Online

Без регистрации, свободы и прав. Что ждет евангельские церкви на оккупированных территориях Украины?

Без регистрации, свободы и прав.  Что ждет евангельские церкви на оккупированных территориях Украины?

1 марта 2019 года закончился срок, отведенный церквям и
религиозным организациям на перерегистрацию в Донецкой народной республике
(ДНР). Проблем с религиозной свободой нет лишь у православных церквей
Московского Патриархата. Остальные оказываются вне правового поля.
Что будет дальше? Стоит посмотреть на то, что происходит
в России, где пытают и преследуют тысячи верующих как «сектантов» и «экстремистов»,
или  на практику соседней Луганской
народной республики (ЛНР), где на основании «закона» «О свободе совести и
религиозных объединениях» запрещены все религиозные группы и организации
евангельских церквей. Там баптистов прямо назвали экстремистами и обвинили в
связях с Украиной и Западом.
«Закон» ДНР создает все основания для похожего сценария. Согласно
его букве «создание сект и распространение сектантства» «запрещается и
преследуется» (Статья 3, пункт 6 «Закона о свободе вероисповедания и религиозных
объединениях» ДНР).
Сектой рискует быть названа любая огранизация, не готовая
пройти регистрацию. А пройти регистрацию может лишь церковь Московского
Патриархата. Все остальные вряд ли смогут получить одобрение православных
экспертов. Даже религиозная группа обязана пройти процедуру согласования своей
деятельности, удовлетворить советско-провославную религиоведческую экспертизу,
стать на учет и предоставлять регулярные детальные отчеты о своей деятельности
(Статья 7, положения 2-3 того же Закона ДНР).
Поэтому даже если верующие решат собираться простыми
группами по домам, на кухнях, чердаках и в подвалах, это вряд ли останется без
наказания.
Все это означает, что церкви должны будут отказаться от
миссионерской и всякой другой публичной деятельности (включая столь нужную
местным людям благотворительность), рассредоточиться очень малыми группами и
уйти в глубокое подполье. Иными словами, церковь должна просто раствориться, стать
невидимой для власти и для общества, или же должна быть готовой к массовому
террору за отказ повиноваться «властям от Бога».
Как можно помочь тем, кто там, на той территории
произвола и террора? Украинские политические и религиозные лидеры обращаются за
поддержкой к международному сообществу [1]. Общественные организации собирают
факты многочисленных нарушений религиозной свободы и публикуют обширные доклады
[2].
Но пока трудно сказать, как и чем международное
сообщество может помочь христианам на территории ДНР, ведь это
квазигосударственное образование никем не признано и не поддается никакому
влиянию, кроме прямого звонка из Кремля.
США прямо заявляют, что за нарушениями религиозной
свободы на оккупированных территориях Украины стоит Россия, которая видит в
независимой религиозной активности большую угрозу и всячески борется с миссионерами
как экстремистами [3].
Очевидно, что все новые ограничения религиозной свободы
связаны с российским влиянием в духе антиэкстремистских, а по сути
антимиссионерских «законов Яровой». И здесь общественные организации мало что
могут сделать, если даже ООН, Европейский союз и США не могут повлиять на
вопиющие нарушения прав человека и религиозной свободы в России и на
подконтрольных ей территориях.
Вот почему Предстоятель Православной Церкви Украины
митрополит Епифаний говоря о возможном катастрофическом развитии событий после
1 марта, просит ООН, ОБСЕ и участников Минского переговорного процесса о
дипломатической помощи, но больше всего просит о всеобщей молитве за общины и
священнослужителей [4].
Это то, что в поле нашей ответственности. И это то, что
действует лучше всех других средств. Христианское единодушие в молитве за тех,
кто переживает дискриминацию и преследования, может творить настоящие чудеса. Мы
знаем из книги Деяний Святых Апостолов, что когда церковь прилежно молится,
темницы открываются и оковы разрушаются (Деян. 12).
И это может быть самым сильным свидетельством миру – в
ДНР, ЛНР, России и везде, где попирается свобода и где гонимые нуждаются в
нашей солидарности и всемерной поддержке.
Notes

1. US Ambassador at Large for
International Religious Freedom, Samuel Brownback, assured the Ukrainian
delegation of supporting the rights of believers living in the occupied territories
of Ukraine to freely confession of their faith or belief. Agreements on
cooperation in this area were reached during the visit of Ukrainian
parliamentarians to Washington, D.C. The Institute for Religious Freedom
reports that the meeting of the Head of the Ukrainian delegation, MP Pavlo
Unguryan with Ambassador Samuel Brownback, was a part of it. Mr. Brownback was
provided with an analytical report on religious persecution in the occupied
territories of Eastern Ukraine, published by the Institute for Religious
Freedom and Mission Eurasia (US will promote religious freedom in the occupied
territories of Ukraine //
https://www.irf.in.ua/eng/index.php?option=com_content&view=article&id=467:1&catid=34:ua&Itemid=61).
2. According to IRF reports, a new wave
of religious persecution of the believers of various denominations in the
occupied territories of Donetsk and Luhansk regions has resumed in 2018. Originally,
the self-proclaimed authorities in Donetsk and Luhansk adopted the so-called
“laws”, which obliged all churches and religious organizations, except the
Orthodox Church of Moscow Patriarchate, to re-register. After that, the
activity of many denominations, which did not fall under the conditional
definition of “traditional” found themselves under the threat of a ban, and
some of them were subject to physical attacks and assaults on property (Orthodox
Church of Ukraine claims the threat of confiscation of all its churches in the
occupied Donbas
https://www.irf.in.ua/eng/index.php?option=com_content&view=article&id=470:1&catid=34:ua&Itemid=61).
3. “The Russian government views
independent religious activity as a major threat to social and political
stability”(See USCIRF Report on Russia
https://www.uscirf.gov/sites/default/files/Russia.2017.pdf).
4. “Over the past five years, the
situation with the observance of the right to freedom
of conscience and religion in certain districts of Donetsk and
Lugansk regions of Ukraine (the so-called “DNR” and “LNR”) is constantly
deteriorating. This is manifested in systematic persecution, mistreatment,
arrests, seizure of churches, and so on. However, if so far there has been a
significant restriction and violation of rights, now, from March 1, 2019, there
is a threat of full prohibition of the activities of communities and clerics of
our Church, complete confiscation of community property and the deportation of
priests from the so-called “DPR” territory. The reason for this is the unlawful
requirement for communities to “register according to the laws of the
republic”. Such a requirement can not be fulfilled, because the structure that
issued such a “law” is not recognized by the state. Taking into consideration
this threat, we appeal to the United Nations Organisation,
Organization for Security and Co-operation in Europe (OSCE), the guarantors
of  “Minsk Process,” the European Union and, in general, all democratic
countries, international and interdenominational institutions, to address those
, on whom depends the adoption of final decisions in the matter raised and to
take measures to prevent the catastrophic development of events. We also ask
everyone to pray about the communities and clergy of our Church in the occupied
territories of the Donbas and for all those who suffer from captivity (Epiphaniy.
Metropolitan of Kyiv and All Ukraine. Statement: As for expansion of religious
persecutions at the occupied territories of the Donbas
https://www.pomisna.info/doc/dokumenty-na-golovnu/statement-as-for-expansion-of-religious-persecutions-at-the-occupied-territories-of-the-donbas/).

