Примирення – не тільки природня вимога
нашого людського єства, але й фундаментальний богословсько-місіологічний
концепт, не лише екзистенційний порив, але й цілісна місія Церкви. У своїх
роздумах я хочу пов’язати ці різні аспекти та виміри, показати, як богослов’я
та місія можуть втілюватися в соціальній позиції та практиці окремих християн і
Церкви в цілому, як християнське миротворче покликання може виражатися у наших
переживаннях і діях зсередини трагічних ситуацій, які неможливо вирішити.
Звіряючи свої міркування з фундаментальними богословськими принципами Нового
завіту, я також звертаюся до сучасного і близького по духу співрозмовника –
хорватського протестантського богослова Мирослава Вольфа[1],
намагаючись зіставити безумовні біблійні вимоги й можливості, доступні для нас
тут і зараз, осмислити примирення як, здавалося б, неможливу можливість,
перекласти біблійне богослов’я місії доступною для нас мовою почуттів, рішень і
вчинків.
нашого людського єства, але й фундаментальний богословсько-місіологічний
концепт, не лише екзистенційний порив, але й цілісна місія Церкви. У своїх
роздумах я хочу пов’язати ці різні аспекти та виміри, показати, як богослов’я
та місія можуть втілюватися в соціальній позиції та практиці окремих християн і
Церкви в цілому, як християнське миротворче покликання може виражатися у наших
переживаннях і діях зсередини трагічних ситуацій, які неможливо вирішити.
Звіряючи свої міркування з фундаментальними богословськими принципами Нового
завіту, я також звертаюся до сучасного і близького по духу співрозмовника –
хорватського протестантського богослова Мирослава Вольфа[1],
намагаючись зіставити безумовні біблійні вимоги й можливості, доступні для нас
тут і зараз, осмислити примирення як, здавалося б, неможливу можливість,
перекласти біблійне богослов’я місії доступною для нас мовою почуттів, рішень і
вчинків.
Примирення як Missio Dei та місія
Церкви у світі
Церкви у світі
Місія Церкви багатовимірна і цілісна,
вона виражає різноманітність і повноту спасительних діянь Бога у світі,
співучасницею яких покликана бути Церква. Примирення – тільки одне з вагомих
слів, якими можна іменувати й описати місію Церкви. Водночас це особливе слово,
саме воно у згорнутому вигляді містить всю драму стосунків Бога з людиною і
людини з іншими людьми. Первинну доісторичну гармонію було порушено гріховним
свавіллям людини, а сама історія розгортається під знаком поділів та війни і
виходом із цієї історії може бути тільки примирення. До того ж примирення не
може відбуватися зсередини історії, воно приходить як жертва і дар згори. Ця
богословська схема задає темі примирення, місії Церкви і християнській
відповідальності істинний метаісторичний масштаб
вона виражає різноманітність і повноту спасительних діянь Бога у світі,
співучасницею яких покликана бути Церква. Примирення – тільки одне з вагомих
слів, якими можна іменувати й описати місію Церкви. Водночас це особливе слово,
саме воно у згорнутому вигляді містить всю драму стосунків Бога з людиною і
людини з іншими людьми. Первинну доісторичну гармонію було порушено гріховним
свавіллям людини, а сама історія розгортається під знаком поділів та війни і
виходом із цієї історії може бути тільки примирення. До того ж примирення не
може відбуватися зсередини історії, воно приходить як жертва і дар згори. Ця
богословська схема задає темі примирення, місії Церкви і християнській
відповідальності істинний метаісторичний масштаб
Примирення – ключова інтерпретація
спасительної праці Бога у світі. Апостол Павло вказує на Христа як на
примирителя, йдучи за Яким, Церква проголошує примирення й оновлення: «Тому,
коли хтось у Христі, той – нове створіння. Старе минуло, настало нове. Усе ж
від Бога, який примирив нас із собою через Христа і дав нам службу примирення.
Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши
в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював
через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом! Того, хто не
знав гріха, він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в ньому»
(ІІ Кор. 5:17-21, тут і далі переклад Івана Хоменка).
спасительної праці Бога у світі. Апостол Павло вказує на Христа як на
примирителя, йдучи за Яким, Церква проголошує примирення й оновлення: «Тому,
коли хтось у Христі, той – нове створіння. Старе минуло, настало нове. Усе ж
від Бога, який примирив нас із собою через Христа і дав нам службу примирення.
Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши
в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював
через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом! Того, хто не
знав гріха, він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в ньому»
(ІІ Кор. 5:17-21, тут і далі переклад Івана Хоменка).
Цей уривок перенасичений темами і
смислами, але всі вони пов’язані та взаємно доповнюються – нове творіння,
примирення як результат Божої роботи, примирення як Слово Боже Церкви,
примирення як слово Церкви світові, примирення як усе ще дієва пропозиція Бога
людям, посланництво Церкви у світі, Христос як жертва за гріх, перетворення
грішників на праведників.
смислами, але всі вони пов’язані та взаємно доповнюються – нове творіння,
примирення як результат Божої роботи, примирення як Слово Боже Церкви,
примирення як слово Церкви світові, примирення як усе ще дієва пропозиція Бога
людям, посланництво Церкви у світі, Христос як жертва за гріх, перетворення
грішників на праведників.
