Левиафан питается людьми

• 14 января, 2015
• Статьи

Зачем я это смотрел? Я давно не смотрю российское кино. Ура-патриотические выдумки о чекистах и смершистах вызывают отвращение. А «Груз 200» Алексея Балабанова или «Волчок» Василия Сигарева оставляют травмы на всю жизнь. Они нужны, чтобы разбудить спящих, тронуть толстокожих, открыть глаза слепым. Но для впечатлительных и нервных, которые и так все знают и переживают, такие ленты могут закончиться передозом. Последний российский фильм, который я посмотрел — «Я тоже хочу» все того же Балабанова. Грустно, щемяще, правдиво. Да, забыл, еще насилу посмотрел «Майор» Юрия Быкова. Реалистично, страшно.
Больше ничего не хотелось смотреть, и так все понятно, и так много боли, и так мало смысла.
К тому же между российскими фильмами и моей украинской жизнью пролегла война – аннексия Крыма, оккупация половины Донбасса. Не до фильмов.
Хотя нет-нет, а думал, что же происходит с той самой русской душой, неужели люди не видят своего уродства, не слышат усиливающегося запаха гнили, не пугаются звенящей внутренней пустоты.
Это был и вопрос к себе, к моей русской половине, к собственному подполью, вроде закрытому, заколоченному, призабытому.
«Левиафан» Звягинцева выворачивает скрытое наружу, показывает изнанку русской души.
Мат. Грубость. Ложь. Предательство. Пьянство. Продажность. Насилие. Лицемерие. Неверие. Страх. Боль. Бессмыслица.
От чего-то большого (кто знает, что это было?) остались мертвые обглоданные кости. От былой красоты (да и была ли она?) – гнилые катера и разрушенные дома. От «православной» веры (мифической, нигде досель ненаходимой) – лишь свежая краска и дешевая позолота поверх оскверненных камней.
Левиафан – безбожная власть, сама ставшая «богом». У нее много лиц – «владыка», «мэр», «прокурор», «мент». Все они, говоря тем самым «православным» языком, — ипостаси левиафана.
Государство, церковь, мафия – это разные части тела одного чудовища, пожирающего людей, питающегося их несчастной любовью, несчастьем, страхом.
Россия поклоняется Левиафану. А церковь власть освящает, подпирает и прославляет. Власти принадлежит монополия на насилие, ей же принадлежит безусловная свобода нравственных оценок. Все, что от власти, по ее санкции, для ее интересов – «хорошо». Что против – «плохо». В конце концов, как напоминает «владыка»: «Всякая власть от Бога». Так что даже Библия служит обоснованием власти. Все ей подчинено. Нет ничего сильней Левиафана.
Но где-то в хижине живет отец Василий. И где-то там живет Бог. Он по-прежнему с людьми, Он был и будет с нами. Поэтому на больной вопрос «Где твой Бог?» батюшка спокойно отвечает: «Мой-то со мной. А вот твой где? Кому ты молишься?».
Кому ты молишься? Левиафану? Рано или поздно от Левиафана останутся одни кости, но раньше он съест тебя, твою свободу, достоинство, правду, любовь, жену, сына, друга. И только Бог может спасти тебя и меня, Украину и Россию, Украину от России, Россию от России

Бегите из ДНР, молитесь за Украину

• 14 января, 2015
• Статьи

При обстреле украинского блокпоста в районе Волновахи сепаратисты попали в пассажирский автобус, число погибших достигло 12 человек. В числе погибших и пострадавших — братья и сестры из церкви Новая жизнь, которые возвращались из Киева после конференции.

Кровь на руках террористов ДНР, на их российских спонсорах и на тех, кто продолжает поддерживать и прославлять кремлевского убийцу и лжеца.
Тем же, кто остается на оккупированных россиянами территориях, стоит услышать слова Христа о последнем времени: «бегите».
Неужели квартиры и дома дороже жизни? Неужели можно жить под властью террористов?
«Тогда находящиеся в Иудее да бегут в горы; и кто на кровле, тот да не сходит взять что-нибудь из дома своего; и кто на поле, тот да не обращается назад взять одежды свои…» (Матф. 24).
Бегите под защиту украинских «киборгов» и молитесь за их победу.
Чем меньше заложников останется на оккупированных территориях, тем быстрее наши земли будут освобождены

Не будем козлами

• 13 января, 2015
• Статьи

В то время как многие из нас не могут завершить праздничный круг чревоугодий, в российской тюрьме умирает Надежда Савченко.
Жизнь Надежды в опасности. Еще 15 декабря она объявила голодовку. Это ее последний и отчаянный шаг достучаться до мирового сообщества и до всех нас (до российского общества уже никто и не пытается достучаться — безнадежно). Украинскую летчицу похитили и вывезли в Россию, держат в СИЗО, нарушают все ее права.
Это не вопрос политики, это вопрос нашей совести. Это наша ответственность перед Богом — вступаться за обиженных.
Вспомним о Страшном суде, не будем козлами. «И соберут перед Ним все народы… И поставит овец по правую Свою сторону, а козлов — по левую. «Господи, когда мы видели Тебя… в темнице и не послужили Тебе?». Тогда скажет им в ответ: «истинно говорю вам: так как вы не сделали этого одному из сих меньших, то не сделали Мне». И пойдут сии в муку вечную, а праведники в жизнь вечную» (Матф. 25).

The Book launch:)

• 9 января, 2015
• Статьи

In MISSION, THEOLOGICAL EDUCATION AND THE TRANSFORMATION OF POST-SOVIET SOCIETY, Joshua T. Searle and Mykhailo N. Cherenkov contribute a remarkable chronicle of the past and prescient view of the future of the church, missions, and particularly theological education in the former Soviet Union. The collaboration of
Cherenkov—Ukrainian, and Searle—British, who are both scholars, mission strategists and practitioners, provides especially useful perspective. This book focuses on the years since the collapse of communism, which have been sparsely analyzed. In this well-documented book, this happens with precision and perspicacity. Political, social and other terrain is examined, but always grounded deeply in the gospel. MISSION, THEOLOGICAL EDUCATION AND THE TRANSFORMATION OF POST-SOVIET SOCIETY is a most valuable documentation and discussion now and for the future.

