Online

Не торопите Бога

Не торопите Бога
Саул узнал вкус
победы. Он хотел побеждать и дальше.
Его сын Ионафан
разбил охранный отряд филистимлян, но теперь они пришли с целой армией. Народ
собрался на трубный зов Саула, но увидев полчище врагов с колесницами и
конницей, стал разбегаться.
Царь ждет
Самуила, но тот не приходит. И тогда Саул сам приносит жертвы, берет все в свои
руки. Вместо пророка он сам обращается с вопрошанием к Господу.
Тут как тут
появляется Самуил: «Что ты сделал?». «Я видел, что народ разбегается от меня, и
ты не приходил к назначенному времени… », — отвечает Саул.
Пророк был очень
строг: «Худо поступил ты, что не исполнил повеления Господа, Бога твоего,
которое дано было тебе, ибо ныне упрочил бы Господь царствование твое над
Израилем навсегда; но теперь не устоять царствованию твоему» (1
Царств13:13-14).
Саул поверил в
себя, в свое царство, в свою избранность. Он подумал, что все зависит от него.
Будто не стало пророка, будто Бог не управляет всем.
Он ослушался
пророка и стал торопить Бога. Хорошие мотивы, плохое поведение. Одна ошибка
стоит царства.
Мы не должны
спешить, мы должны дождаться Бога и Его слова. Но когда Он скажет, мы не должны
медлить. Он управляет историей побед и поражений. Он может собрать
разбегающийся народ. Он может победить и без нашего войска. А без Него царь –
не царь, победа – не победа.

Jeremy Ive
0
0
2017-03-26T11:23:00Z
2017-03-26T11:23:00Z
1
200
1141
ASR
9
2
1339
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Второе осевое время

Второе осевое время

Протестанты
отмечают свой пятисотлетний юбилей. Но до сих пор в ряде стран и культур
считаются сектантами, инородными, агентами чужих влияний. Несмотря на
известный плюрализм религиозной и культурной жизни, подобные стереотипы живучи
и в нашей среде.
Что такое
Реформация и протестантизм? Как об этом можно 
говорить так, чтобы можно было обойтись и без наивных идеализаций, и без
негативных стереотипизаций?
Реформация (как
часть позднего Ренессанса) – второе осевое время в истории мировой цивилизации.
В ее событиях рождался современный мир. Без нее мы не сможем понять
современность.
Это не тупик
истории, это ее основная сюжетная линия. Это не только трагедия раскола, это
реализованная возможность обновления. Это не только религиозные конфликты, это
и расцвет того сложного многообразия, без которого сложно помыслить себе
Европу.
Реформация явила
миру новый образ христианства, окончательно подтвердив, что христианство есть и
будет разным, что единства нужно искать не воспрещая разности.
Протестантизм
стал религией Нового времени, актуальным образом христианства, направляющим и
корректирующим ход истории.
Если мы принимаем
и пользуемся плодами цивилизации Нового времени, мы тем самым принимаем и
пользуемся плодами Реформации и протестантизма. Программа Реформации – это
духовная основа, картина мира, без которых, вне которых развитие было бы
невозможным. Если мы хотим продолжить развитие и не сорваться в пропасть, нам
нужно возвращаться к событию Реформации и проверять себя на соответствие ее
принципам.
Если мы хотим
наконец выйти из нашего средневековья и совершить скачок в развитии, нам нужно
обратиться к идеям Реформации и протестантскому образу христианства. Я не  говорю о том, что нужно сменить свою
номинальную православность на протестантскость. Увы, здесь нет места магии,
здесь все держится и свершается трудом и верой. 
Поэтому я говорю о том духовно-культурном опыте, который стоит за
Реформацией и протестантизмом.
Протестантизм –
это попытка реализовать радикальные требования Реформации в своей религиозной
среде, привести жизнь своей общины в соответствие с духом Евангелия и
первоапостольской церкви. Протестантизм стал движущей силой новой эпохи. Там,
где протестантам дали возможность жить мирно и спокойно, расцветала культура
терпимости и добрососедства, предприимчивости и плодотворной конкуренции.

Jeremy Ive
0
0
2017-03-26T11:23:00Z
2017-03-26T11:23:00Z
1
397
2266
ASR
18
5
2658
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Протестантизм для нас – важная часть истории и возможность иного будущего, фактор
христианского разнообразия, субъект гражданского общества,  большой социальный резерв, культурная связь с
Европой. Здесь нет чудодейственных рецептов, но есть надежная духовная основа
для труда над собственным развитием.

Обновить царство

Обновить царство
Иногда нам
приходится подтверждать свое избрание, «обновлять царство». Нам приходится
терпеть и смиряться, слыша сомнения внутри себя и голоса «негодных людей»
вокруг нас.
Саул уже был
поставлен на царство. Но лишь «храбрые… сердца которых коснулся Бог» пошли с
ним. Весь народ еще не был убежден.
Теперь нужно было
показать, что царь способен не только в обозе прятаться, но и побеждать врагов.
Наас Аммонитянин
угрожает Иавису Галаадскому и глумится над всем Израилем. А новоиспеченный царь
работает в поле. У него не было дворца и дружины. Не было ничего. Но на него
«сошел Дух Божий», а на весь народ «напал страх Господень» (11:6-7). Аммонитяне
были разбиты.
После
впечатляющей победы был шанс наказать «негодных людей», насмешников и
маловеров, но Саул отдает славу и суд Богу: «В сей день никого не должно
умерщвлять, ибо сегодня Господь совершил спасение в Израиле» (11:13).

0
0
1
198
1134
ASR
9
2
1330
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Сила и
великодушие Саула были откровением даже для Самуила. Теперь пророк не сомневался.
«И сказал Самуил народу: пойдем в Галгал, и обновим там царство. И пошел весь
народ в Галгал, и поставили там Саула царем пред Господом… И весьма веселился
там Саул и все Израильтяне» (1 Царств 11:14-15). 
Сомнения разрешились победой и
веселием. Но без смирения и терпения, мужества и решительности не было бы
победы, не было бы царства.

