Online

Archives › Статьи

Повернути віру… в людину

Повернути віру… в людину

Християнський гуманізм після Антонія Сурозького і Генрі Ноуена
«Лица людей – лица икон.
Каждый свечою своей озарен»
 Александр Солодовников
«ХХІ століття буде століттям
гуманітарних наук, або ж його не буде зовсім», – попереджав нас антрополог Клод
Леві-Строс. З проекції нашого часу це попередження виглядає пророчим. Століття
досі під питанням, тому що під питанням залишається людина, а науки – тим паче.
Адже зрозуміло, що питання було не в науках, а в науках гуманітарних, тобто в
людині, думку про яку вони покликані оберігати й освячувати. Про ту саму
людину, яку науки не осягнули, а тому надірвалися, а потім і відмовилися від
неї, зосередившись на поодиноких випадках, на «об’єктах» і «предметах».
Можливо, це й на краще, тому що оскільки гуманітарним наукам не вдається
осягнути людину в цілому, а якщо і вдається – тільки частково, то чи не варто
залишити його цілісним і збереженим для інших наук? І саме тут я й хочу зробити
перехід від гуманітарних наук до теми гуманізму в богослов’ї й перевести людину
звідси – туди. На мій погляд, найбільші прориви та прозріння щодо людини
вдалося здійснити іншим наукам – не гуманітарним, а богословським. І сталося це
в минулому столітті.
Чомусь мені здається, що ми надто
багато грішимо на наше минуле, тому й майбутнє видається нам гіршим і гіршим.
Уточню: ми грішимо щодо дарів та одкровень, даних і оприявлених нам у минулому.
Ми просто не слухаємо їх, не читаємо, не бачимо. От і Леві-Строс переклав
відповідальність за людину на прийдешнє століття, не враховуючи того, що було
відкрите й доступне в його час, або ж не вважаючи це достатнім.
А якщо зрозуміти його так: ХХІ століття
буде століттям повернення гуманітарних наук до певних звичних і цілісних істин,
століттям прозріння щодо тих засад, які залишаються єдиними можливостями для гуманітарних
та інших наук, «або його не буде зовсім»? А якщо ХХІ століття мусить
повернутися й утвердитися у вже відомому? Якщо й сама людина повинна разом із
науками, за словами Роберта Фроста, «не змінитися, а тільки у колишній вірі
міцніше утвердитися» («До себе»)?
Адже якщо все так серйозно і ми
втрачаємо не тільки гуманітарні науки, але й майбутнє, і саму людину разом із
ним, то мова повинна йти не тільки про наукові, але й про певні донаукові
основи, тобто про першооснови. 
Для християнина такі першооснови мають
богословський характер. Богослов’я людини може бути підвалиною наук про людину.
Але що лежить в основі богослов’я людини – які визначальні інтуїції, первинні
істини, що незаперечне й очевидне? Не тільки науки не можуть охопити людину і
відмовляються від неї (а тим самим і від себе, свого покликання), так що чим
більше науковості, тим менше претензій. Подібно до цього «наукове»,
«конфесійне» і будь-яке «канонічне» богослов’я також відмовляється від людини.
Богослови радше говорять про Бога, ніж
про людину, чи про те, що Бог думає про людину. Далеко не кожному з них даровано
зухвалість богословити про людину з любов’ю та
вірою, і формулювати ті незручно-позитивні істини, які напрочуд складно
запровадити у систематичне богослов’я, але й обійтися без яких неможливо.
ХХ століття подарувало нас немало
богословів-гуманістів, які виходили поза рамки ортодоксії й заплутали свої
сліди. Але я хочу звернутися до спадщини двох цілком ортодоксальних мислителів
– православного митрополита Антонія Сурозького і католицького священика,
професора Генрі Ноуена. Євангельська простота їхніх ідей є близькою і милою для
кожного серця, але її доповнює сильний гуманістичний виклик. Це поєднання само
по собі є важливим одкровенням, після якого і в світлі якого «богослов’я
людини» виглядає по-іншому, позитивно, настільки позитивно, що, згадуючи про ці
«два світильники» Божі (Одкр. 11), немає більше жодних причин сумніватися в
тому, що в людини є майбутнє і надія.
Не переповідаючи їхніх ідей, оскільки
вони є досить широко знаними, виглядає важливим виокремити ті з-поміж них, які
певною мірою представляють богословський підсумок суперечок про гуманізм; ті,
після яких сам спосіб богословування про людину повинен змінитися.
«Бог вірить у
людину»
. Ці відомі слова
митрополита Антонія стали його основним посланням, яке приваблювало серця та
уми людей нецерковних і бентежило людей церковних. Він говорить не про духовну
чи релігійну людину, але про людину як таку: «Щоб бути людиною, просто людиною,
але у справжньому сенсі слова, ми повинні стати чимось, що перевищує будь-яке
наше уявлення; а такими ми можемо стати тільки через дар Божий, а зовсім не
завдяки власним хитрощам. І тому нам потрібне вилиття Святого Духа, дар Духа,
помазання Духом – просто щоб здійснити своє людське покликання. Я говорю зараз
не про священство, не про чернецтво, а просто щоб бути людиною»
[2, 92]. Така постановка питання про людину є насправді
фундаментальною. Теза «Бог вірить у людину» з’являється як очевидна відповідь
на просте житейське запитання: ось людина вірить у Бога, а що ж Сам Бог – у
кого Він вірить? Якщо прислухатися до євангельської поради «
лише віруватиме» (Марка 11:23), то ми повинні вірити
не тільки в Бога, але й у те, у що Бог вірить. 
 
