Online

Archives › Статьи

Дух, Который продолжает удивлять

Одна из причин духовной стагнации в жизни верующих людей заключается в том, что они перестают удивляться Богу, открывать что-то новое, познавать Его глубже и шире. Опытные в вере люди склонны считать, что они все знают о Боге и могут легко выдавать оценки – кто заслуживает спасения, а кто нет; кто достоин награды, а кто нет; кто принадлежит числу избранных, а кто обречен питаться крошками со стола.

Божья милость проявляется в том, что Он потрясает наши устоявшиеся представления, удивляет нас Своим неожиданным действием, приводит в страх Своей силой и святостью, шокирует нас Своей щедростью.

В ранней церкви стагнации не было, но без Духа Святого не было и большого движения.

Ученики ожидали, что Бог будет делать дальше. Они знали, что им предстоит быть свидетелями даже до края земли. Но что это значит? Как насчет религиозных границ, заповедей, правил? Эти барьеры разделяли людей больше, чем расстояния физические или культурные.

Иудеям из Иудеи и иудеям из диаспоры было непросто найти общий язык. А с язычниками – просто невозможно. Как иудеи и язычники могут быть вместе? Что у них общего?

Дух Святой не отвечал на эти вопросы, Он действовал и показывал Своим действием, что исповедующие Иисуса Господом соединяются вместе в один новый народ, в Церковь.

Во время проповеди Петра Дух Святой сошел на семью римского сотника Корнилия. Это было неожиданно для всех, особенно для уже верующих:

«Верующие из обрезанных, пришедшие с Петром, изумились, что дар Святого Духа излился и на язычников, ибо слышали их говорящих языками и величающих Бога» (10:45-46).

Совсем недавно правоверные иудеи удивлялись тому, как Дух Святой сошел на учеников Иисуса. Теперь пришел черед удивляться и ученикам Иисуса из числа обрезанных: Дух Святой сошел и на язычников.

Это проявление Духа удивляет, изумляет, заставляет отказаться от привычных рамок. В этом состоянии ученики должны были сделать выбор – принять язычников как братьев или отвергнуть как нечистых и чужих. Но в этом выборе было большее – они должны были принять или отвергнуть щедрость Божью, щедрого Бога. Ведь если Дух сошел на язычников, то отвергая язычников, мы отвергли бы Бога.

Я хочу акцентировать эту мысль: когда мы отвергаем того, кого Бог принял, мы тем самым отвергаем Бога. Обычно мы думаем, что мы вправе принимать или отвергать то, что Бог нам показывает или открывает, и при этом Он все равно остается на нашей стороны. Так же мы думаем, что мы вправе пренебрегать людьми, на наш взгляд, недостойными, но почему-то любимыми Богом. При этом мы думаем, что Бог с нами и для нас, что Он «наш». Но настоящий вызов не столько в том, чтобы принять в число своих всех недостойных людей, принятых Богом, сколько в том, чтобы принять щедрость Бога, щедрого Бога вместе с теми, кого Он одарил Своей щедростью. Правда в том, что мы сужаем границы благодати, делим людей на наших и не наших, не только потому что они нам не нравятся. Все гораздо глубже. Мы ограничиваем Бога, потому что хотим Его присвоить, чтобы Он был нашим, удобным для нас, и никого больше. Мы готовы сделать из Бога идола.

Удивление спасает нас от такой ошибки, освобождает от узких рамок. Бог продолжает нас удивлять, чтобы мы поняли, насколько Он выше наших представлений, а Его замысел шире наших самых смелых ожиданий.

Так же как Он удивляет грешников Своей неожиданной милостью, Он удивляет верующих со стажем, чтобы их вера оставалась живой.

В десятой главе Деяний Апостольских мы видим, как Бог открывается римскому сотнику Корнилию, но при этом открывается в новом качестве и апостолу Петру.

Интересно сравнить их реакции.

Реакция Корнилия более однозначная – он сразу же выполняет услышанное повеление. Увидев посланника Божьего, Корнилий испугался и спросил: «Что, Господи?» (4). А «когда Ангел, говоривший с Корнилием, отошёл, то он, призвав двоих из своих слуг и благочестивого воина из находившихся при нём и, рассказав им всё, послал их в Иоппию» (7-8).

Петр же будто не знает, что ему делать. На предложение вкушать нечистое он говорит твердое «нет, Господи» (14). А потом продолжает «недоумевать, что бы значило это» (17) и «размышлять о видении» (20).

Корнилию легче. Он знал, что мало знал. Поэтому с благодарностью и послушанием принял все, что Бог сказал.

Петру сложнее. Он думал, что знал почти все. Поэтому так трудно было вместить новый духовный опыт в привычную рамку, в шаблонные ожидания.

Бог удивляет и грешников, и святых. Дух удивляет грешников, открываясь им. Дух удивляет «святых», расширяя круг общения. Мы удивляемся дважды. Первый раз мы спрашиваем: как, разве я достоин благодати Божьей? Второй раз спрашиваем: как, разве и он достоин?

Петр знал Господа и раньше, но лишь теперь открыл для себя широту Божьей любви: «Истинно познаю, что Бог нелицеприятен, но во всяком народе боящийся Его и поступающий по правде приятен Ему (10:34-35).

Справедливости ради, стоит заметить, что Господь готовил Петра к этому новому уровню веры. В предыдущей, девятой главе мы читаем о том, как Дух ведет Петра в Лидду и Иоппию (9:32-43), расширяя пределы служения среди эллинистов. В Лидде он исцеляет Энея. В Иоппии воскрешает Тавифу (Доркас). А затем останавливается в доме Симона Кожевника (что было весьма необычно для правоверного иудея, которому было запрещено рядом с мертвыми животными в мастерской). Перемены уже происходили, Бог работал не только в жизни язычников, но и в жизни самого Петра. Но именно история с Корнилием изменила все. Эта история стала примером и аргументом для всей церкви и убедила апостолов в том, что Дух упраздняет старые деления на своих и чужих, на избранных и неизбранных, на иудеев и язычников. Они сохраняют свои культурные отличия, но вводятся в одну семью, в один дом, становятся одним народом.

Не так трудно неверующим поверить, как верующим пересмотреть свое понимание веры. Петру пришлось рассказывать свое видение дважды – сперва язычникам, затем иудействующим собратьям по вере. Как вы думаете, когда было труднее убедить, что спасение не только для нас, но и для «них»? Язычники «приняли» (11:1). А обрезанные «упрекали» (11:2). Семья Корнилия просила Петра остаться на несколько дней, желая услышать больше об Иисусе. Здесь жадно ловили каждое слово. Братья же в Иерусалиме требовали у Петра отчета. Здесь каждое слово принимали с подозрением. В конце концов, и те, и другие были удивлены щедростью Божьей. Для всех стало очевидным, что опыт Пятидесятницы может быть доступным и для язычников. Кто может спорить с Духом, Который «дышит, где хочет»?

Рассказывая вновь свою историю по порядку с самого начала, Петр был убежденным и убедительным. Церковь в лице ее лидеров решила быть послушной Духу. Все были удивлены, но при этом спокойны и радостны.

Эти история Петра стала важной частью истории всей Церкви. Два урока представляются важными и для наших дней.

Во-первых, успех Церкви был определен не тем, как она планировала и осуществляла свою миссию, а тем, как она послушно доверяла Духу и активно участвовала в миссии Бога.

Как бы не удивлял нас Господь, нам нужно быть послушными. Даже если мы не понимаем во всей полноте действий Божьих, мы должны подчинить себя Его воле. Давая отчет апостолам о своих действиях, Петр ссылается не на свои аргументы, но на голос Духа: «Дух сказал мне, чтобы я шёл с ними, нимало не сомневаясь» (11:12). Он пытался сказать «нет», но потом перестал спорить: «Кто же я, чтобы препятствовать Богу?» (11:17).

Сам Бог вел церковь дальше – от Иерусалима до края земли, делая Евангелие доступным для всех народов и групп. Никакие границы не могли остановить это движение.

Это не то, что Петр и апостолы хотели бы видеть и делать. Это то, что Бог делал, и к чему приобщал Церковь. Церковь не могла управлять процессом или остановить это движение, она могли лишь наблюдать действие Божье и соучаствовать в нем:

«Между тем рассеявшиеся от гонения, бывшего после Стефана, прошли до Финикии и Кипра и Антиохии, никому не проповедуя слово, кроме Иудеев. Были же некоторые из них Кипряне и Киринейцы, которые, придя в Антиохию, говорили Еллинам, благовествуя Господа Иисуса. И была рука Господня с ними, и великое число, уверовав, обратилось к Господу. Дошёл слух о сём до церкви Иерусалимской, и поручили Варнаве идти в Антиохию. Он, прибыв и увидев благодать Божию, возрадовался и убеждал всех держаться Господа искренним сердцем; ибо он был муж добрый и исполненный Духа Святого и веры. И приложилось довольно народа к Господу. Потом Варнава пошёл в Тарс искать Савла и, найдя его, привёл в Антиохию. Целый год собирались они в церкви и учили немалое число людей, и ученики в Антиохии в первый раз стали называться Христианами (11:19-26).

Благовестие язычникам направлялось не апостолами, но Духом Святым. Трудности лишь способствовали этому. Рассеявшиеся из Иерусалима проповедовали эллинистам, а эллинисты проповедовали эллинам. Авторитет апостола Петра послужил тому, что Церковь увидела и приняла эту новую реальность. Варнава, отправленный в Антиохию с инспекцией, ничего не мог сказать против, лишь радовался: «увидев благодать Божию, возрадовался» (11:23). В результате, мы видим, как возникает новый центр в Антиохии, очаг глобального миссионерского движения. И оттуда приходит помощь братьям в Иудее. Так язычники и иудеи служат друг другу, удивляясь Божьей щедрости и единству в Духе. Они делятся наставлением и ободрением, хлебом и финансами, как и положено одной семье.

Во-вторых, наблюдая в этих главах бурный рост Церкви, стоит заметить, что Церковь росла не только в количестве, но и в познании Бога, удивляясь Его щедрости и силе.

Свидетельство Петра повлияло не только на Корнилия ради его спасения, но также на апостолов и всю Церковь ради ее роста: «Выслушав это, они успокоились и прославили Бога, говоря: видно, и язычникам дал Бог покаяние в жизнь» (11:18).

Видя, как Дух действует без границ, как щедро и мощно проявляется благодать Божья в жизни людей и целых народов, Церковь не может не удивляться, не возрастать в вере, не прославлять Бога.

И здесь я хочу призвать нас всех к покаянию. Покайтесь, верующие в Евангелие!

В чем? В том, как мы мелко, плоско, ограниченно мысли и говорим о Боге.

Давайте покаемся в том, что мы думали о Боге не так верно, а иногда даже плохо, умаляя и ограничивая Его спасающую силу, закрывая и присваивая, ограничивая Его благодать, щедрость, милость, способность находить и спасать, соединять вместе некогда далеких и чужих, углублять и расширять наше познание о Нем. И пусть Дух Святой продолжит удивлять нас во спасение грешников и наставление святых! Пусть мы будем Церковью удивленных, но послушных свидетелей Иисуса Христа! Пусть жизнь каждого из нас станет историей того, как добр и щедр Господь!

Доколе Он придет

 

Доколе Он придет

Обычно мы читаем эти слова всякий раз, когда мы совершаем Вечерю Господню, вспоминая то, что свершилось в жизни-смерти-воскресении Господа Иисуса Христа. Мы обращаемся к прошлому, к тому, что уже свершилось. И слова Апостола Павла «доколе Он придет» кажутся не вполне уместными. Но это часть послания о смерти нашего Спасителя и ее значении для нашей жизни. Та часть, которая переводит наш взгляд в будущее. Давайте вспомним эти слова и обратим внимания на связь того, что было, и того, что будет.

Вот, что мы слышим перед каждой Вечерей Господней: «Ибо всякий раз, когда вы едите хлеб сей и пьёте чашу сию, смерть Господню возвещаете, доколе Он придёт» (1 Кор. 11:26). Как это понимать?

Когда мы обсуждаем с моими детьми библейские тексты, я прошу их сразу же выделять ключевые слова, а затем связывать их логическими нитями. Ведь нам нужно понять не просто слова, но их связь.

Слыша это апостольское напоминание, мы фокусируем свое внимание на хлебе и чаше, меньше на смерти, и совсем мало на последних слова – «Он придет». А ведь здесь важна связь всех этих слов.

Стоит спросить себя: как я свои участием в Вечере Господней могу возвещать смерть Того, Кто снова придет?

Ответить можно так: возвещать смерть как важный эпизод, как часть гораздо большей истории, которая не закончилась и не закончится. Что это за история? Это история Царя, Который возвращается, и Царства, которое наступает. И то, что случилось на кресте, является переломными моментом этой истории, но никак не ее концом.

Богословы говорят, что мы все живем в очень интересном состоянии, когда о Царстве Божьем можно сказать так: вроде бы уже да, но все же еще нет. «Уже, но еще нет». О чем это? О том, что победа во Христе уже одержана, но полное, зримое, окончательное торжество Божьего Царства еще не наступило. Мы еще ждем, мы еще не получили всего обещанного, впереди – самое лучшее. О том, что впереди, нам надлежит думать больше.

Мы довольно много слышим о том, что Бог сделал для нас в Иисусе. Как это было, что случилось тогда. Но что насчет будущего? Как смерть и воскресение, жертва и победа Иисуса определила, переопределила, изменила наше будущее?

Многие боятся будущего, но мы, верующие в Иисуса, смотрим в будущее с уверенной надеждой и нетерпеливым ожиданием. Потому что Тот, Кто умер за нас, своей смертью подарил нам вечную жизнью. Он приготовил нам будущее, и теперь возвращается за нами.

Здесь хочу отметить две важных истины, в свете которых мы можем более осознанно возвещать смерть Христа в перспективе Его возвращения.

Во-первых, мы должны понимать Вечерю Господню как предвкушение Вечери Агнца. Когда Иисус вернется, воспоминание о Его смерти перейдет в торжество Его победы. То, что мы совершаем здесь на земле, есть лишь знак того, что мы будем праздновать в вечности. Эта скромная Вечеря – лишь знак богатого и вечного царского пира.

Сам Иисус хотел, чтобы мы понимали временный характер Его установления. Он Сам говорил о том, что ждет вечери в Царствии Божием, то есть Он хотел, чтобы это время между Его последней вечерей и вечный пиром поскорее закoнчилось.

«Сказываю же вам, что отныне не буду пить от плода сего виноградного до того дня, когда буду пить с вами новое вино в Царстве Отца Моего» (Матф. 26:29).

«Истинно говорю вам: Я уже не буду пить от плода виноградного до того дня, когда буду пить новое вино в Царствии Божием» (Марка 14:25).

«Очень желал Я есть с вами сию пасху прежде Моего страдания, ибо сказываю вам, что уже не буду есть её, пока она не совершится в Царствии Божием» (Луки 22:15-16).

Иисус связывает «сию пасху» и царский пир вместе. Очевидно, Он хочет, чтобы мы совершали скромную Вечерю Господню здесь на земле в предвкушении торжественного пира в Царствии Божьем.

Во-вторых, мы должны видеть в Иисусе не только Спасителя, Который умер за нас, но и Победителя, Который воскрес и возвращается вновь.

В книге Откровения мы читаем о Нем как о Господе, «Который был и есть и грядет» (1:4, 1:8, 4:8).