Досить умовно тут можна виокремити три
основні смислові виміри: вчинене Богом
(«нове створіння», «старе минуло», «настало нове», «Бог у Христі примирив собі
світ», «примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів», «він за нас
зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю»), доручене Церкві («дав нам службу примирення», «ми ж посли замість
Христа», «Бог напоумлював через нас», «благаємо замість Христа»), пропозиція світові («примиріться з
Богом»).
основні смислові виміри: вчинене Богом
(«нове створіння», «старе минуло», «настало нове», «Бог у Христі примирив собі
світ», «примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів», «він за нас
зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю»), доручене Церкві («дав нам службу примирення», «ми ж посли замість
Христа», «Бог напоумлював через нас», «благаємо замість Христа»), пропозиція світові («примиріться з
Богом»).
Апостол говорить про примирення у зв’язку
з приходом нової епохи, що ознаменована радикальними онтологічними,
антропологічними і космічними змінами. У старому, «древньому» світі примирення
було неможливим. Після Христа світ став іншим, а примирення – можливим.
з приходом нової епохи, що ознаменована радикальними онтологічними,
антропологічними і космічними змінами. У старому, «древньому» світі примирення
було неможливим. Після Христа світ став іншим, а примирення – можливим.
Бог у Христі вчинив неможливе можливим.
Далі вступає у дію пропозиція Бога виконати цю можливість. Проголошення і
втілення цієї можливості – місія Церкви у світі.
Далі вступає у дію пропозиція Бога виконати цю можливість. Проголошення і
втілення цієї можливості – місія Церкви у світі.
У своїй миротворчій місії Церква
відтворює модель примирення, об’явлену в житті, служінні та смерті Христа.
Примирення з Богом – початок і шлях примирення людей між собою. Звершується
воно через жертву. Бог у Христі віддає Себе на смерть, смертю долає смерть,
усуває вину своїм невинним стражданням. Божа, як потенційна наша людська
ініціатива у примиренні, – карається, тому, розпочинаючи розмову про
примирення, потрібно готуватися до жертви, тобто піти на принципову асиметрію,
ризиковану відкритість, добровільну вразливість, споконвічну невигідність,
безумовне відречення від себе і настільки ж безумовне прийняття іншого.
відтворює модель примирення, об’явлену в житті, служінні та смерті Христа.
Примирення з Богом – початок і шлях примирення людей між собою. Звершується
воно через жертву. Бог у Христі віддає Себе на смерть, смертю долає смерть,
усуває вину своїм невинним стражданням. Божа, як потенційна наша людська
ініціатива у примиренні, – карається, тому, розпочинаючи розмову про
примирення, потрібно готуватися до жертви, тобто піти на принципову асиметрію,
ризиковану відкритість, добровільну вразливість, споконвічну невигідність,
безумовне відречення від себе і настільки ж безумовне прийняття іншого.
Те, що здійснив Христос, стає для
християн прикладом[2],
який необхідно наслідувати і який, одночасно, недоступний у своїй висоті та
винятковості для відтворення, точного виконання, повної реалізації. Тут є місце
для святої невпевненості та відчайдушних спроб, і це подвійне відчуття добре
передають тексти Вольфа: «Можливо, мудрість хреста, яку я тут захищаю, також
належить до культури терпіння, адже вона відмовляється від утопічних надій? Але
коли помирає надія, що спочиває на контролі та розумі та сліпа до нестерпного і
невиліковного, тоді в самому вирі нестерпного і невиліковного народжується нова
надія, закорінена у самовідданій любові. Ця надія і є обітницею хреста, що
збулася і вічно збувається у воскресінні Розіп’ятого[3]».
християн прикладом[2],
який необхідно наслідувати і який, одночасно, недоступний у своїй висоті та
винятковості для відтворення, точного виконання, повної реалізації. Тут є місце
для святої невпевненості та відчайдушних спроб, і це подвійне відчуття добре
передають тексти Вольфа: «Можливо, мудрість хреста, яку я тут захищаю, також
належить до культури терпіння, адже вона відмовляється від утопічних надій? Але
коли помирає надія, що спочиває на контролі та розумі та сліпа до нестерпного і
невиліковного, тоді в самому вирі нестерпного і невиліковного народжується нова
надія, закорінена у самовідданій любові. Ця надія і є обітницею хреста, що
збулася і вічно збувається у воскресінні Розіп’ятого[3]».
Місія примирення – це місія Бога у
світі, і Церква лише долучається до неї, продовжує її. І в цьому сенсі
примирення залишається предметом і метою Missio Dei. Ми не бачимо всієї картини
і не відповідаємо за неї, ми бачимо лише частину відповідальності й можемо
взяти її на себе, а для початку – задати собі найпростіші запитання: як Бог
бачить світ, як ми можемо побачити світ очима Бога, чи погоджується він із
нашими поділами і протиставленнями, що Він зробив би для примирення нинішніх
ворогів, що ми можемо зараз зробити разом із Ним, що ми можемо зробити разом як
Церква.