У своїй проповіді «Віра Божа у людину» митрополит Антоній пов’язує віру
Божу з вірою людською, Його ініціативу з нашою відповідальністю: «Для всієї
світобудови Він є Нареченим, і кожна людська душа є ніби нареченою. І він
вільно кличе до буття кожного з нас, ніби вірячи в те, що ми справдимо Його
сподівання», тому «Кожен із нас є освяченою іконою – зраненою, понівеченою, але
кожен залишається і святинею, і образом Божим. І завдання нашого життя – вдивлятися
у все, що в цій іконі вціліло, і цю ікону відновити, ніби реставрувати»; саме
така віра Бога в людину, увага до Божого образу в людині може бути єдиним
достойним місіонерським мотивом: «До мене приходить багато людей, і проблема
людини, великою мірою, не в тому, що вона не вірить у Бога, а в тому, що вона
не вірить у себе. І якщо тільки вдається передати їй те, що я, підсліпуватий,
нечулий, тупий, недуховний, можу, незважаючи на все це, бачити в ній образ
Божий, що я можу вірити в неї, то це може зіграти вирішальну роль. Тільки скажи
їй про віру – не про віру в Бога, а про віру в людину, вона може стрепенутися,
вона може ожити»
[2, 136-153].
Звичайно, Божа віра у нас не позбавлена
ризику, адже сама перетинається з людською свободою, вона не має гарантій чи
надійніших основ, окрім самої себе, поза собою. Це не план, який вписує нас у
якісь від початку передбачені схеми; це – дорогоцінний дар, який залишає нас
вільними; це – простягнута рука і відкрите серце.
Іншими словами, Бог – більший гуманіст,
ніж ми, і це нас зобов’язує: «Якщо Він у нас вірить, якщо Він такою ціною
готовий вірити у нас, то ми повинні вирости мірою Його віри у нас», «ми
зобов’язані вірити у себе і вірити одне в одного»
[2, 148-149].
Яким би ризикованим це не було, віра в
людину має на що опертися – у самій людині є божественне, закладене при
створенні й живлене Духом. Тому звернення до Бога мусить розпочинатися
зверненням до людини, до божественного в людині: «Жива людина може на перший
погляд видатися не такою прекрасною, але ті, хто навколо, повинні (так само, як
і ті, хто почитає святі, освячені Церквою ікони), побачити в ній сяючу
присутність Духа Святого, Бога, який відкриває Себе у смиренному вигляді
людської істоти»
[1, 88].
І тут є щось більше за етичні
зобов’язання щодо інших. Ми можемо побачити Бога і в собі, коли «Нас охоплює
споглядальне мовчання перед ликом величі Божої й нашої власної краси. І немає
шляху, щоб виявити, Ким є Бог і чим є Бог, якщо ми не виявимо святість і красу
в нас самих»
[1, 293].
Все це набагато глибше за наші почуття
і розуміння, тут основою всього стає любляча віра Божа. Можна сказати так: Бог
вірить у мене, я люблений Ним, внаслідок чого я існую в усій повноті буття. Як
говорить митрополит Антоній, «Кожен із нас люблений, і тому кожен із нас
спасенний, тому що любов Божа сильніша за смерть, міцніша за гріх, міцніша від
зла»
[1, 71]. Основи світу й людини – це предмет
віри, і віра Божа закладає таку онтологію, в якій ми можемо вірити, і тільки
потім знати. Ця основа настільки тривка, що ми можемо бути впевнені в любові
Бога і благості світу, в Божому пробаченні та прийнятті. Тут звершується
перехід від віри до любові, відновлюється їхній зв’язок.
Якщо Сурозького більше цікавить
онтологія віри, тобто передоснови і приписи щодо реальності, то Ноуена –
екзистенція любові, тобто життєві ситуації, а яких людина відкривається Божій
любові й преображається нею. Якщо в першому випадку закладається можливість
життя вірою, то у другому – життя проживається у любові, віра сповнюється,
втілюється; реальність розквітає, забарвлюється, освячується, тому що саме
«Благословення творить реальність, яку обіцяє»
[5, 40].
«Бути возлюбленим» у цьому, за переконанням Генрі Ноуена,
сутність Божого звернення до людини і основа основ для християнського
свідчення. «Бути возлюбленим – ось найглибинніша істина нашого існування»
[5, 20], це його впевнений висновок із
багаторічного досвіду особистих пошуків, служіння ближнім і життя у спільноті.
Як і в Антонія Сурозького, тут мова йде про фундаментальний вимір: «Слова «Ти –
Мій возлюблений» розкриваються найглибшу правду про всіх людей, незалежно від
того, чи належать вони до якої-небудь релігійної традиції, чи ні»
[5, 18].
Якщо Бог любить нас, не зважаючи на
наше становище, то «Найбільша спокуса у нашому житті – не успіх, популярність
чи влада, а неприйняття себе. Неприйняття себе – найбільший ворог духовного
життя, тому що воно суперечить голосу, який походить із висоти і називає нас «Возлюбленими»
[5, 19-20].
Для Ноуена ці істини виглядали зовсім
не абстрактними чи однобоко духовними: «Це тягне за собою довгий і болісний