Anita Deyneka

Відгук на дисертацію О.М. Шепетяка

• 8 января, 2015
• Статьи

ВІДГУК
офіційного опонента
доктора філософських наук
Черенкова Михайла Миколайовича
на дисертацію Олега Михайловича Шепетяка
«Традиційне й інноваційне в розвитку католицької німецькомовної думки другої половини ХХ століття»,
поданої на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук
за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство

У ХХ столітті католицьке богослов’я, а також тісно з ним пов’язана християнська філософія, пережили вагомі метаморфози, спричинені глибоким переосмисленням догматичних, моральних та культурних цінностей католиків в рамках Другого Ватиканського Собору. Католицька думка після цього Собору відзначилася численними інноваційними характеристиками, які не завжди органічно відповідали тим ознакам католицизму, які впродовж багатьох століть завоювали статус традиційних.
Саме ці аспекти – дискурс інноваційного та традиційного в католицькій думці та аналіз німецькомовного простору як ареалу її розгортання – стали предметним полем дисертаційного дослідження Шепетяка О.М., представленого для захисту на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук.
Оцінюючи позитивно загальний зміст і якість тексту, не можна не відзначити проблемні моменти та дискусійні тези.
Почнімо із зауважень щодо стилістики, логіки, цілісності, змістовності і точності викладу результатів дослідження.
По-перше, автор не дає змістовних дефініцій ключовим поняттям традиційного та іноваційного. Він стверджує: «Розуміння й сприйняття основ віри змінювалося із зміною епох. Обравши релігієзнавчий, а не богословський, фокус дослідження, ми звертаємося не до сталого і незмінного у християнському віровченні, а до традиційного й інноваційного в католицькій німецькомовній думці визначеного темою періоду” (с. 4).
Виникає питання, як співвідносяться “основи віри” із традиційним, а традиційне із “сталим і незмінним”? Чи не є традиція основою? Чи не є традиційне частиною традиції, так само як іноваційне? Чи не слід говорити про традицію як діалектику традиційного та іноваційного? Автор плутається, то обговорюючи різність сприйняття основних догм, то звужуючи предмет до лише одного з напрямів класичної теології: “Під традиційним в цій роботі розуміється не догматичні основи віровчення, а той аспект богословських рефлексій, який підлягає релігієзнавчому дослідженню й осмисленню: традиція вираження основних догм християнства, що склалася в католицизмі, зокрема схоластичний тип мислення… Інноваціями у теології визначеного періоду в роботі характеризуються всі форми вираження католицького віровчення, щодо яких немає підстав вести мову про їхню спорідненість з традиційним богословствуванням” (с. 4).
Окреме питання – як богослов’я може стати “іноваційним”, якщо Церкви завжди мають бути “традиційними”. “Сьогодні, коли традиційні Церкви не тільки відбудовують свої структури, а й формують власну ідентичність в сучасному світі, розвиток інноваційного богослов’я стає нагальною проблемою їх подальшої самовизначеності” (с. 5), — пише дисертант, але чомусь не розглядає чи не помічає конфліктності між претензією на традиційність і вимогами іновативності. Можливо, варто було б говорити про домінанти традиційності та іноваційності, які діють поперемінно із різним впливом (тоді можна буде сказати, що Другий Ватиканський Собор не відкинув традиційність, але зробив свідомий вибір на користь іншої, іновативної домінанти).
По-друге, не зовсім корректно визначено предмет дослідження. Згідно автору, предметом дослідження постають новаторські ідеї (с. 7). Але в контексті тексту дисертації (і навіть виходячи з її назви) предметом має бути діалектика традиційного та іноваційного як чинник розвитку католицької традиції на матеріалі німецькомовної теологічної літератури (а не “німецькомовної думки” як у назві дисертації, адже про “німецькомовність” “думки” релігієзнавець мало що може сказати).
По-третє, є серйозні лакуни в бібліографії, відповідно, автору бракує концепцій для опрацювання матеріалу. Для більш адекватного та повного осягнення діалектики секулярного-постсекулярного, модерну-постмодерну слід було б залучити концепції Чарльза Тейлора та Джона Капуто. Для розуміння зв’язків між повоєнною філософією і теологію (в контексті критики онто-теології) слід було б звернути увагу на фундаментальні дослідження Світлани Коначевої, зокрема її монографію «Буття. Сакральне. Бог. Гайдегер і філософська теологія XX ст.» (2010).
По-четверте, місцями стиль викладу є надто вільним, образним та емоційним. «Старий Тома припав пилом на перегорнутих сторінках історії філософсько-богословської думки; модерністи не запропонували цікавої новизни і видихнулися під тиском консервативних кіл католицизму. Неотомізм з’явився радше як мертвонароджене дитя (с. 73). “Музика цього періоду не дала сучасних Баха і Моцарта, однак нотний стан не опустів; живопис не народив да Вінчі і Мікеланджело, але галереї сучасного мистецтва постійно поповнюються захоплюючими творами” (с. 127).
По-п’яте, в тексті дуже багато недомовленостей щодо ключових питань і дуже багато деталізацій і загальних фраз у питаннях другорядних. Автор згадує про «іноваційне богослов’я» (с. 5), «нову еклесіологію» (с. 6), «інші наукові методи» (с. 8) і т.п. , і жодним реченням не пояснює, що саме мається
на увазі.
Дуже мало сказано про методологію, проте автор впевнено говорить про теоретичну якість свого дослідження: “Відтак, дослідження проведене без елементів конформізму і з вираженням суб’єктивного авторського погляду на поставлену проблему” (8).
Підрозділ 1.1. дає простий перелік, багато детальної інформації і зовсім не пропонує її структурації чи аналізу (с. 15-27). Там, де має бути аналіз основних підходів до теми, автор несподіванно починає розповідати загальні відомості про те, як працює система богословської освіти в Німеччині (с. 27-33), чи як організована видавнича справа (33-34). Очевидно, що такий спосіб викладу підходить до науково-популярного жанру, але не для дисертації.
Часто зустрічаються загальні беззмістовні фрази: «Тема нашого дослідження… вимагає використання чітко визначеної методології” (с. 42); “Богословам необхідно вивчати здобутки у своїй галузі і свого часу. Однак богослови бачать цю проблему під іншим кутом зору і ставлять перед собою інші цілі, аніж релігієзнавці. Для богослова важливо вивчити все, що зроблено його колегами, щоби й самому стати учасником цієї дискусії “(с. 41); “Католицькі німецькомовні богослови і релігійні філософи написали стільки, що проаналізувати всю цю літературу в одному дисертаційному дослідженні неможливо. Зрештою це й непотрібно” (с. 42); “Кожен автор мислить та пише в рамках свого кола розуміння, оскільки перебуває у власному світі (с. 44)”; “Однак все ще неможливо ствердити, що в заданій царині досліджено абсолютно все” (с. 46); “Жодна тенденція думки не формується з нічого” (с. 48); “Г. Кюнґ у своїх творах намагався показати, що особливістю християнства є постать Христа” (с. 227).
Там, де рецензент очікує прочитати про «передумови» богословських іновацій, можна знайти лише переказ основних ідей Декарта чи Канта (с. 49-56), схематичні характеристики модерну та постмодерну (с. 71-71). Замість того, щоб показати реакцію католицьких теологів, автор захоплюється деталями апологетичних систем православного (!) філософа Річарда Суінберна (с. 75-77) чи кальвініста (!) Елвіна Плантінги (с. 77-79).
Там, де анонсовані «нові тенденції у трінітарному богослов’ї після Другого Ватиканського Собору» (с. 218), знаходимо простий перелік вже відомого і “традиційного”.
Там, де шукаємо «Богословський аналіз проблем економіки» (підрозділ 5.3.), знаходимо загальні відомості про Адама Сміта та Карла Макса. Опонентом обирається лише Райнгард Маркс (і лише одна його книга), наче католицька думка більше нічого не змогла дати. В той самий час важливіший в цьому плані документ – енцикліка Caritas in Veritate тільки згадується (в іншому розділі, с. 294), і зовсім не аналізується.