світі, і Церква лише долучається до неї, продовжує її. І в цьому сенсі
примирення залишається предметом і метою Missio Dei. Ми не бачимо всієї картини
і не відповідаємо за неї, ми бачимо лише частину відповідальності й можемо
взяти її на себе, а для початку – задати собі найпростіші запитання: як Бог
бачить світ, як ми можемо побачити світ очима Бога, чи погоджується він із
нашими поділами і протиставленнями, що Він зробив би для примирення нинішніх
ворогів, що ми можемо зараз зробити разом із Ним, що ми можемо зробити разом як
Церква.
Якщо ми розуміємо місію Церкви і свою
персональну відповідальність у контексті примирювальної Missio Dei, якщо
вписуємо себе в цю велику картину, то перед нами відкривається перспектива, яка
з погляду цього світу не дуже надихає, — ми не можемо й не повинні підкорювати
світ (навіть «для Христа»), ми можемо і повинні просити, благати людей
«примиритися з Богом».
персональну відповідальність у контексті примирювальної Missio Dei, якщо
вписуємо себе в цю велику картину, то перед нами відкривається перспектива, яка
з погляду цього світу не дуже надихає, — ми не можемо й не повинні підкорювати
світ (навіть «для Христа»), ми можемо і повинні просити, благати людей
«примиритися з Богом».
Світ уже завойований (не нами), і тепер
потребує примирення. Насильство не характеризує природу Божої перемоги у світі
й характер справжнього християнського впливу. За словами Дітріха Бонхеффера,
«світ подоланий не руйнуванням, а примиренням. Не ідеали та програми, не
сумління, борг, відповідальність, чеснота, а лише досконала Божа любов здатна
зустріти дійсність та перемогти її[4]».
І ця любов діє зсередини світу, не пригнічуючи й не принижуючи, але
преображаючи його.
потребує примирення. Насильство не характеризує природу Божої перемоги у світі
й характер справжнього християнського впливу. За словами Дітріха Бонхеффера,
«світ подоланий не руйнуванням, а примиренням. Не ідеали та програми, не
сумління, борг, відповідальність, чеснота, а лише досконала Божа любов здатна
зустріти дійсність та перемогти її[4]».
І ця любов діє зсередини світу, не пригнічуючи й не принижуючи, але
преображаючи його.
Якщо ми покликані не підкорювати, а
примирювати, то нам більше не потрібні хрестові походи[5]
(мілітаристичні чи євангелізаційні, політичні чи «духовні»), «святі війни» за
святу Русь, чистоту віри, «традиційні цінності». Відмінність місіологічних
підходів помітна тут уже на рівні риторики.
примирювати, то нам більше не потрібні хрестові походи[5]
(мілітаристичні чи євангелізаційні, політичні чи «духовні»), «святі війни» за
святу Русь, чистоту віри, «традиційні цінності». Відмінність місіологічних
підходів помітна тут уже на рівні риторики.
У рядового християнина є набагато
прозаїчніша і цілком доступна відповідальність – показати особистий приклад
покаяння, прощення, примирення, зцілення. У Церкви – схоже завдання: замість
наступальної християнізації світу виявити своє внутрішнє світло
(Мт. 5:16), бути спільнотою примирення і любові (Йо. 13:35), стати
альтернативною моделлю соціальних відносин.
прозаїчніша і цілком доступна відповідальність – показати особистий приклад
покаяння, прощення, примирення, зцілення. У Церкви – схоже завдання: замість
наступальної християнізації світу виявити своє внутрішнє світло
(Мт. 5:16), бути спільнотою примирення і любові (Йо. 13:35), стати
альтернативною моделлю соціальних відносин.
Пов’язуючи біблійно-богословський і
соціально злободенний вимір теми, Мирослав Вольф ставить питання про перехід
між ними: «Що означає для Церкви втілювати й нести ближнім любов Христову, «бо
царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі»
(Рим. 14:17)? Як вона повинна виконати своє істинне покликання служити Богові
та благовістити ближнім? Яка природа стосунків між Церквою і суспільством, у
якому вона живе? Який зв’язок між участю в житті Церкви – повним ототожненням
себе з нею – і можливістю повною мірою вести християнський спосіб життя? Як
прихід у грішний світ триєдиного Бога повинен визначити наш спосіб життя у
світі, сповненому брехні, несправедливості та насильства?[6]»
соціально злободенний вимір теми, Мирослав Вольф ставить питання про перехід
між ними: «Що означає для Церкви втілювати й нести ближнім любов Христову, «бо
царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі»
(Рим. 14:17)? Як вона повинна виконати своє істинне покликання служити Богові
та благовістити ближнім? Яка природа стосунків між Церквою і суспільством, у
якому вона живе? Який зв’язок між участю в житті Церкви – повним ототожненням
себе з нею – і можливістю повною мірою вести християнський спосіб життя? Як
прихід у грішний світ триєдиного Бога повинен визначити наш спосіб життя у
світі, сповненому брехні, несправедливості та насильства?[6]»
Примирення як оновлення: «тепер усе нове»
Примирення можливе тільки в новому
світі, у світі зміненому. Звідси питання: яким чином уможливити ці зміни, які будуть
здатні здійснити можливість примирення.