процес входження в істину чи, швидше, у її втілення. Необхідно в буденному
житті стати Возлюбленим, поступово долаючи прірву і моїм покликанням і безліччю
конкретних моментів повсякдення»
[5, 26]. Врешті-решт, істини про віру й любов
порушують питання про примирення з реальністю або про її примирення і
преображення: «Можливо, переді мною стоїть виклик так довіритися любові Божій,
щоб більше не боятися входити у секулярний світ і говорити там про віру, надію
і любов. Можливо, місце, де можна подолати цей розрив, заховане у моєму нутрі.
Можливо, розлам між секулярним і священним можна буде подолати тоді, коли і те,
й інше буде розпізнане як сторони життя і досвіду кожної людини»
[5, 87].
Ноуен упевнений, що автентичну
реальність можна осягнути поглядом містика і людини молитви: «Для того щоб
жити, утверджуючись у пізнанні Божої першоначальної любові, а не йдучи за
прагненням бути потрібним, необхідно бути містиками. Споглядальна молитва
укріплює в нас усвідомлення того, що ми вже є вільними, що ми вже знайшли місце
для проживання і вже належимо Богові, хоча й усе навколо переконує нас у
протилежному»
[3, 32]. У протилежному переконує нас також
історичне християнство, «Довга болісна історія Церкви є історією людей, які
знову і знову переживають спокусу надати перевагу владі й настановам замість
любові, хреста і послуху»
[3, 59].
Ноуен обрав свій шлях у християнстві –
від структур до людини. І цей шлях передбачає занурення у правду про людину – у
всій її суперечливості. «Ми покликані чесно і мужньо спуститися у глибини свого
єства, щоб вийти назустріч, зібратися і наповнити серце неослабною турботою про них. І насамперед, ми покликані вийти
назустріч Богові в молитві, яка поступово стає автентичним голосом нашого
серця»
[6, ix].
Вийти назустріч Богові, іншим і собі –
це тільки початок тривалого і складного шляху, на якому є спуски і підйоми,
прірви і вершини, темні та світлі моменти, тому «Духовне життя є нічим іншим,
як неустанним рухом від одного полюсу до іншого: від самотності до усамітнення,
від ворожнечі до привітності, від ілюзій до справжньої молитви. Виходить, що
писати про духовне життя – це те саме, що друкувати знімки з негативів… саме
темний ліс спонукає нас згадати про відкритий простір»
[6, 2-3]. Все це треба пройти, пережити, охопити, осмислити як
частину необхідного духовного досвіду, тому що «Духовне бойовисько не
передбачає манівців. Обходячи власну самотність, ворожість чи ілюзії, які нами
володіють, ми ніколи не прийдемо до усамітнення серця, привітності і сокровенного
молитовного стояння перед Богом… Духовне життя насамперед передбачає
усвідомлення своєї полярності і внутрішньої напруги»
[6, 3-4].
Шляхи Ноуена ведуть на глибину, в
тишину і самотність. Він пише про внутрішні світи як про щось більш реальне,
ніж соціальні стосунки чи матеріальні речі. Оскільки матеріальне переплітається
з духовним, «треба привести своє тіло додому», треба відвідувати свою
«внутрішню кімнату», бачити «очима любові», чути «внутрішній голос»
[4]. Все відкривається нам тільки тоді, коли ми відкриваємося Божій любові. Тут
містика й етика, екзистенційне і соціальне, повсякденне і богословське належать
і служать одне одному в любові.
Чи увірують
богослови в людину?
Християнський гуманізм після виявленого
і сказаного Сурозьким і Ноуеном неминуче повинен стати богословським, тобто
по-богословськи несуперечливим і по-богословськи натхненним. Його повинно
підживлювати і скеровувати богослов’я, але він же повинен пронизати богослов’я
чи, говорячи євангельською мовою, «заквасити» його своїми інтуїціями,
настроями, одкровеннями. Причому мова йде не тільки про академічне богослов’я,
але й про церковне і навіть про народне богослов’я. Раніше схожі ідеї вже
осмислювалися (варто згадати хоча б назву книги Бальтазара «Достойна віри лиш любов»), але, як правило, вони були
адресовані до вузької, книжної, інтелектуальної аудиторії. Сурозький зробив цю
тему основною темою своїх проповідей, а Ноуен «розжував» її у популярних
книжках. Обоє звернулися до богослов’я людини не через гіпотези, а через
сповідування і проголошення, через проповіді та місії.
Якщо Бог вірить у людину і називає її «возлюбленою»,
тоді що це змінює чи повинно змінювати у богослов’ї? Якщо це – головне, то як
узгодити з цим основним цілу систему другорядного? Обоє наших авторів – і митрополит
Антоній, і священик-професор Генрі Ноуен – були і залишаються дуже популярними у
середовищах найрізноманітніших конфесій, водночас для своїх конфесійних
структур і відповідних офіційних теологій були і залишаються дуже незручними –
настільки незручними, що за ними закріпились ярлики «лібералів», «гуманістів»,