Окремо – низка основних концептуальних зауважень.
По-перше, своїм текстом автор демонструє методологічний синкретизм. На одній і тій самій сторінці він стверджує і про «максимальне дотриманням принципів наукової об’єктивності, конфесійної та ідеологічної незаангажованості” (с. 8), і про “вираженням суб’єктивного авторського погляду на поставлену проблему” (там само).
Віддавши данину науковим вимогам з обраної спеціальності, дисертант пише далі як теолог, а не релігієзнавць. Так на сторінках 90-95 знаходимо біблійно-богословські роздуми про гріхопадіння, дуже схожі за жанром на проповідь. Врешті він сам зізнається: «Ми просто віримо; і ця віра є основою нашого подальшого мислення. Звичайно, не можна вважати, що такі спонтанні вирази нашої релігійності є науковими. Але виникає питання: чому вони повинні бути науковими? Чи лише наукове є достовірним? Звичайно, ні!” (с. 97).
По-друге, автор демонструє справжній суб’єктивізм у розумінні модерну і постмодерну як антицерковних і цілком зовнішніх чинників. Він пропонує свою авторську генеалогію сучасності як конфлікт августиніанства та пелагіанства (виключно внутрішніх чинників): “Після Реформації Католицька Церква вже не могла контролювати все християнське богослов’я. М. Лютер та Ж. Кальвін загострили августинівські надмірні наголоси, а Просвітництво повернуло маятник у протилежний бік, відроджуючи давнє пелагіанство. Як наслідок, сформувався світогляд, в якому основний наголос робився на людину, її розум” (с. 60).
Тим самим він заперечує внутрішню спорідненість (а також спорідненість історичну) Реформації, гуманізму і Нового часу: “Моральна філософія І. Канта, як зрештою і більшість сформованих у протестантському середовищі в епоху Просвітництва богословських новаторств, кричуще суперечили ідеям Реформації” (с. 56).
Відтак модернізм постає суцільно антицерковним проектом, протестанти – модерністами, а католики – антимодерністами: “Якщо велика частина протестантів захопилася новими віяннями і допустила їх до більшості кафедр протестантських факультетів, то серед католиків модернізм ніколи не набирав вагомої підтримки. Католики в більшості згуртувалися на захист основ своєї доктрини, поборюючи модернізм. Тому в аналізі явища католицького модернізму значно цікавішим видається не сам модернізм, а способи боротьби проти нього” (с. 67).
Церква та її богослов’я розглядаються не в контексті соціокультурних змін, а у протиставленні їм. В такому випадку говорити про діалог і про іновації не має сенсу, залишається лише зберігати те, що Церква вже знає і що вже має.
Відповідно, всі зовнішні культурні зміни-виклики розглядаються під знаком негативу.
Так пропонується спрощене негативне розуміння постмодернізму: “В основу постмодернізму лягла філософія Ф. Ніцше, і особливо його лозунг «Бог помер». Проголошення смерті Бога несло за собою відмову від усіх ідеалів та цінностей. Якщо немає Бога, то немає й усього, що від Нього походить: добро, істина, краса. Ф. Ніцше прагнув відкрити шлях надлюдині, змівши з цього шляху все, що на ньому стоїть. Руйнування найвищого Божественного авторитету в ніцшеанській філософії призвело в постмодернізмі до руйнування людських авторитетів” (с. 71). Навряд чи можна погодитись із тезою про “відмову від усіх ідеалів та цінностей”.
Так само під знаком негативу розглядаються бословські течії доби постмодернізму: «Богословська думка у ІІ половині ХХ століття, тобто епохи Постмодернізму, не змінюючи змісту християнського віровчення, перейняла на рівні форми богословського викладу постмодерністських характер. Постмодернізм в культурі відзначається відсутністю авторитетів та великих світоглядних систем” (с. 324), хоча змістовних характеристик постмодернізму автор не пропонує, лише “відсутність великих світоглядних систем”.
Навіть якщо погодитись, що «Сьогодні ані католицизм, ані протестантизм, ані православ’я не можуть похвалитися особистостями, які визначають настрої в богословській дискусії” (с. 73), важно побачити в цьому підступну негативність постмодерністського проекту.
Скрізь в сучасності автор вбачає загрози атеїзму: “Сьогодні атеїзм не є настільки войовничим і не організовується в громадські об’єднання, проте він присутній у житті людства і впливає на суспільне життя. Крок за кроком з думок і сердець людства витісняється релігійність, а вектор розвитку з вищого і піднесеного переорієнтовується на приземлене і тваринне” (с. 86).
Важко погодитись і з такою характеристикою сучасного, далеко не вульгарного атеїзму, ще складніше погодитись із такими можливостями атеїзму і такою переорієнтацію суспільства щодо релігії.
В цілому, розглядаючи теологічний процес на зламі модерну-постмодерну, автору було б корисним звернусь до концепції Поля Рікера (див. “Релігія, атеїзм, віра”).
По-третє, тези про модерністське богослов’я як “викривлення віри” є надто тенденційними, щоб стати основою для цілісної реконструкції богословського процесу у повоєнні роки.
Автор впевнено відкидає модерністський проект як неадекватне богословствування: «Аналіз передумов розвитку богослов’я після Другого Ватиканського Собору неможливий без урахування віянь, які зароджувалися в ньому та несли в собі викривлене розуміння інкультурації євангельських істин. Йдеться про напрямок, який зазвичай іменують богословським модернізмом. Це – віяння в католицькому богослов’ї, представники якого прагнули пристосувати християнське віровчення до наукових здобутків сучасності. В більшості такі намагання супроводжувалися викривленнями християнства та відкиненням тих правд віри, які не вписувалися у вимоги наукової демаркації в умовах домінуючої наукової парадигми. Як ліберальний протестантизм ХІХ століття, так і католицький модернізм ХХ століття, канув в історію богословської думки, залишивши лишень пам’ять про неприпустимість неадекватного богословствування” (127-128). Є ще сильніша теза: “Ліберальне богослов’я в більшості не сприймало навіть основоположних християнських догматів: Нікейсько-Константинопольського тринітарного, та Ефесько-Халкедонського христологічного” (197).
Проте подібні тези грішать і проти історії, і проти богослов’я. Адже актуальність ліберального проекту не вичерпана, постмодерний руйнівний антираціоналізм лише посилив попит на раціональні форми. А вимоги “релеватності” Церкви до світу стали загальним пунктом для всіх традицій.
Творці ліберального проекту залишались вірними основоположним догматам і ставили за мету привести своє розуміння догматів у відповідність до вимог раціональності, або знайти спільну мову для дискусій свого часу.
Ілюстрацією того, як дисертант плутає «викривлення віри» і критику традиційних форм може служити ситуація навколо «низької христології» Кюнга. Здобувач пише: «Відмовившись від Халкедонського догмату, тюбінґенський богослов відкинув фундамент, а тому по своїй суті відмовився від християнства. Христос, для нього, – не Бог. Мислитель зводить Христа виключно до людини” (226).
Насправді, Кюнг говорить про історичність і людяність Христа в контексті інших дискусій. Сказати про історичність для Кюнга значило сказати про реальність, неміфічність (див. Кюнг Г. Християнський виклик. – М., 2012. — С. 63-64). , Саме в цьому сенсі він «не хто інший, як історичний Ісус з Назарету» (Там само, с. 413, а не с. 432, як у дисертанта).
Здобувачеві варто прислухатись до слів нелюбимого Кюнга: “В нашу добу модернізації не минути.., але вона не повинна перетворитися на підгонку по моді… Тому модернізація завжди повинна бути реформою, поверненням до споконвічної суті, поверненням до первісної сутності” (Кюнг Г. Церква. – М., 2012. — С. 647). В такому розумінні модерністський проект залишається актуальним.
Попри висунуті зауваження, є достатні підстави вважати, що дисертація Шепетяка О.М. є самостійним і цілісним дослідженням, має власну логіку та є важливим внеском до пошуків вітчизняної науки про релігію як у аспекті предметно-методологічному, так і в історико-релігійному.