Мы вспоминаем смерть Христа как величайшую жертву, принесенную за нас. Мы вспоминаем смерть Христа как победу над смертью. И потому, вспоминая Его смерть, мы ожидаем Его возвращения, именуем и прославляем Его как Того, «Который был и есть и грядет».

В каждом воспоминании страданий Христа должна быть эта светлая, радостная перспектива: Он грядет.

И в каждой Вечере Господней должно быть предвкушение вечного царского пира.

Потому что не может быть настоящего воспоминания без ожидания.

Мы никогда не поймем смысл случившегося, если забудем о том, что грядет, и о Том, Кто грядет.

Итак, что означает возвещение смерти Господней в перспективе Его победоносного возвращения?

Мы возвещаем смерть Господню, которая не лишила нас будущего, но подарила нам новую и вечную жизнь. Это смерть Господня. И это наша жизнь. Мы должны всегда участвовать сознательно, с пониманием, с переживанием, с настроем на будущее. «Всякий раз» — это побуждение бодрствовать, участвовать осмысленно, чтобы не проспать и не пропустить самое важное. В Вечере Господней самое важное – не то, что мы едим и пьем, но что мы тем самым «возвещаем» посредством символов. Это обязательный элемент, без него мы теряем саму суть происходящего. Итак, мы говорим своим участием: смерть Христа открыла нам новую жизнь, иное будущее. Мы вспоминаем то, что случилось, и ждем продолжения. Что мы возвещаем своим участием? Смерть Господню и новую жизнь в Господе. Мы вспоминаем Того, Кто умер за нас и победил смерть, но пока еще не вернулся в полной славе и торжестве. Мы вспоминаем Его смерть, ожидая Его возвращения.

Мы возвещаем возвращение Господа. Мы должны воспринимать наше участие в Вечере Господней как воспоминание и напоминание о нашем Господине, Который возвращается. Участвуя, мы говорим себе, миру и Богу: мы ждем, гряди, Господи Иисусе! Мы хотим этого, мы в нетерпении ожидаем, мы умоляем Христа скорее прийти. Мы – Церковь Христа – живем и совершаем Вечерю в ожидании Его возвращения и предвкушении небесного пира. Итак, мы говорим своим участием: Христос грядёт. Мы предупреждаем о втором пришествии Христа.

Мы возвещаем, что время близко. Мы должны понимать, что своим участием говорим о временном характере таинства: мы совершаем это временно, пока Господь не вернется. Это означает, что в это время, пока Он не вернется, смерть Его дает жизнь всем обратившимся. Но это время коротко, оно истекает. Господь возвращается, чтобы судить мир. Пока еще смерть Христа дает оправдание, но скоро она станет осуждением для упорствующих в грехе и неверии. Возвращение Христа положит конец беспечности грешников и терпению святых. Не только мы, но все творение ждет этого итога.

Время между смертью и возвращением Христа во славе не будет длиться бесконечно долго. Итак, своим участием мы говорим: время коротко. Мы призываем к готовности, ибо «Время близко» (Откр. 22:10).

Давайте признаемся: мы очень редко стали говорить друг другу: «Христос скоро придет». Это важное напоминание, и оно содержится в самом акте нашего участия в Вечере Господней. Пока что мы участвуем в воспоминании о том, как Он совершил Вечерю и наше спасение. Пока что мы это делаем без Его видимого присутствия. Но мы предвкушаем тот вечный день, когда увидим Его лицом к лицу. Тогда, в Царствии Божием, скромная Вечеря превратится в пир Агнца. Тогда мы будем петь в одном вселенском хоре: «Аллилуйя! Ибо воцарился Господь:

«И услышал я как бы голос многочисленного народа, как бы шум от вод многих, как бы голос громов сильных, говорящих: Аллилуйя! Ибо воцарился Господь Бог Вседержитель. Возрадуемся и возвеселимся и воздадим Ему славу… И сказал мне Ангел: напиши: Блаженны званные на брачную вечерю Агнца» (Откр. 19:6-7,9).

Пока же, участвуя в Вечере Господней, мы смотрим в будущее с уверенностью и радостью; ждем «Того, Который был, и есть, и грядет»; и напоминаем, что время близко!

Я хочу спросить тебя, спросить себя:

Смотришь ли ты в будущее с надеждой?
Ожидаешь ли ты Христа?
Помнишь ли и напоминаешь ли другим о том, что время коротко?

The Church at War: Overseas Front

 

Bogomyslie, 32:1, 2022

Annotation. The war in Ukraine demands not only an evaluation from the church, but also a radical self-awareness as well as active participation. Instead of speaking about the church and war, one should consider the church at war as its only possible kind of mission. As a local pastor, the author offers his own experience, observations and emotions about how the war in Ukraine influences the life and ministry of Slavic churches in USA and emphasizes ten different challenges of war time: confusion and helplessness in the face of unthinkable levels of evil; the devastating and dividing influence of propaganda; divisions between those who are ‘there’ and ‘not there’; acute deficit of words; prayer crisis; the heresy of the ‘gospel of moderate prosperity’; consumer attitude to the Church of Christ as ‘our church’; naïve interpretations of the Bible regarding ‘politics’. No matter how complex and sharp these challenges may be, they mobilize the church and open up new possibilities for its spiritual renewal.

Key words: church, war, politics, mission, unity, Ukraine, USA.

The war in Ukraine is a visible manifestation of a deep global conflict. It does not matter who we are or where we may be, this war touches all of us personally, informationally, politically, economically, morally and spiritually.

Moreover, this war not only affects, but also draws us into itself. In this war, it is impossible to remain an observer or an outsider, denying one’s responsibility and repeating: «This is not my war, I’m not there, I have nothing to do with it, I’m out of politics.» Everyone who learns about what is happening takes part in words, prayers, finances, tears (curses, fists) and thus finds himself on one side or another of the global and deep conflict. I call this conflict global because it was started by the world’s largest power in terms of land and nuclear potential. I call it deep, because, in addition to political and economic, it has cultural, ideological, spiritual dimensions, and during the war the spiritual nature of the conflict manifested itself in its entirety — a dark, evil, demonic element showed itself without cultural masks and diplomatic smiles. In the end, only an insane and/or obsessed person can threaten the whole world with a nuclear war. I see signs of both. Therefore, what is happening in Ukraine cannot be understood in terms of ordinary politics; here one must see religiously motivated aggression against one’s neighbor, and in the person of one’s neighbor — against the whole world, against the whole order of things, against God. What does this mean for us as Christians? This means that we must all accept the war in Ukraine as our war — our pain, our responsibility, our opportunity to rethink ourselves as a church and serve our neighbor.

I am not in Ukraine, and I am not a military man. I am a pastor of one of the Slavic evangelical churches in the USA, but from the very first minutes of the Russian invasion of Ukraine, I felt like I was at war. That day, our ordinary life ended. What has changed in our personal and church life, in our priorities, themes, theological emphases? What is going on in our sector of the front? This is what my subsequent reflections are about as well as attempts to comprehend and summarize in ten points our church experience of the first two months of this war, a war terrible in cruelty and meanness, scale and consequences. I am sure that most of these things will be applicable not only to the churches of the Diaspora, as they express general, global trends in church life.

First, from the very first minutes of the war, we were confronted with a sense of helplessness in the face of the terrifying power and scale of evil. For believers, this feeling is quite familiar: we cannot save the world, people and cities; it remains for us to trust God and do what is in our power. We know that we live in the agonizing expectation of the Kingdoms of God, when it seems like “already”, but “not yet”. We understand the reality of the fallen world, and yet we expect the Lord, in answer to our prayers, to restrain this evil, protect us, and exercise His authority. We find ourselves helpless, but we trust in the omnipotence of God. Such helplessness can be considered useful. It reminds us that we do not control history, but God, and only God. Agreeing with this, we expect God to intervene, and if this does not happen, then we do not know what to do next. That is, our logic of faith is extremely simple: we are weak, but God is omnipotent; therefore, you need to ask Him — He will help and intercede.

This time, that logic didn’t work. This time we had to believe without understanding the logic of faith, contrary to all logic. This time, we are faced with a crisis of faith, habitual, typical, comfortable faith.

Moreover, we are faced with God’s silence. We were in need and prayed like never before. But the war continued and intensified. I had to hear from others and ask myself many painful questions about the silence and absence of God, about His strange behavior and seeming helplessness, about the expediency of prayers, about the uselessness of love for obsessed enemies. In the beginning, we prayed, «Lord, stop this war.» Then we began to pray: «let us endure, increase our faith, save us from despair.»

Secondly, we learned that the most terrible weapon of mass destruction is propaganda. We had a chance to experience deep disappointment in those relatives, friends, brothers and sisters in faith, who watched what was happening quite calmly, and even justified it with references to the Russian media.

It would seem that now all adherents of the «Russian world» should see the light, protest, weep with shame and horror. It would seem that now everything should become clear to everyone — these are not «little green men» without insignia, these are one hundred thousand soldiers of the regular Russian army who crossed the border and invaded Ukraine. But persistence in lies proved unshakable. People who in 2014 shouted “They are not there” calmly answered in 2022: “It is necessary, we fully support it.” The war was no longer denied, but they called it a «special operation» — it was easier for their conscience, everything fit quite well into their picture of the world. Such is the logic of evil — first it is violently denied, and then it is calmly justified.

We are confronted with the terrifying power of lies. It struck the minds and hearts of people with unprecedented efficiency. One might think that believers should have been immune to propaganda, that they should have had special sensitivity to distinguish between good and evil, that they should have had a special moral and spiritual compass. Alas, it turned out that one can read the Bible and at the same time justify the most cruel and vile war. Why is that? Because hermeneutic lenses are not original, not biblical, but propagandistic.

Yes, propaganda changes our attitude towards war, but that’s not all. The worst thing is that propaganda changes even the way we read the Bible, our understanding of God and our expectations of the Church. The question is no longer that people who justify war don’t read the Bible or don’t read it well. The question is different: how exactly do they read, through what optics do they look, within the framework of what picture do the worlds live?

Thirdly, a new division arose among the believers, very deep, almost unscalable — into those who were there, who went through the direct experience of the war; and on those who were not there, who did not experience the war. This is a very strict and even cruel, albeit natural, criterion. If in the question «Are you for or against?» a person’s choice is assumed, then in the question “were you there or not?” most of the time there is no choice.

It is clear that people who were «there» see everything differently — both the world and the church. They read the Bible differently, pray, talk, sing, eat, dress, celebrate. They have a different list and order of priorities. I felt terrible pain from the fact that I was becoming a stranger to my brothers and sisters who remained there, on their Ukrainian Golgotha. And I know that all our efforts to be useful at a distance, do not negate this deep chasm between the ‘there’ and ‘here’, between those who endured the horrors of war and those who were able to avoid it.

Undoubtedly, the experience of war changes people very quickly and deeply. For believers, this experience can be valuable in terms of personal formation or transformation, preparation for ministry, and spiritual discipline. In this war, new images and trends, new leaders and theological ideas of Ukrainian Christianity are born. I really want us to avoid unnecessary disputes and conflicts on the issues of where someone was or was not, who did more or less, who is stronger and smarter than others, who is a hero and who does not quite measure up. It would be nice to discuss the good that someone has done or said rather than what someone has not done or said. It is not worth wasting time criticizing what has already become obsolete and does not work — it is better to rejoice at the growth of the new.

Everyone understands that although Ukraine is bearing the brunt of the war, it will not be able to win without the help of allies. The future of Christianity in Ukraine should be thought of in a similar way. It will be unique, hardened in the fire of war, but at the same time open to communication and cooperation. Let’s hope that Western Christianity will also use this chance for its renewal. Then, out of this temporal division, new forms of Christian unity and interaction will be born.

Fourthly, having met with previously unimaginable rampant evil, we did not find words to describe and explain the events, to console and encourage the victims, to denounce and convince opponents. Even in private conversations, there was a shortage of words. It was even more difficult to preach, and it was unbearably difficult to talk to apolitical or aggressive supporters of the “special operation”.

We constantly thought, worried, prayed about those who stayed there. But those who were «not there» had no right to teach or advise. I did not want to distract those who served under the bombings. And I didn’t want to say obvious, overused phrases. There were very few words. Talking — even with friends and like-minded people — became difficult. Our current reticence may testify to a spiritual search and humility before God, rejection of hasty conclusions and patient expectation of a word from God. But what if this reticence reveals our inability to speak honestly, frankly, in fact, compassionately, with love? One way or another, the war and the post-war period will require a new vocabulary, a new manner and tone, new topics and questions, new ways of communication. We will talk about something else, and we will talk differently.

Fifth, prayer has become our main mode of communication. From the first day of the war, our church began to meet in the evening to pray for Ukraine. The format of these short meetings was very simple — reading a short text from the Bible (we usually read from the Book of Psalms), prayers in different corners, and at the end «Our Father». After two weeks, we began to add short testimonies, thanksgivings and requests to the reading of Scripture and prayer.

Initially, the understanding was that this prayer is needed not only for our brothers and sisters in Ukraine, but also for ourselves, so that we can remain a church. Therefore, prayers for our church were added to the prayer for Ukraine, especially for its unity and mission.

Quite often the question arose: how should one pray? It was important to encourage sincerity, honesty, directness and simplicity so that people could express their feelings without fear or embarrassment. At the same time, it was necessary to emphasize fidelity, goodness, and the omnipotence of God.

At the beginning, we prayed for the mercy of God, which would be manifested in the end of the war and the salvation of the most vulnerable categories of the civilian population. Then we prayed for the power of God for the defenders of Ukraine — soldiers, firefighters, doctors, volunteers. President Volodymyr Zelensky was often remembered, praying for strength and wisdom for him, but also for his personal spiritual revival. We prayed for the hottest spots and the most affected cities. Such prayers had many specific names, details and requests.

We also asked for God’s intervention in the course of hostilities, so that He would «close the sky» from rockets and bombs. And every day we prayed for the ministers of the evangelical churches of Ukraine, the awakening of the people and the spirit of repentance.

It is noteworthy that every day people became bolder in their prayers, they learned to express themselves, to call everything by their proper names and not be ashamed of emotions. Daily prayer for Ukraine has become a good spiritual school and practice, it mobilized new leaders, changed the mood of people and the atmosphere in families and churches.

At six, it was found that a fairly large number of church people profess not the gospel of our Lord Jesus Christ, but «the gospel of moderate prosperity»; not the gospel of the cross, but «the gospel without the cross», «the gospel of convenience». Verbally, Baptist churches have long distanced themselves from the «prosperity gospel» in its extreme forms, but this does not mean that its very idea was understood and condemned. There was a lot of noise about this, but little theological reflection. As a result, we have become victims of new variants of the same virus. Thus the «temperate prosperity gospel» has become the most enduring and spreading heresy of our time.

The gospel of immoderate prosperity hit the overly greedy, the ambitious, the indefatigable. It seduces those who are content with what they have; those who do not seek to have more at any cost, but at the same time do not want to lose what they already have and are ready to defend it at any cost. The first wanted to have more. The second did not want to have less. All these are different forms of the same heresy.

There is one more feature. The «gospel of immoderate prosperity» emphasized material needs. The “temperate prosperity gospel” parasitizes everything, including the highest values ​​and good intentions. Lovers of such a “gospel” are sure that they are doing a good deed, protecting their souls, nerves, families, churches from the challenges of war: “There is no need to talk about terrible things! The gospel should comfort! Talk about heaven and about eternity. Why should we be upset? Why do we need these terrible photos? How much can you talk about Ukraine?

This request for a convenient gospel presents the pastor of a church with a difficult choice: speak the truth or entertain, nurse, lull people; proclaim the gospel or please your audience, be faithful to God or follow the lead of the audience?