Пойди туда — не знаю куда. Принеси то — не знаю что

Пойди туда — не знаю куда. Принеси то — не знаю что



Постаревшие
города, пожелтевшие фотографии, брошенные дома, неизвестные биографии что-то напоминают,
дают какие-то подсказки. Мы ищем себя в пересечениях улиц, номерах домов, совпадениях моментов и переплетениях судеб, пытаясь найти
тонкую нить, связывающую нас с чем-то или 
с кем-то.
Я
долго что-то искал в родном городе, возвращаясь в него снова и снова. Но не мог
найти. И не мог вспомнить, что именно ищу. Во всем сквозила пустота. Вроде все
есть, жизнь продолжается, но это чужая жизнь. Жизнь, в которой тебя не
замечают. Как не замечают призрака.
Я искал себя. Но меня там не было. А без
меня город не был моим городом, не был моим прошлым. Я потерял себя, но не
помню где именно. Я перерос себя, но так, что случился разрыв и сложить разные
части в одно целое никак не удается.
Я
возвращался туда, где я точно был, но не теперь, не сейчас. Так я и живу, в
поисках себя, но города пусты и знакомых не встретить, старые номера не
отвечают и в квартирах новые жильцы.
Я больше не могу вернуться туда, где я
был. Хотя я помню, что был.  А где я
сейчас?
Есть ли у «я» его «где»?
Можно ли встретить себя?
Где можно встретить себя? Где встретить того, кто знает и помнит меня?

0
0
1
215
1230
ASR
10
2
1443
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

А
был ли я? Не является ли эта память ложной? Не является ли детство иллюзией
аутентичности?
Разве вся наша жизнь не поиск? Разве мы не ищем себя во всех
городах и дорогах, книгах и встречах, планах и надеждах? Того себя, которого не
было. Того себя, которого нужно найти. Как найти того и то, кого и чего еще не
было?

Господь против царя

Господь против царя
Мы привыкли
повиноваться царям – отчасти из-за рабских привычек (рабской генетики), отчасти
из-за недопонимания Бога (дурной герменевтики). Не зная и не понимая Бога, мы
представляем себе Его царем по аналогии с царем земным, а земного царя
представляем Богом.
Мы встраиваем
Бога в этот порядок вещей, а потом говорим, что Бог Сам освящает этот порядок.
Но Бог не освящал
царей, потому что «Господь, Бог ваш, — Царь ваш» (1 Царств 12:12). Хотя царей
допустил и поставил: «Вот царь, которого вы избрали, которого вы требовали:
вот, Господь поставил над вами царя» (12:13), т.е. принял решение людей.  Это всего лишь царь людей («царь ваш»), но Бог
считается с ними и их выбором, т.е. с их царем.
При этом Бог
ставит условия: «Если будете бояться Господа, и служить Ему, и слушать гласа
Его, и не станете противиться повелениям Господа, то будете и вы, и царь ваш,
который царствует над вами, ходить вслед Господа… А если не будете слушать
гласа Господа, и станете противиться повелениям Господа, то рука Господа будет
против вас» (12:14-15).
Бог
предупреждает, что не потерпит измены и противления. Это касается всего народа,
в том числе царя.
Если царь «противиться
повелениям Господа», то «рука Господа будет против». И если народ будет слушать
нечестивого царя, то  «рука Господа будет
против» всего народа.

0
0
1
229
1307
ASR
10
3
1533
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Если царь
противиться Господу, то народ должен противиться царю. Народ должен оставаться
послушным Господу. Верность Богу важнее всего. «Если же вы будете делать зло,
то и вы и царь ваш погибнете» (12:25). 

Скандал всеобщего священства

Скандал всеобщего священства
Всеобщее
священство – почти скандал. Выглядит как протестантское покушение на церковную
власть. Но ведь это вовсе не протестантское изобретение.
Апостол Петр
обращается к церкви как священству: «Вы – род избранный, царственное священство,
народ святой, люди, взятые в удел, дабы возвещать совершенства Призвавшего вас
из тьмы в чудный Свой свет» (1 Петра 2:9).
В Апокалипсисе
звучит торжественная песнь: «Ты был заклан, и кровию Своею искупил нас Богу из
всякого колена, и языка, и народа, и племени. И соделал нас царями и
священниками Богу нашему; и мы будем царствовать на земле» (Откр. 5:9-10).
Вся церковь в
единстве и многообразии призваний выполняет священническую роль – возвещает
Слово Бога миру, предстоит, ходатайствует, священнодействует.
Об этом не только
Лютер, об этом говорят и документы Второго Ватиканского собора (об «апостолате
мирян»), и православное богословие протопресвитера Николая Афанасьева.
Сам Лютер никак
не хотел нарушить разницу и порядок призваний. Тем не менее, он приоткрыл дверь
для более радикальных толкований, согласно которым каждый сам себе священник.
Если пойти по
этому пути дальше, то окажется, что папа римский больше не нужен, но каждый
пастор сам себе папа, и каждый верующий сам себе пастор.
Очевидно, что
понятый так принцип доходит до абсурда и разрушает ту общину, которую призван
был созидать.
Священник не
может быть сам себе и сам по себе. Он – часть того порядка, который утверждает
Бог. Он – сослужитель Богу и другим священнослужителям. Поэтому каждый призван
к особому месту и особой роли в общине и миссии. 
Не нужно всем
бороться за место пастора и не нужно каждому провозглашать себя пастором.  Нужно быть священником в деле, к которому
призван. Кто-то должен строить церкви, кто-то их содержать за счет своих щедрых
пожертвований, немногие – петь, и совсем немногие — учить.
Скандал в том,
что исповедуя на словах всеобщее священство, протестантизм так и остался
экклесиоцентричным и пастороцентричным. Все свелось к церкви-организации, а
церковь – к пастору. При отсутствии развитой общинности независимость церкви от
Рима лишь усиливала произвол местной церковной власти.
Даже сегодня все
вращается вокруг тех, кто на сцене. А остальных благословляют молча трудиться,
не признавая в них сослужителей, священников иных сфер и призваний.
Замыкаясь на
церкви и ее структуре, всеобщее священство остается красивой риторической
фигурой.
Выход один – в
богословии Царства, частью которого церковь призвана быть, священниками в
котором назначены и пасторы, и учители, и врачи, и казнохранители.
Номенклатура
служений должна выйти за пределы церковно-организационных интересов и охватить
все сферы профессиональных и жизненных нужд.
Иначе борьба за
священство в церкви, читай за власть, будет бесконечной. Ведь все хотят
руководить, рукой водить. Палатки шить и уроки учить не хочет никто.

0
0
1
462
2639
ASR
21
6
3095
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

И вот еще что. Для
того, чтобы быть священником в своем призвании, вовсе не нужно ждать назначения
и места. Нужно посвящение и верное служение перед Богом. Признание последует. А
если даже нет, Бог Своих знает.