світі, у світі зміненому. Звідси питання: яким чином уможливити ці зміни, які будуть
здатні здійснити можливість примирення.
Апостольські слова про прихід «нового»
суперечать ілюзорній реальності древнього світу, в якому царювала ворожнеча і
смерть. Набагато реальнішим є те, що вступає у свої права і незабаром
здійсниться у всій повноті, ніж те, що вже агонізує, примарне і позбавлене
місця у новому світі, що відкривається. Останні сторінки Одкровення переносять нас
у цю реальність, що з’являється: «І сказав той, хто сидить на престолі: «От,
нове творю все» (Одкр. 21:5).
суперечать ілюзорній реальності древнього світу, в якому царювала ворожнеча і
смерть. Набагато реальнішим є те, що вступає у свої права і незабаром
здійсниться у всій повноті, ніж те, що вже агонізує, примарне і позбавлене
місця у новому світі, що відкривається. Останні сторінки Одкровення переносять нас
у цю реальність, що з’являється: «І сказав той, хто сидить на престолі: «От,
нове творю все» (Одкр. 21:5).
Як виникає це нове? Воно схоже до
закваски, що все тісто заквашує (Мт. 13:33), чи до насінини, що проростає з
землі (Мк. 4:26-29). І має подобу Сина Людського, Який став одним із нас, але
відкупив і преобразив нашу природу. «У той час, коли ми намагаємося перерости
наше людське буття, вийти за межі людського, Бог стає людиною, і ми повинні
знати, що Бог хоче, щоб ми також були людьми, дійсно людьми. У той час, коли ми
вирізняємо благочестивих і безбожних, добрих і злих, благородних і ницих, Бог
без розбору любить дійсну людину. Для Нього нестерпними є наші прагнення
розподіляти світ і людей за власними мірками і нашу готовність взяти на себе
роль суддів. Він зводить до абсурду наші принципи і прагнення, коли Сам стає
дійсною людиною і другом грішників[7]»,
— такі роздуми Бонхеффера не тільки добре передають ставлення Бога до людей,
Його спосіб примирення зі світом і преображення світу, але також визначають
спосіб нашого саморозуміння і дії.
закваски, що все тісто заквашує (Мт. 13:33), чи до насінини, що проростає з
землі (Мк. 4:26-29). І має подобу Сина Людського, Який став одним із нас, але
відкупив і преобразив нашу природу. «У той час, коли ми намагаємося перерости
наше людське буття, вийти за межі людського, Бог стає людиною, і ми повинні
знати, що Бог хоче, щоб ми також були людьми, дійсно людьми. У той час, коли ми
вирізняємо благочестивих і безбожних, добрих і злих, благородних і ницих, Бог
без розбору любить дійсну людину. Для Нього нестерпними є наші прагнення
розподіляти світ і людей за власними мірками і нашу готовність взяти на себе
роль суддів. Він зводить до абсурду наші принципи і прагнення, коли Сам стає
дійсною людиною і другом грішників[7]»,
— такі роздуми Бонхеффера не тільки добре передають ставлення Бога до людей,
Його спосіб примирення зі світом і преображення світу, але також визначають
спосіб нашого саморозуміння і дії.
Ми не зможемо дійти до бажаного
примирення – шлях виявиться нескінченно довгим, — якщо будемо намагатися
досліджувати деталі конфлікту і розглядати різноманітні версії. Примирення – не
в завершенні розгляду, не в кінці тієї ж дороги. Примирення – у виході з
«древнього» конфліктного способу життя. Примирення – на початку нового шляху,
зовсім нового життя. До нього не потрапляють через перемоги і зусилля, воно
дароване тим, хто смиренно погоджується стати іншим, хто творить покаяння й
осягає нову природу.
примирення – шлях виявиться нескінченно довгим, — якщо будемо намагатися
досліджувати деталі конфлікту і розглядати різноманітні версії. Примирення – не
в завершенні розгляду, не в кінці тієї ж дороги. Примирення – у виході з
«древнього» конфліктного способу життя. Примирення – на початку нового шляху,
зовсім нового життя. До нього не потрапляють через перемоги і зусилля, воно
дароване тим, хто смиренно погоджується стати іншим, хто творить покаяння й
осягає нову природу.
Зцілення стосунків можливе через вихід
на новий рівень буття; нового рівня аргументації чи нового рівня сили завжди
буде недостатньо. Іншими словами, перш ніж примиритися, нам треба змінитися
самим.
на новий рівень буття; нового рівня аргументації чи нового рівня сили завжди
буде недостатньо. Іншими словами, перш ніж примиритися, нам треба змінитися
самим.
У цьому сенсі примирення можна
зрозуміти як оновлення завіту й утвердження вірності всупереч невірності.
Густаво Гутьєррес, якого часто цитує Вольф, нагадує, що «в контексті завіту
гріх – це завжди невірність. У цій ситуації вірність іншому полягає не в тому,
щоб вилізти на п’єдестал і задовольнятися тим, щоб проголошувати невірність
іншого. Ні, вірність полягає насамперед у здатності запропонувати шлях, ідучи
по якому, інша людина може розпочати життя спочатку чи, краще сказати, дві
людини можуть оновити своє життя. Іншими словами, вірність – це дати можливість
нового завіту й обіцянки такого завіту. У повсякденному житті ми сказали б про
«другий шанс». Вірний партнер пробачає, тобто дає іншому можливість відновитися
й почати знову, тому що партнер, який пробачає, вірить в іншого[8]».