When we hear the words ‘Enough about the war, do not interfere with our lives, let’s continue as before, this is a wake-up call. It is a sad sign that the «moderate prosperity gospel» has become too comfortable and familiar for most parishioners to seek to rule the pulpit. That is why ‘martial law’ is a chance for church renewal, a chance to return to seriousness and depth, uncompromising faith and honest self-esteem.

Seventh, relationships between Russians and Ukrainians have escalated to the limit with deep divisions within communities from indifference to solidarity. Russian people are divided into those who are ashamed of this war and declare solidarity with the victim, and those who justify it and thereby support the aggressor. As it turned out, there were far more silent supporters of the war than aggressive ones. They were betrayed by demonstrative detachment, unwillingness to pray for Ukraine, irritation at the mention of the war.

All that “normal” Ukrainians wanted from “normal” Russians was to hear words of condemnation of the war and sympathy for the victims. But even this minimum of truth turned out to be an unbearable burden for many Russian people and too great an inconvenience. And those who dared to declare solidarity with Ukraine became outcasts and traitors to their own people.

Surprisingly, the terrible plans of the Russian president to «denazify» Ukraine found a response in the hearts of many Slavs. As one Moscovite told me, “You said in a sermon that during this war, all of us, no matter where we come from, should feel like Ukrainians. But this is wrong. We are believers, which means we are citizens of heaven. There are no Ukrainians among us.”

In fact, the difference between Ukrainians and their northern neighbors has never been so profound. As much as Ukrainians united as a people in defending their country and caring for each other, Russians united in attacking or justifying an attack on a neighboring fraternal people. It is sad, but these signs of such a demarcation are also manifested in the church environment.

Here we are dealing with a real spiritual crime: the justification of Russia’s criminal plans in relation to Ukraine and the false biblical justification for genocide. Those Slavs who, watching the war, keep and justify their silence, or else argue in the spirit of “it means there was a reason,” are complicit in the crime. Silence is a form of passive complicity. And shifting responsibility for the war to Ukrainians or angry denunciation of far-fetched sins is an active form of complicity, it is a spiritual attack on one’s neighbor.

The pain of suffering Ukrainians should echo in the heart of every Russian with burning shame. For those Russian people who want to be in the same church with the Ukrainians, there is only one way left — a decisive and desirable public renunciation of the atrocities of their people.

We had to re-evaluate the fragile unity of our church. Keeping the church united during the war is a difficult task. Not only because there are people of different views, nations, languages, cultures in the church, but also because the very basis of unity is understood differently or not understood at all. The easiest way is superficial unity, which is achieved by silence on difficult topics.

Unity that is placed above the truth, ignoring the pain of others, forbidding difficult questions, smells of indifference and breathes cold, killing the church. This is the unity of spiritually dead people.

It is worth asking yourself these questions: around what and on what basis do we want to be united? What are we willing to sacrifice for the sake of unity? What kind of compromises are we ready for and what will the path of such compromises lead to?

If we are united in Christ and around Christ, the violator of unity will not be the one who raises the difficult question of the reaction of the church to the challenge of war, but the one who, with his indifference, turns his back on his suffering neighbor, and therefore on the whole Body of Christ, and therefore on Christ himself.

Eighth, we had to relive the value and at the same time the fragility of our church unity. Keeping the church united during the war is a difficult task. Not only because there are people of different views, peoples, languages, cultures in the church. But also because the very basis of unity is understood differently or not understood at all. The easiest way is visible unity, which is achieved by silence on difficult topics.

Unity that is placed above the truth, that ignores the pain of others, that forbids difficult questions, that smells of indifference and breathes cold, kills the church. This is the unity of spiritually dead people.

It is worth asking yourself questions: around what and on what basis do we want to be united? What are we willing to sacrifice for the sake of unity? What kind of compromises are we ready for and what will the path of such compromises lead to?

If we are united in Christ and around Christ, then the violator of unity will not be the one who raises the difficult question of the reaction of the church to the challenge of war, but the one who, with his indifference, turns his back on his suffering neighbor, and therefore on the whole Body of Christ, and therefore on to Christ himself.

Ninth, with the outbreak of the war, we began to think more about the church, that is, about what it means to be a church and how to remain a church. What can and should we do as a church under these circumstances? How often are you ready to pray? What are you willing to share? How to conduct services during the war? What to sing and preach about? What and how to celebrate? What should our church be like after all this?

These questions are related to a more fundamental one: should the church be guided by the needs of the people or, first of all, by its mission entrusted to it by God? This question in itself can take away our sense of «stability», confidence and comfort. We are accustomed to think of the church as «our» church. Therefore, the natural reaction of people is the desire to leave everything as it is, that is, to leave it adapted to their needs, habits, expectations. But in a war this is no longer possible.

We begin to understand that the church is an endless crisis, that we were not a church at all, that we must learn to be a church by going through an endless series of crises and renewals.

I am more and more convinced that in every church there is a faithful remnant, a church within a church. This church within the church is the foundation of everything. Unfortunately, there are also consumers who come, demand, compare, leave, and move on, but they do not have the right to dictate their expectations and try to restructure church life to suit themselves.

In the past, when I was asked how many members we had, I answered without thinking, according to the statistics. Now I’m not so sure. How many members do we have? I know the numbers. And how many of them come to daily prayer meetings? How many of them can say that since the beginning of the war their lives have changed, that they live every day like in a war, praying, working, fighting together with the Ukrainians? How many will there be? And where are the rest, what’s going on with them?

The war raises the question that the church must rethink itself and its mission as the Church of Christ, as the suffering and compassionate Body of Christ.

Tenth, we have seen the unfortunate consequences of naive interpretations of Scripture regarding war and peace, politics and power. When the authorities answer any question about evil and lies, injustice and crimes, with “all authority is from God” (a very free paraphrase and even more free interpretation of the words from Romans 13: 1-7), elementary illiteracy reigns in relation to Bible, along with a culture of opportunism and people-pleasing, slavery and fear. It is worth remembering that “all power” belongs only to Jesus Christ (Matt. 28:18), these are His words about Himself, and about no one else.

Where the answer to any question about war is that «the church is out of politics,» there is a complete misunderstanding of the power of Christ over the world, along with indifference towards the injured neighbor. If the answer to a request for help is that “we do not know what is happening there, but we will pray for the parties of the conflict and the coming of peace”, there is complete chaos in theological and ethical issues (the words “we do not know” should be understood as an admission: “we don’t know how to understand and apply the Gospel in this situation”) and a demonstrative unwillingness to figure out who is the perpetrator and who is the victim (it is worth noting that with such promiscuity, the victim is left without help, and the perpetrator continues his dirty work without denunciation and punishment).

As a rule, a «church outside of politics» is blind and helpless when it comes to external influences; without critical thinking, accepts everything the authorities dictate to it (more precisely, anyone who is able to seize power); becomes a convenient object for manipulation. Therefore, the churches, which preferred to keep silent about the war or pray “for peace in Ukraine”, actually found themselves in captivity of Soviet/Russian propaganda.

Unfortunately, the position of our evangelical churches regarding the war is based not so much on Scripture and a healthy theological tradition, but on the stereotypes of the Soviet era. This can be seen even in official statements, we see in them the ideological clichés of the past, but also the first attempts to get rid of them and call things out in their own words.

In the «Appeal of the Committee of the North-West of the US ECB Association» (see Appendix 1) we find words about «indifference», «sorrow», «test of faith» in connection with the war, but not a word about who attacked whom. Moreover, by calling to prayer, the leaders of the association do not express any position and exhort others to refrain even from news and talk about a possible church position. This exhortation is the main and most powerful point in the address: “Along with this, let us guard ourselves and refrain from participating in disputes about politics; we will not enter into polemics and leave comments on social media networks and on any other Internet platforms on ongoing events; we will not judge each other on a national basis, remembering that we are brothers and sisters in the Lord; we minimize the time we spend watching the news, remembering that it does not benefit us.”

The “Open Appeal of US Baptist Associations and Unions” (see Appendix 2) has a different goal – not to calm the unrest and stop the discussions, but to point them in the right direction: “It is our duty to preach the gospel of Jesus Christ, to intercede for peace, condemnation of sin and to counter evil. We, as Christians, on the basis of the teachings of the Bible, must openly express our assessment of events and actions.

Based on this goal, the leaders of church associations give their moral and spiritual assessment of the events: “We condemn the open aggression of Russia against Ukraine… This is condemned by the Word of God as a sin and qualifies as a crime against humanity.”

There is also a frankly political point in this statement: “We urge you to show your civic position and turn to the US authorities with a request to assist Ukraine in resisting aggression.”

The appeal ends with a call to avoid «disputes and conflicts» and to unite in «compassion and help for the victims.»

These two documents show the difference between the one-sided Soviet and more balanced modern (and at the same time more biblical) approaches to the topic of politics, power and war. It is obvious that attempts to avoid the topic of war in order to save brotherly relations between Russians and Ukrainians in the Slavic churches will not yield the desired result. Relationships can be saved or corrected only on the basis of honesty, openness, truthfulness, and finally, the usual courage to speak, and speak with true, understandable, not empty words, talk about everything that hurts, including “politics”.

So, if we understand the church in a missionary way, then it should be where it is needed — obedient to Christ, faithful to its calling, the church should find itself in commissioning, on the move, and in service. Today the Ukrainian church finds itself in a war. And all the other local or national churches that are willing to suffer with the Body and serve with Christ also find themselves together with it in the war. This also applies to the churches of the Diaspora.

What does this mean in practice? It means to go through what they (we) have to go through: at least ten feelings of wartime: confusion and helplessness in front of an unprecedented scale of evil; the destructive and divisive influence of propaganda; division between those who are «here» and «there»; acute shortage of words; prayer crisis; the heresy of the «temperate prosperity gospel»; catastrophe in relations between neighbors; false forms of church unity; a misunderstanding of what it means to be the church of Christ; naive interpretations of the Bible in relation to «politics». These experiences deprive us of peace, but at the same time remind us of the essence and mission of the church. Avoiding these challenges, ignoring the call of Ukrainian brothers and sisters for help, we cease to be a church. Going through difficulties with them, we learn to be a church — truly united, suffering and compassionate. To be a church today means to be a church at war.

Attachments

Attachment 1. Appeal of the North-West Association of Slavic Baptist Churches to all its churches https://nwasbc.today

‘None of us is left indifferent by what is happening in Ukraine. It is with great sorrow that we are watching how brother rebelled against brother and the blood of our loved ones is being shed. We find the following words in Scripture: “When you hear about wars and rumors of war, do not be horrified: for this must be, but this is not the end. For nation will rise against nation, and kingdom against kingdom; and there will be earthquakes in places, and there will be famines and turmoil. This is the beginning of sickness. But you watch yourselves…» Mark 13:7-9

The Lord has warned us that wars are one of the main signs that the Day of His Second Coming is drawing near. It may have been much easier for us if some other nations fought, but this terrible grief befell us — the Slavs, those who are connected not only by centuries of common history, but also by blood ties. These events were a test of our faith. Knowing that all this would happen, Christ warned us in advance: «But you look after yourself…».

Under the circumstances, it is very easy to succumb to thoughts, feelings, and behaviors that do not bring glory to God. Therefore, we urge you to keeping hope in the Lord, cry out to Him in prayers knowing that «…the hand of the Lord is not shortened to save, and His ear is not heavy to hear» Isaiah 59:1.

We will ask:

— to end the war as soon as possible;

— for the Lord to support and give repentance to all who are in fear and do not have a living faith in God;

— about the healing of the wounded;

— about the consolation of those who have lost their relatives and friends;

— on special protection for local churches and families of Christians.

If you have not yet made a day of fasting and prayer in your local churches, be sure to designate such a day and hold a church-wide prayer. Along with this, let us guard ourselves and refrain from participating in political disputes; we will not enter into polemics and leave comments on social networks and on any other Internet platforms on ongoing events; we will not judge each other on a national basis, remembering that we are brothers and sisters in the Lord; we minimize the time of watching the news, remembering that it does not benefit us.

Summing up all of the above, we implore you with the words of the Apostle Peter:

«Therefore, brethren, strive more and more to make sure your calling and election; in doing so, you will never stumble, for thus will a free entrance be opened to you into the eternal kingdom of our Lord and Savior Jesus Christ.» 2 Peter 1:10,11

With brotherly love: A. P. Chumakin, K. L. Likhovodov, V. S. Boyko, I. V. Trebushnoy, V. A. Getman, E. V. Korchagin, S. V. Nikishin, V. P. Kostyukevich

Attachment 2 https://www.pcsba.org/index.php/ru/news-ru/current-news-ru/1989-open-appeal-of-baptist-associations-and-unions-ru.html

Since February 24, 2022, events in Ukraine have been an indication of the imminent coming of Jesus Christ, confirming the words of the Holy Bible: “You will hear about wars, and about rumors of wars, look, do not be afraid, because this should happen. But it’s not over yet.» (Matt. 24:6)

Both in times of peace and in times of war, it is our duty to preach the gospel of Jesus Christ, to intercede for peace, condemnation of sin and opposition to evil. We, as Christians, on the basis of the teachings of the Bible, must openly express our assessment of events and actions. Given the current situation, we condemn the open aggression of Russia against Ukraine, the shelling of Ukrainian cities by the Russian armed forces, the killing by the Russian military of civilians in Ukraine: children, women and the elderly. Now there are enough freely available visions of shelling of residential areas. This is condemned by the Word of God as a sin and qualified as a crime against humanity.

We condemn the war in which thousands of Russian soldiers have already died, Ukrainian soldiers, civilians, and especially children, are dying, Kyiv, Kharkov, Mariupol and other cities and villages of Ukraine are being bombed, people are sitting in bomb shelters, hospitals and schools are being destroyed.

First of all, we call on the churches of our Associations and Unions, as well as all fellow Christians, to pray to the Lord for an end to aggression and the establishment of peace in Ukraine. We urge you to show your civic position and turn to the US authorities with a request to provide assistance to Ukraine in resisting aggression, as well as to increase pressure on the Russian government to cease hostilities and withdraw troops from Ukraine.

We call on Christians to show compassion and provide help to the victims in Ukraine. Also, we, as Christians, must keep the peace in our families and churches, avoiding disputes and conflicts based on positions towards war.

We call on you to raise your voice in prayer for the protection of Ukraine, preach the Gospel of Jesus Christ without fear, show compassion, forgiveness, kindness, love for each other and maintain unity in the body of Christ, the Church!

Yours in Christ

Roman Kapran, Association of Ukrainian Evangelical Baptist Churches in the USA

Pavlo Demyanik, Western Association of Ukrainian Baptist Churches in the USA

Ivan Mileyev, Pacific Association of Baptist Churches ECB

Georgy Kharlov, Russian-Ukrainian Union of ECB in the USA

Церква на вiйнi: заокеанський фронт

Українською надруковано в Часописі «Вимоги часу»

На русском и английском языках опубликовано в альманахе Богомыслие

 

Вiйна в Українi вимагає вiд церкви не лише оцiнки, але також радикального самоосмислення й активної участi. Замiсть того, щоб говорити про церкву та вiйну, варто задуматися про церкву на вiйнi як про єдино правильний спосiб її мiссiї. Я пастор помiсної церкви, я пропоную осмислення безпосереднього досвiду, спостережень i переживань про те, як вiйна в Українi впливає на життя i служiння слав’янських євангельских церков у США, i видiляю десять найбiльш актуальних викликiв воєнного часу: вiдчуття розгубленностi й безпорадностi перед небувалим масштабом зла; руйнiвний вплив пропаганди, який роздiляє людей; подiлення мiж тими, хто «там» i «не там»; гострий дефiцит слiв; криза молитви; єресь «євангелiя помiрного процвiтання»; катастрофу у стосунках мiж сусiдами; фальшивi форми церковного єднання; споживацьке ставлення до церкви Христа як «нашої церкви»; наївнi тлумачення Бiблiї щодо «полiтики». При всiй складностi й гостротi цi виклики мобiлiзують церкву i вiдкривають новi можливостi для її духовного оновления.

