Політичне богослов’я і виклики війни в Україні
Політичне богослов’я і виклики війни в Україні
Сьогодні ми говоримо про політичне богослов’я вже тому, що переживаємо за події в Україні та глобальній політиці. Переживаємо як небайдужі громадяни та активні громадські діячі, але також як люди віруючі та служителі Церков.
До участі словами і справами в політичній сфері нас спонукає не лише практична доцільність і бажання спільного блага. Наше богослов’я просто зобов’язує нас до цього, з огляду на той простий і очевидний для віруючих людей факт, що Бог створив світ, править ним і буде судити його.
Старий завіт сповнений богословсько-політичних заяв про Бога, які говорять про Нього як про Царя і про Його Царство як про найвище і вічне. «Господь царює» — повторюється в теократичних псалмах.
У Новому заповіті цю лінію продовжує тема панування Ісуса Христа над усесвітом і над усіма сферами життя (Фил. 2:10-11. Об’явл. 5:12). «Ісус — Господь» — це політична заява. Він – Пан над панами і Цар над царями (Об’явл. 19:16). За це вірних вірі християн переслідували, катували, вбивали. За це нас не люблять. Але від цього ми не можемо відмовитися. Ми повинні нагадувати світові про обмежену владу людей і структур та вищу владу Ісуса Христа. Ми повинні нагадувати нашим і не нашим політикам про їхню відповідальність перед Богом, і ухвалювати наші власні рішення виходячи з відповідальності перед Богом, а не з тимчасової вигоди. Беручи участь у політичному житті, ми ніколи не повинні забувати про те, що служимо і поклоняємося Господу Богу.
Пам’ятаючи про те, що Ісус царює, що нашому Господу дано всяку владу на небі й на землі, запитання «чи можна бути поза політикою?» звучить по-дитячому наївно або ж по-дорослому хитро і не залишає нам великого вибору під час відповіді. Ні, поза політикою бути не можна, тому що ця сфера перебуває під владою Ісуса так само як і всі інші. До того ж ми не можемо бути поза суспільством і поза питаннями його політичної організації. Ми — всередині. Або ми впливаємо, або на нас впливають. Ми не можемо мовчати про цю важливу сферу, бо вона критично важлива для всіх інших сфер і аспектів життя. Панування Ісуса Христа і наша цілісна місія поширюються і на неї.
Нагадавши ці відомі всім базові положення, я хочу перейти до більше конкретних аспектів – чому так важливо говорити про політичне богослов’я саме зараз, з ким говорити, про що і для чого? Про це мої наступні чотири тези.
Теза перша. Політичне богослов’я усвідомлюється як важливе і практично необхідне в найбільш критичні моменти історії і спонукає нас до осмислення не стільки політики, скільки нашої відповідальності за те, що відбувається в політиці.
Зазвичай ми замислюємося про нашу політичну відповідальність, ухвалюючи рішення без належного розуміння, дозволяючи собі наївність і довірливість. Але рано чи пізно це призводить до серйозної кризи. І ось тоді ми ставимо запитання: чим ми керувалися, що привело нас сюди?
Політика — важлива сфера, про яку пастори повинні говорити в рамках цілісного християнського світогляду і ґрунтуючись на власне богословських принципах. Тобто пастори мають говорити про політику не як політики, а як публічні богослови. Політизація Церкви — це проблема. Відсутність богословського осмислення політики — ще одна проблема.
Сумно, коли ми стаємо заручниками чужих політичних програм. Не менш сумно, коли ми відмовляємося від своєї відповідальності за оцінку ситуації та ухвалення рішень у цій важливій для всіх сфері.
Як слушно зауважує український євангельський богослов Роман Соловій, «для Церкви та її місії моменти кризи часто слугують вододілами критичних богословських рефлексій, бо в цьому разі Церква змушена вести внутрішню дискусію, намагаючись переосмислити свої найфундаментальніші передумови стосовно “чому” та “навіщо” свого буття у світі» [1, 3]. Чому саме в часи кризи? Бо «релігійні спільноти схильні звертати увагу на кризу у світі лише тоді, коли вона загрожує їхньому виживанню та зростанню — особливо коли стає зрозумілим, що успадковані поняття про богослов’я та місію втрачають своє значення» [1, 14]. Отже, сьогодні — як ніколи.