зрозуміти як оновлення завіту й утвердження вірності всупереч невірності.
Густаво Гутьєррес, якого часто цитує Вольф, нагадує, що «в контексті завіту
гріх – це завжди невірність. У цій ситуації вірність іншому полягає не в тому,
щоб вилізти на п’єдестал і задовольнятися тим, щоб проголошувати невірність
іншого. Ні, вірність полягає насамперед у здатності запропонувати шлях, ідучи
по якому, інша людина може розпочати життя спочатку чи, краще сказати, дві
людини можуть оновити своє життя. Іншими словами, вірність – це дати можливість
нового завіту й обіцянки такого завіту. У повсякденному житті ми сказали б про
«другий шанс». Вірний партнер пробачає, тобто дає іншому можливість відновитися
й почати знову, тому що партнер, який пробачає, вірить в іншого[8]».
Завіт Бога з людьми передбачає
можливість оновлення. На чергове порушення завіту Бог відповідав не розривом, а
пропозицією оновлення, оскільки Його тривожила участь грішника, а не міра вини.
«Центральне місце у покаянні посідає преображення людини, а не правильний
розподіл вини[9]»,
— ці слова Мирослава Вольфа можуть послужити добрим переходом до третьої
частини моїх роздумів, які будуть присвячені Іншому.
можливість оновлення. На чергове порушення завіту Бог відповідав не розривом, а
пропозицією оновлення, оскільки Його тривожила участь грішника, а не міра вини.
«Центральне місце у покаянні посідає преображення людини, а не правильний
розподіл вини[9]»,
— ці слова Мирослава Вольфа можуть послужити добрим переходом до третьої
частини моїх роздумів, які будуть присвячені Іншому.
Якщо я пережив оновлення і живу новим
життям – у зміненій реальності, в оновленому світі; якщо я погоджуюся з
апостольськими словами, що «старе минуло і тепер усе нове»; якщо я поклоняюся
Тому, Хто сидить на престолі, Хто творить усе нове, то я не можу виключити
можливість того, що інший (чи зовсім чужий, сторонній, ворожий)
також може змінитися. Заперечення чи прийняття такої можливості рано чи пізно
стане виключенням або прийняттям іншої людини. Виключення і прийняття – ключові
концепти для Мирослава Вольфа. А основною метафорою для опису прийняття є
обійми.
життям – у зміненій реальності, в оновленому світі; якщо я погоджуюся з
апостольськими словами, що «старе минуло і тепер усе нове»; якщо я поклоняюся
Тому, Хто сидить на престолі, Хто творить усе нове, то я не можу виключити
можливість того, що інший (чи зовсім чужий, сторонній, ворожий)
також може змінитися. Заперечення чи прийняття такої можливості рано чи пізно
стане виключенням або прийняттям іншої людини. Виключення і прийняття – ключові
концепти для Мирослава Вольфа. А основною метафорою для опису прийняття є
обійми.
Обійми як привідкрита можливість
Обійми – ще не прийняття. Вони відкриті
або привідкриті. Вони чекають, запрошують. Вони створюють можливість, тримають
її відкритою. «Я відкриваю обійми, роблю крок назустріч Іншому, ворогу, й не
знаю, можливо, він неправильно зрозуміє мене, буде зневажати чи навіть
вдаватиметься до насильства або ж, навпаки, гідно оцінить мої дії, і я зможу
очікувати підтримки та взаємності. Я зможу стати спасителем або жертвою –
можливо, навіть одночасно. Обійми – втілення благодаті, а благодать – це завжди
ризик[10]»,
— так описує феноменологію обіймів мій хорватський співрозмовник.
або привідкриті. Вони чекають, запрошують. Вони створюють можливість, тримають
її відкритою. «Я відкриваю обійми, роблю крок назустріч Іншому, ворогу, й не
знаю, можливо, він неправильно зрозуміє мене, буде зневажати чи навіть
вдаватиметься до насильства або ж, навпаки, гідно оцінить мої дії, і я зможу
очікувати підтримки та взаємності. Я зможу стати спасителем або жертвою –
можливо, навіть одночасно. Обійми – втілення благодаті, а благодать – це завжди
ризик[10]»,
— так описує феноменологію обіймів мій хорватський співрозмовник.
Для ілюстрації Вольф згадує
євангельську історію про блудного сина, в якій батько вірно чекав, кожного дня
виходив назустріч, завжди був готовий прийняти. Його обійми були відкриті, і що
б не робив син, як би далеко він не зайшов, йому було куди й до кого
повернутися.
євангельську історію про блудного сина, в якій батько вірно чекав, кожного дня
виходив назустріч, завжди був готовий прийняти. Його обійми були відкриті, і що
б не робив син, як би далеко він не зайшов, йому було куди й до кого
повернутися.