Вiйна в Українi – видиме виявлення глобального i глибинного конфлiкту. Ким би ми не були i як би далеко не опинились, ця вiйна торкається усiх нас – особисто, iнформацiйно, полiтично, економiчно, морально, духовно. Бiльше того, ця вiйна не лише торкається, але i втягує нас у себе. У цiй вiйнi неможливо залишатися спостерiгачем або стороннiм, заперечуючи свою вiдповiдальнiсть i повторюючи: «Це не моя вiйна, я не там, я нi при чому, я поза полiтикою». Кожен, хто дiзнається про те, що вiдбувається, бере участь словами, молитвами, фiнансами, слiзьми (або ж лайкою, прокляттями, стусанами) i тим самим опиняється на тому чи iншому боцi глобального и глибинного конфлiкту. Я називаю цей конфлiкт глобальным, тому що його почала найбiльша в свiтi за площею i за ядерним потенцiалом держава. Я називаю його глибинним, оскiльки, окрiм полiтичних i економiчних, у нього є культурнi, світогляднi, духовнi вимiри. I пiд час вiйни духовний характер конфлікту виявився у всiй повнотi – темна, зла, демонiчна стихiя показала себя без культурних масок и дипломатичних посмiшок. Зрештою, погрожувати усьому свiтовi ядерною вiйною може лише божевiльний i/або одержимий. Я бачу ознаки i того, i iншого. Тому те, що вiбувається в Українi, неможливо зрозумiти в категорiях звичної полiтики, тут необхiдно бачити релiгiйно мотивовану агресiю проти ближнього, а в особi ближнього – проти усього свiту, проти усього порядку речей, проти Бога. Що це означає для нас як християн? Це означає, що ми всi повиннi прийняти вiйну в Українi як нашу вiйну – наш бiль, нашу вiдповiдальнiсть, нашу можливiсть переосмислити себе як церкву i послужити своїм ближнiм.

Я не в Українi i не вiйськовий, я – вiдповiдальний пастор однiєї iз слов’янських євангельських церков США, але з перших хвилин росiйського вторгнення в Україну вiдчув себе на вiйнi. У той день наше звичне життя закiнчилося. Що змiнилося в нашому особистому i церковному життi, у наших прiоритетах, темах, богословських акцентах? Що вiдбувається на нашому вiдрiзку фронту? Про це – мої наступнi роздуми, намагання осмислити i пiдсумувати в десяти пунктах наш церковний досвiд перших двох мiсяцiв цiєї вiйни, вiйни жахливої за жорстокiстю i пiдлiстю, масштабом i наслiдками. Впевнений, що бiльша частина цих тез буде стосуватися не лише церков дiаспори, оскiльки виражає загальнi, глобальнi тенденцiї церковного життя.

Перше. З самого початку вiйни нам довелося зiштовхнутися з вiдчуттям безпорадностi перед приголомшливою силою i масштабом зла. Для вiруючих людей це вiдчуття доволi таки вiдоме: ми не можемо спасти свiт, народи та мiста; нам залишаєтся довiряти Боговi та робити те, що у наших можливостях. Ми знаємо, що живемо у виснажливому чеканнi Царства Божого, коли нiби-то як «вже», але «поки ще нi». Ми розумiємо реальнiсть грiшного свiту i при цьому очiкуємо, що у вiдповiдь на нашi молитви Господь буде стримувати це зло, захищати нас i виявляти Свою владу. Ми вiдчуваємо себе безпорадними, але надiємося на всемогутнiсть Божу. Таку безпораднiсть можна назвати корисною. Вона нагадує про те, що не ми керуємо iсторiєю, а Бог. I тiльки Бог. Погоджуючись iз цим, ми очiкуємо вiд Бога втручання, i, якщо цього не вiдбувається, то не знаємо, що робити далi. Тобто, наша логiка вiри надзвичайно проста: ми немiчнi, але Бог всемогутнiй, тому необхiдно просити Його – i Вiн доможе, заступиться.

Цього разу така логiка не спрацювала. Цього разу ми повиннi були вiрити без розумiння логiки вiри, наперекiр усякiй логiцi. Цього разу ми зiштовхнулись iз кризою вiри, звичної, типової, зручної вiри.

Бiльше того, ми зiштовхнулися з мовчанням Бога. Потребували допомоги й молилися як нiколи ранiше. Але вiйна продовжувалася i посилювалася. Менi довелося чути вiд iнших i задавати самому багато болiсних запитань про мовчання i вiдсторонення Бога, про Його дивну поведiнку i вдавану безпораднiсть, про доцiльнiсть молитов, про даремнiсть любoвi до одержимих ворогiв. Спочатку ми молилися: «Господи, зупини цю вiйну». Потiм почали молитися: «Дай нам вистояти, помнож у нас вiру, збережи нас вiд вiдчаю».

Друге. Ми дiзналися, що найстрашнiша зброя масового знищення – це пропаганда. Нам довелося пережити глибоке разчарування в тих рiдних, друзях, братах i сестрах по вiрi, якi спостерiгали за тим, що вiбувається доволi спокiйно, i навiть виправдовували це посиланнями на росiйськi ЗМI.

Здавалося б, тепер усi адепти «русского мира» повиннi прозрiти, протестувати, ридати вiд сорому й жаху. Здавалося б, тепер все усiм стане зрозумiлим – це вже вам не «зеленi чоловiчки» без розпiзнавальних знакiв, це сто тисяч солдатiв регулярної росiйської армiї перетнули кордон i вторглись в Україну. Проте упертiсть у брехнi виявилася непохитною. Люди, котрi в 2014 роцi кричали «Їх там немає», в 2022-му спокiйно вiдповiдали: «Так треба, повнiстю пiдтримуємо». Вiйну вже не заперечували, але називали її «спецоперацiєю» — так було легше для совiстi, так все цiлком добре вкладалося в їх картину свiту. Така логiка zла – спочатку його несамовито заперечують, а потiм незворушно виправдовують.

Ми зiштовхнулися з жахливою силою брехнi. Вона вражала розум й серця людей з небаченою ефективнiстю. Можна подумати, що вiручi люди повиннi були мати iмунiтет до пропаганди, що у них повинна була б бути особлива чутливiсть до розпiзнавання добра i зла, що у них мав би спрацювати спецiальний моральний i духовний компас. На жаль, виявилось, що можна читати Бiблiю i водночас виправдовувати найбiльш жорстоку i пiдлу вiйну. Чому так? Тому що герменевтичнi лiнзи – не оригiнальнi, не бiблiйнi, а пропагандистськi.

Так, пропаганда змiнює наше ставлення до вiйни, але не лише це. Найстрашнiше, що пропаганда змiнює навiть наш спосiб читання Бiблiї, наше розумiння Бога, нашi очiкування вiд Церкви. Питання вже не в тому, що люди, якi виправдовують вiйну, не читають або погано читають Бiблiю. Питання в iншому: як саме вони читають, крiзь яку оптику дивляться, в рамках якої картини свiту живуть?

Третє. Виникло нове подiлення серед вiруючих, дуже глибоке, майже невiдворотнє – на тих, хто був там, хто пройшов через безпосереднiй досвiд вiйни; i на тих, хто там не був, хто вiйну не пережив. Це абсолютно строгий i навiть жорсткий, хоча i природнiй, критерiй. Якщо у запитаннi «ти за чи проти?» передбачається вибiр людини, то в запитаннi «ти там був чи не був?» вибору частiше немає.

Зрозумiло, що люди, якi були «там», бачать все iнакше – i свiт, i церкву. Вони по-iншому читають Бiблiю, моляться, розмовляють, спiвають, їдять, одягаються, святкують. У них iнший список i порядок прiоритетiв. Я вiдчув страшний бiль вiд того, що стаю чужим для моїх братiв i сестер, якi залишилися там, на своїй українськiй Голгофi. I я знаю, що всi нашi зусилля бути корисними на вiдстанi, не вiдмiняють цiєї глибокої прiрви мiж «там» i «тут», мiж тими, хто пройшов жах вiйни, i тими, хто змiг її уникнути.

Безперечно, досвiд вiйни змiнює людей дуже швидко i глибоко. Для вiруючих цей досвiд може бути цiнним в планi особистого формування або трансформування, пiдготовки до служiння, духовної дисциплiни. У цiй вiйнi народжуються новi образи i тренди, новi лiдери i богословськi iдеї українського християнства. Дуже хочеться, щоб ми уникнули непотрiбних суперечок i конфлiктiв з питань, де хто був чи не був, хто зробив бiльше чи менше, хто за кого сильнiший чи розумнiший, хто герой i хто не зовсiм. Доцiльнiше було б обговорювати те добре, що хтось зробив чи сказав. I не добре обговорювати те, що хтось не зробив чи не сказав. Не варто витрачати час на критику того, що вже вiджило i не працює, краще радiти пагiнцям нового.

Усiм зрозумiло, що хоча Україна приймає удар на себе, вона не зможе перемогти без допомоги союзникiв. Саме так необхiдно мислити – i майбутнє християнства в Українi буде унiкальним, загартованим у вогнi вiйни, але водночас вiдкритим до спiлкування i спiвпрацi. Будемо надiятися, що i захiдне християнство використає цей шанс для свого оновлення. Тодi з цього тимчасового роздiлення народяться новi форми християнської єдностi i взаємодiї.

Четверте. Зустрiвшись iз нечуваним досi розгулом зла, ми не знаходили слiв для опису i пояснення подiй, утiшення i пiдбадьорення потерпiлих, докорiв i переконування опонентiв. Навiть в особистих бесiдах вiдчувався дефiцит слiв. Ще важче було проповiдувати i нестерпно складно було говорити з аполiтичними або агресивними прибiчниками «спецоперацiї».

Ми постiйно думали, переживали, молилися про тих, хто залишився там. Але у тих, хто «не там», не було права на повчання або поради. Не хотiлося вiдволiкати тих, хто служить пiд бомбуванням. I не хотiлося говорити банальнi, заповзанi фрази.

Слiв стало дуже мало. Розмовляти – навiть з друзями i однодумцями – стало складно.

Наше теперiшнє небагатослiв’я може свiдчити про духовний пошук i покору перед Богом, вiдмову вiд поспiшних висновкiв i терпеливе очiкування слова вiд Бога. Але що, коли в цьому небагатослiв’ї вiдкривається наша нездатнiсть говорити чесно, вiдверто, по сутi, спiвчутливо, з любов’ю? Так чи iнакше, вiйна i пiслявоєнний час потребують нового словника, нової манери i тональностi, нових тем и запитань, нових способiв комунiкацiї. Ми будемо говорити про iнше i будемо говорити по-iншому.

П’яте. Нашим головним способом спiлкування стала молитва. З першого дня вiйни ми почали зустрiчатися ввечерi в церковному холi для молитви про Україну. Формат цих зустрiчей був дуже простим – читання короткого тексту з Бiблiї (як правило, ми читали Псалми), молитви усiх бажаючих, а в кiнцi – «Отче наш». Через два тижнi почали додавати до читання Писання i молитви короткi свiдчення, подяки i прохання.

Спочатку прийшло розумiння, що ця молитва потрiбна не тiльки нашим братам i сестрам в Українi, але i нам самим, щоб ми могли залишатися церквою. Тому до молитви про Україну додавали молитви про нашу церкву, особливо про її єднiсть i мiсiю.

Доволi часто виникало запитання: як потрiбно молитися? Було важливо заохочувати до щиростi, чесностi, вiдвертостi i простоти, щоб люди могли висловлювати свої переживання без страху i збентеження. При цьому було важливо акцентувати на вiрностi, добротi, всемогутностi Божiй.

Спочатку ми молилися про милiсть Божу, яка виявилася би в припиненнi вiйни, у спасiннi найбiльш уразливих категорiй цивiльного населення. Потiм молилися про силу Божу для захисникiв України – воїнiв, пожежних, лiкарiв, волонтерiв. Часто згадували президента Володимира Зеленського, молячись про силу й мудрiсть для нього, але також про його особисте духовне вiдродження. Молилися про найбiльш гарячi точки i найбiльш постраждалi мiста. В таких молитвах було багато конкретних iмен, деталей, прохань.

Просили також про Боже втручання у хiд воєнних дiй, щоб Вiн «закрив небо» вiд ракет i бомб. I кожен день молилися про служителiв євангельских церков України, пробудження народу, дух покаяння.

Стало помiтним, що з кожним днем люди ставали смiливiшими в своїх молитвах, вчилися виявляти себе, називати все своїми iменами, не соромитися емоцiй. Щоденна молитва за Україну стала доброю духовною школою i практикою, вона мобiлiзувала нових лiдерiв, змiнила настрiй людей, атмосферу в сiм’ях i в церквi.

Шосте. Виявилось, що доволi велика кiлькiсть церковних людей сповiдує не

Євангелiє Господа нашого Iсуса Христа, а «євангелiє помiрного процвiтання»; не Євангелiє хреста, але «євангелiє без хреста», «євангелiє зручностi». На словах баптистськi церкви давно вiдмежувалися вiд «євангелiя процвiтання» в його крайнiх формах, але це не означає, що сама його iдея була осмислена i засуджена. Стосовно цього пiднялося багато гамору, але мало богословського осмислення. У результатi ми стали жертвою нових варiантiв тiєї ж зарази. Так «євангелiє помiрного процвiтання» — найбiльш живуча i поширювана єресь нашого часу.

«Євангелiє непомiрного процвiтання» вражало дуже жадiбних, амбiцiйних, невгамовних. «Євангелiє помiрного процвiтання» спокушує всiх, хто задоволений тим, що має; всiх, хто не намагається мати бiльше будь-якою цiною, але при цьому не готовий втратити те, що вже має, i готовий захищати те, що надбав будь-якою цiною. Першi хотiли мати бiльше. Другi не хотiли мати менше. Це все рiзнi форми однiєї i тiєї ж єресi.

Є ще одна особливiсть. «Євангелiє непомiрного процвiтання» акцентоване на матерiальних потребах. «Євангелiє помiрного процвiтання» паразитує на всьому пiдряд, у тому числi на найвищих цiнностях i добрих намiрах.

Любителi такого «євангелiя» впевненi, що роблять добре дiло, захищаючи свої душi, нерви, сiм’ї, церкви вiд викликiв вiйни: «Не потрiбно говорити про страшне! Євангелiє повинно заспокоювати! Говорiть про небо, про вiчнiсть. Навiщо нам зайвi хвилювання? Навiщо цi жахливi фотографiї? Скiльки можна говорити про Україну?».

Цей запит на зручне євангелiє ставить пастора церкви перед складним вибором: говорити iстину чи розважати, няньчити, заколисувати людей; проголошувати Євангелiє чи догоджати своїй аудиторiї, бути вiрним Боговi чи йти на поводку у залу?

Коли ми чуємо слова: «Досить вже про вiйну, не заважайте нам жити, давайте як ранiше» — це тривожний дзвiнок. Це сумний знак того, що «євангелiє помiрного процвiтання» стало надто зручним та звичним для бiльшостi прихожан i тепер намагається керувати церковною кафедрою. От чому «воєнний стан» — це шанс для церковного оновления, шанс повернутися до серйозностi та глибини, безкомпромiсної вiри й чесної самооцiнки.