Церква і Слово. До герменевтики оновленої спільнотності

Церква і Слово. До герменевтики оновленої спільнотності


Говорячи про
кризу церковності на тлі міжцерковних війн і скандалів, ми щоразу більше
усвідомлюємо глибину нашого церковного лиха і необхідність цілковито й рішуче
оновлювати внутрішнє життя, спільнотовий дух і ті зв’язки, які взаємно нас
поєднують, – від коренів до найвищих гілок.
Але навіть із
такою настановою все це ризикує перетворитися на піклування про «нашу» церкву
та її структури, якщо відроджена спільнота не буде слухняною Божому Слову.
Адже саме Слово звіщає Божу волю, скеровує зовнішню місію
та наповнює життя Церкви внутрішнім змістом. Отож у розмовах про долю Церкви як
спільноти критично важливим є питання про її ставлення до Слова.
Слово Церкви і Слово до Церкви
Ми можемо сприймати Слово як те, що треба передати, тобто
як пророчий голос Церкви до світу. Водночас не можна забувати, що Слово є також
і пророчим голосом Бога до Церкви. Цю двоїстість варто підтримувати.
Сама в собі Церква є словом миру, початком і свідченням
нового життя під знаком Божого Царства. Меннонітський богослов Джон Говард
Йодер вбачав у церковній спільноті початок нового суспільства: «Церква може
бути передсмаком миру, задля якого світ і був створений. Пам’ятати і створювати
утопічні видіння – функція меншин. Без усвідомлення трансцендентної реальності
суспільство позбавлене надії. І цю трансцендентність підкріплюють не логічні
докази на користь майбутнього життя, а життєздатність тих співтовариств, що
виявляють інший спосіб життя вже тут і тепер… Церква, хоча й занурена в цей
світ, але самим способом свого життя показує обітницю іншого світу, якого немає
десь і вже зараз, але він іще має прийти» [7, 94].
Здатність спільноти передавати Слово світові пов’язана з
питанням про вірність самої Церкви Божому Слову. Як стверджував Джон Йодер,
вірна спільнота неодмінно має вирізнятися і бути видимою: «Повинна бути
емпірична спільність людей, які допомагають одне одному визначити і реалізувати
конкретні соціальні смисли, в яких виражена їхня вірність Ісусові Христові» [7,
91].
У такому значенні, як нагадував православний богослов
Павло Євдокимов,  «Церкву судить Слово».
І з цією тезою не все так просто. «Ця теза ставить альтернативу: або богослови
судять єпископів, або Святий Дух судить Церкву через Церкву, тобто за допомогою
Духа Слова. Підносячи Біблію над Церквою, ми ризикуємо більше  не читати її в Церкві, в контексті молитви і
літургійного поклоніння. Якщо ми стверджуємо, що таїнства є значущими і дієвими
лише всередині Церкви, то саме це всередині стає найвищою мірою таїнственним,
адже воно переходить видимі межі. Ми знаємо, де Церква є, але нам не дано
вершити суд і заявляти, де Церкви немає» [2], ― зізнавався Євдокимов.
Отже, Церква і Слово перебувають у нерозривному зв’язку.
А може, залишаючись формально пов’язаними, вони втрачають живе спілкування? Ми
дійсно ризикуємо залишитись поза церквою і читати Біблію поза Церквою, якщо
Церква не відповідає Біблії й більше не хоче її чути. Але невже задля того, щоб
залишатися всередині Церкви, ми можемо дозволити собі залишитися без Біблії?
Який ризик виглядає тут більш виправданим?
Осмислюючи у зв’язку з цими питаннями спадщину Карла
Барта, архимандрит Кирило Говорун підкреслює актуальність такої «керигматичної
еклезіології»: «Церква не є предметом віри і релігійного поклоніння. Вона –
інструмент і вказівник. У Церкві досі причаїлася можливість повстання проти
Бога, тому Церква завжди повинна відстоювати свою вірність Божій волі» [1,
163].
Sola Scriptura і питання
єдності Церкви
Відстоюючи розуміння Церкви як служительки Слова,
протестанти ввели принцип
Sola Scriptura.
Дотримання цього принципу зробило Біблію відкритою й доступною для найширших
церковних кіл. Однак воно ж породило нескінченні поділи й навіть конфлікти
серед незліченних тлумачів.
Крістіан Сміт, який нещодавно змінив протестантизм на
католицизм, називає «бібліцизм» головним болем протестантського богослов’я:
«Біблія говорить одним і тим же, виразним і впізнаваним голосом щодо актуальних
питань доктрини, практики й моралі. Ця засада є помилковою. Якби вона була
правильною, ми не зазнавали б нічого, що нагадувало б ті незгоди, конфлікти та
поділи, на які натрапляємо в сучасному християнстві – особливо серед
євангельських бібліцистів» [6, 173].
Насправді наївний бібліцизм не відповідає на питання про
єдність Церкви і не пропонує рішення щодо нього, натомість ми спостерігаємо все
більше поширення плюралізму тлумачень (“р
ervasive interpretive pluralism” у Сміта)
і пов’язаних із ними деномінаційних поділів. Саме цей плюралізм тлумачень
виявляє, що бібліцизм є не лише помилковим, а й просто неможливим.
З’являється запит на таке розуміння Sola Scriptura, яке відновило б зв’язок цього принципу
з іншими протестантськими
solas, повернуло б Біблію в Церкву, а Христа – в Біблію.
Писання і Слово
Для багатьох протестантів принцип Sola Scriptura став важливішим за все решта,
важливішим за віру і Христа. Але Слово – це більше, ніж Писання. Слово – це і
Писання, і Сам Христос.
Тому, відстоюючи авторитет Писання, важливо розуміти його
зв’язок із Богом як живим Словом. Як правильно зазначає англіканець Ніколас
Райт, «вислів «авторитет Писання» набуває сенсу тільки тоді, коли його
використовують для скороченого позначення «авторитету триєдиного Бога, певним
чином об’явленого через Писання» [3, 31].
Саме тому Крістіан Сміт звинувачує євангельських
протестантів у бібліцизмі тоді, коли вірність Писанню ставиться понад вірність
Богові, коли за шуканням корисних порад зникає Сам Автор: «Євангельські
християни повинні зрозуміти, що Біблія – не книга про «те, як…». Це книга про
«Того, Хто…» [6, 176].
У схожому феноменологічному ключі мислить і Павло
Євдокимов: «У всякій думці про Бога саме Бог мислить Себе в людському розумі й
безпосередньо витворює релігійний досвід Своєї присутності. Людина не може ще
нічого сказати про Бога, але може сказати «Бог», вона вже знає Його близькість,
яка цілковито її оточує».
Якщо Церкву у світлі Божого Слова ми можемо розуміти як
Писання, то саме Писання ми можемо розуміти лише у світлі безпосередньої
присутності Христа «посеред нас», тобто в досвіді спільнотного поклоніння і
послуху.
Спільнотна герменевтика і герменевтика спільнотності
У галасі ювілеїв Реформації майже потонули голоси про
перегляд спрощених розумінь принципу
Sola Scriptura. Однак
це питання залишається чи не головним і для тлумачення Писання, і для розуміння
Церкви, і для трактування протестантської ідентичності. Як правильно зауважує
баптистський богослов Сергій Санніков, безкраїй плюралізм тлумачень не може
бути достойною альтернативою авторитарних підходів: «Магістерська Реформація
пішла випробуваним шляхом Католицької церкви, поставивши на місце Папи і
соборів авторитет катехизмів і визнань віри. Радикальна Реформація була
послідовнішою у використанні
Sola Scriptura й
заохочувала своїх послідовників вільно читати Писання зрозумілою мовою й
самостійно видобувати зміст і значення біблійного тексту, але, щоб стримати
герменевтичне свавілля, було випрацювано певні обмеження, серед яких провідне
місце належало принципам спільнотового тлумачення.  Ідея герменевтичної спільноти стала рамковим
конструктом, всередині якого тлумачення вибудовувалось крізь призму
христоцентричності й особистої керівної діяльності Святого Духа, і вся ця
система спочивала на фундаменті послуху Богові та спільноті як необхідній умові
правильної герменевтики» [4, 35].
Очевидно, що спільноту тут ідеалізовано. Приклади такої
спільнотової герменевтики знайти досить нелегко. Але напрямок показано
правильний. Можливо, замість того, щоб шукати таку спільноту, нам треба просто
зважитися і самим нею стати.
Доки екзеґети шукають у спільнотності, у спільнотних
прочитаннях розв’язання герменевтичних проблем, еклезіологи дивляться в інший
бік, сподіваючись герменевтикою Слова розв’язати проблеми спільноти. Питання
про те, як спільнота може бути інструментом тлумачення, доповнює питання про
те, як трактувати спільноту. Спільнота – не лише інструмент, а й предмет тлумачення.
Вона знаходить і розуміє себе у Слові та через Слово.
Христоцентризм як принцип тлумачення Писання і спільноти
Тут головне питання не про Писання і Церкву, а про Бога.
Як Слово і Церква навчають нас розуміти й переживати Бога? Лише тоді, коли ми
здатні побачити в Церкві Христа, а у Слові – Автора, ми можемо бути живою
спільнотою. Еклезіоцентризм небезпечний. Бібліцизм наївний. Однак Христос є
реальним. Там і тоді, де Христос реальний, Церква оживає, Слово промовляє. Там
і тоді, де Христос стає центром, згромаджені навколо стають спільнотою. Саме
христоцентризм може допомогти нам у відчайдушних спробах повернути життя в
церковні структури, почути забуте Слово і в послуху Йому відновити
спільнотність.
І насамкінець: оскільки Христос – Глава єдиної Церкви, то
нам не вдасться відновити свою спільнотність, не відновивши всехристианської
єдності. Без примирення з іншими наші спроби побудувати єдину помісну
православну або ще якусь «єдину» церкву будуть не тільки небезпечними, а й
гріховними.
Тим часом християнський світ продовжує розмножуватися
діленням, а не єднанням. Як нагадує менонітський історик Вальтер Заватскі,
різноманітні церковні організації, які не зовсім визнають або зовсім не
визнають одна одну, розпорошилися на 45 тисяч деномінацій, показавши за останні
двадцять років зростання на 25%; причому в їхніх взаєминах з «іншими» дивує не
так ворожість, як байдужість [5, 40]. До того ж, як показує досвід
протестантизму, рішуче відмежування від Католицької церкви як «блудниці
Вавилонської» та наївні спроби повернутися до самих коренів християнства, лише
помножили розділення. Адже там, на початку християнства, ми бачимо ті ж поділи
та конфлікти. У зв’язку з цим Заватскі ставить низку самокритичних
протестантських запитань: «Якщо всі надії на ранню церкву не розв’язують
проблеми розділення Тіла Христового, Церкви, тоді що? Можливо, ми поквапилися
відкинути велику частину християнської історії як відступницьку? Чи може бути
так, що самі претензії на прихильність до винятково істинного і чистого новозаповітного
християнства заганяють нас у пастку брехні?» [5, 42]. Я впевнений, що всім нам,
зокрема представникам найдревніших і найреспектабельніших конфесій, варто
ставити собі ці питання представника радикальної Реформації.
Ми кажемо собі: у нас один Христос і одна Біблія. Добре,
якщо це так. Тоді залишається питання: як ставитися до Христа і Біблії так, щоб
і Церква у нас була єдиною? А якщо єдності у нас немає навіть щодо перших
пунктів? А якщо ми видаємо бажане за дійсне? А якщо разом із єдністю Церкви ми
втратили і присутність одного і єдиного Христа? А якщо поза єдиною Церквою ми
неправильно читаємо Біблію? Нам не вдасться позбутися цих тривожних питань.
Самовпевненість може заспокоїти, але може й занапастити. Тому з цими тривожними
питаннями нам доведеться жити довіку.
Церква повинна слухати Слово, але почути і зрозуміти
Слово можна лише в єдності спільноти – помісної і всепомісної. Церква повинна
шукати Христа, але знайти Його можна лише в стані єдності, зібравшись навколо
Нього всі разом. Лише відкрившись до такої всехристиянської єдності, з
внутрішнього єства якої Христос і Його Слово стають близькими і реальними, нам
вдасться нарешті стати Церквою. Лише тоді ми зможемо проголосити: «Христос
посеред нас!» Лише в такій єдності Він «і є, і буде», а разом із Ним – і ми,
Його Тіло, Його Церква. 
1.      Кирило
Говорун. Мета-еклезіологія. Київ, 2017.
2.      Павел
Евдокимов. Православие // Православие и мир. Электронная библиотека (
www.lib.pravmir.ru/library/readbook/3795#part_59596)
3.      Николас Райт.
Авторитет Писания и власть Бога. Черкаси, 2007.
4.      Сергей
Санников. Рефлексия
Sola Scriptura в классической
и радикальной Реформации в западноевропейском и восточноевропейском контекстах
// Богословские размышления 19 (2017) 24-37.
5.      Walter Sawatsky. Going Global with God as
Mennonites for the 21st Century.  North
Newton: Bethel College, 2017.
6.      Christian Smith. The Bible made
Impossible. Why Biblicism is not a truly evangelical reading of Scripture.
Grand Rapids: Brazos Press, 2011.
7.      John Howard Yoder. The Priestly Kingdom.
Social Ethics as Gospel. Notre Dame: University of Notre Dame Press, 2001.