Теза друга. Політичне богослов’я повинне допомагати Церкві в розбудові відносин насамперед із суспільством, а вже потім із державою.
Іноді розрізняють богослов’я політичне та богослов’я публічне. Політичне фокусується на відносинах із державою, публічне — із суспільством. Нам потрібно і те, і інше.
Уявімо собі трикутник, вершинами якого будуть Церква, суспільство і держава. Церква схильна мати справу одразу з державою, бо держава вимагає уваги, іноді спокушує подарунками, а іноді вдається до тиску чи навіть погроз.
Але й вирішувати питання з державою легше — ієрархам Церкви і політикам завжди можна домовитися. Із суспільством усе складніше. Але суспільство — важливіше. Краще, коли Церква впливає на суспільство, і через суспільство впливає на державу та її політику.
Акцентуючи увагу на суспільстві, ми припускаємо, що Церква має вибудовувати стосунки насамперед із живими людьми, не з інституціями. Усе це так. Але залежність від мінливих думок людей не менш небезпечна, ніж залежність від державних структур.
Ми завжди маємо бути в пошуку оптимальних форм взаємодії Церкви з суспільством і державою. Це може бути пророчий голос меншини, свідчення в умовах дискримінації чи гонінь, взаємно вигідне партнерство. Але аж ніяк не сервілізм і не домінування, не страх і не насильство, не цезарепапізм і не папоцезаризм.
Мушу сказати ще одну важливу думку про цей трикутник. Тривалий час я акцентував увагу на суспільстві. Але, як показує нинішній український досвід, іноді суспільство настільки залежить від держави, що вони або разом виживають, або разом гинуть. У ситуації геноциду це саме так.
І останнє про трикутник Церква-суспільство-держава. Я не перестаю нагадувати про важливу роль громадянського суспільства та його взаємин з Церквою, але тепер дедалі більше думаю про власне Церкву та її самостійну значущість.
Буде сильна Церква — буде повноцінний діалог із суспільством і державою, будуть поважні стосунки, буде добре всім, кліру, і світу, ubi et orbi. Якщо ж церква почне підлещуватися перед сильними світу чи загравати з симпатіями народу — втратить себе. Наше першочергове завдання як служителів церкви — зміцнювати власне Церкву і берегти її від неприпустимих компромісів.
Теза третя. Політичне богослов’я євангельських Церков має поставити пріоритетом осмислення і захист релігійної свободи як основи інших свобод.
Євангельські Церкви пройшли довгий шлях до свого нинішнього статусу в українському суспільстві. Їх поважають, з ними рахуються. Але так було не завжди. За часів панування московського православ’я вони вважалися сектами і жорстоко переслідувалися. Радянська влада продовжувала цю політику. Її сліди зберігаються досі, хоча б у тому, що більшість українців, як і раніше, вважає свою країну православною, ігноруючи або дискримінуючи представників інших церковних традицій. Змінити стереотипи людей не так просто, але вони поступово змінюються. Ставлення держави змінилося швидше — разом із католиками та греко-католиками протестанти отримали визнання як рівноцінні партнери державно-конфесійних відносин.
Сьогодні, під час війни, питання релігійної свободи — це питання виживання. Якщо «русский мир» поглине Україну, то крім московського православ’я не виживає жодна конфесія.