Спасти и потерять

Спасти и потерять

В
Москве и Минске ОМОН разгоняет мирные протесты, вольнолюбивых упаковывают в
автозаки, не жалеют ни пожилых, ни женщин, ни детей. Мои тамошние друзья
молчат. Совсем рядом, но не касается. Ходят в рестораны и на церковные службы,
зарабатывают деньги и тратят их на терапевтический шоппинг.
Они
молчали об Украине. Они предавали нас, украинских друзей. Теперь они так же
спокойно предают своих сограждан. Потом будут отрекаться от близких. Предела
трусости нет. И глупости тоже. Сегодня говорил со священнослужителем оттуда. В
ответ на вопрос, как там законы Яровой и проч., услышал: «Так эти законы и
репрессии очень даже нужны. Это для тех, кто ходит своими тропами. Их нужно
присмирить. А мы ходим прямо в кабинеты, дружим с государством, у нас все
хорошо». Хорошо, что у вас хорошо. Но у Свидетелей Иеговы не так хорошо,
их обьявили экстремистами. Понятно, что «они же еретики». Но какими
нужно быть наивными, думая, что вас не коснётся. Ведь иногда лучше пострадать.
Вот апостолов били и в темницы сажали, а вера распространялась. А вот если бы
сидели смирно, как все легальные культы, то обошлись бы без неприятностей. Но и
христианства бы не было, не было бы креста, не было бы Христа. Какой ценой мы
себя сохраняем? Сберегая свою душу и веру, не губим ли их? Отводя глаза и закрывая
рот, не теряем ли себя?
***

0
0
1
233
1334
ASR
11
3
1564
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Кем
бы ты ни был из наших соседей, но если ты отважился выйти, я тебя уважаю. За
смелость и волю. Какой бы ты уважительной справкой не прикрывался, но если ты
вчера-позавчера сидел с попкорном у телика или пел псалмы духовные, ты не
уважаешь себя сам.

Реформація як духовне вікно

Реформація як духовне вікно

Журнал «Український тиждень» опублікував моє інтерв’ю Ганні Трегуб.
Сам журнал вийшов із промовистою обкладинкою, де Реформація поєдналася з темою безвізу, а Україна зображена готовою на все панянкою. Символічно.
Пропоную матеріали нашої розмови повністю, без купюр