Ідея Реформації: після ювілею

Ідея Реформації: після ювілею

Стаття присвячена філософсько-історичному та теологічному
осмисленню Реформації як ідеї критичної щодо власної історії. Відповідно до протестантської
традиції автор аргументує тезу, що церковне оновлення потребує не стільки
пристосування до певних контекстів, скільки постійного долання власних кордонів
і визволення з історико-культурних рамок.
Ключові слова: Реформація, церква, історія,
протестантизм, суспільство, контекст, історія.
  
Протестанти прожили 2017 рік з думкою про
Реформацію. Чи не вперше протестантські течії і союзи об’єдналися в “рух рухів”
і тим самим знайшли своє місце в цій великій історії, вписали себе в історію
Реформації. Ювілей Реформації став тією подією, яка дозволила протестантам
вийти з церковного простору в простір суспільно-політичний, презентувати свою
церкву, але також замислитися над питанням: що значить бути церквою, вільною
від суспільних контекстів і власної історії?
Ювілей — шанс зупинитися, задуматися,
змінитися. Тобто перервати рух за інерцією. Співвіднести з тією самою точкою,
яка дає опору і відкриває справжню перспективу. Про це завчасно (у 2013 р.)
дискутували молоді українські теологи: “Наближення 500-літнього ювілею
Реформації повинно нагадати, що майбутнє пострадянського протестантизму може
визначатися не відчайдушними спробами виявити чи створити власну
“самобутність”, не пов’язуванням себе історичними узами з радикальними та
маргінальними протестантськими рухами, не пристосуванством до православного
релігійного контексту, а поверненням до витоків Реформації”[1].
На мій погляд, саме сьогодні, коли
великий ювілей вже позаду, наступає насправді «ювілейний рік», коли протестанти
можуть стати вільними і від суспільних стереотипів, і від власних ювілеїв; коли
вони можуть поставитись до власної і всесвітньої історії у критичний і вільний
спосіб.
Обертаючись до цілком конкретної
історичної події з так само цілком конкретних умов свого часу, я пропоную
подумати про ідею Реформації, про те, як ми її розуміємо “на виході” з історії
у сьогодення. Створюючи напруження між історією та ідеєю, я усвідомлюю, що не
можу собі дозволити їх наївне протиставлення, наче можна абстрагуватися від
матеріалу історії заради чистої ідеї.
Так, кожна ідея має свою історію.  Але чи має історія свою ідею? Чи можна сказати,
що історія Реформації несе у собі якусь єдину ідею?
Певен, що так. І сьогодні нам ця ідея
здалася б наївною у вже згаданому сенсі – як ідея можливості такої ідеї. Тим не
менш, історія Реформації розгортається під проводом простої ідеї про можливе повернення
до початку історії, про скасування історії, про суд над історією. В той самий
час йдеться про творче пристосування до історії, до її новітнього періоду, до
сьогодення. Як це поєднується? Інтуїцією того, що наша невідповідність
сучасності є результатом історичних блукань і помилок, нагромадження поганого
досвіду; що ми щось втратили у попередні часи і що лише повернення до самого
початку дасть необхідне оновлення і місце у сучасному світі. Передусім йдеться
про історію християнства, але висновки проектуються на більшу картину, аж до
масштабу світового цивілізаційного процесу.
Я думаю, що на ідею Реформації нас
виводять питання, цілий асоціативний ряд питань. Власне кажучи, ми завжди
думаємо про Реформацію у режимі питань – відкриваючись до питань сучасності,
відкриваючи до питань свою віру і свою церкву. Про які питання йдеться?
Перш за все, питання про церкву та її традиції, а також про відповідність
церкви до власних джерел.  Що є церква,
хто є церква? Де центр її життя? Яку роль відіграють миряни?  (Чи будуть почутими професори?!) Чи можливе
таке церковне оновлення, яке зможе поєднати повернення до власних джерел із
радикальною відкритістю до сучасності? Чи можливе оновлення без розділень  і конфліктів? Як продовжити традицію в
актуальний спосіб? На які питання має відповідати церква у наші дні? Які
переклади Біблії потрібні сьогодні? Як перекладати вічні істини на мову
сучасності?
Але також це питання про особистість та особистісну віру, відносини яких з
церквою та церковною вірою не можна було назвати простими вже за часів Лютера,
тим більше сьогодні. Так, середньовічній людині було складно помислити
можливість нецерковної віри, віра була частиною церковної традиції. Але якщо
традиція переставала бути динамічною передачею віри, люди починали шукати інші
джерела, або першоджерела. Те саме відбувається і сьогодні, коли ми бачимо
постцерковне християнство, коли все більше молодих людей (особливо так звані
millenials) говорять, що вони “люблять Ісуса, але не церкву”. Чи можна вірити у
Бога, коли до церкви — недовіра? Де взяти віру, як не у церкві? З чим її
звіряти, якщо традиція мовчить? Якщо я можу самостійно розуміти Біблію, мати
персональні відносити з Богом і коло віруючих друзів, то навіщо мені церква та
її проблеми?
Так, деяких людей іноді приваблює саме мовчазна таємничість церкви. Але до
пори до часу. Якщо пауза затягується чи відповідає автовідповідач, ми шукаємо
правди в іншому місці.
Справа навіть не в тому, що у церкви накопичуються якісь певні проблеми, церква
сама по собі є проблемою. Навіть коли вона має найвищий рівень довіри чи вихваляється
розміром і впливом, найдавнішою історією і найсвятішими предстоятелями. Навіть
тоді, особливо тоді, Церква має сама себе постійно ставити під питання,
постійно звітувати на відповідність Божому призначенню, наскільки вона виконує
свою роль у missio Dei.
І тут ніхто і ніщо, навіть соціологія, яка показує нам достатньо високий
рівень довіри до церкви, не має вводити нас в оману. Люди, що довіряють церкві,
насправді, хотіли б їй довіряти.
Високі рейтинги – це знак високих очікувань від церкви. І аж ніяк не реальні здобутки
церковних структур.
Так було і в Середні віки. Люди критикували, розчаровувалися, але таки йшли
до церкви, бо більше нема було куди. Протестантський теолог Алістер Макграт
самокритично визнає, що перебільшувати кризу середньовічного католицизму і
шукати причини Реформації у стані тогочасної церкви зовсім не варто: “З цих
невдач не складається картина інституції, яка зазнала кризи, руйнації, чи
навіть складних труднощів. Сумно, але такі недоліки є звичним головним болем
більшості інституцій, які час від часу функціонують ненайкраще – хай би то були
середньовічна церква, сучасні міжнародні корпорації, або президент Сполучених
Штатів Америки”[2].
Подібним чином і сьогодні в очах українського суспільства церква є кращою –
особливо на фоні інших інституцій. І виглядають резонансними заклики
традиціоналістів та прагматиків: не ламайте те, що працює; не нашкодьте своїми
реформами. Дійсно, може краще підтримати церкву в її спробах заморозити
ситуацію, зупинити історію, не допустити руйнації так званих “традиційних
цінностей” та духовних основ суспільства?
Але Реформація відбувається не так у режимі реагування на виклики
сучасності чи у форматі експериментів з модернізацією суспільств, як у
відповідності до власної логіки церковного розвитку. І те, що така логіка може
ставити під загрозу власні інституційні основи церкви, аж ніяк не має нас
дивувати. Адже за думкою реформаторів, Біблія як Слово Боже судить не тільки
світ, але й церкву. Як пише Макграт, “Небезпечна ідея, міцно вкорінена в самому
осерді протестантської революції, полягала в тому, що всі християни мають право
тлумачити Біблію на власний розсуд”[3].
Те, що для церковної влади є небезпечним, для поширення віри може стати
принагідним: “Це була небезпечна ідея, але водночас це розуміння суті християнської
віри мало безпрецедентну силу пристосування до різних місцевих обставин.
Протестантизм від самого початку виявився релігією, найпридатнішою для гнучкої
глобалізації та перенесення на нові культурні ґрунти”[4].
Тобто, якщо продовжувати читати Біблію і далі – у різний спосіб, у різних
контекстах, з новими питаннями, з відкритістю до змін, — то церква не може не
змінюватися. Історики нагадують, що лютерівська Реформація реалізувалася на
конкретному суспільно-політичному матеріалі, використовуючи протистояння між
Німеччиною та Італією. А ще – на делікатних обставинах персонального життя
реформаторів. Так для Лютера-Августина одруження на Катарині фон Бора стало
більш ніж особистою справою. Він зробив це, щоб “задовольнити батька,
розсердити папу Римського, розсмішити янголів і змусити плакати диявола”.
Гарвардський історик Стівен Осмент вважає, що одруження протестантського
священства стало найбільш промовистим проявом інституційних змін, спричинених
Реформацією[5]. Як відомо,
целібат досі залишається ключовою темою у розмовах про реформи католицької
церкви. Трігерами для Реформації можуть стати не тільки індульгенції, тож варто
скласти довший перелік актуальних питань до церкви.
Подібно до лютерівських часів ми маємо сьогодні настільки новий етап
глобалізації і принципово новий рівень інформаційного обміну, що вчас говорити
не про “нове Середньовіччя”, а про новий “Новий час”. Відповідно, маємо іншу
картину християнства, іншу демографію народів, іншу соціологію релігії. Саме
тому теолог Карл Рашке пропонує говорити про Реформацію з огляду на глобальні
трансформації світового християнства: “Фокусуючись на глобальному християнстві,
ми можемо свідчити не так про Реформацію, як про трансформацію”[6],
адже християнство від початку і досі живе безкінечною контекстуалізацією. А всі
світові глобалізаційні процеси, навіть бурхливий розвиток інших релігій,
прокладають шлях до нових форм християнської віри. Останню тезу переконливо
доводив Мартін Лютер Кінг у своїй ще студентській письмовій роботі, а згодом
його зацікавленість розвитком містеріальних культів і становленням християнства
трансформувалася у глибоку впевненість, що сучасна церква має відповідати на
нові контекстуальні виклики – соціальної несправедливості та расової нерівності[7].
Але основним викликом для церкви є саме Слово Боже. Відкриваючись Божому
Слову, церква повертає собі свою свободу, повертає себе Богу. В цьому плані
реформація – це процес визволення з історії та її контекстів.
Тут хочу сказати про три можливості
такого “ювілейного року”, визвольного року. І ці три можливості залишаються
навіть після великого ювілею. Більше того, можливо саме після ювілею ми зможемо
більш спокійно іх відрефлексувати. Перша можливість — можливість перевірити
себе. Ювілей нагадав нам про велику богословську роботу, яка була проведена
реформаторами. Вони читали Біблію так, щоб побачити себе і своє богослов’я в її
світлі, щоб підважити себе питанням про свою віру і заново осмислити себе. Звернення
до богословській спадщини Реформації дає нам надихаючий приклад того, як
радикально потрібно мислити і вірити, як радикально потрібно читати Біблію. Сказати
собі «Тільки Писання» — дуже відповідальне сповідання, яке не
залишиться без наслідків. Адже Писання тлумачить нас, ми віддаємо себе йому, ми
перевіряємося ним. Заява «Тільки Христос» ще більш відповідальна. Де
ми і де Він, де Він в нас? Перевіряючи себе, питання можна продовжити,
загострюючи, поглиблюючи богословську рефлексію власної ідентичності та її