«проповідників релігійної індиферентності», «екуменістів».
Виглядає, що у своєму святому
зухвальстві Антоній Сурозький і Генрі Ноуен вийшли поза межі
церковно-богословської системи. Насправді, якщо людина – «ікона», якщо Бога
можна пізнати «через людину», якщо людина спасення вже «тому, що Бог її
любить», то навіщо потрібне ще щось (Церква, догмати, літургія, благочестя…)?
Однак усе стане на свої місця, якщо ми
поглянемо на ті ж ідеї як на першо
начала, аксіоми богослов’я. Вони не
підміняють і не скасовують всього іншого, але з них усе починається. А без них
не починається або ж починається неправильно. Насправді, якщо Бог не вірить у
людину, то як ми можемо вірити в Бога? Якщо ми не «возлюблені», то як ми можемо
стати і бути, відкритися і відгукнутися?
Християнський гуманізм після Сурозького
і Ноуена набув популярного, ортодоксального і фундаментального характеру. Перше
вказує на безпрецедентне поширення і вплив; друге – на «прописку» у «великій»
церковній і богословській традиції; останнє означає, що він має значення не для
релігійних людей, а для людини як такої, а значить – і для наук, які нею
займаються, і для картини світу, у якій вони є можливими.
Але тут залишається запитання до
богословів. Чи увірують богослови в людину? Можна запитати по-іншому: чи
увірують богослови в Бога, який вірить у людину? Якщо увірують – то чи не буде
це найвеличнішим чудом нашого часу і найкращим свідченням світові людей і наук?
Якщо не увірують – то хто і де буде вірити і берегти цю віру?
На завершення – дуже особисте. Я
прочитав Біблію в десять років. І один із найбільш вражаючих віршів я зустрів у
Євангелії від Йоана: «Т
ож і учні його увірували в нього» (Йо. 2:11). Так завершилося чудо
в Кані Галилейській – люди відсвяткували, випили, потішилися, подякували, але
про віру навіть не подумали. А от учні замислилися: Хто ж це такий, що це
значить, якою є ця сила й особа? Ще тоді, в дитинстві, я подумав, що всі ці
чуда були потрібні тим, хто вже мав віру в себе, хто вже був учнем – таємним чи
явним. Це було для них. Якби учні тоді не повірили, то не ходили б за Ним далі,
вони не здійснили б потім багатьох чудес і не віддали б життя на служіння Йому
та людям.
Зараз я ставлю собі запитання, чи
повіримо в Нього ми, «Його учні»? Чи повіримо в Нього як у Того, Хто вірить у
нас і любить нас, а тому достойний нашої віри й любові? Адже ми можемо вірити
тільки у Того, Хто Сам повірив і полюбив нас, «коли ми ще були грішниками»
(Рим. 5:8). Адже тільки тоді, коли від Його віри повіримо й ми, «учні Його»,
тільки тоді, а не раніше, зможе повірити й увесь світ – від Єрусалима до краю
землі, від римського сотника до ефіопського євнуха, від протестантського
ліберала до католика-папіста, від православного ортодокса до православного
атеїста.
Література
1.     Антоний (Блум), митрополит Сурожский. Весна духовная
(проповеди). – К.: Пролог, 2008. – 296 с.
2.     Митрополит Антоний Сурожский (Блум). Пути христианской жизни.
Беседы
. – М., 2011. – 224 c.
3.     Ноуэн Г. Во имя Иисуса.
Размышления о христианском руководстве. – СПб.: Вера и Святость, Библия для
всех, 2010. – 80 с.
4.     Нувен Г. Внутренний
голос любви. Путь от отчаяния к свободе. – М.: ББИ, 2012. – 102 с.
5.     Нувен Г. Жизнь
возлюбленного. Духовная жизнь в секулярном мире. – М.: ББИ, 2004. – 88 с.
6.     Нувен Г. Постижение. Три
ступени духовной жизни. – М.: ББИ, 2012. – 164 с.
Restoring faith… in humanity
Christian humanism that came after
Anthony of Sourozh and Henri Nouwen
The 20th century presented us with
a number of theologians-humanists who went beyond Orthodoxy.  All the more important it is to turn to the
works of rather Orthodox representatives of Christian humanism such as
Metropolitan Anthony of Sourozh and Catholic priest and professor Henri Nouwen.
Evangelical simplicity of their ideas is complemented by a strong humanistic
call: “God believes in man” (Anthony of Sourozh) and “our deepest truth is that
we are the Beloved”. This combination of gospel and humanism becomes an
important revelation after which, and in the light of which, a “theology of
man” is seen differently, that is, positively. Christian humanism inevitably
has to become theological, i.e. theologically noncontradictory and
theologically inspiring after everything Anthony of Sourozh and Henri Nouwen
said. It has to be fed and directed by theology yet it also has to permeate
theology or, speaking in evangelical language, “to leaven” it with its
intuitions, feelings and revelations. They address the theology of man not in
the manner of hypotheses but in the manner of confession and proclamation, preaching
and mission.