Цьогоріч Європа і
світ відзначає 500-ліття від початку Реформації. Що характеризує це явище у
його релігійних, духовних, культурних виявах? Чому воно переломне для долі
європейського суспільства?
Для долі європейської цивілізації Реформація була обовязковим пунктом. Не можна було
побудувати західний світ таким, як ми його знаємо сьогодні, перестрибуючи через
це явище. Для України, як на мене, Реформація – це духовне вікно до Європи.
Долучитися до європейського шляху повз згадане явище нереально. Мова не суто
про історичну, а архетипічну подію, яку важко оминути.
Усвідомлюю, що реформація будувала світ, або відкривала
можливість для розвитку цього світу в усіх його протиріччях. Явище, про яке
говоримо, не було однобоким, скажімо, виключно позитивним і добрим. Але в тих
процесах, знову повторю, народився той європейський світ, який ми знаємо тепер.
Якщо Україна бачить себе частиною західного світу, то для неї Реформація так
само постає певною необхідністю, а не опцією.
Реформація почалася з питання про церкву, а далі вже
переходить до питання про зміну суспільства, переустрій світу як такого. Для
церкви це означає, що вона не обмежується своєю конкретною епохою, а може
існувати в майбутньому. Вона може підлаштуватися, адаптуватися під це майбутнє,
відвоювати у ньому місце собі. У момент пізнього Відродження ми бачимо
Реформацію як відповідь на питання, чи є в новому світі місце для церкви?
Церква для себе вирішувала, чи може вона адаптуватися до умов, які склалися, і
зіграти на випередження, а не просто попросити собі місця у тому майбутньому,
яке сформує хтось інший. Церква у момент, про який мова, сформувала свою візію
майбутнього. Ренесансні, гуманістичні, дуже болючі для неї процеси, теми,
техніки, ідеї вона адоптувала, вмістила в свою картину світу. Цю оновлену
картину світу церква запропонувала і для кліру, і для миру. Реформація у дуже
простому форматі відповідає на питання про долю церкви: чи має вона лишатися у
середньовіччі на віки вічні, чи вона приречена розділити долю епохи, що минає
чи може поборотися за своє місце в майбутнього, і навіть той образ майбутнього.
Реформація запропонувала свій образ майбутнього. Католицька церква довго
трималася за образ минулого, намагалася його законсервувати. Згодом вона пішла
на поступки, почала адаптуватися до нових умов, але це не було радикальними
змінами, як це було у випадку реформатів. Вони побудували і вибороли свою
версію майбутнього, і світ досі рухається вперед за тим сценарієм, який
запропонували реформатори
XVI століття.
Християнство у
моделі, початок якій поклав Лютер, не постало у вигляді однієї цілісної церкви,
а радше у багатоманітні різних деномінацій, які принесли із собою ідейне
різноманіття, своєрідну плюральність думок і інтерпретацій. Яким чином такий
стан справ став можливим?
Плюралістичнисть походить принаймні з того джерела, що
реформаційний рух виникає в різних місцях Європи. Якщо мова про Ульріха
Цвінглі, то це Цюріх і Базель. Жан Кальвін експериментував в Женеві. Лютер – це
Німеччина. Можна також згадати багатьох інших діячів, які жили до
XVI століття, зокрема ранкову
зірку Реформації Джона Вікліфа, Яна Гуса. Предтеч, сучасників і ідейних
нащадків Лютера можна зарахувати до широкої когорти реформаторів, де важко
виокримети першу особу, а всіх інших підпорядкувати їй. Всі вони виконували кожний
своє не тільки релігійно-церковне, а й національно-культурне завдання. Але всі
вони вкладаються в певну матрицю, яка стосувалася простої теми: як ми читаємо
Біблію, і як ми мислимо своє християнство, якщо узгодити його з біблійними
засадами. Що залишається від нас, як ми виглядаємо, якими ми маємо бути, як
маємо змінитися, якщо читаємо Біблію серйозно? Якщо скоригуємо свій образ
християнства відповідно до того, що ми зможемо вичитати в Священному писанні?
Всі реформатори починали з цього питання. Вони були і служителями церкви,
монахами, але також перекладачами Біблії, її проповідниками. В цьому спиралися
на гуманістичні техніки, які дозволяли працювати з текстами в новий спосіб, а
саме критичніше. Джерелознавча техніка того часу дозволяла звертатися до тексту
із власними питаннями, а не тільки читати в канонічний спосіб, дозволений
церквою. Звернення до Біблії як до авторитета не лише для мирян, а й для церкви
об
єднує усіх
реформаторів, і дає кожному з них свій власний шанс показати, як Біблію треба читати
в цьому конкретному, сучасному контексті Швейцарії, Німеччини, Англії чи
Франції. Звернення до Біблії в актуальний спосіб формує щось спільне для
протестантів, і уможливлює той плюралізм, який ми бачимо і в історичному, і в
сучасному протестантизмі. Прочитання, інтерпретація, переінтерпретація
Священного писання – контекстуальні, залежні від особи. Персональний спосіб,
контекстуальний, культурний, політичний контексти – все це впливає.
Про прямий звязок і впливи доби Відродження на
Реформацію мало хто говорить. Чому так відбувається?
Ця тема цікава тому, що з такої точки зору Реформація не є
чимось радикальною новизною доби, що починається, а вписується в контекст
наукових, культурних, релігійних пошуків пізнього середньовіччя. Таким чином ми
бачимо, що реформація не виникає на порожньому місці, а є явищем підготовленим.
В якомусь сенсі реформації
XVI
століття, про яку ведемо мову, згадуючи Мартіна Лютера із його 95
тезами, 1517 рік як початок масштабних загальноєвропейських процесів, є
продовженням низки реформацій середніх віків, однією з багатьох. Тут зв
язок не тільки із церковними
процесами, а й з культурними. Доба Відродження – це той культурний ландшафт, на
якому стала можливою Реформація Лютера. І Кальвін, і Лютер та решта спиралися
на потужну гуманістичну традицію. Навіть критикуючи і опонуючи чинному ладу,
вони використовували гуманістичні техніки. Реформація часів Лютера була
культурно обумовленою, що цікаво. Це вписує, споріднює і показує той факт, що
церква в спробах змінитися знаходить себе в певному культурному контексті, може
спиратися на нього, і за такого опертя підніматися над собою. В цьому контексті
культура ренесансу не виглядає богоборчою, а є культурою різних, інколи
конфліктних образів, зокрема образів християнства. Реформація обирає свій шлях
між цих багатьох образів культури, спирається на те в ній, що, як видавалося
реформаторам, збігається з біблійними текстами. Тут ми бачимо вибірковість, але
ту саму культурну традицію.