євангельських основ.
Друга можливість — можливість зрозуміти
своє місце — звідки ми прийшли, куди повинні повернутися, щоб потім продовжити
шлях. Що є в Реформації? Є відчуття своєї епохи як епохи радикальних змін. Є
пристрасть до євангельської простоти і автентичності. Є пророчий погляд в
майбутнє. Де ми зараз, де були, де повинні бути? Місце і роль в історії  — предмет постійних рефлексій.
Третя можливість — можливість нагадати
про себе. Не про те, що ми єдині і кращі. Але про те, що ми продовжуємо велику
традицію, знаходимо себе її частиною, відчуваємо спадкоємність і бережемо
заповіт предків.
Минулого року українські нащадки
європейської Реформації відзначали ювілей цілою низкою подій (від музейних
виставок до наукових конференцій), медійних і місіонерських проектів, церковних
і громадських ініціатив. Це був унікальний шанс вписати себе в історію України,
її духовних і культурних традицій. Але не можна забувати про те, що нагадати
про себе — не головне. Головне побачити себе, перевірити себе, зрозуміти себе,
свою історію, місію і перспективу. Тому ювілей Реформації — це перш за все
подія внутрішня, подія церковна. І основне питання не в тому, як світ сприймає
церкву та її історію (зокрема історію її реформацій), але у тому, як церква
сприймає свою історію.
На жаль, ювілей лютерівської Реформації
не приніс зцілення старих ран. Католики і православні так і не зрозуміли, чому
вони повинні радіти цьому святу разом з протестантами. Але і самі протестанти
розділилися у своєму ставленні до подій тих давніх років, та й до самої ідеї
Реформації. Як правильно розуміти Реформацію? Хто може її правильно
представляти? Хто має право претендувати на це ім’я і можливу спадщину?
Кілька років тому викладач
реформатської семінарії Дмитро Бінцаровський написав блискуче есе
«Протестантизм без Реформації»[8].
Він вірно помітив, що наш пострадянський протестантизм обходиться з історією і
богослов’ям дуже вільно і відстоїть від Реформації дуже далеко. Я б сказав, що
місцеві нащадки Реформації так само далекі від неї, як московські православні
від православ’я. Як зазначає Бінцаровський, “Всупереч принципові Ecclesia
Semper Reformanda, більшість пострадянських протестантів байдуже або навіть
вороже ставляться до необхідності постійного реформування церкви”[9].
Загальна оцінка богословської
змістовності і свідомості нашого протестантизму, дана в цьому есе, навряд чи
підлягає сумніву. Хоча в цій дискусії відчувається більше — не стільки
самокритика протестантської спільноти, скільки зарозуміла критика з боку
реформатського гуртка (справжніх протестантів!) на адресу баптистів та інших
протестантів другої хвилі. Дійшло до того, що деякі реформатські церкви
відмовилися відзначати ювілей разом з протестантською більшістю — справжні не
можуть бути з несправжніми, спадкоємці не можуть стати поруч з самозванцями або
незаконнонародженими.
Те, що в нашому протестантизмі
Реформації (або від Реформації) мало, — це очевидний факт. Те, що без зв’язку з
Реформацією наш протестантизм є порожнім і аморфним, — теж вірно. Але ось ще
одна загроза, яка видається куди більш серйозною. Я б назвав її так: Реформація
без Євангелія (або, в більш окремому випадку, — реформатство без Христа).
Це те, що відбувається з нами, коли ми
присвоюємо собі справжність, коли «Реформація — це ми». Тоді всі протестантські
sola можна звести до одного: «тільки ми».
Ні Христа, ні благодаті, ні Писання.
Тільки ми. Як мені недавно заявив один младореформат, «В православ’ї немає спасіння,
а в баптизмі немає богослов’я. Все це є тільки у нас. Без відповідної реформатської
освіти не можна читати і розуміти Біблію, тим більше проповідувати. Всі ваші
церкви — несправжні».
У всьому цьому Євангелія дуже мало,
майже немає. Що страшніше: залишитися без Реформації або без Христа,
продовжувати протестантизм без Реформації або Реформацію без Євангелія?
У цей “ювілейний рік” Реформації нам
пора звільнитися від ідолів, в тому числі від ідолів Реформації – ідолів
простоти і молодості.
Є ювілеї, після яких молодим вже не
називають. П’ятсотліття – це багато чи мало? Ми все ще молодше православних —
на ті ж п’ятсот років. І набагато молодше католиків. Ми все ще молоді, якщо
порівнювати з іншими.
Але вже не настільки молоді, щоб бути
наївними щодо віку.
І все ж ми звикли називати
протестантизм молодим. І прощати йому гріхи і хвороби молодості —
безвідповідальність, гіперкритицизм, максималізм, впадання в крайнощі.
Інший погляд ми зустрічаємо у Новаліса.
Молодість для нього — не свіже чи нове, а перше, оригінальне. Тому католицизм —
перше кохання, вічна молодість. А протестантизм — влада мертвого буквоїдства і
діляцтва, спроба «пристосувати історію до домашнього, бюргерського,
морально-сімейного кола», «укласти релігію в державні кордони», «підірвати релігійне
космополітичне почуття». Для нього Реформація знаменує собою вмирання
історичного християнства, розрив з живою традицією, «Тому історія
протестантизму не може виявити перед нами величних явищ; тільки його початок
блищить скороминущим небесним вогнем, але незабаром після цього помітним стає
висушування святого почуття… Полум’я гасне, і громада розпадається»[10].
Протестантизм зруйнував основу, в тому
числі основу себе. Звернувши свою критику проти католицької традиції, він
створив фатальний прецедент: «Первісна ненависть до католицької віри поступово
перейшла в ненависть до Біблії, до християнської віри і, нарешті, до релігії
взагалі»[11].
Критика іншої традиції — окремий випадок критики традиції як такої, рано чи
пізно вона обернеться проти нас, прийде наша черга.
Протестантизм хотів відмежуватися від
старого християнства, але тепер і він сам не молодий. Чи можливе оновлення? Чи
може ще не зовсім старий (але вже зовсім немолодий) протестантизм оновитися?
Новаліс визнає, що колись оновлення не
вдалося навіть «молодому» католицизму. «Безмежна відсталість лягла важким
тягарем на загрузлу у самовпевненості корпорацію духовенства. Корпорація
застигла в почутті свого авторитету і інертності, в той час як миряни поступово
забирали у неї досвід і вченість, і зробили величезні кроки на шляху освіти.
Забувши свій власний борг бути першими серед людей по духу, розумінню і освіті,
клір віддався ницим пожадливостям; вульгарність і ницість його способу мислення
стали ще огидніші, бо відтінялися професією і убранням. Так поступово впали
повага і довіра, стовпи земного і небесного царства і тим самим була знищена ця
корпорація і дійсне панування Риму припинилося задовго до потужного повстання»[12].
Тому протестантизм і виник  як реакція на безмовність основної традиції.
Але сьогодні питання звернені вже до нього самого, до традиції оновленої,
реформованої. «Чи не повинен протестантизм, нарешті, припинити своє існування і
поступитися місцем?»[13],
— запитував Новаліс.
Тут мова йде не про заміну
протестантизму новим католицизмом. Адже основною проблемою протестантизму є
саме те, що він представляв себе заміною. І цю помилку не варто повторювати
знову.
Мова про інше — про повернення до цілісності
вселенської церкви, живої у єдності і різноманітті традицій. «Християнство знову
має стати живим і дієвим,  знову створити
для себе зриму церкву, не зважаючи на кордони»[14]. Це
есхатологічне бачення може приймати форму історичної критики. Але може бути
джерелом натхнення і надії. Лаючи Лютера, Новаліс нагадує йому і всім нам про
справжню мету, про незавершений шлях. Доба Реформації – не вічна, але культурні
кордони і часові межі можна долати.
Отже, нові прочитання Божого Слова в світлі глокальних процесів невпинно
змінюють церкву, зближаючи її з сучасниками, підтримуючи цей складний діалог
заради реалізації її місійного покликання. Така перманентна Реформація може
проявлятися у принципово різних ставленнях до світу. Як ми знаємо, окрім магістерської
Реформації Лютера чи Кальвіна, була реформація анабаптистська, а згодом
пієтистська. Якщо одні думали про перетворення суспільства і “політики”, то другі
– про відновлення християнських спільнот і автентичної “духовності”. Умовно їх
можна розділити на суспільно-трансформаційні і духовно-консервативні течії.
Перша пропонує активну присутність заради перетворень, ґрунтується на
радикальній відкритості Слову і готовності до змін, гармонізує персональні та
колективні відносини віри, довіряє майбутньому як більш християнському (тобто
такому, де християнство матиме більший вплив). 
Друга обмежується вірною присутністю (“faithul presence”) заради
збереження істини і обстоює спільнотність вірних навколо Слова, демонструє
зосередженість на внутрішньому світі і готовність залишатися меншістю у
ворожому до християнствa суспільстві. Всі вони є проявами одного і того ж
реформаційного процесу і сьогодні нам необхідно виробити такий погляд на цю
триваючу Реформацію, в якому знайдуть місце всі течії і всі прояви, у тому числі
непротестантські і “постцерковні”.
Європейські реформатори добре розуміли проблематику сучасності і бачили покликання
церкви щодо свого часу. Тому протестантизм став невід’ємною складовою
новочасної цивілізації.  Проте, як
виявилося лише сьогодні, став не тільки творцем, але й заручником “Нового
часу”. Сьогодні ми знаємо: потрібна не тільки контекстуалізація, але й
деконтекстуалізація. Від сьогодні Реформація можлива лише в есхатологічному
горизонті.
Наступна Реформація можлива лише як Реформація всецерковна і глобальна,
Реформація у єдності традицій і культур, поколінь і підходів. А також як постійний
пошук балансу, в якому є місце оптимізму щодо можливостей сучасності і пророчій
критиці пануючих сценаріїв розвитку церкви і світу, любові до традиції і
бажання продовжити її творчим чином, персональному досвіду віри і любові до
церкви, здатності протистояти антихристовим силам сучасності, і при цьому
довіряти майбутньому.
Нова Реформація можлива на ґрунті вдячності за все, що було в історії з її
благословеннями, абсурдами і трагедіями, але у своїй есхатологійній
відкритості. Ми не можемо рухатися далі, якщо будемо ігнорувати історичний шлях,
у тому числі досвід Реформації XVI ст. І ми не зможемо оновитися, якщо
залишатимемося у межах того досвіду, у полоні уявного минулого, у безплідних
суперечках про епічне XVI чи міфологізоване I ст. “Повернення до джерел”
спрацьовує лише тоді, коли ми читаємо їх очами сучасників, але у перспективі
есхатології, в очікуванні нового есхатону. Лише це дає вихід за межі історії,
лише це дає динаміку та мотивацію для церкви як спільноти “приходьків і
подорожніх” – прямувати крізь історію з вірністю обраному шляху і відкритістю
до нових обставин.
Література
1.     
Бінцаровський Д. Протестантизм без Реформації // «Філософська думка», Спевипуск IV (2013). — С. 212-228.
2.     
Макграт А. Небезпечна ідея християнства. – К.: ДУХ І
ЛІТЕРА, 2017.
3.     
Новалис. Христианство, или Европа http://cultoboz.ru/-lr/58—6/337—-1799
4.     
Frank A. James III. The Many Faces of Martin
Luther
http://www.christianitytoday.com/ct/2017/november-web-only/many-faces-of-martin-luther.html
5.     
Raschke C. GloboChrist. The Great Comission Takes a
Postmodern Turn. – Grand Rapids: Baker Academic, 2008.