26.12.14

«ВЕЛИКОЕ ВОЗВРАЩЕНИЕ»? ХРИСТИАНСКИЙ ФАКТОР В СОБЫТИЯХ УХОДЯЩЕГО ГОДА

• 7 января, 2015
• Статьи

«Великое возвращение». Именно так, без вопросительного знака, называлась книга Виктора Еленского, вышедшая в свет в конце 2013 года. Религиовед описал процессы активизации религиозного фактора в политике и международных отношениях. На фоне последующих событий «революции достоинства» и российско-украинского конфликта книгу можно назвать знаковой, и отчасти пророческой. Сегодня, между годом уходящим и годом грядущим, я хочу дополнить метафору возвращения метафорой встречи, а также поставить под вопрос величину/величие события «возвращения» – не то, чтобы я был против, но просто в порядке проблематизации.

Применительно к религии метафора возвращения использовалась давно, особенно активно — последние пятьдесят лет. В основном об этом говорили западные социологи. Классические примеры – исламская революция и американский протестантский фундаментализм. Более свежий материал – «политическое православие» в России и «арабская весна».

Процессы «возвращения» были заметны и в постсоветской Украине, но растянулись во времени и не отличались особым динамизмом. 2014 год все изменил.

Уходящий год можно назвать годом «возвращения» и «встречи». Возвращения религии в публичное пространство. Встречи религии и гражданского общества. Встречи конфессий между собой.

Возвращение всегда связано со встречей. «Свято место пусто не бывает». Возвращаясь к активной общественной роли, Церковь встречает гражданское общество, которое ее опередило, проявило чуть больше сознательности, ответственности, жертвенности, оперативности, решительности.

Возвращение стало возможным не потому, что Церковь в результате внутренних дискуссий решила вернуться, а потому что ее позвали на помощь те, кто уже был «там». Возвращение и встреча стали возможными в строго определенном месте – на Майдане, за пределами церковных стен, на территории беды и нужды.