Соціолог Макс Вебер
писав про протестантську етику і дух капіталізму, прив
язуючи ці два поняття одне до
другого. Але чи дійсно протестантизм у його різноманітті має підвалини для
розвитку саме капіталізму як економічного порядку, а демократії – як порядку
політичного?
Тут більше йдеться не про Лютера, а про Кальвіна,
реформатську традицію значно більшою мірою, ніж лютеранську. Хоча Лютер так
само освячує повсякденність, працю як таку. Цікаво подивитися, як це
відбувалося в проповідях середньовічних містиків, на спадок яких спирався
Лютер. У проповіді Майстера Екхарта про Марфу і Марію є виправдання першої. Він
каже, що вона насправді зробила набагато більше, показавши Христові практичну
любов. Ту, яка виявляє себе у піклуванні про іншого, яка не є просто слуханням
чи спогляданням, вкляканням, а в дії для бога. Цікаво,як Лютер, спираючись на
такі містичні прозріння, стверджує, що різна 
праця є однаковою мірою святою. Не тільки священики, а й ремісники,
навіть домашня господарка виконує певну священнодію для бога.
Макс Вебер спирається на іншу традицію, зокрема на
кальвіністську. Питання про коріння новоєвропейського підприємництва,
ініціативності, активізму, коли заохочують примноження, інновації, праця за
покликанням, а успіх бачать як прояв божого благословення. Сам Вебер писав про
свій образ протестантизму як про ідеальний тип. Ми бачимо протестантизм різним.
Не тільки таким, який заохочує активне переображення світу і діяльність у цьому
світі, а й радикального типу. Такого, що каже, що лютеранство, і кальвінізм –
це спроби пристосуватися до світу, і не так його змінити, як знайти собі
тепленьку місцину. Тому радикальні реформатори закликали до сектантської
закритості, тобто зберігали свою громаду, церкву десь в стороні, на маргінезах.
Вони не були помічені в мейнстрімі капіталістичного світу.
Разом із тим протестантизм уможливлює таку картину світу, в
якій постійний розвиток благословляється богом. Середні віки – це життя перед
обличчям смерті, на яку чекають і до якої готуються. Реформація і доба Нового
часу – це схема прогресу. Бог благословляє працю людини і її активізм. І це
більше, ніж добробут, науково-технічна революція, пізнання світу тощо. Таким
чином Бог продовжує працювати в світі, і людина покликана співпрацювати разом
із ним в тому, щоб продовжувати творіння. А воно є процесом, який триває, відповідно,
людина своєю працею може бути співтворцем бога у всьому, що вона робить, у чому
її місія. Тому мова не просто про заробляння грошей, а про формування світу,
або його реформування.
Історія боротьби за
права людини і громадянина у ХХ столітті неможлива без баптистського
проповідника Мартіна Лютера Кінга, борця із сегрегацією у США, і англіканського
єпископа Десмонда Туту, борця з апартеїдом в ПАР. Яким чином боротьба за
політичні і громадянські права вкладається у загальну канву Реформації як
процесу, що триває до нашого часу?
Протестантизм дійсно стосується не власного інтересу. Тому
Вебер тут багато чого не розумів. Йому видавалося, що все обмежується власним
добробутом людини, і вона працює на себе. Але людська діяльність є частиною
чогось більшого, тобто того, що бог робить у світі. Навіть капіталізм як форма
виробництва чи демократія як форма суспільної організації є підпорядковані
більшому, тобто місії божій в світі. Людина не просто заробляє, аби витрачати,
а вона зберігає дещо, щоб далі інвестувати не лише у свій бізнес, а й у «бізнес
божий», тобто в добрі справи, діла місійні, благодійництво, освіту, громадські
справи. Це інвестиції не до власної кишені, а в культуру, структуру того, на
чому тримається світ. Ми бачимо, як від самих початків протестантизм
фокусувався не на індивідуальному збагаченні, а на перетворенні суспільства.
Дійсно, є певний парадокс. Ми бачимо Мартіна Лютера у XVI столітті, і Мартіна Лютера Кінга
у ХХ столітті. Це дійсно два великих реформатори, і порівнювати їх варто. Перший
з них фокусувався на богословському виправленні церковного вчення і практики.
Другий із названих у ХХ столітті спирався на серйозну богословську традицію, де
багато речей переосмислили, і ще багато чого написали. Протестантизм долучився
до створення нових теологічних систем в рамках ортодоксального християнського
теологічного мейнстріму. Також було створено багато контекстуальних версій, на
приклад, теології негритюду, фемінізму, революції, смерті бога тощо. Мартін
Лютер Кінг побачив, що треба займатися трошки іншим. Справа не у виправленні
богословських помилок, а в оновленні нашого карітативного руху, почуття
суспільної справедливості. Він переходить від теоретичної праці до прямої дії.
Протестантизм опікується одразу двома речами: виправленням віровчення церкви
(як вона себе бачить, як вона має вірити згідно біблійних принципів) і як
церковна практика у своєму впливі на суспільство, у своїй відповідальності за
нього, у своїй місії мають змінитися у практичному плані. Мартін Лютер Кінг
фокусується на тому, що ж протестантське розвинуте, серйозне, багате богослів
я значить для простої практичної
поведінки, особливо у громадському вимірі.
Як на мене, Мартін Лютер Кінг є актуальною постаттю і для
українців сьогодні, бо показав, як церква може бути в авангарді боротьби за
майбутнє. Він не просто мріяв, а вірував, поклав своє життя за переконання.
Сьогодні нам бракує саме такого типу реформатора, який не просто мріє, а на
власному життєвому прикладі показує зв
язок між, умовно кажучи, правильним богослівям і громадською
відповідальністю.
Мартін Лютер Кінг і Десмонд Туту були частиною церкви,
інституції, яка підтримувала політичні інституції, була зацікавлена у статусі
кво. Але як особистості вони були лояльними не тільки церкві, а й звичайним
людям, своєму народові. Це типовий приклад, як церква має зберігати готовність
до радикальних змін іноді за свій власний рахунок. Фактично це була форма
критики церкви. Мартін Лютер Кінг багато критикував своїх братів-одновірців,
тому що для них сегрегація виглядала нормальним, навіть біблійно обґрунтованим
станом речей. Іноді за рахунок церковних інтересів протестантські реформатори
ставали на бік звичайних людей. Чому? Тому що вони бачили більше, ніж церкву,
знали, що бог діє і поза церковними стінами. Тому більш вони думали про
справедливість перед богом. Цікаво, що певною мірою протестантизм показує
відносність церкви як цінності для християнства. Іноді бути з людьми важливіше.