[1] Бінцаровський Д. Протестантизм без Реформації // «Філософська
думка
», IV (2013). — С. 227.
2  Макграт А. Небезпечна ідея
християнства. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. – C. 41.
[3]  Макграт А.
Небезпечна ідея християнства. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. – C. 11.
[4]  Макграт
А. Небезпечна ідея християнства. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. – С. 12.
[5]  Цит.
за
Frank A. James III. The Many
Faces of Martin Luther
http://www.christianitytoday.com/ct/2017/november-web-only/many-faces-of-martin-luther.html
[6] Raschke C. GloboChrist. The Great Comission
Takes a Postmodern Turn. – Grand Rapids: Baker Academic, 2008. – Р. 42.
[7] Raschke C. GloboChrist. The Great Comission
Takes a Postmodern Turn. – Grand Rapids: Baker Academic, 2008. – Р. 82.
[8] Бінцаровський Д. Протестантизм без Реформації // «Філософська
думка
», IV (2013). — С. 212-228.
[9] Бінцаровський Д. Протестантизм без Реформації // «Філософська
думка
», IV (2013). — С. 227.
[10]  Новалис. Христианство, или Европа http://cultoboz.ru/-lr/58—6/337—-1799
[11] Новалис. Христианство, или Европа http://cultoboz.ru/-lr/58—6/337—-1799
[12] Там само.
[13] Там само.
[14] Там само.

Отчего померкнет свет?

Отчего померкнет свет?