Сьоме. Питання стосункiв мiж росiянами та українцями загострилися до краю, але не менш глибоке подiлення сталося всерединi спiвтовариств – на байдужих i солiдарних.

Росiяни роздiлилися на тих, хто соромиться цiєї вiйни i заявляє про солiдарнiсть iз жертвою, i на тих, хто виправдовує цю вiйну i тим самим пiдтримує агресора. Як виявилося, мовчазних прибiчникiв вiйни було набагато бiльше, нiж агресивних.

Їх видавала демонстративна вiдстороненiсть, небажання молитися про Україну, подратованiсть вiд нагадування про вiйну.

Все, що хотiли «нормальнi» українцi вiд «нормальних» росiян, – почути слова про осуд вiйни i спiвчуття до постраждалих. Але навiть цей мiнiмум правди для багатьох росiян виявився непосильным тягарем, занадто великою незручнiстю. А тi, котрi ризикнули заявити про солiдарнiсть з Україною, стали вигнанцями i зрадниками для свого народу.

Дивно, але жахливi плани росiйського президента «денацифицировать» Україну знашли вiдгук у серцях багатьох слов’ян. Як заявив менi один москвич: «Вы сказали на проповеди, что во время этой войны мы все, откуда бы мы ни были родом, должны почувствовать себя украинцами. Но это неправильно. Мы же верующие, а значит, мы граждане неба. Среди нас нет украинцев».

Насправдi нiколи ще рiзниця мiж українцями i пiвнiчними сусiдами не виявлялась так вражаюче. Наскiльки українцi об’єднались як народ у захистi своєї країни i пiклуванню один про одного, настiльки росiяни об’єднались у нападi або виправданнi нападу на сусiднiй братський народ. Сумно, але ознаки такого размежування виявляються i в церковному середовищi.

Тут ми маємо справу з реальним духовним злочином: виправдовуванням злочинних планiв Росiї стосовно України, лжебiблiйним обгрунтуванням геноциду. Тi слов’яни, котрi, спостерiгаючи за вiйною, мовчать и виправдовують своє мовчання, або ж розмiрковують у дусi «значить, було за що», стають спiвучасниками в злочинi. Мовчання – це форма пасивної спiвучастi. А перекладання на українцiв вiдповiдальностi за вiйну або гнiвний докiр в надуманих грiхах – це активна форма спiвучастi, це духовний напад на ближнього.

Бiль стражденних українцiв повинен видгукнутися в серцi кожного росiянина палючим соромом. У тих росіян, котрi хочуть бути в однiй церквi з українцями, залишається тiльки один шлях – рiшучого i, бажано, публiчного вiдречення вiд злодiянь свого народу.

Восьме. Нам довелося знову пережити цiннiсть i при цьому хиткiсть нашої церковної єдностi. Зберегти єднiсть церкви пiд час вiйни – важке завдання. Не тiльки тому, що в церквi є люди рiзних поглядiв, народiв, мов, культур. Але ще i тому, що саму основу єдностi розумiють по-рiзному або не розумiють взагалi. Найлегший шлях – це видима єднiсть, яка досягається мовчанням з приводу складних тем.

Єднiсть, яку ставлять вище iстини, яка iгнорує бiль ближнього, яка забороняє складнi запитання, яка пахне байдужiстю i вiд якої вiє холодом, вбиває церкву. Це єднiсть духовно мертвих людей.

Варто задати собi запитання: навколо чого i на основi чого ми хочемо бути єдиними? Чим готовi пожертвувати заради єдностi? До яких компромiсiв ми готовi i до чого призведе шлях таких компромiсiв?

Якщо ми єдинi у Христi i навколо Христа, то порушником єдностi буде не той, хто пiднiмає складне запитання про реакцiї церкви на виклик вiйни, а той, хто своєю байдужiстю повертається спиною до стражденного ближнього, а, отже, i до вього Тiла Христового, а, отже, i до самого Христа.

Дев’яте. З початком вiйни ми почали бiльше думати про церкву, тобто, про те, що означає бути церквою i як залишатися церквою. Що ми можемо i повиннi робити в цих обставинах як церква? Як часто готовi молитися? Чим готовi дiлитися? Як проводити служiння пiд час вiйни? Про що спiвати i проповiдувати? Що i як святкувати? Якою наша церква повинна стати пiсля цього всього?

Цi запитання пов’язанi з бiльш принциповим: чи повинна церква орiєнтуватися на запити людей чи передусiм на свою мiсiю, довiрену Богом?

Це запитання вже саме по собi може позбавити нас вiдчуття «стабiльностi», впевненостi, комфорту. Адже ми звикли думати про церкву як про «нашу» церкву. Тому природна реакцiя людей – намагання залишити все як є, тобто, залишити її пристосованою до своїх потреб, звичок, очiкувань. Однак в умовах вiйни це вже неможливо.

Ми починаємо розумiти, що церква – це безкiнечна криза, що ми не були церквою вповнi, що ми повиннi вчитися бути церквою, проходячи через нескiнченний ряд криз та оновлень.

Я все бiльше думаю, що всерединi кожної церкви є свiй вiрний останок, церква у церквi. Ця церква в церквi – основа всього. На жаль, є i споживачi, котрi приходять, вимагають, порiвнюють, iдуть, переходять, але вони не мають права диктувати свої очiкування i перебудовувати церковне життя пiд себе.

Ранiше, коли у мене запитували, скiльки у нас членiв, я вiдповiдав, не замислюючись, згiдно статистики. Тепер я вже не настiльки впевнений. Скiльки у нас членiв? Я знаю цифри. А скiльки з них приходять на щоденнi молитовнi зустрiчi? Скiльки з них можуть сказати, що з початком вiйни їхнє життя змiнилося, що вони кожен день живуть як на вiйнi, молячись, працюючи, борячись разом з українцями? Скiльки буде таких? I де всi iншi? Що з ними не так?

Вiйна ставить запитання про те, що церква повинна переосмислити себе i свою мiсiю як церква Христова, як стражденного i спiвчутливого Тiла Христового.

Десяте. Ми побачили, до яких печальних наслiдкiв призводять наївнi тлумачення Писання стосовно вiйни i миру, полiтики i влади.

Там, де на будь-яке запитання про зло i брехню, несправедливiсть i злочини влади вiдповiдають, що «…немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (дуже довiльне перефразування i ще бiльш довiльне тлумачення слiв iз Рим. 13:1-7), там панує елементарна безграмотнiсть стосовно Бiблiї, разом iз культурою пристосуванства i пiдлабузництва, рабства i страху. Варто пам’ятати, що «усяка влада» належить тiльки Iсусу Христу (Матв. 28:18), це Його слова про Себе i нi про кого iншого.

Там, де на будь-яке запитання про вiйну вiдповiдають, що «церква поза полiтикою», свiдчить про повне нерозумiння влади Христа над свiтом разом iз  байдужiстю стосовно постраждалого ближнього.

Там, де на прохання про допомогу вiдповiдають, що «мы не знаем, что там происходит, но будем молиться о сторонах конфликта и наступлении мира», присутнiй повний хаос в богословських i етичних питаннях (слова «ми не знаємо» необхiдно розумiти як зiзнання: «ми не знаємо, як розумiти i застосовувати Євангелiє в цiй ситуацiї») i демонстративне небажання зрозумiти, хто злочинець, а хто жертва (варто вiдзначити, що при такiй нерозбiрливостi жертва залишається без допомоги, а злочинець продовжує своє чорне дiло без докору i покарання).

Як правило, «церковь вне политики» виявляється слiпою i безпорадною стосовно зовнiшнiх впливiв; некритично розумiє все, що їй диктує влада (точнiше, будь хто, здатний захопити владу); стає зручним об’єктом для манiпуляцiй. Тому церкви, де про вiйну волiли мовчати або ж молитися «о мире на Украине», насправдi опинилися в полонi радянської/росiйської пропаганди.

На превеликий жаль, позицiї наших євангельських церков стосовно вiйни ґрунтуються не стiльки на Писаннi i здоровiй богословськiй традицiї, скiльки на стереотипах радянського часу. Це прослiдковується навiть на рiвнi офiцiйних заяв: у них ми бачимо iдеологiчнi штампи минулого, а також першi намагання позбавитися їх i назвати речi своїми iменами.

У «Обращении Комитета Северо-Запада Объединения ЕХБ США» (Див. посилання: https://nwasbc.today) ми знаходимо слова про «неравнодушие», «скорби», «испытании веры» у зв’язку з вiйною, проте нi слова, хто на кого напав. Бiльше того, закликаючи до молитви, керiвники об’єднання не висловлюють нiякої позицiї i закликають iнших утриматися навiть вiд новин i розмов з приводу можливої церковної позицiї. Цей заклик – основний i найсильнiший пункт у зверненнi: «Наряду с этим, будем хранить себя и удаляться от участия в спорах о политике; не станем вступать в полемику и оставлять комментариев в социальных сетях и на любых других интернет платформах по происходящим событиям; не станем осуждать друг друга по национальному признаку, помня, что мы братья и сестры в Господе; минимизируем время просмотра новостей, помня, что это не приносит нам пользы».

«Открытое обращение баптистских объединений и союзов США» (Див. посилання: https://www.pcsba.org/index.php/ru/news-ru/current-news-ru/1989-open-appeal-of-baptist-associations-and-unions-ru.html) переслiдує iншу мету – не втихомирити хвилювання i не зупинити дискусiї, а спрямувати їх у потрiбне русло: «Нашим долгом является проповедь Евангелия Иисуса Христа, заступническая молитва о мире, осуждении греха и противодействии злу. Мы как христиане, на основе учения Библии должны открыто выражать свою оценку событиям и поступкам».

Виходячи з цiєї мети, керiвники церковних об’єднань дають свою моральну i духовну оцiнку подiй: «Мы осуждаем открытую агрессию России против Украины… Это осуждается Словом Божиим как грех и квалифицируется как преступление против человечности».

Є в цiй заявi i вiдверто полiтичний пункт: «Мы призываем проявлять свою гражданскую позицию и обращаться к властям США с просьбой оказания помощи Украине в противостоянии агрессии».

Звернення закiнчується закликом уникати «споров и конфликтов» i об’єднатися в «сострадании и помощи пострадавшим».

У цих двох документах помiтна рiзниця мiж однобiчним радянським i бiльш збалансованим сучасним (i водночас бiльш бiблiйним) пiдходами до теми полiтики, влади i вiйни. Очевидно, що намагання обiйти тему вiйни, щоб зберегти
«братские отношения» мiж росiянами та українцями в слов’янських церквах, не дадуть бажаного результату. Зберегти чи налагодити стосунки можна тiльки за умов чесностi, вiдкритостi, правдивостi, зрештою, звичайної мужностi говорити. I говорити правильними, зрозумiлими, не порожнiми словами, говорити про все, що наболiло, у тому числi – про «полiтику».

Отже, якщо ми розумiємо церкву в мiсiональному ключi, то церква повинна бути там, де у нiй є потреба. Покiрна Христовi, вiрна своєму покликанню, церква знаходить себе в посланнi, русi, служiннi. Сьогоднi українська церква знаходить себе на вiйнi. I всi iншi помiснi або нацiональнi церкви, якi готовi страждати разом з Тiлом i служити разом iз Христом, також знаходять себе разом з нею – на вiйнi. Це стосується i церков дiаспори.

Що це означає на практицi? Це означає пройти, що їм (нам) доведеться пройти, як мiнiмум, через десять переживань воєнного часу: вiдчуття розгубленостi i безпорадностi перед нечуваним масштабом зла; руйнiвний вплив пропаганди, яка роздiляє; подiлення мiж тими, хто «там» i «не там»; гострий дефiцит слiв; криза молитви; єресь «євангелiя помiрного процвiтання»; катастрофу у стосунках мiж сусiдами; фальшивi форми церковного єднання; споживацьке ставлення до церкви Христа як «нашої церкви»; наївнi тлумачення Бiблiї стосовно «полiтики». Цi переживання позбавляють нас спокою, але водночас нагадують про сутнiсть i мiсiю церкви. Уникаючи цих викликiв, iгноруючи заклик українських братiв i сестер про допомогу, ми перестаємо бути церквою. Проходячи через труднощi разом з ними, ми вчимося бути церквою – по-справжньому єдиною, стражденною i спiвчутливою. Сьогоднi бути церквою означає бути церквою на вiйнi.

Михайло Черенков

Переклад з Iрини Кархут, надруковано в Часописі «Вимоги часу»

Шум и Слово

Задолго до наших дней, когда Европа еще тешилась научным прогрессом, Фридрих Ницше записал свое мрачное пророчество: «Бог умер. Мы убили Его». По мнению философа, это страшное убийство бросает тень на будущее нашего мира, так что последние люди будут жить во мраке и холоде, в отчаянии и потерянности.

Сегодня, учитывая успехи технологий в создании информационного шума, он мог бы сказать несколько иначе: «Бог не умер, но Он нам больше не мешает, мы заглушили Его».

Ницще давно мертв, а Бог жив, и Он не молчит. Он говорит к людям через природу, пророков, события истории, чудеса, священные книги. Суммой всего Божьего откровения стало явление Иисуса Христа как воплощенного Слова.

В Своих притчах Иисус разъяснял людям, как Бог сеет Свое слово, а дьявол ворует добрые семена (Лук. 8:11-12). Также он напоминал о нашей человеческой ответственности за то, как мы слушаем (Лук. 8:18).

Служение и проповедь, смерть и воскресение Иисуса изменили жизни многих людей того времени, но не всех. Все «имели уши слышать» (Лук. 8:8,15), но не все услышали, не все настроили свой слух, не все приняли Слово в сердце.

Шум народов и империй, войн и восстаний, праздников и оргий, монет и песен, казней и зрелищ заглушал Божественное Слово. Хотя кто хотел слышать – слышал и принимал. Реакция людей определялась не качеством звука и не способностью уха, но состоянием сердца. Одни ожесточали сердца и закрывали уши, другие слушали во все уши и открывали свои сердца.

С тех пор Евангелие было проповедано до края земли, стало доступным для большинства людей. Даже в нашу секулярную эпоху Библия остается самой популярной книгой.

Радио, телевидение и интернет помогли донести Божье Слово в самые темные уголки нашего мира. Трудно найти человека, который не слышал бы о Боге и Библии. Но большинство так и не услышало Бога и не приняло Божье Слово.

Почему же люди не слышат Слово? В поисках оправданий своей глухоты они ссылаются на «объективные факты», в том числе на недостаток или избыток информации. Раньше говорили, что информации мало, а сегодня все чаще говорят о том, что информации слишком много, что информационный шум мешает слышать Божье Слово, путает, сбивает, отвлекает, утомляет.

В самом деле, современные люди знают очень много, настолько много, что легко теряются и тонут в потоках информации. Хотя будет правильно сказать иначе: они имеют доступ к информации и потому считают, что знают много. Они мало запоминают, еще меньше осмысливают. Но при необходимости могут скопировать и вставить все, что нужно. Эти два клика – скопировать и вставить – дают уверенность, что все доступно, понятно и легко решается.

Технологические преимущества создают иллюзию того, что мы управляем информацией, а с помощью ее и своей жизнью. На самом же деле информацией управляем не мы. Кто-то заботится о том, чтобы мы услышали, увидели, прочитали именно это, а не что-то другое. Кто-то предвидит нашу реакцию и последующие действия. Кто-то распоряжается нашим временем, кредитными карточками, контактами, событиями, решениями.