Церковь и люди наконец встретились – в условиях противостояния общества и власти, а затем в условиях войны. Да и Церкви наконец встретились между собой, почувствовали свою дополнительность и непринуждающее единство в служении людям. Неспроста в Москве поднялся крик о революционном альянсе «униатов, раскольников и сектантов».

Знаки возвращения и встречи можно видеть всюду. В служении священников и мирян всех конфессий на Майдане (эта история прекрасно задокументирована в книге «Майдан и Церковь» (под редакцией Людмилы Филиппович, Оксаны Горкуши и Виты Титаренко). В принципиальной и последовательной позиции Всеукраинской Рады Церквей и религиозных организаций. В «духовных сотнях» капелланов самых разных Церквей. В благотворительной и духовной помощи защитникам, пострадавшим и беженцам.

Есть и более конкретные проявления «возвращения» и «встречи». Крымские татары открывали свои мечети христианам, которых оккупационная власть лишила храмов. В самое трудное время спикером парламента и фактическим президентом был «кровавый пастор», баптист Александр Турчинов. Директором Департамента по делам религий и национальностей Минкультуры стал известный «автокефалист», львовянин Андрей Юраш.

Очевидны перемены в структуре и духе политики, конфессиональных влияниях, характере связей политики и религии. Президент — православный, премьер – греко-католик, секретарь Совбеза – баптист, спикер – сами знаете.

Есть в этом нечто большее, чем возвращение и встреча. В этом видится новое качество отношений, готовность не просто встретиться, но жить и работать вместе.

В то же время «возвращение» Церкви в публичное пространство может быть «великим» только при согласованной политике основных конфессий. «Вернуться» можно только вместе. Пока согласованности не видно. Крупнейшая конфессия (УПЦ) не желает делить лидерство с другими, демонстрирует неготовность к «встрече» с «униатами, раскольниками и сектантами», более того – неспособность достигнуть хотя бы внутреннего проукраинского консенсуса.

Оно и понятно. Пока у власти «хунта», Церкви Московского Патриархата «возвращаться» пока рано, поэтому новый предстоятель предпочитает имидж молитвенника и молчальника.

Между тем от Церквей ждут перемен. Но далеко не все Церкви к переменам открыты и даже у наличной открытости есть своя мера. Протестантам не хватает решительности и контекстуализированного богословия. Киевскому Патриархату вмещающей и миролюбивой евангельской широты. Греко-католикам всеукраинского масштаба. УПЦ не хватает всего и сразу.

Сложить бы все это вместе – преимущества и недостатки всех Церквей – и «возвращение» могло бы стать великим. Спорам же о каноничности и патриотизме, евангельскости и историчности конца не будет. Майдан, а затем война, показали бессмысленность этих споров.

Церковь, которая была с народом в трудный час, канонична уже в силу этого факта, уже тем, что показала свою христианскую солидарность и жертвенную любовь. Трудно назвать «сектантами» и «раскольниками» тех, кто были на одной баррикаде или в одном окопе, кто молились общей молитвой и призывали на помощь единого Бога.

Все смешалось. Духовными лидерами Майдана и адвокатами гражданского общества стали «зловредные униаты». Самым смелым обличителем российской агрессии («В Путина вошел сатана!») и горячим проповедником украинского христианства стал «раскольничий и безблагодатный» Киевский Патриархат. Хладнокровным и решительным защитником страны оказался «кровавый пастор» Турчинов, выражением его популярности стала кампания «Пастор, возвращайся!». Для «православной Украины» (пора с этой мифологемой попрощаться) эти факты стали прецедентами. Украинское христианство собирает себя, складывая многообразие вместе, узнавая в нем разные образы единой Церкви.

Церковь возвращается к себе и возвращается к людям, этот процесс двуединый. Изменяясь в себе, Церковь «возвращается» в изменившийся мир, в обновляющееся общество. Сотни тысяч украинцев, прошедших через Майдан, стали основой целой армии «добрых самарян». Сегодня волонтерское движение охватило всю Украину и украинцев за ее пределами. Волонтеры держат на себе всю страну – содержат армию, заботятся о раненных, помогают нуждающимся, объединяют небезразличных, мобилизуют силы и ресурсы. Их трудно разобрать по конфессиям. Они полны христианского духа, но далеко не всегда воцерковлены. «Добрые самаряне» – и помощь, и вызов Церкви. Помощь, потому что делают несомненно добрые дела. Вызов, потому что не вписываются в конфессиональную структуру, самостоятельны и критичны к религиозным институтам.

Возвращение религии в публичное пространство продолжается. Очевидно, уходящий 2014 год стал в этом процессе годом переломным. Остается вопрос, можно ли назвать это возвращение «великим». Невиданные возможности религиозного влияния имеют свою обратную сторону – высочайшую требовательность общества, высокие проценты по кредиту доверия, до поры сдерживаемый страх разочарования. Как никогда много опасностей, как никогда много возможностей. Уже можно говорить о «возвращении», но еще рано называть его великим. Остается надеяться, что 2015 год позволит надеждам окрепнуть, что наметившаяся ныне позитивная динамика межцерковного и церковно-общественного взаимодействия перестанет удивлять и станет привычной

«Царь северный» и «разумные из народа»

• 5 января, 2015
• Статьи

Пророк Даниил — о нашем времени. Стоит читать всем, кто очарован могуществом «царя» и не способен распознать в происходящем духовные смыслы. Пророк открывает глаза на богохульный замысел «царя» и самообман его поклонников. Стоит читать и тем разумным, которые испуганы и подавлены. Они должны «усилиться и действовать».
Вот о «царе северном». Очень похоже на историю Путина.
«И восстанет на место его презренный, и не воздадут ему почестей, но он придет без шума и лестью овладеет царством». «Он будет действовать обманом».
О Грузии и Украине: «Он войдет в мирные и плодоносные страны и совершит то, чего не делали отцы его и отцы отцов его».
О культе личности. «И будет поступать царь тот по своему произволу, и вознесется, и возвеличится выше всякого божества, и о Боге богов будет говорить хульное и будет иметь успех, доколе не совершится гнев; ибо что предопределено, то исполнится».
О жене и «традиционнных ценностях». «Ни желания жен, ни даже божества никакого не уважит».
О поклонниках-путинистах. «Поступающих нечестиво против завета он привлечет к себе лестью».
А вот о «чтущих Бога» и «разумных».
«Но люди, чтущие своего Бога, усилятся и будут действовать. И разумные из народа вразумят многих, хотя будут несколько времени страдать от меча и огня, от плена и грабежа… Пострадают некоторые и из разумных для испытания их, очищения и для убеления к последнему времени»