Пророк Исаия рисует страшную картину судного дня, когда
каждому придется страшно, потому что «заревет на него в тот день как бы рев
разъяренного моря; и взглянет он на землю, и вот — тьма, горе, и свет померк в
облаках» (Исаия 5:30).
Мы привычно думаем, что все случится по той простой
причине, что Бог задумал такой конец, что Он хочет судить мир, что Ему нравится
наказывать.
Но если мы внимательнее прочитаем текст пророчества, то
увидим иную причинно-следственную связь.
Оказывается, Бог сделал все со Своей стороны, чтобы Его
любимый народ жил-поживал и добра наживал. Народ уподобляется винограднику,
который расположен в прекрасном месте и окружен всесторонней заботой.
Но вместо добрых плодов он принес дикие ягоды.
И тогда хозяин спрашивает в недоумении: 
«Что еще
надлежало бы сделать для виноградника Моего, чего Я не сделал ему? Почему,
когда Я ожидал, что он принесет добрые грозды, он принес дикие ягоды?» (Исаия
5:4).
Обычно мы не слушаем Бога и Его вопросов, мы задаем Ему
свои вопросы: «Почему? За что?». Но на Его вопросы ответить гораздо сложнее. А
на наши вопросы ответы известны, мы их и сами знаем. 

Хотя иногда Бог напоминает нам, как
мы нагло злоупотребляли Его терпением, как мы смеялись над Его добротой, как мы
извратили Его законы.
В самом деле, горе не могло не прийти. Мы навлекли его.

«Горе тем, которые влекут на себя беззаконие вервями
суетности, и грех — как бы ремнями колесничными; которые говорят: «пусть Он
поспешит и ускорит дело Свое, чтобы мы видели, и пусть приблизится и придет в
исполнение совет Святого Израилева, чтобы мы узнали!»
Горе тем, которые зло называют добром и добро — злом,
тьму почитают светом и свет — тьмою, горькое почитают сладким и сладкое —
горьким!
Горе тем, которые мудры в своих глазах и разумны пред самими
собою!
Горе тем, которые храбры пить вино и сильны приготовлять
крепкий напиток,которые за подарки оправдывают виновного и правых лишают
законного!» (Исаия 5:18-23).

Разве это не похоже на наши дни, когда люди говорят: так
было и так будет всегда, сильный будет прав, зло будет торжествовать, а правда
никому не интересна?
Разве это не описание нашего мира «постправды» и «смерти
Бога», в котором «зло называют добром и добро — злом, тьму почитают светом и
свет — тьмою, горькое почитают сладким и сладкое — горьким»?
Если мы называем тюму светом и свет – тьмою, то рано или
поздно пророчество Исаии исполнится: «свет померкнет» и на землю опустится
тьма, полная, страшная, настоящая.
И эта тьма физическая, «осязаемая» будет результатом нашей
моральной и духовной тьмы. Люди выбрали тьму, и это лишь вопрос времени, когда
тьма внутренняя станет тьмой внешней, когда поглотит все – и души, и
города.
Мы не должны быть настолько глупыми, чтобы спрашивать
Бога: отчего помернет свет? Мы должны спросить себя, почему мы выбрали тьму. Мы
должны спросить себя, почему мы не захотели быть Божьим виноградником и
предпочли быть «домом мятежным».
На самом деле у нас не осталось права на вопросы «ПОЧЕМУ???». 
Мы знаем, почему. Мы сами все разрушили, мы сами себя приговорили. 
Если у кого вопросы и остались, то лишь у Бога, Который спрашивает нас, почему на Его любовь мы так упорно отвечаем неверностью и злом: 
«Что еще надлежало бы сделать для виноградника Моего, чего Я
не сделал ему? Почему, когда Я ожидал, что он принесет добрые грозды, он принес
дикие ягоды?». 
И это самые серьезные вопросы к каждому из нас, от которых
хочется плакать, плакать в бесконечном покаянии и глубоком стыде.

A Ministry Update from the Cherenkov Family

Left to right: Sara Stefani, Michael, Nina, Michelle, Vasilisa, and Caroline Cherenkov 
A Ministry Update from the Cherenkov Family
 

Warm Ukrainian greetings from the small Mennonite town of Hillsboro, Kansas!

As we continue to serve the people of Eurasia, we also rejoice over the opportunity to make new partnerships and connections with friends in the US, get better acquainted with American culture, and participate in the global Christian community.

When our family moved to Hillsboro from Ukraine six months ago, the local people would often say, “This is a Ukrainian missionary family. They work in Eurasia.” Now we hear them say more often, “Your work is right here. We love to listen to your music and hear your stories. We need you. We are so glad that you are part of our community.” Many people are now interested in going on mission trips with us or supporting our ministry work on the ground in Eurasia. They feel a connection to us and our ministry.

These past months, I have been busy leading some seminars, as well as presenting the ministry of Mission Eurasia to local churches and mission boards in the US. Two weeks ago, I was invited to give a talk at Tabor College in which I shared about my family’s story of faith and persecution during the years of the Soviet regime, and how the fall of the Soviet Union resulted in a fruitful mission field in Ukraine and throughout Eurasia. It is this rich mission field where Mission Eurasia is strategically training and equipping the Next Generation of young believers to evangelize and transform their nations with the gospel message. A local journalist wrote about my presentation at Tabor College, which you can read here.
 

Last two weeks I was traveling back to Ukraine to meet with the Mission Eurasia Field Ministries team to strategically plan for the future of our ministry initiatives, pray, fellowship, and dream together about how God will continue to use Mission Eurasia to transform the former Soviet Union for Christ and His Kingdom.

Please continue to pray for me and my family as we serve God’s Kingdom and the ministry of Mission Eurasia in Hillsboro and work to cultivate new partnerships and connections with friends and supporters in the US. I have included a few specific prayer requests below. Thank you for keeping our family in your prayers!

  • Please pray for our family as we continue to learn English and acclimate to the new culture in the US.
     
  • Pray for several upcoming School Without Walls and Next Generation Professional Leaders Initiative events, which I am overseeing from the US.
     
  • Pray for my upcoming presentations to churches and mission boards, and that God would inspire more churches to get involved in the ministry of Mission Eurasia.
     
  • Please pray for strength and protection for Nina and our daughters—Michelle, Vasilisa, Caroline, and Sara Stefani—during my frequent trips.
     
  • Pray that God would continue to inspire generous partners and friends to support our ministry work! 

We would also love to visit your church and share with your congregation or mission board the stories of how God is at work in Eurasia, changing lives with the gospel message proclaimed by our young leaders. Our daughters would be glad to perform musically for your church—they have become our best ambassadors! They love to joyfully tell others about the countries of Eurasia, play their instruments, and sing together.

We thank God for your friendship and for the opportunity to be part of something bigger together—God’s mission in Eurasia, the United States, and the entire world. There is no greater joy than to serve God and His mission.  And there is no greater privilege than to serve Him with you.

Thank you for your faithful prayers and support!

Michael Cherenkov

Executive Director of Mission Eurasia Field Ministries
 

To give to support our ministry work, please visit the Mission Eurasia donate page, select the “Other” option from the drop-down list, and write “Michael Cherenkov” in the memo box. Checks can be addressed to Mission Eurasia with “Michael Cherenkov” on the memo line and mailed to the Mission Eurasia office: P.O. Box 496, Wheaton, IL 60197.

В один и тот же день

В один и тот же день

Пророк Исаия говорит, что в конце времен события ускорятся.
Разложение и падение совершалось медленно, люди опускались ниже и ниже,
обезображивая себя и злоупотребляя терпением Божьим.
Но однажды все ускорится настолько, что в один день все
изменится.
Этот день будет днем полного позора, но с этого же позора
начнется обновление.
В тот день отнимет Господь всякую красоту, которая хоть
как-то прикрывала срам и разруху (Исаия 3:18).
В тот день будет невиданный плач, потому что оставшиеся в
живых захотят снять с себя позор (Ис. 4:1).
Но в тот же день Бог явит Свою красоту и вернет людям
честь и достоинство.
«В тот день отрасль Господа явится в красоте и чести, и
плод земли — в величии и славе, для уцелевших сынов Израиля. Тогда оставшиеся
на Сионе и уцелевшие в Иерусалиме будут именоваться святыми, все, вписанные в
книгу для житья в Иерусалиме, когда Господь омоет скверну дочерей Сиона и
очистит кровь Иерусалима из среды его духом суда и духом огня» (Исаия 4:2-4).
В один и тот же день.
Мы боимся таким экстремальных моментом, но без них не
бывает очищения и обновления.
Это дни полной ясности, когда мы видим наш позор без
всякого прикрытия, когда мы готовы на все, лишь бы изменить эту опостылевшую греховную
жизнь.
Это дни нашего позора, когда мы прощаемся со своей «красотой»
и «честью». Это дни нашего смирения, когда мы ищем не величия и славы, но
милости.  Это дни невиданной Божьей
щедрости, когда Он очищает Свой город и вновь делает нас святыми.
Я боюсь этого дня. Я хочу этого дня.