0
0
1
2897
16518
ASR
137
38
19377
14.0

Normal
0

false
false
false

RU
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin-top:0cm;
mso-para-margin-right:0cm;
mso-para-margin-bottom:10.0pt;
mso-para-margin-left:0cm;
line-height:115%;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:11.0pt;
font-family:Calibri;
mso-ascii-font-family:Calibri;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Calibri;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;
mso-ansi-language:RU;}

Christian humanism after Anthony
de Sourozh and Henri Nouwen has acquired popular, orthodox and fundamental
nature. The first means unprecedented coverage; the second means “residency” in
“big” church and theological tradition; and the last means that it’s meaningful
not for religious people but for a person as such, and also for the sciences
that study it as well as for the world picture in which they can exist.

Новый Содом

Новый Содом
Содом был
уничтожен Богом и ушел на дно Содомского моря. Но этот мертвый город снова и
снова поднимался со дна, проявляя себя в других эпохах.
Книга Судей (гл.
19-20) повествует о страшном случае, который показал всю глубину нравственного
падения народа. Развращенность Израильтян довольно быстро достигла уровня тех
проклятых народов, которых Бог изгнал из земли обетованной.
Они посягали на
гостей, любили оргии и насилие. Никто не чувствовал себя в безопасности – ни на
улицах, ни в укрепленных домах.
Гива Вениаминова
стала новым Содомом.
Наложницу левита
жестоко изнасиловали и убили. Едва спасшийся левит «разрезал ее по членам ее на
двенадцать частей и послал во все пределы Израилевы», так что все могли узнать
о новом Содоме, и «Всякий, видевший это, говорил: не бывало и не видано было
подобного сему от дня исшествия сынов Израилевых из земли Египетской до сего
дня. Обратите внимание на это, посоветуйтесь и скажите» (Суд. 19:30).
Продолжение этой
истории еще более кровавое. Все сыны Израилевы пошли войной против своих
братьев, чтобы отмстить и восстановить справедливость. В результате погибли
десятки тысяч воинов. А колено Вениаминово почти исчезло.
При всем ужасе в
этой истории есть позитивный момент: другие колена собрались «пред Господа»,
осудили «гнусное дело» и наказали злодеев.

0
0
1
208
1186
ASR
9
2
1392
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Сегодня все хуже
– весь мир стал Содомом, кроме Бога жаловаться некому.

Конец мега-церкви?