Послужити їм, а через них богові важливіше, ніж служити суто своїй церковній
організації. Цікаво, що багато хто з тих, хто не був революціонером за
покликанням, допомагали Мартіну Лютеру Кінгу, відчувши в ньому щось. На
приклад, це Біллі Грем, який на той момент був проповідником вулиць, хіпі, груп
ризику, а став проповідником американських президентів. Він активно долучився
до того, аби звільнити Мартіна Лютера Кінга з в
язниці, особисто за нього
поручився, підключив до цього процесу церковну дипломатію. Цікаво, що
протестанти в своїй різноманітності побачили у Мартіні Лютерові Кінгу
революціонера, і зрозуміли, що хоча вони самі не можуть бути такими, проте
мають підтримати і допомагати йому.
Так само сталося і в англіканській церкві, яка має свою
історію. А ця історія працювала не на користь архієпископа Десмонда Туту. Але
церква побачила в його діяльності і позиції знак часу, те, що церква має
змінитися. Мова про людей, які підштовхнули церкву до того, аби бути в
авангарді суспільних змін іноді за рахунок своїх церковних інтересів.
Власне, звідси
походить той потенціал протестантизму до перегляду як своїх панівних, так і
суспільних практик? Як це було з питанням работоргівлі у Британській імперії
тощо?
Протестантизм формувався в контекстах, які певного часу
виявлялися релевантними щодо сучасності, потім вони ставали компроментуючими.
Він змінював їх, реформував. Бачимо, як колонізатори, а серед них і місіонери,
торгівці і військові об’єднували світ під владою певних імперій. На початку ХІХ
століття той самий Вільям Вілберфорс став реформатором не тільки церковного
типу, а й особа, яка доклалася до скасування работоргівлі у Британській
імперії. У парламенті він створив фракцію, яка працювала на це. Протестанти
переглядали свої стереотипи, змінювались. Був час, коли вони виправдовували
рабство, але з часом вони критикують і цю практику, і своє минуле. В цьому
протестантизм показує, що треба рухатися далі своєї історії, потрібно її щоразу
переглядати, треба бути вільним від свого контексту.
Сьогодні ми бачимо нові виклики: кризу із біженцями до
Європи, яка також потребує перегляду стереотипів щодо того, що значить
християнські країни, що таке світ нехристиянської більшості. Я бачу, що протестантське
християнство здатне адаптуватися до цих змін. Воно рухається разом зі світом,
рухає світ. Здатність переглядати свою історію, підкреслювати, що форми
християнства не тотожні християнству як такому, а є лише шляхом до нього. У
будь-якому випадку, воно відмовляється від свого контексту, перевизначає його і
рухається далі. Мова про силу, яка не лише формувала колоніальний світ, а й
силу, яка спричинила процеси деколонізації.
Протестанти, як
випливає з усього вище сказаного, лишаються вельми чутливими до соціальних, економічних
та інших процесів, які відбуваються у їхніх суспільствах. Чи є у них рецепт, як
можна прагматично відреагувати на таке явище, як постправда?
Якщо мова про постправду, то ми сьогодні дійсно опинилися в
світі, де не шукають правди. Чи то з причини того, що її немає, чи то через
байдужість до неї, навіть якщо вона є, і є доступною тут і зараз. Вона не
цікавить, бо обирають комфорт або комфортне незнання. Протестантизм у цьому
плані багатоликий, бо спричинивсяі до релятивізації канонічних визначень того,
що є церква, в яких відносинах вона має бути з державою, що таке особистість,
які її права тощо. Не можна сказати, що ця релятивність мала лише негативний
ефект, а й давала своєрідне звільнення. Він був частиною ширшого емансипаційного
руху. Гегель казав, що смисл реформації дуже простий: людина визначає себе в
свободі. Добре, коли людина знає, на що їй орієнтуватися, і тоді визначає себе
в свободі, спираючись на щось гідне. А якщо всі орієнтири втрачено, рівень
самосвідомості не є достатнім, немає зрілості для того, аби зробити наведене
вище самовизначення? Релятивізація, про яку мова, з одного боку приводить до
звільнення особистості для творчості, реформації своєї віри і особи. З іншого
боку цим скористалися ті, хто знав, як на цьому можна заробити, маніпулювати,
пригнічувати особистостей і цілі країни, нації, граючись постправдою.
Протестантизм тримається того курсу, що немає жодних
людських абсолютів, а тільки абсолюти божественні. При цьому дотримується того,
про що Лютер сказав: «На цьому стою, і не можу інакше). І тут ми приходимо до
наріжного каменю того, чим є протестантизм як конфесійний рух. Своєрідний
лютерівський пафос, що є щось дуже надійне, на що можна опертися, тобто божа
правда. І це протестантизму притаманно не менше, ніж релятивізм людських
абсолютів.
Не секрет, що
Революція гідності торкнулася також порядку денного життя різних релігійних
громад України. Якими є вітчизняні протестанти постмайданного часу?
Протестантизм в Україні після Майдану в якомусь сенсі
показав суспільству і з’ясував для себе, що можна бути європейською країною,
але поряд із цим треба бути християнською країною. Поєднання елементів
українськості, європейськості та християнськості можливе якраз за рахунок
включення протестантизму у процеси в націй державі. Протестантизм дає
можливість зробити християнство не лише храмовою практикою, а силою соціальних
трансформацій. Знову процитую Гегеля, який сказав, що революція без реформації
може лишень зруйнувати старі інститути, але не відкриває дорогу в майбутнє.
Ідея Реформації в цьому контексті постає як ідея модернізації країни в цілому,
активації широкого громадського руху на євангельських принципах. Під час
Революції гідності протестанти не кричали про єдину канонічну, помісну церкву,
бо у них такої моделі немає, були громадським суспільством в церкві. Мова про
громадську церковність, низовий рух, який показував, що немає церковних
інтересів, а вони тут, аби бути разом з людьми. Вони знаходили і стверджували
себе як частину українського громадянського суспільства. Протестанти в Україні
не є частиною титульного, інституційного, церковного, а церковно-громадяського
руху. Саме там вони з ідеєю реформації є на часі для України, дають на що
спертися у її спробах реформ, які мають вкладатися в ширші рамки, зокрема і
реформації. Звичайно, що протестанти також мають розібратися самі з собою, бо
ставляться до Європи неоднозначно. Цінність Європи для них у тому, що вона
християнська. Але християнська
по-європейськи, коли у ній є місце
плюралізму.