Не будьте детьми

Не будьте детьми

Будьте как
дети. Повторяя эти слова Христа, мы мало задумываемся о том, что от детей нужно
брать, а что нужно оставить раз и навсегда.
Ведь то, что
мы дети Божьи, означает и то, что мы должны расти и взрослеть, зреть и мудреть.
Вовсе не
случайно апостол Павел неоднократно призывал первых христиан: «Не будьте
детьми!».
«Братия! не
будьте дети умом: на злое будьте младенцы, а по уму будьте совершеннолетни» (1
Кор. 14:20), пишет он сверхчувственным и малоразумным коринфянам.
А в своем
Послании к Евреям он напоминает, что пора бы перейти от молока к твердой пище,
т.е. хоть чему-то научиться, выработать навыки, различать добро и зло: «Ибо,
судя по времени, вам надлежало быть учителями; но вас снова нужно учить первым
началам слова Божия, и для вас нужно молоко, а не твердая пища. Всякий,
питаемый молоком, несведущ в слове правды, потому что он младенец; твердая же
пища свойственна совершенным, у которых чувства навыком приучены к различению
добра и зла» (Послание к Евреям 5:12-14).
Если сидеть
на молочной диете и не упражнять ум, наше христианское детство может
затянуться.
Это жалкое
зрелище – видеть христиан, которые остановились в развитии, которые ничуть не
меняются, которые ничему не научились и ничему не способны научить.
Еще более
жалкое зрелище – когда такие великовозрастные дети начинают мнить о себе, что
они лучше всех, что они особенные, что они избранные, что именно они должны
быть «лидерами».
Описывая
жалкое состояния народа Божьего, пророк Исаия называет главных виновников всего
этого. И это вовсе не внешние враги. «Притеснители народа Моего — дети, и
женщины господствуют над ним» (Исаия 3:12).
Дети, ставшие
во главе, губят целый народ.
Это страшнее
всего. Если у народа достойные лидеры, можно справиться с любой бедой. Но если
в лидерах слабые умом, капризные, эгоистичные, трусливые, неопытные, неукрепленные,
переменчивые, мнительные, зависимые дети, то врагов и не надо, все разрушится
изнутри само собой.
Это
величайшая беда народа Божьего – тех давних, и наших дней.
Нет достойных
– «храброго вождя и воина, судьи и пророка, и прозорливца и старца, пятидесятника
и вельможи и советника, и мудрого художника и искусного в слове» (Ис. 3:2-3).
Взамен всех
этих достойных мужей мы получили «отроков в начальники», так что «дети будут
господствовать» (Ис. 3:4) как им заблагорассудится на их незрелый, а иногда уже
и серьезно испорченный ум.
В отсутствие
порядка и уважения перед старшими «один будет угнетаем другим, и каждый —
ближним своим; юноша будет нагло превозноситься над старцем, и простолюдин над
вельможею» (Ис. 3:5).
И все придет
в такой упадок, что хоть сколь нибудь достойные будут отказываться от
лидерства:  «не могу исцелить ран
общества; и в моем доме нет ни хлеба, ни одежды; не делайте меня вождем народа»
(Ис. 3:7). Достойные будут отказываться, а недостойные – лезть любой ценой,
карабкаться выше и выше по головам и трупам, хватать все, что только можно.  
Именно это
внутреннее разложение, а не военное поражение, станет «разрушением Иерусалима и
падением Иуды». И все это будет «против Господа», «оскорблением для очей славы Его».
Тогда
Господь возьмется Сам наводить порядок и будет судить надменных, которым
гордиться особо нечего, которые прикрывают свою внутреннюю пустоту нарядами и
украшениями.
Исаия
предупреждает всех самоуверенных и самовлюбленных «молодых лидеров», что Он покажет
всем их ничтожество – оголит, обнажит срамоту, отнимет украшения, «и будет
вместо благовония зловоние, и вместо пояса будет веревка, и вместо завитых
волос — плешь, и вместо широкой епанчи — узкое вретище, вместо красоты — клеймо»
(Ис. 3:23).
Я сам
достаточно долго был адвокатом «молодого поколения лидеров», и по-прежнему
верю, что без них никак нельзя полноценно жить и развиваться. Но все дело в
том, что этих «молодых лидеров» нужно учить и готовить, наставлять и вести за
собой.
Когда им сразу,
без подготовки и проверки, без тренировки и стажировки отдают лидерские позиции,
это губит их самих и все общество вокруг них. То же самое можно сказать о «женском
лидерстве», хотя это несколько иная тема.
Если за кафедрой и на сцене одни «дети и женщины», если
никто не интересуется мнением «храброго вождя и воина, судьи и пророка, и
прозорливца и старца, пятидесятника и вельможи и советника, и мудрого художника
и искусного в слове», то это состояние можно назвать плачевным.
Если мы не исправим этого, то Бог Сам
будит судить нас.
Если у нас в лидерах — дети, то пророчество Исаии
относится и к нам: «Мужи твои падут от меча, и храбрые твои — на войне.
И будут воздыхать и плакать ворота
столицы, и будет она сидеть на земле опустошенная» (Исаия 3:24,25).

Гора во главе гор

Гора во главе гор

В какой бы части мира мы не родились, на каком бы языке
не говорили, но если мы читаем одну и ту же Библию, то мы твердо знаем: центр
всего мира, столица всех народов – Иерусалим.
Но что это значит? Я встречал немало евреев, которые говорили:
это значит, что нам все должны.  И я
встречал немало антисемитов, которые говорили: это значит, что сионисты
поработили всех нас и пьют нашу кровь.
Очень важно понять, как особые отношения Бога с Израилем
связаны с другими народами, как история Израиля связана с историей
мировой. 
И это особенно важно потому, что «золотой век» Израиля
отнюдь не в прошлом, но в будущем. Давид и Соломон были лишь тенью грядущего
величия. В чем это величие?
Об этом хорошо говорил пророк Исаия:
«И будет в последние дни, гора дома Господня будет
поставлена во главу гор и возвысится над холмами, и потекут к ней все народы. И
пойдут многие народы и скажут: придите, и взойдем на гору Господню, в дом Бога
Иаковлева, и научит Он нас Своим путям, и будем ходить по стезям Его; ибо от
Сиона выйдет закон, и слово Господне — из Иерусалима. И будет Он судить народы,
и обличит многие племена; и перекуют мечи свои на орала, и копья свои — на
серпы: не поднимет народ на народ меча, и не будут более учиться воевать. О,
дом Иакова! Придите, и будем ходить во свете Господнем. Но Ты отринул народ
Твой, дом Иакова, потому что они многое переняли от Востока: и чародеи у них,
как у Филистимлян, и с сынами чужих они в общении» (Исаия 2:2-6).
Что мы здесь видим? Иерусалим возвысится. Но не сам по
себе. И не для самого себя. Он возвысится, чтобы сделать Божье присутствие
видимым и спасительным для всех народов.
В прошлом Израиль хранил Божий закон. Но это лишь часть
его предназначения. В будущем он послужит тому, чтобы научить все народы этому
закону. Он получил закон Божий не только для хранения, но и для передачи. Он
призван делиться своими сокровищами, раздавать их на Восток и на Запад, направо
и налево.
Мы привычно думаем об отношении Израиля с другими
народами в контексте Армагеддона. Но это мессианское видение пророка Исаии
говорит не о войне народов с Израилем. Народы «потекут» к святой горе не для
войны,. Они придут учиться. Чему? Закону Бога. А научившись закону Бога, «не
будут более учиться воевать».
Вот финальная картина. Она должна захватывать наше
воображение куда больше, чем страшные картинки Армагеддона.
Но почему она не реализуется? Исаия отвечает: потому что
вместо того, чтобы учить другие народы закону Божьему, избранный народ
перенимает чужие грехи, учится плохому у язычников.
Тем самым наша святая гора оказывается ниже других гор.
Сделать ее вновь великой мы сможем не силой оружия и не
богатством земли, но прилежным послушанием закону Божьему. Там, где царствует
Бог и где исполняется Его закон, там всегда центр и высота. Там всегда будут
рады другим народам, не для того, чтобы вместе учиться плохому, не для того,
чтобы учиться воевать, но чтобы учиться закону и делиться благословениями Божьего
Слова.    