То, что нам кажется информационным пространством, представляет собой поле духовной войны. Информационный шум – это звуки невидимой битвы за сердца и умы людей.

В то время как Добрая Весть продолжает звучать, далеко не каждый способен найти ее волну, расслышать то самое спасительное Слово.

Я помню, как в советское время приходилось ловить нужную радиоволну, чтобы услышать далекие голоса проповедников Божьего Слова. Их глушили, их было непросто расслышать.

Радио почти в прошлом. Хотя даже сегодня, теряя время в пробках, мы ищем любимую волну среди сотен других. Так что эта аналогия все еще работает.

Но гораздо чаще люди ищут нужные слова в интернете — набирают в поисковике слово и отправляются по ссылкам. Далеко не всегда эти ссылки ведут в нужную сторону. Многие сайты звучат похоже, но не имеют ничего общего с искомым ресурсом.

Сегодня враги Благой Вести не столь агрессивны, но как никогда изобретательные на ложь и манипуляции, хитры и коварны. Они предлагают слова вместо Слова – сладкие, обольстительные, пустые, обманчивые. На ту же тему, но другого происхождения. Это слова о Боге, но не от Бога. Эти слова оправдывают любой путь к Богу, любой образ жизни, любое желание и знание. Эти слова повторяют то, что древний змей сказал Еве: «Вы будете как боги, знающие добро и зло» (Быт. 3:5). Эти слова приглашают вкусить запретные плоды, узнать темное и опасное, насладиться тайнами и острыми впечатлениями. Клик – и ты узнаешь то, что Бог тебе не скажет. Это пьянящее чувство всезнания делает Бога не нужным, делает нас самих «богами».

Вот почему люди предпочитают купаться в «информационном шуме» и не слышать Божье Слово.  Информационный шум служит нашим претензиям быть «как боги», он приятен и вожделенен, он заглушает чувство вины и тревоги, притупляет сознание и расслабляет волю. А Божье Слово возвращает к реальности, называет все своими именами, призывает к ответственному решению. Сладкий шёпот змея сладок, но губителен. Голос Божий серьезен, временами строг, но зато спасителен.

Иисус не был удивлен тому, что Его не слышали. Он знал, что эта глухота к Божественному Слову была не случайной, но типичной, особенно для религиозных людей, считавших себя экспертами в данной теме. Поэтому Иисус ссылается на пророка Исаию, описывая

эту ситуацию невнимания и непонимания: «Они видя не видят, и слыша не слышат, и не разумеют; и сбывается над ними пророчество Исаии, которое говорит: «слухом услышите — и не уразумеете, и глазами смотреть будете — и не увидите, ибо огрубело сердце людей сих» (Матф. 13:13-15).

Если обратиться к тексту, на который ссылается Иисус, мы увидим, что обличение глухоты было основной задачей пророка. Причем причина этой глухота была связана не с болезнью уха, но с болезнью сердца, которое огрубело, ожирело, стало нечувствительным.

«И услышал я голос Господа, говорящего: кого Мне послать? и кто пойдёт для Нас? И я сказал: вот я, пошли меня. И сказал Он: пойди и скажи этому народу: слухом услышите — и не уразумеете, и очами смотреть будете — и не увидите. Ибо огрубело сердце народа сего, и ушами с трудом слышат, и очи свои сомкнули, да не узрят очами, и не услышат ушами, и не уразумеют сердцем, и не обратятся, чтобы Я исцелил их. И сказал я: надолго ли, Господи? Он сказал: доколе не опустеют города, и останутся без жителей, и домы без людей, и доколе земля эта совсем не опустеет» (Ис. 6:8-11).

Для того, чтобы вернуть людям слух, Господу придется лишить их благ обычной жизни и уверенности в себе. Шум веселия и торговли прекратится, города опустеют. Мы видим здесь, что внимание и восприимчивость к Божьему Слову возвращаются через боль, потери, плен, разруху.

Людям комфортно жить в духовной глухоте. Это их выбор. Так что невосприимчивость к Божьему Слову вряд ли можно списать на информационный шум.

Шум позволяет делать вид, что ты ничего не слышишь. Но если ты хочешь услышать, ты найдешь место, где шума будет меньше. Ты придумаешь способ, как настроиться на нужную волну, как выключить ненужное, как уменьшить помехи.

«Я тебя не слышу, шумно вокруг», — кричат люди в телефон, не желая продолжать разговор. Мы делаем то же самое в отношении к Богу, окружая себя шумовой завесой. Тот, кто не хочет слышать Бога и отвечать на вопрос «Где ты?», всегда может спрятаться в интернете.

Но что делать тому, кто хочет услышать Бога, но не может распознать Его голос, не может понять смысл Его слов на фоне усиливающегося информационного шума?

Во-первых, нужно знать, что ты ищешь, какую волну. Пытаясь прорваться через глушилки на христианскую радиоволну, я ловил голоса проповедников, я знал их и различал, я был готов потратить много времени и усилий для настройки. Если ты хочешь услышать Божий голос, сосредоточься на нем, настрой свой слух на слышание Слова, подчини все свои силы и способности этой цели. Регулярная молитва и ежедневное чтение Библии помогут тебе в этом.

В-вторых, не нужно размениваться на всевозможные другие и чужие голоса. Не отвлекайся и не увлекайся. Это вопрос духовной дисциплины.

В-третьих, нужно открыть свое сердце Богу и Божьему Слову, чтобы ум и уши могли функционировать должным образом. Прежде, чем наши уши вновь обретут свою способность слышать; прежде, чем наш ум начнет вновь понимать, наше сердце должно быть открыто и направлено к Богу. Это вопрос нашего посвящения и любви. То, что мы любим, привлекает нас, перенастраивает нас на себя. Полюби Господа Бога всем сердцем, всею душою и всем разумением (Матф. 22:37), и тогда ты будешь слышать Его.

Якщо б українські Церкви не показали приклад жертовності, то ніхто б нам не допомагав

 

Інтерв’ю Максиму Балакліцькому

Розповідає Михайло Черенков, пастор Церкви «Відродження»/Revival Baptist Church, м. Ванкувер, США

Яка роль українських протестантів за останнє півріччя повномасштабного вторгнення?

Вони продовжують виконувати Велике Доручення, яке залишив Ісус Христос, єдине, що змінилося – це лише зовнішні обставини. Країна переживає жахливі часи, але українські протестанти залишаються з народом. Тобто, вірними і Божому покликанню, і своєму народові. Нічого в місії не змінилося, місія залишається тією ж самою. Єдине, що вони сьогодні проголошують Євангеліє Царства Божого в такий спосіб, щоб люди могли, по перше, отримати практичну допомогу, а це співчуття, солідарність, хліб, притулок, добрі справи, слово надії. Зараз Слово дуже органічно доповнюється всемірною цілісною опікою, яку надають церкви і волонтери простим людям.

Я думаю, що церкви зараз не відпрацьовують якийсь певний свій план. Тому що не було заготовлених планів. Ніхто не думав, що станеться саме таке, в такому масштабі, такий жах, така руйнація звичного укладу життя. Отже немає такого генерального плану, за яким би протестанти сьогодні працювали. Я би сказав так, що вони сьогодні працюють в надзвичайному режимі, як і вся країна, вони постійно дивляться, до чого їх кличе Бог і реагують на це. Ніхто не знав спочатку, що робити, тому робили те, до чого Бог покликав через елементарні речі. Тобто, були прості християнські людські реакції на події: бігти, допомагати, рятувати, говорити, потішати. Бог так відкривався Церкві – через голос сумління і крики постраждалих, тому що справжня Церква завжди дивиться і слухає, що Бог говорить голосом ближнього. Або, якщо згадати біблійний вислів, що Дух говорить Церквам через ці обставини. І тоді вже Церква долучається до того, що Бог вже робить, допомагаючи людям, захищаючи, служачи, рятуючи. Є в цьому своя послідовність, тому що це та ж сама місія в нових обставинах. З іншого боку, був певний шок і у протестантських служителів. Саме масштаб дійсно шокував і реакція була така: «Господи, що ми сьогодні маємо робити? Ми ж не можемо робити все, ми не можемо це зупинити, ми не можемо вилікувати рани нашого народу. Але що мусимо робити вже сьогодні, тут і зараз?». Тобто люди, у тому числі люди віруючі, були в шоці, але, на відміну від людей невіруючих, вони знали Того, Хто знає, що робити. Вони слухали Бога і робили те, що Він казав їм робити. В тому числі, через просту інтуїтивну, суто людську реакцію співчуття, солідарності, співпраці.

Якщо оцінювати цю активність, вона є задовільною, треба робити більше, можна робити інакше, чи залишати як є? Однозначно, протестанти не стоять осторонь. Яку оцінку дати цій активності?

Я би сказав, сьогодні протестантські Церкви заслуговують на найвищу оцінку. Як вони реагували, як вони включилися, як вони поділилися тим, що було, не залишивши ніяких запасів для себе. Все роздано, все відправлено, принаймні те, що я бачив, коли відвідав в Україні 13 областей в квітні і травні. Від Заходу до Сходу до фронтової лінії всі церкви працюють у надзвичайному режимі. Все звичайне життя припинилося. Можна згадати з Євангелії епізод, коли учні хотіли відпустити народ, а самі думали поїсти і відновити сили. І раптом Христос каже: «Ні, так не можна. Ви дайте їм їсти». Учні зібрали все що було і принесли Учителеві, а Він благословив і роздав людям. Вистачило всім, ще й залишилося. Щось подібне відбувається зараз в Україні. Люди зібрали все, що було і сказали: «Господи, в нас мало, але це все що є». І Господь благословляє. У тому числі, через величезну допомогу з-за кордону, величезні обсяги фінансової, гуманітарної, людської, волонтерської участі. З усіх усюд йде допомога. Але якби українські Церкви не показали приклад щедрості, жертовності і посвяти, ніхто б не допомагав. Подібним чином, якби українська армія не трималася, не давала відсіч, то ніхто б не дав нам сучасної зброї. Ніхто не буде допомагати країні, яка фактично склала руки і склала зброю. Якби не взірець, який показали своєю жертовною працею українські Церкви, не було б такої реакції з боку світової християнської спільноти. І не тільки християнської.

Я бачу, що всі служать і служать дуже добре. Кожен на своєму місці. Звісно, ми не можемо очікувати, що всі включаться в режим волонтерства нон-стоп, і будуть рухатися зі Сходу на Захід і назад. Що всі сядуть за кермо і будуть ганяти, збирати-роздавати. Що всі одягнуть форму і підуть воювати, чи служити капеланами на передовій. Кожному своє місце. Якби не було людей, які зараз працюють на своєму робочому місці, в тому числі годуючи свої сім’ї і заробляючи гроші, щоби потім передати частину їх для волонтерів, то волонтерський рух швидко би захлинувся. Якщо всі підуть волонтерити, хто буде заробляти? Хто буде піклуватися про дітей? Хто буде служити у Церквах?

Ще одне – про тих, хто залишив країну і тих, хто залишився в країні. Якщо б не виїхали сім’ї з малими дітьми за кордон чи в безпечні регіони України, вони би заважали іншим робити свою справу. Якби люди плуталися під ногами, то військові чи волонтери не змогли би зробити багато. Тобто, кожен робить, але робить своє і на своєму місці.

В кого є малі діти, мають виїжджати, не наражаючи їх на небезпеку. Це зараз їхня робота – піклуватися про свої сім’ї, захищати своїх дітей, щоб потім ці діти могли служити Україні, чи то повернувшись на рідну землю, відновлюючи її, чи займаючи якесь своє відповідне місце за кордоном, допомагаючи фінансово. Ми знаємо про себе, але не знаємо і не можемо знати про всіх – де їхнє місце. Тому не будемо засуджувати. В цілому, я дуже задоволений тим, як християнська протестантська спільнота відреагувала. В різному режимі, в різний спосіб, кожен на своєму місці, але всі працюють.

Я не бачу паніки, масового дезертирства. Є поодинокі випадки, коли людина втікає не для того, щоб на новому місці служити Україні, а втікає, бо їй байдуже доля рідної країни, бо вона завжди мріяла про це, і зараз є нагода щоб виїхати і забути про Україну. Але якщо людина виїхала, а серце залишила в Україні, вона буде служити, молитися, допомагати.

Розповім про себе, я опинився рівно рік тому у Ванкувері, штат Вашингтон. Я багато думав, чому Господь покликав мене сюди. Досі не можу пояснити, але відчуваю себе на своєму місці. 24 лютого ми розпочали церквою наш молитовний марафон, щовечора, о сьомій вечора. Передали в Україну великі (навіть величезні) суми коштів, зараз збираємо подарунки для дітей на Різдво. Наша молодь їздила волонтерами в Польщу, Україну і Молдову (служити біженцям). Це те, що ми можемо сьогодні робити, мобілізуючи наші церкви за кордоном. Мобілізуючи світову спільноту, в тому числі приймаючи жінок з дітьми, чоловіки яких залишилися в Україні. Я знаю, що кожен на своєму місці може знайти можливість послужити Україні. Я задоволений тим, як протестанти служать своїй країні.

Що далі може мотивувати людей? Емоції, героїзм очевидно згасають. Чи може прозелітизм спасти церкви?

В цьому плані відбувається переосмислення нашої місії, особливо якщо розуміти місію, як перетягування людей до себе. Це дуже спрощене уявлення про місію. Але наша місія – поширювати знання про Бога, робити Ім’я Боже відомим, прославляти Бога своїм життя, в тому числі і своїм церковним життям, своєю активною позицією в суспільстві, а очікувати на результати – це вже друга чи навіть третя справа. І коли в нас сподівання на великі кількісні результати виходять на перший план, вони закривають справжню мету. Тому що справжня місія не в тому, щоб наші церкви виросли, а щоб зробити Ім’я Боже відомим настільки, що люди будуть знати Його і звертатися, долучатися до Божого народу. В тому числі є те, що я б назвав «підготовчий євангелізм», коли людям нагадують базові речі про Бога, що до Нього можна молитися, що Він чує, що є Святе Письмо, яке треба читати, що є надія і потіха в Бозі. Це є найбільш важливим зараз. Без цього людина не зможе свідомо долучитися до Церкви.

В ситуації війни чи небезпеки людям не можна розповідати чим відрізняється та чи інша конфесія, зараз це не на часі. Людям потрібно просте християнство, мінімальний базовий набір знань про Бога – це як «аптечка». Зараз Церква має надавати людям «аптечку», аптечку першої негайної допомоги. І нам, як служителям Божим, треба подумати, що там має бути, а що потрібно викинути. Тому що зараз не на часі говорити про другорядні речі. Якщо ми так будемо дивитися, тоді будемо враховувати не тільки кількість охрещених чи розмір наших громад, а будемо взагалі думати, скільки людей висловили вдячність Богові, коли їм допомогли продуктами, скільки людей підняли руки, щоб за них помолилися. І це також результат, це наближення до Бога. Бо фактично – це визнання влади Бога, це упокорення перед Ним, це зміни колективної свідомості нашого народу.