Конец мега-церкви?
Так совпадает,
что с разных сторон слышу сетования на недостатки больших церквей. Люди устают
от шоу и стремятся в небольшие общины, где можно чувствовать живую
причастность, внимание к себе и свою нужность другим.
Что все это
значит? Конец мега-церкви?  И да, и нет.
Да, это конец
мега-церкви как того негласного идеала, на который все ровнялись. По отношению
к которому испытывали зависть и неполноценность.
Нет, это не конец
мега-церкви, потому что большие церкви были и будут, и в больших числах ничего
плохого нет.
Все это часть
более общего запроса на возрождение настоящей общинности. Когда ты можешь не
только хлопать и подпевать, отдавать свою деньги и говорить «аминь».
Понятно, что этой общинности может не быть и в маленькой церквушке, где все друг друга знают и
все друг от друга устали. Бывает такое, что чем меньше людей, тем больше между
ними расстояние.
Поэтому искать
нужно церкви не малой или большой, но живой своей общинной жизнью.
В чем можно
увидеть «живую жизнь» общины?
В многообразии
даров и призваний, когда все –сослужители, когда всеобщее священноство стало
ежедневной практикой.
В скромности
рукоположенных служителей, которые красны не своими титулами, но достойным
исполнением возложенных обязанностей.
В атмосфере
приветливости, принятии других, культуре разномыслия, многообразии стилей и
подходов.
В свободном
проявлении человеческих эмоций, когда никто не стеснен чужими взглядами и может
быть собой в молитве или прославлении, в скорби и радости.
В изобилии улыбок
и смеха, а в случае беды – в сострадании и солидарности в слезах и плаче.
В том, что никто
не должен скучать, никто не должен чувствовать себя лишним, никто не должен
бояться и озираться по сторонам.
В свободной
литургике, где программа может быть всегда изменена.
В чуткости к
голосу Духа, который может проговорить через любого человека в любой момент….
Этот ряд можно
продолжать долго. Мы хотим этого всегда, мы видим это так редко.
И здесь главный
вопрос: что нам нужно изменить в своей церкви, чтобы вернуть ей живую
общинность, в которой будет место каждому, в которой будет место Духу? Если
мега-церковь ищет ответы на этот вопрос, у нее есть будущее.

0
0
1
328
1872
ASR
15
4
2196
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Рукотворные святыни, продажные священники

Рукотворные святыни, продажные священники
Мы не перестаем
удивляться, как легко церковь и ее священники продаются власть и деньги имущим.
Иногда в целях самооправдания ссылаются на общественное мнение, на глас народа.
Иногда – на «откровения» и «пророчества». Чаще всего – молчат, а на вопрос отвечают
матом или просто дают по зубам.
Книгу Судей (глава
17) рассказывает похожую историю. Некто Миха имел немало серебра, а потому
решил заиметь на это серебро и святыни, и священника.
За всем этим
серебром кроется целый детектив о краже, проклятии, обмане, интриге. Сын украл
у матери, потом вернул. А та, на радостях, посвятила свое найденное богатство
на изваяния. И все это со ссылками на Господа. Ведь даже когда люди поклоняются
идолам, то ссылаются на Господа. На пустоту не ссылаются.
Спасенные
сокровища пошли на переплавку. Из них вышли вполне сносные святыни. А тут и
беглый левит подыскался, согласился за плату священнодействовать.
Так в частном
доме устроили «дом Божий».  И все были
счастливы и довольны. А сам Миха говорил так: «Теперь я уверен, что Господь
благоволит ко мне».
Вскоре святыни и
священника забрали более сильные соседи – сыны Дановы. Миха гневался и
обижался, а священник радовался – служить целому племени было куда солиднее и
прибыльнее.
Эта малая история
– часть большой истории смутного времени, когда не было царя и когда не слушали
Бога.

0
0
1
226
1290
ASR
10
3
1513
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Рукотворные
святыни и продажные священники – дурные знаки, знаки внутренней порчи и духовного
упадка, неминуемых поражений и наказаний.

Волосы Самсона отрастут

Волосы Самсона отрастут
Иногда наше поражение готовит нас к самой большой победе.
Книга Судей Израилевых (глава 16) рассказывает о поражении Самсона. Хотя
его падение свершилось раньше – он оказался беззащитным перед женщинами и даже
умудрился потерять свою жену. 
Но эта же глава повествует о последней победе Самсона. После посрамления и
перед смертью, между поражением и гибелью он смог сделать больше, чем в годы
своих многих-многих славных побед.
Победы и поражения Самсона были связаны с его назорейством. Он берег свои
волосы – и побеждал. Он открыл свой секрет женщине – и остался без волос, и
без силы.
“Господь отступил от него.  Филистимляне взяли его и
выкололи ему глаза, привели его в Газу и оковали его двумя медными цепями, и он
молол в доме узников”.
Казалось бы, это конец. Господь отступил, силы исчезла, глаза
выкололи, достоинство потеряно.
Но Господь отступил не на совсем, сила ушла не навсегда.
“Между тем волосы на голове его начали расти, где они были
острижены”.
Во всех унижениях и мучениях волосы росли, сила прибывала,
Господь возвращался.
И последний подвиг Самсона был связан именно с обращением к
Господу:
“И воззвал Самсон к Господу и сказал: Господи Боже! вспомни меня
и укрепи меня только теперь, о Боже! чтобы мне в один раз отмстить
Филистимлянам за два глаза мои. И сдвинул Самсон с места два средних столба, на
которых утвержден был дом, упершись в них, в один правою рукою своею, а в
другой левою. И сказал Самсон: умри, душа моя, с Филистимлянами! И уперся всею
силою, и обрушился дом на владельцев и на весь народ, бывший в нем. И было
умерших, которых умертвил [Самсон] при смерти своей, более, нежели сколько
умертвил он в жизни своей”.
Даже если нам кажется, что все потеряно – достоинство, вера,
сила, — Господь не ставит на нас крест, не списывает нас. Если мы воззовем к
нему: “Господи Боже! Вспомни меня”, Он даст нам восстановление и победу.