Перестаньте быть Содомом

Перестаньте быть Содомом

«Содом и Гоморра!». Мы слышим это почти везде.  Люди возмущаются и ругаются. Они не помнят,
откуда эти слова взялись, что за история за ними стоит.
Но интуитивно они схватывают определенные смыслы: мир
катится в пропасть, безнравственность становится всеобщей, все вот-вот
погибнет.
В наши дни стало привычным называть Содомом и Гоморрой
современный мир, враждебный к христианству и его ценностям. И главными
«содомитами» видятся ЛГБТ-сообщники, а также разные «гуманисты» и «постмодернисты», «либералы» и «либералисты».
В этом есть своя доля правды.
Но то, что мы читаем в книге Пророка Исаии относится
вовсе не к миру, а к нам, народу Божьему.
Я напомню, что это видение Исаии – об «Иудее и
Иерусалиме» (Ис. 1:1).
И вдруг мы слышим: «Слушайте слово Господне, князья
Содомские; внимай закону Бога нашего, народ Гоморрский!» (Ис. 1:10).
Мы сбиты с толку: где Содом и Гоморра, разве они не
погибли? При чем здесь мы, Твой избранный народ?
Но если мы читаем дальше, мы начинаем понимать, о ком
идет речь:
«К чему Мне множество жертв ваших? говорит Господь. Я
пресыщен… не хочу… Кто требует от вас, чтобы вы топтали дворы Мои? Не
носите больше даров тщетных… отвратительно для Меня…  праздничных собраний не могу терпеть:
беззаконие — и празднование!.. праздники ваши ненавидит душа Моя… когда вы
простираете руки ваши, Я закрываю от вас очи Мои; и когда вы умножаете моления ваши,
Я не слышу: ваши руки полны крови» (Исаия 1:10-15).
Бог называет Содомом и Гоморрой Свой народ, который приносит
жертвы и соблюдает праздники, умножает моления и дары, но в остальном мало чем
отличается от других грешников и даже превосходит их в лицемерии и цинизме.
Бог открывает Исаии настоящую карту, правдивую картину
мира, на которой Иерусалим и Иудея переименованы в Содом и Гоморру и ожидают
подобающей участи.
И это жестокая правда, это страшное пророчество. Ведь окруженные
врагами иудеи считали, что Содом и Гоморра – это мир вокруг, что Бог накажет
чужих, что Он на нашей стороне.
Но Исаия показывает, что Содом и Гоморра не вне, а
внутри. И Бога гневит не столько грех чужих, язычников, сколько преступления и
неверность своих, знающих Его.
Нет ничего печальнее Иерусалим, который незаметно стал
Содомом. Нет ничего печальнее христианства, которое кроме названия ничуть не
лучше «Гоморры»
Бог скорбит о такой подмене. Словами срам не прикроешь. Святая
столица – блудница. Живут в ней – убийцы. Князья народа – законопреступники,
воры, мздоимцы, обидчики вдов и сирот.
Всюду следы порчи, коррупции, разложения. Серебро стало
изгарью. Вино разбавлено. Избранные и любимые Богом превратились в Его противников
и врагов. 
Так история Содома и Гоморры перестается быть просто
историей и становится обличением Божьего народа, грозным пророчеством.
Содом и Гоморра – это не о них, это он нас.
Но как и всякое слово от Бога, пророчество Исаии несет в
себе не только обличение и предупреждение, но также призыв к покаянию и добрую
надежду.
Иерусалим, а с ним и вся Иудея, могут очиститься. Огонь
не всегда уничтожает, при покаянии и смирении он очищает и обновляет.  
«И обращу на тебя руку Мою и, как в щелочи, очищу с тебя
примесь, и отделю от тебя все свинцовое; и опять буду поставлять тебе судей,
как прежде, и советников, как в начале; тогда будут говорить о тебе: «город
правды, столица верная» (Исаия 1:24-26).
Когда Иерусалим вновь станет Иерусалимом, народ будет
бежать из Содома и Гоморры. Не нужно будет ругать и проклинать, нужно будет
принимать и спасать.
В центре Божьего замысла – не Содом и Гоморра, но
Иерусалим. И наши частые ругательства о «Содоме и Гоморре» — не от большой
мудрости.
Бог призывает Свой народ не к войне против Содома и
Гоморры, но к внутреннему очищению. У нас достаточно своих грехов, не меньше
чем у «них». И суд начинается с нас. Поэтому мы рискуем погибнуть первыми.  
Может быть поэтому Исаия не растрачивает внимание на происходящее
в мире, он обращается исключительно к Божьему народу: «Омойтесь, очиститесь;
удалите злые деяния ваши от очей Моих; перестаньте делать зло; научитесь делать
добро, ищите правды, спасайте угнетенного, защищайте сироту, вступайтесь за
вдову. Тогда придите — и рассудим, говорит Господь… если же отречетесь и
будете упорствовать, то меч пожрет вас» (Ис. 1:16-20).
Одним словом, Исаия передает последнее предупреждение
Бога Своему народу: «Перестаньте быть Содомом, называясь Иерусалимом! Будьте
Иерусалимом по названию и по жизни, по религии и по сердцу, по словам и по делам!».
То, что нам действительно нужно – не искать и не ругать Содом
и Гоморру вокруг себя, но омыться и очиститься самим , делать добро, искать
правды, защищать, спасать, вступаться.
Чтобы на устах у нас и у всех людей мир был не Содом, но
Иерусалим, «город правды и столица верная».

В чем чудо Пурима?

В чем чудо Пурима?

История Есфири и Мардохея любима всеми верующими как
история о чудесном Божьем вмешательстве в, казалось бы, жестокий и неумолимый ход
истории. Это история близка всем, кто порабощен и угнетен, кто лишен свободы,
достоинства и права на защиту.
Эта история заканчивается грандиозным праздником, который
должен повторяться каждый год и напоминать всем – и народу избранному, и
врагам, и наблюдателям – о чудесной победе, о силе Бога, о торжестве Божьих
детей вопреки всем неблагоприятным обстоятельствам.

«Постановили Иудеи и приняли на себя и на детей своих и
на всех, присоединяющихся к ним, неотменно, чтобы праздновать эти два дня, по
предписанному о них и в свое для них время, каждый год; и чтобы дни эти были
памятны и празднуемы во все роды в каждом племени, в каждой области и в каждом
городе; и чтобы дни эти Пурим не отменялись у Иудеев, и память о них не исчезла
у детей их» (Есфирь 9:27,28).

Этот праздник выражает веру в то, что Бог не оставил и не
оставит Свой народ, что Бог защитит избранных Своих, вопиющих к Нему день и
ночь (Лук. 18:7).
Но вот вопрос: как именно Он защитит? На что именно мы
можем рассчитывать? Что именно случается тогда, когда Бог решает вмешаться?
События вокруг Пурима показывают нам, что Бог действовал руками
людей. Сперва Он действовал через Своих избранных и подготовленных людей –
через Мардохея и Есфирь. Именно их вера и верность Богу, мудрость и решительность
помогли склонить царя на сторону Иудеев.  
Но что это значит? Царь не отменил своего указа об
истреблении Иудеев. Царское слово не могло быть изменено.
Царь лишь позволил Иудеям защищаться. 

«Царь позволяет
Иудеям, находящимся во всяком городе, собраться и стать на защиту жизни своей,
истребить, убить и погубить всех сильных в народе и в области, которые во
вражде с ними, детей и жен, и имение их разграбить…» (Есфирь 8:11).

И это было не меньшим, а большим чудом. Все вокруг
увидели, как вчерашние рабы вдруг превратились в свободных и достойных, как они
давали отпор врагам, как они славили Бога, как они помогали друг другу.
Чудом было и то, что они «на грабеж не простерли руки
своей» (Есфирь 9:10,15,16). Хотя царь разрешил им разграбить дома врагов, они
не пользовались этим правом. Они защищали себя и свое имущество, они не искали
чужого.
Чудом было то, что Иудеи не боялись более многочисленных
врагов. Возможность сразиться они приняли с радостью, без всякого страха. 

«И во
всякой области и во всяком городе, во всяком месте, куда только доходило
повеление царя и указ его, была радость у Иудеев и веселье, пиршество и
праздничный день. И многие из народов страны сделались Иудеями, потому что
напал на них страх пред Иудеями» (Есфирь 8:17).

Если им разрешили защищаться, значит их признали
достойными. Они могут умереть в бою, но теперь они умрут свободными.
Если бы царь сам защищал Иудеев, это не было бы чудом. Он
защищал бы их как своих подневольных.
Но персидский царь признал, что Иудеи могут защитить себя
сами. Почему? Потому что их Бог истинный и сильный.
Поэтому царь отдает их в руких их же Бога. Казалось бы,
теперь все решится в один момент, Бог все быстро за них сделает.
Но их Бог тоже не спешит их защищать. Он дает им
возможность вновь стать свободными людьми, от которых хоть что-то зависит,
которые способны объединяться и защищаться. Он дает им шанс вновь поверить в
Него и в самих себя как Его воинов.

«Надеялись неприятели Иудеев взять власть над ними, а
вышло наоборот, что сами Иудеи взяли власть над врагами своими…» (Есфирь 9:1).

Иудеи взяли власть. А ведь Бог мог все сделать Сам. Но Он
уважает нас и дает нам право защищаться, возвращает нам ответственность за себя
и свою жизнь, дарит нам чувство единства и радость победы.
Чудо Пурима в том, что Бог Иудеев настолько велик, что
делится Своим величием со Своим народом, возвращая рабам достоинство, уча нас
защищаться и побеждать. А потом не грабить и не гордиться, но радоваться и
веселиться о Господе.
Вот оно – чудо. Когда слабые обретают силу в Боге, когда пленники
возвращают себе свободу. Когда плачущие вдруг ободряются и смело идут на
смертный бой. Когда посреди всех опасностей, на виду у всех врагов Божий народ
радуется и веселится с таким размахом, который не видели даже персидские дворцы.
 
Это торжество в Боге – самое большое чудо Пурима. Не так
важно, сколько врагов победили. Важно другое – перемена в самих Иудеях. Они
вновь сильны и смелы, они вновь верят и верны, они вновь радуются и веселятся. Они
вновь осознали себя Божьим народом.