Щодо нового етапу війни. Дійсно, масового ентузіазму чи наївного героїзму зараз не так вже й багато, але думаю, це нормальні речі. Героїзм буває небезпечним, це працює більш на емоційному рівні і це більше про нас, що ми думаємо про себе: я – герой, я роблю якісь героїчні вчинки. Цього треба позбуватися. Це дуже нормально, коли приходить розчарування в собі, тому що ти відчуваєш страх і втому. Якщо колись в житті людина десь у страху тікала від небезпеки, це буде уроком на все життя, що ти не такий вже й супермен. Взагалі, віруючі – це не фани Marvel Studio, вони не сповідують віру у суперменів. Вони сповідують віру в те, що вони немічні слабкі люди, але в них є Великий Всесильний Бог. І коли ми ставимо Бога на перше місце, тоді Він – наш герой, а ми – Його слуги. Ми просто робимо те, що маємо робити. Він перемагає, Йому належить вся слава, і сила і Царство. Це про героїзм. І я думаю, країна, не тільки церкви, вже перейшла на рейки війни, на рейки надзвичайного стану. І це нормально, тому що працює не стільки мотивація, скільки розум, спокійний прагматизм, що ми маємо це продовжувати, щоб вижити і перемогти. На початку це був просто якийсь ажіотаж, а зараз спокійний прагматизм. В цьому має бути доля віри, мотивації, але я за те, щоб ми зараз більш спокійно аналізували стан речей, не давати своїм емоціям зашкалювати, заморочити нам голову. Так, емоції можуть нам сказати, що люди з наших церков, які виїхали, вони зрадники. Це нам ніяк не допоможе здобути перемогу. Якщо ми почнемо шукати винних серед себе, якщо будемо ділити своїх людей на героїв і слабаків, то це взагалі ослабить церкву. Кожен на своєму місці, і кожен – мірою віри, яку Господь дав. Є своя міра віри, є своя відповідальність, є свої сімейні обставини, є здоров’я, є компетенції, які кожному з нас вказують на своє місце.

І щодо прозелітизму. Я був би дуже радий, якби вірні Московського патріархату, які зневірилися в своїй церкві, але які отримали допомогу від протестантів, прийшли після зібрання, покаялися перед Ісусом і вперше в житті сказали своїми словами: «Боже, прости мене грішника, я не знав Тебе, хоч рахував себе православним. Я хочу жити з Тобою, тільки в Тобі моя допомога. Збережи життя моє, моїх діток, збережи нашу країну. Пробач мені, я Твій.» Тоді ця людина може піти до православної церкви України, чи до п’ятидесятників, або до адвентистів чи баптистів. Але це вже буде друге питання, головне що вона піде вже новою зміненою людиною. Тобто, її приєднання до Церкви – це не перший крок, це зовнішній прояв того, що відбулося з людиною. Головне, щоб вона відкрила для себе Бога, щоб зустріла Бога, звернулася до Нього.

Щодо статистики, я знаю що відбувається в українському союзі баптистів. Ми зустрічалися на з’їзді українського братства у Сполучених Штатах з головою братства і пастор Валерій Антонюк повідомив, що не менше 70 відсотків віруючих з прифронтових територій виїхало. Тобто, 70 відсотків людей церкви втратили, це Харківська, Донецька, Луганська, Херсонська, Запорізька, Миколаївська області. На початку війни багато виїхали з Київської області. 450 молитовних будинків опинилися на окупованих територіях, 44 будинки зруйновані. Це тільки баптистських церков. Це колосальні втрати. Якщо порахувати, ми не бачимо такого, щоб ці втрати компенсувалися кількістю навернених людей. Але люди в розсіянні, і очікувати, що вони будуть збиратися як раніше – це невірно. Разом з тим, на прикладі Ірпінської Біблійної Церкви, бачимо, що склад тих людей, які відвідують церкву, оновився фактично повністю. Коли я зайшов, то я побачив лише кілька знайомих облич. Більшість – це нові люди, це ті, хто приходить або за душеопікунською допомогою, чи за продуктами, чи приводить дітей на різні заняття. І ми бачимо в тих місцях, де більш-менш спокійно, церкви наповнюються. Навіть на Донеччині, а я постійно на зв’язку з місцевими служителями, бачу, як церкви наповнюються. Ці люди приходять не просто по допомогу, вони приходять до Бога. Не знаємо, наскільки їх вистачить, наскільки це бажання бути в Церкві не тимчасове, не пов’язане з обставинами часу. Але оптимізм є.

Мій друг нещодавно охрестив шестеро людей в Мирнограді, в принципі, це менше, ніж зазвичай, але це нові люди, які ніколи не були в Церкві. Вся громада фактично розсіялася, але ці нові люди прийшли до Бога, прийшли до Церкви. І це зараз прифронтова територія. Багато це чи ні? Це небагато настільки, щоб сказати, що в нас немає кількісних втрат. І що церкви компенсували свою кількість. Але це достатньо для того, щоб зрозуміти, що Бог продовжує там діяти. Це достатньо багато, щоб ми зрозуміли, що нам є для кого служити. Навіть якщо одна людина навертається до Господа і приймає хрещення, це вже знак того, щоб Бог працює.

Нам слід з обережним християнським оптимізмом дивитися на динаміку церковного життя під час війни. Немає зараз великих вражаючих цифр, немає великих кількісних показників, які б здивували і надихнули до екзальтації чи запаморочення. Але є добрі знаки того, що Бог продовжує діяти і показує нам, що ми маємо робити: вірно продовжувати свідчити, спасати, ділитися, допомагати, прославляти Бога, бути вірними своїй місії. Дуже спокійно, обережно, без героїзму продовжувати робити свою справу, бо це зараз працює не стільки на кількість «наших», скільки в цілому на духовну історію, культуру і свідомість нашого народу. Тобто на те, як люди думають про Бога, і про церкву. І це дасть свій врожай, можливо вже після війни. Це дасть колосальний врожай, і відбудеться не тільки оновлення церков, але й зміна масової свідомості, пробудження і духовне відродження цілого народу. Буде зміна духовної культури, не просто церковної, а нашої суспільної, нашої думки про церкву, про її роль в суспільстві, про те, навіщо нам потрібен Бог, молитва, Святе Письмо. Війна повернула Бога в центр нашого життя, наших змагань, наших надій. Сьогодні наш Бог страждає з нашим народом. І це відкриває перед церквами неабиякі можливості. Сьогодні ближній – це не тільки окремий стражденний українець чи українка. Сьогодні ближній – це цілий народ. Якщо Церква буде ближче до стражденного Бога, буде вірною своєму покликанню, вона неодмінно стане ближче до свого народу. З іншого боку, якщо Церква пройде цей важкий час разом із народом, то в своїй жертовній посвяті й любові вона стане ближчою і до Бога. Так чи так, якщо Церква буде вірною Богу і своїй місії в умовах війни, то вона стане центром суспільного життя у повоєнний час.

Запитання – Максим Балаклицький

Стефан: первый диакон и первый мученик

Стефан – один из интереснейших героев ранней Церкви. Он был первым среди диаконов и стал первым христианским мучеником. Человек немыслимых сочетаний – организатор и проповедник, чудотворец и апологет. Его история жизни – краткая, но яркая. Достойный пример для всех времен, особенно для времени нашего.

В те дни перед растущей Церковью возникли два основных вызова – внутренний и внешний. Внутренние трудности роста были связаны с вопросами организационными и финансовыми. Организация усложнялась, вместе с новыми людьми появлялись все новые нужды. Приходилось заниматься не только проповедью, но также деньгами и столами. Многие приносили деньги к ногам апостолов (Деян. 4:32-37), у которых не было времени этим заниматься. Имели место и злоупотребления, хитрости, аферы. Ложь и последующая гибель Анания и Сапфиры (Деян. 5:1-11) – лишь одна из многих подобных историй ранней Церкви.

Были и внешние трудности, связанные с враждебным отношением со стороны общества, религиозных вождей и имперской администрации. Уже после первых же публичных выступлений на апостолов посыпались прямые угрозы (Деян. 4:1-31) и начались первые аресты (Деян. 5:17-42).

На этом фоне Стефан своей жизнью и служением отвечал сразу на оба вызова, показал собой единственно верный путь служения – в Духе и мудрости, вере и силе, мужестве и верности.

«В эти дни, когда умножились ученики, произошёл у Еллинистов ропот на Евреев за то, что вдовицы их пренебрегаемы были в ежедневном раздаянии потребностей. Тогда двенадцать Апостолов, созвав множество учеников, сказали: нехорошо нам, оставив слово Божие, пещись о столах. Итак, братия, выберите из среды себя семь человек изведанных, исполненных Святого Духа и мудрости; их поставим на эту службу, а мы постоянно пребудем в молитве и служении слова. И угодно было это предложение всему собранию; и избрали Стефана, мужа, исполненного веры и Духа Святого, и Филиппа, и Прохора, и Никанора, и Тимона, и Пармена, и Николая Антиохийца, обращённого из язычников; их поставили перед Апостолами, и сии, помолившись, возложили на них руки. И слово Божие росло, и число учеников весьма умножалось в Иерусалиме; и из священников очень многие покорились вере. А Стефан, исполненный веры и силы, совершал великие чудеса и знамения в народе. Некоторые из так называемой синагоги Либертинцев, и Киринейцев, и Александрийцев, и некоторые из Киликии, и Асии вступили в спор со Стефаном; но не могли противостоять мудрости и Духу, Которым он говорил (Деян. 5:1-10).

Итак, Стефан избирается для того, чтобы заботиться о столах для вдов эллинистов. Очевидно, он сам был из числа эллинистов, то есть верил по-иудейски, но жил среди язычников. Поэтому он был способен понимать нужды этой группы людей и служить им.

Но дальше мы видим, что первый диакон не ограничивает свою деятельность заботой о материальных нуждах людей, а совершает великие чудеса и знамения в народе, то есть публично свидетельствует о Христе не только добрыми делами и словами, но и сверхъестественными проявлениями Духа Святого. К тому же, он оказывается сильным проповедником, побеждавшим заядлых спорщиков из разных синагог.

Нас удивляет это сочетание даров и служений в одном человеке. Но это еще не все. Смерть Стефана не менее удивительна, чем его жизнь. Первый диакон становится первым мучеником.

Иудеи не могли противостоять мудрости и Духу, поэтому решили убить Стефана. «И возбудили народ, и старейшин, и книжников и, напав, схватили его и повели в синедрион. И представили ложных свидетелей, которые говорили: этот человек не перестаёт говорить хульные слова на святое место сие и на закон. Ибо мы слышали, как он говорил, что Иисус Назорей разрушит место сие и переменит обычаи, которые передал нам Моисей. И все, сидящие в синедрионе, смотря на него, видели лицо его, как лицо Ангела» (6:12-15).

Но и это судилище превращается в последнее, самое сильное публичное свидетельство. Стефан последовательно опровергает все обвинения против него, показывая, что не ему, а его гонителям нужно каяться, потому что они противятся самому Богу. Стефан готов стать новой жертвой в длинном списке убитых за правду пророков. Он говорит, что три святыни — земля, закон и храм, — не являются гарантией избранности и средством спасения. Избранных выделяет не имя и не традиция отцов, но живая вера и послушание Богу. Бог всегда говорил, что хочет обитать среди людей, а не в земле, храме или букве закона. И все это время народ Израильский противился Богу. Иудеи убили Праведника так же, как и всех, предвозвестивших Его пришествие. Теперь по тем же мотивам готовятся убить и Стефана.

Поразителен контраст между обвинителями и обвиняемым. Первые беснуются и хватаются за камни. Второй – молится за убийц и обращает свой взор в небо. «Слушая сие, они рвались сердцами своими и скрежетали на него зубами. Стефан же, будучи исполнен Духа Святого, воззрев на небо, увидел славу Божию и Иисуса, стоящего одесную Бога, и сказал: вот, я вижу небеса отверстые и Сына Человеческого, стоящего одесную Бога. Но они, закричав громким голосом, затыкали уши свои, и единодушно устремились на него, и, выведя за город, стали побивать его камнями. Свидетели же положили свои одежды у ног юноши, именем Савла, и побивали камнями Стефана, который молился и говорил: Господи Иисусе! приими дух мой. И, преклонив колени, воскликнул громким голосом: Господи! не вмени им греха сего. И, сказав сие, почил» (7:54-60).

Стефан так жил, служил и умер, что в нем увидели Христа. Поэтому его убили с такой же непримиримой ненавистью. Но его смерть стала его лучшей проповедью.

Даже его последние слова перекликаются с предсмертными словами Иисуса: «Господи Иисусе! Приими дух мой» (сравни со словами Иисуса в Ев. от Луки 23:46: «Отче! в руки Твои предаю дух Мой»), «Господи! Не вмени им греха» ( см. Луки 23:34: «Иисус же говорил: Отче! прости им, ибо не знают, что делают).

Поистине, как говорил Тертуллиан, «кровь мучеников – семя Церкви». Смерть мучеников – важное свидетельство о Христе. Не случайно вполне обычное греческое слово мартирос (свидетель) в первые века христианской истории приобретает это новое значение – мученик, то есть свидетель своей жизнью и смертью. Видящие смерть праведника запоминают его и его свидетельство на всю жизнь, так что смерть говорит лучше всех дел и слов.

Примечательно, что здесь, в конце жизни Стефана, начинается путь Савла ко Христу и служению Ему. Убийцы и одобряющие убийство не смогут забыть увиденного. Слова Стефана и его мученическая кончина будут преследовать их до конца и послужат ко спасению многих. Путем страданий Церковь укрепляется и растет.

«Савл же одобрял убиение его. В те дни произошло великое гонение на церковь в Иерусалиме; и все, кроме Апостолов, рассеялись по разным местам Иудеи и Самарии. Стефана же погребли мужи благоговейные, и сделали великий плач по нём» (8:1-2).

Убийцы не смогли достигнуть своей цели – запугать свидетелей Иисуса. Смерть Стефана послужила распространению Евангелия и дальнейшему росту Церкви.

Глядя на жизнь и смерть первого диакона и мученика, возникает интересный вопрос о связи диаконии, благовестия и мученичества. Каждый христианин должен быть готов служить, защищать истину и умереть за нее. Об этом – три простых урока.

Во-первых, история Стефана показывает, что в Церкви все служения важны. Обслуживание столов не было унизительным для Стефана, он показал себя верным в этом деле. При этом он служил также и словом, и даже чудом.  Это уникальное сочетание дарований показывает, что в церкви нет второстепенных служений. Хочешь больших чудес? Начни со столов, с обслуживания голодных, с заботы о нищих.

Интересно, что столы и деньги на запачкали Стефана и не ослабили силу Духа в нем. Он показал пример того, как можно заниматься материальными вопросами и оставаться высоко духовным, как можно распределять финансы и раздавать еду, не теряя из вида главного – благовестия.

Во-вторых, каждый служитель на любом месте поставленный должен быть исполненным Духа. Только исполненный веры и силы Духа Святого может служить бедным и/или проповедовать ученым с одинаковым рвением и одинаковым успехом. Можно иметь организаторские способности и высокий интеллект, но этого не будет достаточно для служения Христу и Церкви. Нас, как и Стефана, должно выделять явное присутствие Духа, который будет наделять нас силой, мудростью, мужеством. Без Духа самые яркие способности – ничто. А в Духе даже посредственные способности расцветают и усиливаются. Мы не знаем о личности и деталях биографии Стефана почти ничего, все, что проявилось в его служении, было связано с работой Духа Святого в нем.

В-третьих, каждому служителю нужно готовиться не только к успеху, но и к трудностям; не только к служению для Христа, но и к мучениям за Христа. Если ты исполнен Духа и призван на служение, то приготовься ко всему сразу. Хочешь быть первым среди диаконов? Приготовься быть первым и среди мучеников. Мученичество – это радикальная форма свидетельства – не только делами или словами, но и всей жизнью. Страдания за Христа преображают тебя, делают похожими на Христа. Это часть нашего служения, форма нашего свидетельства о Нем.