Це дуже важлива істина, яку важко
знайти де-небудь, окрім Євангелія: ми повинні створювати можливість повернення,
примирення, відбудови стосунків. Якщо наш ворог вирішить розкаятися, ми повинні
бути готові занурити його у свої відкриті обійми.
знайти де-небудь, окрім Євангелія: ми повинні створювати можливість повернення,
примирення, відбудови стосунків. Якщо наш ворог вирішить розкаятися, ми повинні
бути готові занурити його у свої відкриті обійми.
Самі по собі обійми – цілковито
незаслужена можливість, благодать, дар. Особливо для того, хто винен і потребує
прощення. «Що значить пробачити комусь?, – запитує шанований Вольфом Джон
Капуто, – Це означає щось далеке від економіки. Ми відчуваємо незмірний
надлишок прощення, коли пробачаємо саме тим, хто… не просить пробачення, не
кається і не збирається змінюватися. Ми так само точно і часто говоримо про
непрощенне – скажімо, про Голокост, американське рабство чи апартеїд, про
геноциди минулого століття. Але чи не стануть такі непрощенні речі предметом,
який саме підходить для справжнього прощення?[11]»
незаслужена можливість, благодать, дар. Особливо для того, хто винен і потребує
прощення. «Що значить пробачити комусь?, – запитує шанований Вольфом Джон
Капуто, – Це означає щось далеке від економіки. Ми відчуваємо незмірний
надлишок прощення, коли пробачаємо саме тим, хто… не просить пробачення, не
кається і не збирається змінюватися. Ми так само точно і часто говоримо про
непрощенне – скажімо, про Голокост, американське рабство чи апартеїд, про
геноциди минулого століття. Але чи не стануть такі непрощенні речі предметом,
який саме підходить для справжнього прощення?[11]»
Тут Мирослав Вольф, який описує у своїх
книгах особистий досвід балканських воєн, виходить за рамки філософського
дискурсу і звертається до євангельських образів – люблячий вірний батько чекає
свого блудного сина, його обійми відкриті незважаючи на біль і втому. Обійми
йдуть попереду слів.
книгах особистий досвід балканських воєн, виходить за рамки філософського
дискурсу і звертається до євангельських образів – люблячий вірний батько чекає
свого блудного сина, його обійми відкриті незважаючи на біль і втому. Обійми
йдуть попереду слів.
Такий метафоричний підхід відрізняється
від звичного сьогодні «постметафізичного», в якому примирення стає можливим
тільки як згода, рефлексивна за природою, чи комунікативна дія. «Дискурсивна
етика» не знає обіймів, вона наївно «очікує взаєморозуміння через здатність
узагальнювати інтереси в результаті інтерсуб’єктивно організованого відкритого
дискурсу[12]».
від звичного сьогодні «постметафізичного», в якому примирення стає можливим
тільки як згода, рефлексивна за природою, чи комунікативна дія. «Дискурсивна
етика» не знає обіймів, вона наївно «очікує взаєморозуміння через здатність
узагальнювати інтереси в результаті інтерсуб’єктивно організованого відкритого
дискурсу[12]».
Але коли в одних закінчуються
аргументи, а інші не готові навіть слухати; коли «здатність узагальнювати
інтереси» послаблюється чи зникає[13];
коли замість «інтерсуб’єктивно організованого відкритого дискурсу» – війна,
залишаються тільки обійми люблячих і віруючих, тих, хто вміє прощати і хто
готовий прийняти, тому що «вміння прощати – це частина віри. Оновлення нового
завіту відкриває вірність Бога, тому що в основі нового завіту лежить прощення
помилок і забуття гріхів. Пробачаючи, Бог постійно збільшує нашу свободу і
довіряє нашому вмінню оновлюватися. В очах Бога дії людей не визначені заздалегідь;
ця впевненість змушує Бога висловитися проти глибоко закоріненої в єврейському
народі ідеї про покарання дітей за гріхи батьків» (Єзек. 18:1-3)[14].
аргументи, а інші не готові навіть слухати; коли «здатність узагальнювати
інтереси» послаблюється чи зникає[13];
коли замість «інтерсуб’єктивно організованого відкритого дискурсу» – війна,
залишаються тільки обійми люблячих і віруючих, тих, хто вміє прощати і хто
готовий прийняти, тому що «вміння прощати – це частина віри. Оновлення нового
завіту відкриває вірність Бога, тому що в основі нового завіту лежить прощення
помилок і забуття гріхів. Пробачаючи, Бог постійно збільшує нашу свободу і
довіряє нашому вмінню оновлюватися. В очах Бога дії людей не визначені заздалегідь;
ця впевненість змушує Бога висловитися проти глибоко закоріненої в єврейському
народі ідеї про покарання дітей за гріхи батьків» (Єзек. 18:1-3)[14].
Місія примирення у світлі П’ятидесятниці й останнього Бенкету
Через дві тисячі років своєї історії
християнство знову опиняється у первісній для себе ситуації – люди роз’єднані
між собою і всі разом вороже налаштовані до християнства. Подією, що утвердила
апостолів у їхній місії та силі цю місію виконувати, стала П’ятидесятниця. До
цього вони дивилися на своє завдання як на нездійсненне, саме тому їм було
сказано: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми
свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1:8).