0
0
1
305
1739
ASR
14
4
2040
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

После восстановления мы можем сделать больше, чем до падения. 
В
этом смысл истории Самсона, в этом наша надежда, в этом милость Божья

Разбитая и склеенная ваза

Разбитая и склеенная ваза
Вчерашний
разговор с другом вызвал из памяти интересный образ – образ разбитой
вазы. В детстве это был не образ, это был предмет. Сейчас стал образом –
образом разбитой жизни, личных падений, трещин, осколков. Но также –
восстановления и продолжения.
В далеком детстве,
в родительском доме, в зале на столе стояла не очень приметная ваза. Часто во
время наших игр под столом, вокруг стола или даже на столе, она падала и
разбивалась. Иногда мы разбегались, иногда пытались ее склеить. Даже если
склеить удавалось, новые трещины выдавали нас. Но ваза стояла и служила. Тогда
это была просто ваза. Никакой философии. Простая интуиция: вещи ломаются, мы
совершаем ошибки, но жизнь должна склеиваться и продолжаться.
Да, только сейчас
вспомнил еще одно: мы читали рассказ с таким же названием – «Разбитая ваза». Не
помню, о чем он был. Но образ тот же, значит – не случайный.
Правда жизни в
том, что мы все разбиты и сломаны. И живем с трещинами. Но вазу можно склеить.
Нам придется доживать со шрамами, они будет напоминать о прошлом, может даже
болеть.
Но мы снова и
снова должны склеивать себя, должны возвращаться на место – на столе, в зале.
Чтобы кто-то мог поставить цветы.

0
0
1
212
1210
ASR
10
2
1420
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Моменты жизни
дискретны. Каждый миг все начинается заново. Бог собирает нас вновь и вновь. Он
плачет о наших трещинах и шрамах, но любит старые родные вещи, потому они, то
есть мы, для Него – единственные.