Так что, глядя на Стефана, будь как он: исполняйся Духом, чтобы быть готовым служить на всяком месте и, если нужно, страдать за Христа, свидетельствуя своей жизнью и смертью.

Чому Бог допускає війни?

 

Слово про Слово

Бог допускає війни як крайній прояв людської свободи. Наша свобода може бути самовбивчою, може доходити до крайнощів. І війна – це якраз та межа, де людина або цілий народ, захищаючи свою свободу жити як хочеться, починає вбивати. Спочатку вона думає вбивати інших, чужих, але потім розуміє, що для цього доведеться вбивати й своїх, а врешті-решт, потрібно бути готовою вбити й себе.

Так, людина вільна аж до самогубства. Вона вільна не тільки на хороше, а й на погане. Вона вільна обирати добро чи зло, благословення чи прокляття, мир чи війну. Вона вільна оголосити війну навіть Богу – і тим самим погубити себе. Кожен, хто починає війну проти мирних людей, повинен знати, що він йде війною проти Бога, Який дав їм життя і любить їх.

Бог створив людину вільною. Зверніть увагу не тільки на слово “вільною”, а й на слово “Бог”. Ці слова допускають одне одного. Без Бога свобода стає руйнівною. Усе можна виправдати, навіть масове вбивство і найпідлішу війну. “Якщо Бога немає, все дозволено”.

Бог дозволяє людині бути вільною і пожинати плоди своєї свободи. Інакше бути не може. Інакше людина не була б людиною.

Отже, Бог допускає війни як страшний прояв людської свободи. Але при цьому не залишає нас у безнадійному стані, але нагадує про Себе, викриває неправду, стримує зло. Війна стає одкровенням про людину – на що вона здатна без Бога. Але також одкровенням про Бога – як Він страждає разом із людьми й рятує їх від наслідків їхнього ж вільного, але неправильного вибору. Зрештою, всі війни людей закінчаться перемогою Бога.

Хочу додати також про позитивний прояв нашої свободи. Коли ми бачимо, як злі люди починають війни і як невинні люди страждають, де в усьому цьому ми з нашою свободою? Бог дивиться, що ми будемо робити. Чи будемо ховати голову в пісок, чи будемо рятувати приречених на вбивство (Притч. 24:11)?

Війна – це прояв страшної, злої свободи. Але також можливість проявити добру волю для порятунку людей, які страждають. Тут добро і зло проявляють себе з максимальним контрастом. Тут кожен може вибрати себе, проявити свою свободу в добрі чи злі, з Богом чи без Нього.

 

Почему Бог допускает Войны?

 

Бог допускает войны как крайнее проявление человеческой свободы

Наша свобода может быть самоубийственной, может доходить до крайности. И война – это как раз тот предел, где человек или целый народ, защищая свою свободу жить как хочется, начинает убивать. Вначале он думает убивать других, чужих, но потом понимает, что для этого придется убивать и своих, а в конце концов, нужно быть готовым убить и себя. Да, человек свободен вплоть до самоубийства. Он свободен не только на хорошее, но и на плохое. Он свободен выбирать добро или зло, благословение или проклятие, мир или войну. Он свободен объявить войну даже Богу – и тем самым погубить себя. Каждый, кто начинает войну против мирных людей, должен знать, что он идет войной против Бога, Который дал им жизнь и любит их.

Бог сотворил человек свободным. Обратите внимание не только на слово «свободным», но и на слово «Бог». Эти слова предполагают друг друга. Без Бога свобода становится разрушительной. Все можно оправдать, даже массовое убийство и самую подлую войну. Как говорил классик, «Если Бога нет, все дозволено».

Бог позволяет человеку быть свободным и пожинать плоды своей свободы. Иначе быть не может. Иначе человек не был бы человеком.

Итак, Бог допускает войны как страшное проявление человеческой свободы. Но при этом не оставляет нас в безнадежном состоянии, но напоминает о Себе, обличает неправду, сдерживает зло. Война становится откровением о человеке – на что он способен без Бога. Но также откровением о Боге – как Он страдает вместе с людьми и спасает их от последствий их же свободного, но неправильного выбора. В конце концов, все войны людей закончатся победой Бога.

Хочу добавить также о позитивном проявлении нашей свободы. Когда мы видим, как злые люди начинают войны и как невинные люди страдают, где во всем этом мы с нашей свободой? Бог смотрит, что мы будем делать. Будем ли прятать голову в песок, или же будем спасать обреченных на убиение (Притч. 24:11)? Война – это проявление страшной, злой свободы. Но также возможность проявить добрую волю для спасения страдающих людей. Здесь добро и зло проявляют себя с максимальным контрастом. Здесь каждый может выбрать себя, проявить свою свободу в добре или зле, с Богом или без Него.

Чудо Пятидесятницы

 

Чудо. Не знаю как вам, но мне нравится это слово. Когда мы не можем добиться чего-то, получить что-то обычными человеческими способами, мы ждем чуда от Бога. Так невозможное становится реальным.

Мы ждем от Бога многого. Но если мы ожидаем в Книге Деяний найти рецепт личного благополучия, успеха, процветания, то мы заблуждаемся, мы неправильно понимаем ее цель и содержание. Бог не дает Свою силу для удовлетворения наших личных амбиций, все благословения даются с одной целью – сделать нас способными соучаствовать в Его миссии в этом мире, обогатить нас познанием Его воли и снарядить к служению. Если ты ищешь в Писании секреты личного процветания, то ты читаешь не ту книгу, здесь говорится о гораздо более высоких вещах. Здесь говорится о Церкви, Царстве, миссии Бога, и о нашем участии во всем этом. Если после этого ты снова будешь думать о том, как бы получить силу Духа Святого для своих личных интересов, то ты не просто приземлен и глуп, ты рискуешь жизнью, ты играешь с огнем, оскорбляя Духа Святого своим потребительским отношением.

О чем же это чудо? О том, как Бог продолжает действовать в мире через общину учеников, созидая из нее вселенскую, глобальную Церковь, наделяя ее силой. На страницах Книги Деяний мы встречаем много чудес, но самым большим чудом остается сама Церковь Христа, наполненная, исполненная Духом Святым.

Перед вознесением Иисус сказал ученикам два важных слова: идите и ждите. Обычно, когда мы слышим слово «идите», мы дальше уже не слушаем, а зря. Уже можно бежать? Нет, пока ждите обещанного. А вот когда примите обещанное, тогда обретете силу идти, учить, крестить.

И все это адресовано нам не по отдельности, но всем вместе как Церкви Христовой. Не будет единодушия – не будет силы. Не будет мира с церковью и внутри церкви – не будет ничего. В книге Деяний нет отдельных героев, только один – коллективный: Церковь Иисуса Христа в силе Духа Святого. Читая ее, мы учимся быть частью Церкви, чтобы иметь обещанную силу и быть свидетелями этой силы.

Для стороннего наблюдателя или читателя эта история может остаться загадкой. Что это за сила Духа Святого? Как бы ее получить и использовать для своих интересов! Многие люди того времени задавали похожие вопросы. Но помни: ты не сможешь воспользоваться дарами Духа, если не будешь частью Церкви. Сперва стань частью той общины, которой эти благословения предназначены.

Итак, книга Деяний начинается с напоминания о том, что Иисус воскрес и вознесся. Это трудно вместить. Воскрес – чудесно! Но зачем же вознесся, зачем нас оставил? Многие полюбили Иисуса, привыкли слушать и видеть Его. Но Он вознесся, и люди растерялись. Где теперь поклоняться, куда идти, кого слушать? В наши дни люди задают те же вопросы: где действует Бог, где Его найти, как Он говорит, где найти место силы?

И в Книге Деяний мы узнаем, что Бог не оставил нас. Он приходит в Духе Святом. Община учеников становится местом пребывания и действия Духа Святого. Теперь мы начинаем понимать, что апостолы были избраны стать не только спутниками Иисуса во время Его земного служения, но и продолжателями Его миссии. Община учеников призвана стать видимым проявлением Божьего присутствия на земле.

Теперь легко ответить на вопрос: где увидеть Бога? В общине Иисуса Христа, в Церкви Духа Святого.

Вот как люди увидели это тогда: «При наступлении дня Пятидесятницы все они были единодушно вместе. И внезапно сделался шум с неба, как бы от несущегося сильного ветра, и наполнил весь дом, где они находились. И явились им разделяющиеся языки, как бы огненные, и почили по одному на каждом из них. И исполнились все Духа Святого, и начали говорить на иных языках, как Дух давал им вещать» (Деян. 2:1-4).

Пятидесятница – один из трех праздников урожая (Лев. 23:16). Но в раннем иудаизме (в межзаветный период) в этот день вспоминали откровение Закона на горе Синайской. Считалось, что закон был дан на пятидесятый день после Исхода. И для Израиля это было важнейшее событие, в котором участвовали все поколения, в том числе будущие. До сих пор шутят: «Где-то я тебя видел. Точно, у горы Синай!». И вот в этот, когда вспоминали закон (и праздник урожая как часть закона), Бог изливает Свой Дух. Контраст очевиден. Закон и Дух.

Здесь во время вполне обычного праздника случается совсем необычное, точнее то, чего давно не видели, – шум, ветер, огонь наполняют место. Иудеи хорошо помнили, как Бог проявлял Себя, Свое присутствие в древние дни. Но это было слишком давно. Теперь же Дух действовал еще в большей силе и славе.

Ранее мы читали, что Иисус являлся ученикам со многими верными доказательствами. Теперь же Бог открылся через Духа Святого – со многими верными доказательствами: в огне, ветре, языках.

Это все разные манифестации Божьего присутствия. И мы должны помнить, что все эти манифестации важны не сами по себе. Они служат удостоверением того, что люди, на которых явлены эти знаки, избраны Богом как Его община, Его народ, Его храм.

Святой Дух являл Себя и раньше, ученики знали Его действие. Но теперь Святой Дух сходит на учеников особым образом – как на место, на среду Своего пребывания. Одно дело являть себя, другое дело – обитать, пребывать в одном месте постоянно. Теперь не храм, но «дом, где они находились», то есть община учеников становится местом пребывания Божьего.

Теперь Бог явил Свое присутствие не в скинии и не в храме, но на учениках Иисуса, показав, что они избраны, соединены вместе и наделены силой свыше. Показательно то, как сошествие Духа преображает апостолов. Раньше они ждали, сидели, лежали, молились. Теперь они встают и начинают движение, которое охватит весь мир.

Итак, событие Пятидесятницы – ключевой момент в истории Евангелия, в истории деяний Бога через Его апостолов. В этом событии есть детали, которые останутся в истории. А есть уроки, которые нужны нам и сегодня.

Что останется в прошлом? То, что можно отнести к способам выражения Евангельской вести или узнаваемым формам Божьего присутствия в культуре того времени. Редко кто из современных христиан ожидает, что в наших собраниях поднимется ветер, сойдет огонь, затрясется земля. Хотя некоторые верующие все еще ревнуют об иных языках.

Чтобы понять, все ли мы должны повторять из жизни первой Церкви, нам нужно ответить на три вопроса:

Есть ли ясное повеление относительно этого?

Повторялось ли подобное в первой Церкви или же было редким явлением даже тогда?

Подтверждается ли это остальными книгами Нового завета?

Если мы просеем многие явления через сито этих вопросов, то увидим, что было и есть общей практикой для всех христиан, а что нет. Например, крещение – да, иные языки – нет.

Главное не формы, в которых проявляется силы Духа Святого, главное – Его присутствие в нас, в Церкви.

Итак, мы видим эти чудесные проявления. Но какой мы видим саму Церковь в день Пятидесятницы?

Во-первых, мы видим, что община учеников Иисуса становится новым храмом, Церковью, средой Божьего присутствия. Очевидное проявление Божьей силы и славы должно было показать всем иудеям и гостям, что теперь вместо храма местом Божьего пребывания стала община учеников Иисуса Христа, то есть церковь, наполненная и ведомая Духом Святым

Во-вторых, мы видим Церковь – не национальной, но глобальной. Интересен состав слушателей – они представляли самые разные народы и регионы древнего мира. Все апостолы говорили одно, хотя на разных языках. Не разное на одном языке! А одно на разных, одно Евангелие выражалось по-разному. Уже в дне Пятидесятницы мы видим, как приоткрывается Божий замысел о спасении всех народов, так что апостол язычников Павел ничего нового не придумал, лишь исполнил задуманное Богом – не только для Израиля, но для всей земли.

Удивительным образом, событие Пятидесятницы напоминает нам строительство Вавилонской башни – там Бог смешал языки, и люди не смогли дальше строить.

А здесь иные языки вовсе не помеха. Без Бога различия порождают войну. С Богом различия обретают гармонию и становятся украшением и богатством. Давайте спросим себя и свою церковь: хотим ли мы одного языка для себя или же хотим, чтобы Дух действовал так, чтобы люди разных народов могли понимать Евангелие и прославлять Бога на своем родном языке в одной единой Церкви?

В-третьих, мы видим, что сошествие Святого Духа наделило учеников Божественной силой и преобразило их полностью.  Вот лишь первые результаты: сильная проповедь Петра, крещение трех тысяч, умножение общины, единодушие, простота и веселие, щедрость. Здесь хочу отметить два интересных момента. Мы привыкли думать, что покаяние тысяч – результат проповеди Петра, но ведь и сама проповедь – результат действия Святого Духа. Без Пятидесятницы не было бы силы проповедовать так. И еще: сила Духа проявилась не только в успешной проповеди сразу на нескольких языках и массовых покаяниях, и в невиданной щедрости людей, которые отдавали все на служение Богу и Церкви.

Что в этой истории можно считать самым интересным? Самое интересное – не огонь, не ветер, не землетрясение, не иные языки. Самое интересное – очевидное присутствие Бога в общине учеников Иисуса, явление Божьей силы и славы на тех, кого Иисус избрал быть апостолами, началом и начальниками Церкви.

Что нам из этого остается? Нет огня, ветра, языков. Или же есть, но не так часто, и не с нами. Но есть Дух Святой, Который с того самого дня сопровождает Церковь, наделяет силой выполнять свою миссию в мире.

Самое большое чудо Пятидесятницы – Церковь, наполненная и водимая Духом Святым. Чудо в том, что после явления Иисуса Христа Бог открывает Себя еще более удивительным образом, посредством Духа Святого Он воплощается не в одном человеке, но в целой общине, в Церкви. Если мы хотим узнать, где сегодня Бог, как Он действует, мы должны вспомнить о Церкви

Я хочу обратиться к людям церковным и нецерковным (или околоцерковным).

Церковные люди могут верить в Иисуса и спасение грехов, но не знать силы Духа Святого в своей жизни. Видя, как Бог действовал в первой Церкви, мы вправе ожидать не меньших чудес, хотя не обязательно таких же. Бог действует через нас. Точнее, Он готов действовать через нас, если мы принадлежим Его Церкви. Понимаешь ли ты, что мы вместе как Церковь Христа становимся основным местом пребывания Духа Святого? Понимаешь и принимаешь ли ты привилегию и ответственность, связанные с этим?

Нецерковные или околоцерковные люди должны спросить: что же нам делать, если все это так, если Бог посетил нас в Иисусе и касается нас сегодня Духом Святым? Ответ один: спешите в Церковь, потому что там действует Бог. Покайтесь, креститесь и примите дар Духа.

В день Пятидесятницы Бог ясно показал, где и с кем Он. А где ты? Церковь – Его новый храм. Ты внутри или нет? Что ты ответишь на призыв Духа Святого?