0
0
1
2888
16466
ASR
137
38
19316
14.0

Normal
0

false
false
false

UK
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:Calibri;
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-ansi-language:UK;}

Єдиний рецепт протестантів для
постмайданних змін країни — Євангеліє. Читати Євангеліє і жити згідно
Євангелія, звіряти з ним всі політичні рішення, пакети реформ. Зміни в
суспільстві почнуться з Церкви. Лише Церква, змінена Євангелієм, його новими
прочитаннями, зможе змінити суспільство. Це простий і дуже практичний
протестантський підхід

Український протестантизм у системі суспільно-політичних координат

Український протестантизм у системі суспільно-політичних координат
risu.org.ua 15/12/15
Система
координат, у якій визначає себе український протестантизм, задається двома
осями: горизонтальною віссю церковно-громадських зв’язків і вертикальною віссю
державно-конфесійних відносин. Вертикаль — знайома і звична, за неї зручно
триматися, але в наші дні основні процеси розгортаються по горизонталі.
Майбутнє України визначається тим, чи зуміє громадянське суспільство, яке
знаходиться саме на стадії формування,  заземлити
державну вертикаль, поєднати владу, яка все знай відривається, до її джерела —
народу, пов’язати її з потребами, вимогами і цінностями звичайних людей. Те ж
саме можна сказати і про церкву, особливо про церкви протестантські, які
демонстративно підкреслюють свою «народність».
Варто
визнати, що самі протестанти тяжіють до активної громадської роботи, хоча й
сповідують скептично-пасивну лояльність до держави.
Притому
у відносинах з суспільством вони підкреслюють свою суб’єктність і не поспішають
бачити її в самому суспільстві. Це є однією з причин того, що стосунки
залишаються однобічними, незважаючи на відкритість та ініціативність з боку
самого громадянського суспільства, що формується.
У
той же час у відносинах з державою протестанти заперечують власну суб’єктність,
тобто охоче поступаються ініціативою і задовольняються визнанням, не вимагаючи
натомість майже нічого, хіба що пільг на оплату комунальних послуг, поступок
стосовно військової повинності й захисту так званих «традиційних цінностей».
Мені
здається, що в умовах гострого попиту на реформи в державних структурах і
постреволюційної активності громадянського суспільства, протестантські церкви
мають проявити більше ініціативи і принциповості у ставленні до держави, а
стосовно суспільства — більше уваги і поваги, визнання і прийняття.
Тим
часом, саме вертикаль залишається головною віссю суспільно-політичного і навіть
суспільно-церковного життя. Деякі протестантські єпископи відомі тим, що не
вшановують своєю присутністю паству цілими місяцями, оскільки справді вважають,
що їх рівень — НЕ спільнотний, а політичний. Саме тому зустрічі з
представниками влади чи позиція у ВРЦіРО цінуються значно більше, ніж жива
взаємодія з громадами.
Можна
сказати навіть більше — комунікація між церковним керівництвом і рядовими
вірянами майже відсутня. І це не окремий випадок, а правило. Єпископ може
показатися на пасторській конференції, з’явитися за кафедрою, напучуючи,
викриваючи і вимогливо запитуючи. Але поставити йому запитання чи
поспілкуватися особисто буде складно, бо реального контакту з ним немає. Навіть
відвідуючи громади, керівництво має на меті не стільки почути про реальний стан
справ, скільки проконтролювати ситуацію і утвердити свою владу. Як наслідок,
церковні союзи живуть у реаліях, схожих на середньовічні, коли регіони на
словах визнають владу старшого київського єпископа, нехотячи приймають, коли
він об’їжджає володіння, виплачують необхідні внески, але не більше. Вплив
центральної влади часто обмежується стінами центрального офісу. Тому більшість
церковних союзів зберігають слабку версію вертикалі (вертикаль особистої
лояльності), побоюючись регіонального сепаратизму.
Персональний
капітал зв’язків, авторитету, впливу предстоятеля ніяк не конвертується у
зв’язки, авторитет і вплив цілої церкви, тобто всього складно скомпонованого
церковного тіла. По суті, це можна назвати навіть не системою
державно-конфесійних відносин, а кон’юнктурою моментів, обумовленою особистими
стосунками впливових представників церковного і державного істеблішменту.
Те,
що стало загальним симптомом для протестантських (і не тільки) церков України,
можна назвати кризою спільнотності, тобто кризою спільнотної суб’єктності. Є
адміністративна вертикаль, є подоба єрархії, але занадто слабкими є самі
горизонтальні зв’язки, ті, які покликані взаємно зміцнювати стосунки між
вірянами, їхні спільні ініціативи, зворотній зв’язок зі священнослужителями,
почуття спільності, причетності, відповідальності.
Крім
внутрішніх, церковних причин цю кризу можна вважати частиною загальної, характерної
для України проблеми — нерозвиненості низових колективних форм суспільної
самоорганізації. Так, всі говорять про державу, але мало хто знає, що (десь
там!) має бути і громадянське суспільство. Так і в церкві: всі говорять про
владу і власність і лише одиниці переймаються спільнотністю. І тут, і там немає
розуміння, що суспільство — це ми, громада — це ми, що держава — наша, церква —
наша.
Здавалося
б, протестантизм повинен відрізнятися демократизмом, розвиненими громадами,
наявністю живих зворотних зв’язків, але, на превеликий жаль, і він орієнтується
на командно-адміністративні моделі, що яскраво проявляються у державі і в
титульних конфесіях. Тут варто визнати: партнерство з державою і одержавленими
конфесіями зіграло з протестантами злий жарт. Замість того, щоб привнести в
державно-конфесійні, міжконфесійні та суспільно-церковні відносини свою
славнозвісну протестантську простоту, безпосередність, навіть певний
радикалізм, протестантські церкви зручно прилаштувалися за спільним столом, не
ставлячи зайвих питань.
Мандат
від «влади», посилання на зв’язки і дозволи «згори» ніяк не замінять живих
горизонтальних зв’язків з живими людьми та цільовими групами. А можуть навіть
зашкодити. Так в зоні АТО можна помітити, як все більше зростає роздратування
від бравих протестантських капеланів, яких «наказали» приймати «зверху». Таким
чином, церква дійсно набуває впливу, але не властивого для неї. При цьому в
очах суспільства вона опиняється в компанії можновладців, ефективних і
впливових, які не гребують користуватися корупційними схемами і «договорняками»
заради успіху.
Громадянське
суспільство, що якраз формується, набуває своєї суб’єктності і бачить у державі
аж ніяк не самодостатню силу. У свою чергу, цей запит чинить тиск і на церкву,
в якій «світське» громадянське суспільство бачить не тільки і не стільки
єпископат (аналог державної влади), а громаду, спільноту людей, добровільно
об’єднаних спільними цінностями і спільним баченням (церковний аналог
громадянського суспільства).
У
силу своєї історико-культурної та богословської специфіки саме протестантизм
може стати відповідним релігійним середовищем, де цей запит на активацію
спільнотності, церковної демократії, «церковно-громадянського суспільства»
зустріне розуміння, співчуття і втілення.