«У Меня много людей в этом городе»

• 3 января, 2015
• Статьи

В последние дни уходящего года мне удалось побывать в логове зверя и выбраться оттуда живым.
Я видел людей, которым нравится убивать,разрушать, питаться страхом.
Атмосфера сгустившегося зла.
Другая планета.
Живые мертвецы на улицах.
Испуганные люди в квартирах.
Российская военная техника.
Совсем юные русские ребята, заблудившиеся в степи и ставшие с оружием в руках под рваные красные тряпки с добрейшим лицом Че Гевары.
Заколоченные магазины. «Отжатые» бизнес-центры, отели и рестораны.
Гоняющие без правил машины с номерами «СОМАЛИ».
Адские огоньки неуместной иллюминации.
Абсурдное изобилие в магазинах.
Тошнотворный запах воды туалетной от камуфляжей элитных.
Дрожащие руки простых «ополченцев», потрошащих аптечки на блокпостах.
Враждебность. Подозрительность. Опасность.
И никуда не спрячешься. Это везде. И не уснуть — гремит, стреляют.
С тех пор я постоянно думаю о наших людях, которые там остались.
Которые спасают брошенных людей в закрытых больницах, кормят слепых, лечат одиноких пенсионеров.
Которые на коленях громко и смело молятся за Украину и ее обезумевший восток, за обуздание зла и покаяние запутавшихся.
Их имена назвать нельзя.
Их фотографии станут им приговором.
Но Бог знает Своих героев.
«Ибо Я с тобою, и никто не сделает тебе зла, потому что у Меня много людей в этом городе» (Деян. 18:9)

Як різні можуть бути разом

• 27 декабря, 2014
• Статьи

http://livegod.org

Філософ Михайло Черенков про переміни, протестантів та «різнобарвну» Церкву України

Рік минув з часу страшних подій на Майдані. Вони скінчилися, та потягнули за собою інші, не менш моторошні події. Що це таке? Коли, в який момент був початок цьому: створення Партії регіонів, чи той момент, коли Кабінет міністрів України прийняв постанову про призупинення процесу підписання Угоди про асоціацію з ЄС, що викликало масові протести в Україні, які згодом отримали назву Євромайдан? Чи, може, початком важких часів стали дзвони Михайлівського собору, від яких стрепенувся Київ у ніч на 11 грудня? В кожного на це свій погляд. Нам пощастило поспілкуватися на цю тему зі знаним філософом, релігійним та громадським діячем, доктором філософським наук, професором Михайлом Черенковим.

– Як Ви вважаєте, коли, в який момент все почалося? Коли був момент, який спрацював запуском перемін в житті України?
– Вважаю, що історія Майдану як такого почалася дзвонами Михайлівського собору. Тому що тоді кияни і не тільки вони зібралися не довкола якогось політичного чи цивілізаційного вибору, а навколо більш загальноффундаментальних цінностей: людської особи, недоторканості життя, гідності людини та ін. На мій погляд, саме так можна говорити про 30 листопада.

«Іван Сидор. Під час Євромайдану і зараз: священик УПЦ Київського патріархату, дзвонар Михайлівського Золотоверхого монастиря.
В ніч на 11 грудня 2013 року Київ прокинувся від нічного набату, який доносився від Михайлівського собору. Це був не лише подзвін по безпечній і мирній Україні, яка після нічної спроби розігнати Майдан стала неможливою. Але й подзвін по режимові Януковича, і саме тієї ночі це стало зрозуміло. Бив у дзвони Михайлівського отець Іван Сидор, якого серед ночі розбудив телефонний дзвінок з невідомого номера. Тепер отець Іван допомагає збирати допомогу військовим на Схід і вірить, що люди почали більше вірити в Бога і з більшою довірою ставитись до церкви.
«Я чітко пам’ятаю ту ніч, коли до мене зателефонував невідомий абонент, і просив бити у дзвони. Потім ще один дзвінок… і ще один… і ще… На ранок понад сотня пропущених дзвінків та смс, на які не зміг відразу відповісти, бо цілу ніч і аж до ранку ми зі студентами Богословської академії били у дзвони. Це був чи не перший за останні вісім століть набат.
Спочатку, ми хотіли просто скликати якомога більше людей до Майдану: ніч була дуже холодна і там стояло дуже мало мітингувальників. Лише на ранок я зрозумів, що звук дзвонів не лише скликає людей, але й очищає їхні душі. Зрозумів, коли мені телефонували і писали ті, хто стояли тієї ночі на Майдані: вони розповідали, що коли почули дзвони, то страх відступив, з’явилась впевненість, що їм вдасться вистояти.
Не виключаю, що цей звук дійшов і до сердець «Беркутівців», адже вони теж живі люди.
Після Євромайдану багато людей повірили в Бога – мені про це писали навіть атеїсти, які дякували, що УПЦ КП повернула їм віру в Творця. Багато колишніх прихильників МП переходять до нас. Було навіть люди казали, «хоч я мусульманин, але я вас дуже люблю».
Мені 25 років… Ніби не багато. Але хто б міг подумати, що першу закривавлену голову, перші сльози болю, страху і навіть першу людську смерть (вбитих активістів, яких з Майдану приносили до монастиря) я побачу тут, у святому місці?!»