Замість видимої та насильницької відбудови «царства Ізраїля», приходить
П’ятидесятниця[15].
християнство знову опиняється у первісній для себе ситуації – люди роз’єднані
між собою і всі разом вороже налаштовані до християнства. Подією, що утвердила
апостолів у їхній місії та силі цю місію виконувати, стала П’ятидесятниця. До
цього вони дивилися на своє завдання як на нездійсненне, саме тому їм було
сказано: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми
свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1:8).
Замість видимої та насильницької відбудови «царства Ізраїля», приходить
П’ятидесятниця[15].
Саме у світлі, вогні та силі
П’ятидесятниці виконання місії стало можливим. Мирослав Вольф називає
християнський шлях примирення найважчим з-поміж інших, але єдиним із можливих.
«Біблійне бачення світу відкрите для нас, але це завдання набагато складніше,
ніж було в Сізіфа. Звичайно, штовхати камінь миру на гору насильства… –
неймовірно важко. Однак це легше, ніж нести свій хрест, ступаючи вслід за
розіп’ятим Месією. Саме до цього закликав Ісус Христос християн. Впевнені у
Божій справедливості та підперезані Божою присутністю, вони повинні розірвати зачароване
коло насильства і помсти. Вони не почнуть заперечувати ймовірні трагічні
наслідки: полюбивши своїх ворогів, вони можуть у кінцевому результаті також
опинитися на хресті. Попри це дуже часто дорогоцінний акт відмови від помсти
стає насіниною, з якої проростає слабкий плід миру П’ятидесятниці – миру між
людьми, які належать до різних культур, але зібралися в одному місці, де вони
можуть розуміти мову одне одного і ділитися між собою власним майном»[16].
П’ятидесятниці виконання місії стало можливим. Мирослав Вольф називає
християнський шлях примирення найважчим з-поміж інших, але єдиним із можливих.
«Біблійне бачення світу відкрите для нас, але це завдання набагато складніше,
ніж було в Сізіфа. Звичайно, штовхати камінь миру на гору насильства… –
неймовірно важко. Однак це легше, ніж нести свій хрест, ступаючи вслід за
розіп’ятим Месією. Саме до цього закликав Ісус Христос християн. Впевнені у
Божій справедливості та підперезані Божою присутністю, вони повинні розірвати зачароване
коло насильства і помсти. Вони не почнуть заперечувати ймовірні трагічні
наслідки: полюбивши своїх ворогів, вони можуть у кінцевому результаті також
опинитися на хресті. Попри це дуже часто дорогоцінний акт відмови від помсти
стає насіниною, з якої проростає слабкий плід миру П’ятидесятниці – миру між
людьми, які належать до різних культур, але зібралися в одному місці, де вони
можуть розуміти мову одне одного і ділитися між собою власним майном»[16].
Ще сильніший образ примиреного світу
Вольф пропонує у своїй останній книзі «Кінець пам’яті. Як правильно пам’ятати у
світі насильства». Це – автобіографічна книга, в її основі – історія про
певного співробітника спецслужб Captain G., який допитував і мучив автора
далекого 1984 року в іще радянській Югославії[17].
Навіть коли тортури завершилися, мучитель не зник, він оселився всередині і
став постійним супутником.
Вольф пропонує у своїй останній книзі «Кінець пам’яті. Як правильно пам’ятати у
світі насильства». Це – автобіографічна книга, в її основі – історія про
певного співробітника спецслужб Captain G., який допитував і мучив автора
далекого 1984 року в іще радянській Югославії[17].
Навіть коли тортури завершилися, мучитель не зник, він оселився всередині і
став постійним супутником.
Біль цього сусідства, страх і
нерозуміння, хвора пам’ять і непробачення стали особистою трагедією Мирослава
Вольфа. А тим, що звільняє і примирює, стали рішуче спантеличені, щирі
екзистенційні питання щодо простих і незручних біблійних істин: «Якщо Один
помер за всіх, чи не повинні ми сподіватися на спасіння всіх?.. Чи ми з Captain
G. примирилися тоді, на тому пагорбі за Єрусалимом? Чи примиримося в Новому
Єрусалимі, чи повинен я принаймні сподіватися на це? Бенкет – цей новозавітній
образ часто використовується для опису примиреного світу. Captain G. і я сидимо
разом за столом і бенкетуємо, дружньо сміючись. Ця думка мене лякає, але цей
сценарій не є неможливим. Чи можу я уявити світ – чи можу прагнути його, — в
якому я більше не вішатиму на Captain G. ярлик злочинця кожного разу, коли
бачитиму його?[18]»
нерозуміння, хвора пам’ять і непробачення стали особистою трагедією Мирослава
Вольфа. А тим, що звільняє і примирює, стали рішуче спантеличені, щирі
екзистенційні питання щодо простих і незручних біблійних істин: «Якщо Один
помер за всіх, чи не повинні ми сподіватися на спасіння всіх?.. Чи ми з Captain
G. примирилися тоді, на тому пагорбі за Єрусалимом? Чи примиримося в Новому
Єрусалимі, чи повинен я принаймні сподіватися на це? Бенкет – цей новозавітній
образ часто використовується для опису примиреного світу. Captain G. і я сидимо
разом за столом і бенкетуємо, дружньо сміючись. Ця думка мене лякає, але цей
сценарій не є неможливим. Чи можу я уявити світ – чи можу прагнути його, — в
якому я більше не вішатиму на Captain G. ярлик злочинця кожного разу, коли
бачитиму його?[18]»
Навряд чи ці питання передбачають
відповіді, але вони добре закладають нове бачення світу. Адже тільки тоді, коли
ми будемо бачити світ преображеним, примирення буде можливим. І це не питання
нашої уяви, це предмет нашої християнської віри.