Ось чому так важливо порушувати тему релігійної свободи як умови виживання України та українських Церков — і в дискусіях церковних, і на міжнародних зустрічах. Політики, правозахисники, священики мають розуміти, що «русский мир» — виклик не тільки Україні, а й усьому світу. Зокрема це виклик нашому розумінню світу як безпечного і мирного місця для співіснування народів і Церков. Як нагадує Тарас Дятлик, майбутнє глобальної Церкви та нашого вірного свідоцтва світові залежить від нашої готовності переглянути «богослов’я мирного часу» як головний порядок денний глобального християнства та дозволити пророчим голосам із зон воєнних дій змінити наше розуміння того, що означає слідувати за Христом. На думку відомого українського освітянина і богослова, саме Церкви, які живуть і служать в умовах авторитарних режимів і насильства, здатні запропонувати більш складне і глибоке розуміння віри, компромісів і боротьби за виживання [2].
Теза четверта. Політичне богослов’я за своєю природою є місіональним, оскільки спонукуване не інтересами Церкви у завоюванні вигідних для неї позицій і переваг, а розумінням ролі Церкви в місії Бога.
Місія Бога — це та всеосяжна рамка, в якій усі слова і справи християн і Церкви знаходять сенс і мету.
Не суспільне благо і державна безпека, не привілеї для церковних організацій і суспільно-політичний вплив церковних ієрархів, а Missio Dei, у рамках якої ми маємо завжди скромну і від того не менш відповідальну роль свідків, посланців, співучасників.
Другою важливою концепцією тут можна вважати і Боже Царство, яке, як наголошують українські богослови, «вже присутнє у світі — і в Церкві, і за її межами. Знаки Царства можуть бути видні в усіх маніфестаціях любові, самопожертви заради інших, спроб захистити людську гідність і свободу в екстремальних умовах війни» (Соловій, 10). Саме ідея Божого Царства дає змогу виправдати участь християн у ширших суспільних процесах, що виходять за звичні межі церкви.
Що означає місія Бога і в чому ми бачимо знаки Божого Царства сьогодні, під час війни в Україні? Відповідь на це питання потребує великої і серйозної богословської роботи. Як слушно зауважує український місіолог Іван Русин, «Війна змінила ландшафт. Церкві належить виставляти нові маячки, які допоможуть прокладати маршрути до автентичного й цілісного служіння суспільству у воєнні та післявоєнні часи. Ландшафт інший і складний, але місія Церкви незмінна – служити цілям Божої місії для Його слави та справжнього добробуту людини й суспільства» [3].
Я закликаю всіх нас, пасторів і богословів, політиків і волонтерів до активного осмислення найактуальніших на сьогодні питань політичного богослов’я, що відповідали б на виклики війни, несправедливості, зневаги до людської гідності, відвертого нехтування нормами моралі й права, слабкої політичної волі для захисту жертв агресії, страху й песимізму щодо майбутнього. Розумію, що є чимало серйозних експертів і цілих мозкових центрів, які теж думають про це. Але ми як служителі Церкви не можемо перекласти свою відповідальність на людей зовнішніх. Навпаки, світ очікує від нас пророчого слова і дії.
Для того, щоби реалізувати своє особливе покликання у суспільно-політичній сфері. Церква має лишатися Церквою. Бути Церквою, яка з готовністю приймає свою суспільно-політичну відповідальність, особливо у найбільш драматичні моменти історії; бути Церквою, яка любить свій народ, але здатна протистояти спокусам політичної влади; бути Церквою, яка діє безкомпромісно і не продає свою свободу; бути Церквою, яка розуміє свою роль у місії Бога і Його Царстві. Найкраще, що Церква може зробити для свого народу – бути вірною своєму покликанню. На цьому ми стоїмо і не можемо інакше, хай допоможе нам Бог!
Посилання
- Roman Soloviy. The Church Amidst the War of Attrition: Ukrainian Evangelical Community in Search of a New Mission Paradigm // Religions, 2024, 15, 1136
- Taras Dyatlik. 999 days. Beyond Comfortable Silence. Indigenous Churches, War Zones, and the Global Church’s Theology of Convenient Peace // https://dyatlik.blog/2024/11/18/999days/
- Іван Русин. Ідентичність, етнос, нація // Богомисліє, 2024, 34:1. Спеціальний випуск «Ідентичність. Етнос. Нація». – С. 4.