0
0
1
1094
6242
ASR
52
14
7322
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Відновлюючи
і розвиваючи демократичні начала в церковному житті, протестантизм набуває
необхідної суб’єктності в діалозі з громадянським суспільством і в партнерських
відносинах з державою. Сьогодні ми вже фіксуємо цей тренд, як і численні
рецидиви, відкочування до радянських моделей внутрішньо- і зовнішньоцерковних
відносин. Чи будуть успішними протестантські церкви у розвитку власних
«церковно-громадянських спільнот»? Це залежить від того, чи збережеться молодий
тренд у розвитку громадянського суспільства в країні, чи збережеться вимогливий
тиск знизу, від людей цивільних, рядових. Церковні громади і громадянське
суспільство — сполучені посудини. Хоча, по правді, доведеться визнати: доля
громадянського суспільства в цілому залежить від розвитку
церковно-громадянського суспільства набагато більше. Тому церкви відповідальні
не лише за себе, за свій імідж у суспільстві і статус у відносинах з державою.
Їхні внутрішні процеси і самовизначення стають критичним фактором для виживання
держави і громадянського суспільства.

Реформація в Україні: від “Мартіна Лютого” до Івана Рябошапки

Реформація в Україні: від “Мартіна Лютого” до Івана Рябошапки

risu.org.ua 24/03/17 



Відзначаючи цього року великий ювілей Реформацї, слід думати
не тільки про їхню Реформацію, але й про Реформацію нашу, про нас самих, про
відносини західної та східної християнських традицій, Європи й України.
В українській культурі сприйняття Реформації було
суперечливим. Однозначність була тільки в одному: Реформація – це зустріч з
іншим, іншим християнством та іншою Європою. Але ця зустріч могла бути
небезпечною чи корисною, дружньою чи конфліктною.
Для масової свідомості, що перебуває під впливом православної
ідеології та культури, Реформація виглядала як зазіхання на чужі території, як
небезпечна пошесть. Мартіна Лютера іменували «лютим»: «По истине же он Лютером
словяше, ибо лютую ересь всея». У чому полягала ця «єресь», крім того, що
представляла інший образ християнства і його відносини з владою, схоже,
залишалося незрозумілим. Але вже цієї «іншості» було цілком достатньо, щоб
бачити в Реформації загрозу для державної, церковної та громадської безпеки.
Хіба свобода совісті – це не єресь? Що буде, якщо кожен почне читати і
тлумачити Біблію? Як можна критикувати cвяту церкву? Хіба можна змінювати
порядок речей, який встановив Бог?
«Мартін Лютий» був не просто іншим, він був незрозумілим,
чужим, жахливим. Реформацію бачили як витівку антихриста останніх днів, як знак
кінця світу, що надходить.
По-іншому Реформацію бачили інтелектуали. Михайло Драгоманов
з тугою говорив про Реформацію. Для нього вся українська історія – перервана
(“обірвана”) історія, а історія української Реформації – історія перерваної Реформації[1].
Україна могла розвиватися разом із Європою, якби наша
Реформація вдалася. Але замість Реформації в українській історії зяючий розрив,
«розрив і руїна». Ці думки Драгоманов висловлює у зв’язку з характеристикою
Шевченка, який не був європеїстом і виявив залишки патріотизму в селянстві.
Сам Драгоманов не бачив перспективи в бунтарстві, швидше за
все – у проєвропейськи орієнтованій міській культурі та реформованій церкві.
Без Реформації – «розрив і руїна», казенна церква і руйнівне гайдамацтво. З
Реформацією – повернення на європейський шлях розвитку, церковне відновлення,
широкий громадянський рух.
Якщо Драгоманов бачив Реформацію як певний обов’язковий
пунктом в історії, який не можна оминути, до якого так чи інакше доведеться
повертатися, то для Грушевського вона була рушійною силою: «Український
корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли
цей вітер опав і не стало ні цих сміливих союзників, ні їх бадьорих
прикладів!»[2].
Для нього «вітер Реформації» опав, і Україна сама по собі
нічого не може з цим поробити – змінилися історичні обставини. Поки вітер дув,
був унікальний шанс змінити курс і просунутися в правильному напрямку. Вітер
шанс – шанс упущений. Цікаво, що раніш, ніж опав вітер, українці «злякалися
суперечливих течій тієї бурхливої епохи» і самі кинули «якір», так і не
ризикнувши «тісніше зв’язатися з євангельським рухом» і відірватися «від
православних традицій, від гасла «руської», національної церкви, від
патріархату, який служив їй і всій традиції, немов якорем на глибокій воді»[3].
Утім, не всі шанси були втрачені. Дещо реформувати вдалося.
Про це у своїй новій книзі «Брама Європи» нагадує наш сучасник, гарвардський
історик Сергій Плохій. Якщо Україна – це «брама Європи», то вона поєднує в собі
різні світи, у тому числі різні християнські традиції. Вона не тільки «брама»,
вона і «міст» (коли брама відкрита). Як стверджує Плохій, в Україні відбулася
«східна Реформація», що створила греко-католицьку церкву й оновила київське
православ’я, тому в результаті перетворень і боротьби за різні варіанти
розвитку «сформувалася нова плюралістична політична і релігійна культура, що
дозволяла обговорення і незгоду»[4].
Дивно, що поряд із греко-католиками, які синтезували східне
і західне християнство в національному дусі, історик не помічає самостійної
ролі протестантських громад, начебто «східна Реформація» мала справу тільки з
православ’ям.
Нехай так, подальша історія показала поразку «православної
Реформації» і знову дала шанс протестантам. Те, що не вдалося зробити
кальвіністам першої хвилі Реформації, вдалося зробити лідерам хвилі другої –
штундистам-баптистам. Останні сформували впливову громаду, вписали її на
конфесійну карту та зробили свою версію протестантизму невід’ємною частиною
української національної ідентичності. Вони знову впіймали «вітер Реформації» і
продовжили «перервану історію».
Наші протестанти “другої хвилі” були своєрідними. Якщо
судити про протестантизм за Максом Вебером, то українських протестантів можна
не впізнати. Ніякого духу капіталізму вони не нюхали. Ніяким розчаклуванням
світу не займалися. Та й Кальвіна не читали, як слід. Без сумніву, вони
засвоїли базові істини Реформації, але швидше інтуїтивно, ніж із книжок.
Хоч книги відіграли свою роль. Як і зв’язок із європейськими
протестантами. Найкраще цей вплив видно в історії Івана Рябошапки – «апостола
баптизму в Україні». Лютерани-колоністи розповіли селянинові з Любомирки про
важливість Писання й особисті стосунки з Богом. У тій же колонії Рябошапка
придбав два Нових Заповіти – собі та своєму другові. Навчився читати і почав
відвідувати біблійні заняття колоністів – так звані «бібельштунден». 1870 року
він прийняв «водне хрещення по вірі» від Юхима Цимбала, якого раніше охрестив
німецький баптистський проповідник. А потім почав хрестити інших українців і
їздити з «благовістю».
Рябошапка був учасником багатьох знаменних подій. Одна з них
відбулася в колонії Рюкенау 1882 року – спільний з’їзд німецьких та українських
баптистів. Інша – 1884 року в Петербурзі, де він представляв південно-руських
баптистів на з’їзді євангельського руху і ледь не залишився за дверима у своєму
селянському вбранні.
Пресвітер-селянин вирізнявся і на тлі євангельської
аристократії, і на тлі православного священства. Разом із декількома
проповідниками Рябошапка склав «визнання віри» (1880 р.), що охоплює і
православ’я і баптизм. Один із пунктів проголошує: «Ми визнаємо, що все,
сказане в Символі православної Церкви, є правильним і з усім погоджуємося, бо
там усе згідно зі Святим Письмом». Інший пункт уточнює: «А все, що не написано
у Св. Письмі, ми не визнаємо».
Сповідуючи водне хрещення по вірі, Рябошапка більше говорить
не про нього, але про подальше життя у спільноті. «Прийняття нових членів
відбувається більшістю голосів, якщо спільнота побачить у нового члена, який
прагне приєднатися, нове життя і живу віру в Христа. Новий член, що входить до
спільноти, обіцяє взяти на себе всі подвиги, зазначені у Св. Письмі (1 Петра
4:18)». Катехізис нагадував і про дисципліну – про виключення і можливе
поновлення. «Нове життя і нову віру» треба було не тільки виявити одного разу,
але і постійно зберігати та підігрівати – незважаючи на гоніння.
Штундо-баптисти стали відомими не тільки завдяки своїй сектантській «єресі»,
але також завдяки працьовитості, тверезості, міцним і великим родинам,
взаємодопомозі, біблійній грамотності.
Церква в Любомирці зустрічалася в сараї, хоч нараховувала до
трьохсот членів. Прикметно, що цей сарай було побудовано за фінансової участі
відомого аристократа і євангельського християнина полковника Пашкова, який
раніше приймав Рябошапку в Петербурзі.
Непримітне село Таврійської губернії стало вогнищем
могутнього євангельського руху. Лютерани розбудили православних. Справу
віттенберзького професора продовжив український селянин.
Друга хвиля Реформації на українських землях охопила і
розбудила селян. Вплив німецьких колоністів дав початок широкому духовному руху
«штундистів», які вивчали Біблію групами і хрестилися «по вірі», тобто наново,
вже в зрілому віці. Гоніння з боку царського уряду і державної церкви привели
до того, що вчорашні православні селяни усвідомили себе окремою церковною
спільнотою, спорідненою як із православною традицією, так і з західними
баптистами. Надалі це відмежування українських протестантів від держави і
державної церкви посилилося і стало частиною їхньої соціально-богословської
ідентичності.
Очевидно, що дві «хвилі» протестантизму в Україні не змогли
змінити докорінно справ речей у домінуючих конфесіях та суспільстві в цілому.
Вони породили специфічіні типи протестантських течій (відповідно, елітарний та
маргінальний), але не вийшли на більший, національний масштаб. Виникає запит на
«третю хвилю» яка змінила б православную церкву, а також повернула би
протестанські спільноти в масштаб загальноцерковних перетворень. Залишається
питання, чи може нова Реформація відбутися під знаком примирення та єдності
навколо Євангелії. На це питання мають відповісти як протестанти, так і
православні. Для України відповідь останніх буде критично важливою. Що буде з
православ’ям, із його «розривом і руїною»? Чи ризикне знятися з «якоря» і
вирушити в майбутнє? Чи зважиться воно відкрити «браму Європи» і зустрітися з
«Мартіном Лютим»?
[1] Див.: Драгоманов M. Шевченко, українофіли й соціалізм.
URL: http://litopys.org.ua/drag/drag16.htm
[2] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні /
М. Грушевський. Київ: Освіта, 1992. – С. 79.
[3] Там само. – С. 78.

0
0
1
1370
7815
ASR
65
18
9167
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

[4] Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських
воєн до незалежності / С. Плохій. – Харків, 2016. – С. 139.