько общность, сколько конкуренцию.

Секс, власть,
кровь. Насилие, распри, убийства.

Амнон не может
устоять перед страстью к сестре Фамари. Этот тот случай, когда разум молчит,
когда человек неуправляем, когда от любви до ненависти один шаг. Он спит с ней,
затем выгоняет ее.

Авессалом
поступает благородно, но жестоко. Он дает приют обесчещенной сестре, а затем
убивает брата Амнона.

«И сам царь, и
все слуги его плакали очень великим плачем… И плакал Давид о сыне своем во все
дни» (2 Царств 13:36-37).

Трагедия в том,
что в один день Давид потерял двух сыновей. Амнона зарезали. Авессалом бежал к
своему деду, царю Гессурскому. Второй сын еще жив, но отдалился и стал чужим.
Если отец не судит справедливо, то дети начинают судить и убивать друг друга.

Узнав
о надругательстве над Фамарью, Давид «сильно разгневался» (13:21), но не больше.

Что его
остановило от наказания и восстановления справедливости?

Осознание собственных
грехов?

0
0
1
176
1009
ASR
8
2
1183
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Царь расширяет
пределы, но внутри его дома господствует хаос.

Он утверждает царство, но теряет
жен и детей.

Камень, который отвергли…

4 июня, 2017
Статьи

Когда мы
вспоминаем этот текст, то сразу думаем об Иисусе. Он цитирует эти слова,
указывая на Себя.

Да, Он – наш краеугольный
камень.

Но когда мы
обращаемся к цитируемому Иисусом тексту, то видим там двусмысленность.

«Камень, который
отвергли строители, соделался главою угла» (Пс. 117:22), — говорит псалмопевец.

Зная историю,
стоящую за этими псалмами, мы понимаем, чувства автора. Он совершил грех и едва
не лишился всего, но Бог восстановил его.

Сергей Аверинцев
переводит этот стих так:

«Камень, что строители кинули прочь, соделался главою
угла».

Бог был камнем
для Давида, но также Он соделал камнем самого Давида.

«С силою толкали,
сбивали с ног, — но Господь не дал мне упасть… Не умру, но буду жить и дела
Господни возвещать; Наказал, о, наказал Он меня, но смерти не предал меня» (13,
17-18).

0
0
1
144
822
ASR
6
1
965
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Мы – тот отверженный
камень. Мы недостойны и отвержены. Но Бог делаем нас краеугольными. Он – наш
камень. И Он делает нас камнями.

Иедидиа

3 июня, 2017
Статьи

Иедидиа. Что
значит «возлюбленный Богом». Он же Соломон.

Соломоном назвала
его Вирсавия. Иедидиа – это имя от Бога через пророка Нафана. Оба имени хороши.
В них – мир и любовь от Бога.

Давид похоронил
умершее дитя. Первый ребенок пострадал за грех родителей. За великий грех, «давший
повод врагам Господа хулить Его» (2 Царств 12:14).

Казалось бы,
связь Давида и Вирсавии проклята навеки. Но не может быть проклятия и наказания
навеки. Навеки – лишь милость Божья.

Бог дает второго
ребенка и благословляет его. «И Господь возлюбил его и послал пророка Нафана, и он нарек ему имя: Иедидиа по слову Господа» (12:24-25).

Интересно, что
Вирсавия вкладывает в его имя (Соломон) свою боль, желание мира, примирения, покоя,
прощения.

Но Давид продолжает войну. Он срывает свою боль и свой гнев на
Аммонитянах, разрушает их города, забирает себе корону их царя.

Для него важно,
чтобы именно он взял Равву, чтобы его имя было связано с этой победой (по факту
– победой Иоава), чтобы он доказал всему Израилю, что Бог на его стороне,
простил и благословил.

Давид не слышит
пожелания Вирсавии. И он плохо слышит Нафана. Он продолжает свою войну.

0
0
1
174
996
ASR
8
2
1168
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Иногда Бог
позволяет нам вести наши войны и играть в наши игры. В то же время Он готовит будущее через детей,
обещая через них Свою любовь и Свой шалом.

Большие масштабы

2 июня, 2017
Статьи

В детстве мы
любили Псалом 116 за его краткость.

Было очень удобно
говорить: я выучил еще один псалом, еще одну главу.

За нашими соревнованиями
в начетничестве и памяти упускались смыслы.

Сегодня я скажу
так: самый краткий псалом поражает большими масштабами.

Псалмопевец
призывает хвалить Господа «все народы», прославлять Его —

«все племена» (116:1).

Почему Он достоин
этого? В ответе масштабы еще больше, чем в призыве.

«Ибо велика
милость Его к нам, и истина Его – вовек» (116:2).

Ответом на эти
масштабы может быть лишь одно: «Аллилуия!» (116:2).

Вот как этот
псалом звучит в переводе Сергея Аверинцева:

«Хвалите Господа
народы все,

славьте Его, все
племена;

ибо крепка над
нами милость Его,

и верность
Господня стоит вовек.

Аллилуия!».

Все, велика,
крепка, над нами, вовек.

0
0
1
155
884
ASR
7
2
1037
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Это Божий
масштаб. В нем мы находим свое верное место, на котором рождается песня хвалы.
И даже двух стихов достаточно для прославления, если они идут от сердца и
переживания Божьего присутствия «над нами», посреди нас, сегодня и вовек.