відповіді, але вони добре закладають нове бачення світу. Адже тільки тоді, коли
ми будемо бачити світ преображеним, примирення буде можливим. І це не питання
нашої уяви, це предмет нашої християнської віри.
Література
1.
Caputo J.D. What would Jesus deconstruct? – Grand Rapids,
2008.
Caputo J.D. What would Jesus deconstruct? – Grand Rapids,
2008.
2.
Volf M. The End of Memory. Remembering Rightly in a
Violent World. – Grand Rapids, 2006.
Volf M. The End of Memory. Remembering Rightly in a
Violent World. – Grand Rapids, 2006.
3.
Бонхеффер Д. Этика. – М.: ББИ, 2013.
Бонхеффер Д. Этика. – М.: ББИ, 2013.
4.
Вольф М. По подобию Нашему.
Церковь как образТроицы. – Черкассы, 2012.
Вольф М. По подобию Нашему.
Церковь как образТроицы. – Черкассы, 2012.
5.
Вольф М. Презрение и принятие. – Черкассы, 2014.
Вольф М. Презрение и принятие. – Черкассы, 2014.
6.
Габермас Ю. Постметафізичне мислення. – К., 2011.
Габермас Ю. Постметафізичне мислення. – К., 2011.
7.
Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога //
Западная теология XX века. – Екатеринбург, 2007.
Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога //
Западная теология XX века. – Екатеринбург, 2007.
0
0
1
2809
16013
ASR
133
37
18785
14.0
Normal
0
false
false
false
RU
JA
X-NONE
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:8.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:107%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:Calibri;
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-ansi-language:RU;}
[1] А також до авторів, на яких посилається сам Мирослав
Вольф і які природньо творять інтертекст на основі його міркувань – Дітріха
Бонхефера, Жака Деріда, Густаво Гутьєрреса, Джона Капуто.
Вольф і які природньо творять інтертекст на основі його міркувань – Дітріха
Бонхефера, Жака Деріда, Густаво Гутьєрреса, Джона Капуто.
[2] Як каже апостол Петро, «Власне, на це ви покликані, бо й
Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами»
(І Пт. 2:21)
Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами»
(І Пт. 2:21)
[5] Варто зауважити, що у практиці протестантських місій «crusades» – це
євангелізаційні тури (найбільше вражають ті, які проводить Billy Graham
Evangelistic Association). Характерною також є назва однієї зі студентських
місій – Campus Crusade for Christ.
євангелізаційні тури (найбільше вражають ті, які проводить Billy Graham
Evangelistic Association). Характерною також є назва однієї зі студентських
місій – Campus Crusade for Christ.
[8] Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога // Западная
теология XX века. –
Екатеринбург, 2007. – C.264.
теология XX века. –
Екатеринбург, 2007. – C.264.
[11] Caputo J.D. What would
Jesus deconstruct? – Grand Rapids, 2008.
Jesus deconstruct? – Grand Rapids, 2008.
[13] Вольф обращает внимание, что «Логика вряд ли может
существовать в хаосе боевых баталий, и тогда все будут правы, а значит не будет
прав никто, а значит миром будет править насилие – во имя богов, которых уже
невозможно отличить от бесов» (5, 367).
существовать в хаосе боевых баталий, и тогда все будут правы, а значит не будет
прав никто, а значит миром будет править насилие – во имя богов, которых уже
невозможно отличить от бесов» (5, 367).
[14] Гутьеррес Г. Бог заключает завет: верность Бога // Западная
теология XX века. –
Екатеринбург, 2007. – C. 266.
теология XX века. –
Екатеринбург, 2007. – C. 266.
[15] Ісус рішуче закриває
питання учнів про царство: «Отож, зійшовшися, вони питали його: «Господи, чи
цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?» Він
відповів їм: «Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй
владі. Та ви приймете силу» (Ді. 1:6-8).
питання учнів про царство: «Отож, зійшовшися, вони питали його: «Господи, чи
цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?» Він
відповів їм: «Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй
владі. Та ви приймете силу» (Ді. 1:6-8).
[17] Підстав для підозр у шпіонажі на користь Заходу було
достатньо: західна освіта, дружина-американка, батько-пастор.
достатньо: західна освіта, дружина-американка, батько-пастор.
[18] Volf M. The End of
Memory. Remembering Rightly in a Violent World. – Grand Rapids, 2006. – P. 16.
Memory. Remembering Rightly in a Violent World. – Grand Rapids, 2006. – P. 16.