– В той момент, коли всі потребували лідера. А його не було. Можливо, це було й добре?
– Можливо й так. Тому що є ризик певного авторитаризму, але коли влада доволі слабка, то на такі періоди лідер якраз і потрібен. Можливо, варто було б створити якусь раду, яка б делегувала певній людині представляти інтереси народу. Врешті ми обрали президента – це той самий лідер – але сьогодні, на жаль, небезпека авторитарності повторюється. Та якби Порошенко став би лідером за умов Майдану, то гадаю, що ми усі від цього тільки виграли, тому що певні інститути за той час були б побудовані. А так вони тільки зараз починають діяти.
Я думаю, що ми згаяли час. Тому що лідер, який піднявся за умов Майддану, користується значно більшою довірою суспільства. Попри те, що Порошенко отримав легітимну підтримку народу, Майдан (як неформальний плебісцит) і легітимні вибори (формальна система виборів) не узгоджені між собою.
Під час Майдану люди просто боялися взяти на себе відповідальність і лідерство. Почасти ж це була проблема розділеного суспільства, адже на Майдані були представлені різні сили і поєднати це все було дуже важко.
Тому суспільство наше вимагало лідера, але в той же час і не було готовим до того, аби делегувати комусь конкретному повноваження. Суспільству потрібен був лідер для вирішення конфлікту, але люди не розуміли, що лідер – це певна консолідація суспільства навколо певної особи. Майдан хотів швидкого вирішення конфлікту через конкретну особу та її певний план дій, та водночас люди не готові були консолідуватися навколо певної особи.
– Виникали питання і стосовно cвого роду пасивності протестантських пасторів. Як гадаєте, чому так сталося і чому насправді такою була здебільшого поведінка протестантських пасторів?
– Протестантизм значною мірою довгий час був пацифістським. Зараз стереотипи пацифізму активно переосмислюються і я думаю, що Майдан допоміг нам позбутися таких стереотипів.
Водночас є проблема в суспільстві, тому що якщо воно визнає священиками представників історичих церков і відмовляє в цьому протестантам (так званим «сектантам»), то цілком очевидно, що однією з причин цього є відсутність зовнішніх атрибутів протестантських пасторів. Протестанти були готові допомагати і діяти, але вони не були впевнені в тому, чи довірятиме їм народ, чи піде за ними. Дуже багато протестантів, не тільки пасторів, але й звичайних вірян, були на Майдані і були готові молитися за людей, приймати сповідь, консультувати з різних питань, надати душеопікунську допомогу. Але, я й за собою це помічаю, людей зупиняло нерозуміння того, хто я такий? Люди не завжди впізнавали в мені священика.
Річ у тім, що в протестантизмі дуже багато нерелігійного. В нас немає певного одягу, який би допомагав нас ідентифікувати і виділяв із натовпу. Ми ці питання обговорювали з різними єпископами церков, і були такі думки, що враховуючи снайперську загрозу, нам, можливо, варто було б попросити в православних батюшок ряси, щоб нас впізнавали.
Питання нашої так би мовити уніформи для протестантських пасторів відкрите досі. Принаймні колоратки наші пастори вже використовують скрізь. Це перший і найпомітніший елемент пастора і мода на нього зараз тільки зростає. Проте парадокс залишається: народ вважає нас своїми, патріотами, але легальними так би мовити священиками все ж схильний визнавати в основному представників традиційних впізнаваних церков, які мають певні зовнішні ознаки. Це дуже важливо для народу. Ніхто не хотів потрапити до авантюристів, а їх на Майдані було достатньо.
– Ваше особисте захоплення і розчарування цього останнього року?
– Перше розчарування полягає в тому, що я переконався, що Церква готова страждати з народом, бути з народом у біді, як каже синодальний переклад «плачьте с плачущими». Але Церква не готова брати на себе відповідальність після важких часів, як розбудови країни. Як її захищати? На конструктив вона не здатна і не готова і не знає, що вона, власне, може дати людям.
Коли Церква може тільки плакати з людьми але не може їм сказати, що робити і в якому напрямку рухатися, то це, на мій погляд, певна непослідовність. І сьогодні, коли триває люстрація на різних рівнях, очищення владної вертикалі, ми маємо благословити людей іти за покликанням, будувати і захищати свою країну. Тобто брати відповідальність за відновлення нормального життя. Не тільки служити в екстремальних обставинах, але й повернути країну до нормального життя.
Друге моє розчарування, воно відчувається зараз багатьма в країні, полягає в тому, що революцію творять герої, а користуються досягненнями негідники. Ми бачимо, що надбання революції привласнюються недостойними людьми. І це є також і в церковній сфері: намагаються скористатися ситуацією люди, які нічого в неї не вклали.
Щодо плюсів, то це швидше я б назвав фактами, які повернули нас до нормального життя. Це взагалі більше, ніж плюси: на наших очах фактично народжується нація, пробудилась Церква. Ми повертаємося до нормального життя, тобто це стан, коли я відчуваю, що я – суб’єкт цього життя; я відчуваю, що від мене в суспільному житті щось залежить і я дію. Саме я, а не хтось мною маніпулює. Ми відчули, що ми діємо в історії, наш народ сказав своє слово і це слово було вирішальним. Зараз ми пишемо нову історію і звичайні люди відчули, що від них багато що залежить. Ось це повернення до життя, позбавлення маніпулятивних технологій і стало, на мій погляд, найбільшим успіхом нашого суспільства протягом останнього року.
– Сьогодні дедалі частіше чути думки про те, що створюється Українська національна Церква. Чи це добре? Куди воно може привести?
– Я думаю, що в тому сенсі, що національна Церква – це як cім’я незалежних церков, в якій, проте, визнають один одного як члена сім’ї, не порушують кордонів автономності і водночас ставлять перед собою одну спільну мету: служити народу України, молитися за нього, спрямовувати його в напрямку більш христиняського майбутнього. В цьому плані я думаю, що справді, народжується національна українська Церква.
Я дуже боюся, щоб цей проект не набув форми української помісної православної церкви, тому що це буде підміна поняття. Ми зараз говоримо про таку національну Церкву, яка б не була дискримінаційною. Яка б не виключала католиків, греко-католиків, протестантів.
Якщо нам вдасться побудувати такий екуменічний конструкт, то я думаю, що суспільство наше побачить у цьому модель переустрою суспільства. Тобто Церква покаже приклад того, як різні можуть бути разом. Наразі не можу сказати, що це популярна думка, але я думаю, що на Церкву тиснутиме суспільний попит. Суспільство, яке побачило на Майдані церкви разом, очікує, що так буде й далі. Ми рухаємося до християнської єдності, навіть у таких умовах, в умовах військового конфлікту

Розмовляла Зоряна Попович

“І Церква, і суспільство – це частини Царства Божого. І знаком Його цілісності для нас став Майдан”

• 27 декабря, 2014
• Статьи

http://www.philosophy.ucu.edu.ua

Зацікавлені сучасною Україною англомовні читачі можуть поповнити свій різдвяний “wish list” на “Amazon” новою англомовною книгою доктора філософських наук, професора кафедри філософії Українського католицького університету Михайла Черенкова. Співавтором дослідження став випускник Оксфорда, історик та богослов Джошуа Сьорль, який після завершення семінарії в Празі та докторських студій у Коледжі Святої Трійці (Trinity College Dublin) кілька років прожив у Донецьку. Детальніший погляд на книгу “A Future and a Hope: Mission, Theological Education, and the Transformation of Post-Soviet Society” – у короткій розмові з Михайлом Черенковим.

Пане професоре, як би Ви окреслили основні мотиви Вашого дослідження? Чи можна сказати, що книга була написана під впливом Революції гідності?

Основний мотив, який спонукав нас до написання книги, можна сформулювати так: бажання відчути й накреслити надихаючу візію для Церкви у пострадянському суспільстві. Як співавтори, ми мріяли і мріємо про краще майбутнє для України. Кожен з нас може повторити слова пастора Мартіна Лютера Кінга: “I have a Dream”. Без надихаючого бачення для країни християнство – і як Церква, і як культура – не здатне розвиватись, змінюватись і змінювати навколившій світ. Ми почали працювати над текстом 2012 року, але саме в подіях Майдану побачили знак надії, можливість іншого майбутнього. Тож “революція гідності” справді стала для нас орієнтиром того, як цінності Божого Царства можуть втілюватись у суспільних трансформаціях.

Книга написана англійською мовою в співавторстві з іноземними фахівцем. Чи означає це, що Ви орієнтувалися на читачів з-поза меж пострадянського простору?

Так, мені приємно, що реліз книжки став міжнародною подією, вже заплановано презентації у Вашингтоні та Лондоні. Книгу надрукувало фахове для літератури з теології американське видавництво Wipf&Stock, а сам текст – це результат богословського діалогу між мною, українським дослідником, і молодим британським теологом Джошуа Сьорлом, професором Сперджен коледжу з Лондона. “Міжнародний статус” не стільки тішить самолюбство, скільки проектує увагу на події в Україні. Ми сподіваємося, що книжка стане своєрідним “меседжем”, закликом, маніфестом міжнародної солідарності з християнською спільнотою України. Адже саме у нас вирішується доля країн і народів пострадянського простору – чи будуть вони й надалі залишатися транзитними територіями, чи повернуться до неорадянської імперії, чи поховають її назавжди заради свободи і надії. Як кажуть українці, “за нашу і вашу свободу”.

А звідки виникла ідея запросити британського богослова до написання книги про Україну?

Свого часу я запросив доктора Джошуа Сьорла працювати в Донецькому християнському університеті (ДХУ). Саме там почалась наша дружба і зародилась ідея спільної книги. Тепер ДХУ захоплений проросійськими сепаратистами. Дружина Джошуа – українка, її батьки живуть на Дніпропетровщині, на кордоні з Донецькою областю. Отже, нас поєднала Україна, а також інтерес до богословського аналізу її суспільних трансформацій. Дуже важливо, що книжка англомовна, вона адресована насамперед західному світу. Але ми думаємо про російський переклад, щоб транслювати наші думки на Схід.

Яким чином релігійні динаміки, описані у книзі, вписуються в уже софрмовану і сформульовану глобальну тенденцію певного релігійного відродження кінця ХХ – початку ХХІ століття?

Ми не ставили за мету вписати наші ідеї в загальні тенденції. В певному сенсі ми керувались не аналітичним, а пророчим покликанням. Адже слова про майбутнє та надію належать пророку Єремії. Тобто надія є завжди, і саме вона, а не “об’єктивні” обставини, рухає нас до змін на краще. Ми всі читали про “повернення релігії”, але ніхто не міг повірити, що це станеться на Майдані. Я думаю, що “революція гідності” не стільки вписується в існуючі тренди, скільки сама породжує нові, ще не концептуалізовані тектонічні зсуви.

Виглядає, що головною метою книги є аналіз певних релігійних і соціальних трансформацій. На Вашу думку, в постатеїстичних суспільствах релігійні динаміки стимулюють суспільні, чи навпаки?

З одного боку, очевидно, що Майдан спирався на християнські презумпції. Це не був “русский бунт, бессмысленный и беспощадный”, це справді була Революція гідності. Як на мене, саме активна участь християн змінила якість протесту. З іншого боку, все почалось не з Церкви, а з пробудження громадянського суспільства. Церкву покликали на допомогу, вона відгукнулася, і в цьому сенсі суспільство показало вищий рівень ініціативи й відповідальності. Але я пропоную аналізувати цей зв’язок між суспільними та церковними подіями не через послідовність, а через холістичність, цілісність, нерозривність… І ми в книжці послідовно аргументуємо саме таку логіку для розгляду цього зв’язку.

Для авторів книги про майбутнє і про надію, що є знаком цієї надії в сучасній Україні?

Для нас – і Церква, і суспільство – є частинами більшого – Царства Божого, в якому іноді діють царі, іноді – священики, іноді пророки, а іноді добрі самаряни (по-нашому – волонтери). І знаком такої цілісності для нас став Майдан. Можна сказати так: якщо релігія повертається в сучасне суспільство, то не заради певного місця, щоб “бути тут чи там”, а заради значно більшого – щоб “бути всюди”, щоб пронизувати соціальні відносини, ставши їх новою природою, змінивши їх зсередини.

Розмовляв Віктор Полетко,
Міжнародний інститут етики та проблем сучасності УКУ