Ложусь и сплю

Ложусь и сплю
Мы зовем Бога тогда, когда не можем обойтись без Него. Но разве мы можем
прожить без Него хотя бы день, хотя бы миг? Разве можем мы проснуться без Него,
разве можем без Него уснуть?
Разве каждый вопрос, каждая ситуация, каждое переживание – не повод
обратиться к Богу, сказать или спеть Ему?
Интересно, как это делали раньше. Время читать псалмы.
Псалмы – удивительный жанр.
Это и песня, и молитва, и исповедание веры. Здесь есть обращаются и к себе, и к
Богу, и к людям. Здесь и проповедь, и удивление, и сомнения.
Псалом рождается из глубины
человеческих переживаний, из попыток осмыслить происходящее, увидеть глазами
веры. Где Бог во всем этом? С этого вопроса начинается каждый псалом.
Этим вопросом задаемся все
мы, особенно сегодня, когда торжествуют тщета и ложь, когда трудно бодрствовать
и еще труднее уснуть.
Недавно я читал псалом 4 и
увидел его в новом свете, в свете одной простой проблемы, в свете бессонницы.
В последнее время я стал
плохо спать, приходится пить таблетки. Но покой не приходил. Отдыха не было.
А тут читаю слова Давида:
“Размыслите на в сердцах ваших на ложах ваших, и утишитесь… Спокойно ложусь я и
сплю”.
Эти удивительные слова –
часть псалма, поэтому его стоит прочитать полностью.
1 Начальнику хора. На струнных орудиях. Псалом Давида.
2 Когда я взываю, услышь меня, Боже правды моей! В тесноте Ты давал мне
простор. Помилуй меня и услышь молитву мою.
3 Сыны мужей! доколе слава моя будет в поругании? доколе будете любить
суету и искать лжи?
4 Знайте, что Господь отделил для Себя святаго Своего; Господь слышит,
когда я призываю Его.
5 Гневаясь, не согрешайте: размыслите в сердцах ваших на ложах ваших, и
утишитесь;
6 приносите жертвы правды и уповайте на Господа.
7 Многие говорят: «кто покажет нам благо?» Яви нам свет лица
Твоего, Господи!
8 Ты исполнил сердце мое веселием с того времени, как у них хлеб и вино
умножились.
9 Спокойно ложусь я и сплю, ибо Ты, Господи, един даешь мне жить в
безопасности.
Почему люди спят плохо?
Потому что любят суету и неправду.
А Бог Давида – “Бог правды”.
Люди крутятся “как белки в
колесе”, теснят друг друга, конкурируют и сражаются, съедают и топчут друг
друга.
А Бог Давида дает “в
тесноте” – “простор”.
Люди никого не спрашивают и никого
не слушают.
А Давид обращается к Богу: “Помилуй
и услышь”.
Он тих, он слушает.
А потому уверен и спокоен, он «знает»: «Господь слышит, когда я призываю
Его».
Отсюда совет Давида нам: «Размыслите и утишитесь», «Принесите жертвы правды
и уповайте на Господа».
Надо успокоиться, принять правду и положиться на Бога.
Тогда Он «покажет благо», «явит нам свет», «исполнит сердце веселием»
Тогда я могу «спокойно ложиться и спать», тогда я могу «жить в
безопасности»
Об этом Давид говорит и в других псалмах.
“Ложусь
я, сплю и встаю, ибо Господь защищает меня” (
Пс.
3:6
).
«Напрасно вы рано встаете, поздно просиживаете, едите хлеб печали, тогда
как возлюбленному Своему Он дает сон» (Псалтирь 126:2).
Даже
если в жизни есть переживания и ночи проходят в молитвах и плаче (“Утомлен я
воздыханиями моими: каждую ночь омываю ложе мое, слезами моими омочаю постель
мою” (Пс. 6:7), утром приходит ответ, обновляются силы: “Господи! рано услышь
голос мой, — рано предстану пред Тобою, и буду ожидать” (Пс. 5:4).
Раньше
я думал, что забот будет меньше, или я научусь их решать, а потому спать буду
спокойно.
Раньше
я думал, что опасность минует, и настанет покой.
Сегодня
я в этом не уверен. Зато уверен в другом: я могу спать спокойно среди ужасов
ночи, я могу есть трапезу на виду у моих врагов.
Не потому что все хорошо,
надежно, безопасно. А потому что я в руках Бога.
Он
дает мне сон.
Когда
меня мучает головная боль и бессонница, я знаю, что мне делать; я знаю, к кому
обращаться.

0
0
1
557
3177
ASR
26
7
3727
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Украинская Реформация в лицах. Александр Турчинов

Украинская Реформация в лицах. Александр Турчинов

Олександр Турчинов – известный украинский политик, прошедший
интересный путь от комсомольского активиста до президента, от
атеиста-пропагандиста до баптистского проповедника. Он вошел в большую политику
как один из лидеров оппозиционной партии «Батькивщина». После Майдана-2004
возглавил Службу безопасности Украины, а после Майдана-2014 стал и.о.
президента страны. При этом он член
баптистской общины и проповедник.
В качестве проповедника Турчинов вполне вписывается в
местную баптистскую гомилетическую традицию. Его манеру проповедования можно
назвать довольно скромной, хотя эмоциональной. Проповедь строится на простой
идее и акцентирует практическое применение в личной жизни. Проповедник не
привлекает внимания к своей персоне, не выделяется ни одеждой, ни риторикой.
При этом он не стесняется говорить о своей вере открыто, не прячет своего
волнения и не подстраивается под аудиторию. Все это делает его не только
церковным проповедником, но и медийной фигурой, настоящим медийным миссионером.
Политическая карьера Турчинова знаменательна именно этой
устойчивой и последовательной связью с личной верой и традицией религиозного
меньшинства. Его уверенная самоидентификация с баптистской церковью приносит
ему немало проблем, но при этом создает популярность, делает особенным и
узнаваемым среди прочих политиков. Вера Турчинова – не только часть его имиджа
как политика, но нечто гораздо большее – основа его идентичности. В том числе
идентичности негативной – как “кровавого пастора”.
Эта история негатива относительно баптистов достаточно
давняя. Баптисты в СССР и постсоветском обществе воспринимались как
разновидность сект, опасных и для доминирующей православной традиции, и для
государственного порядка. Они были опасны своей инаковостью, но не более.
Советские и постсоветские баптисты отличались своей пиетистской духовностью и
отстраненным отношением к политике. Называть баптистских пасторов “кровавыми”
не решалась даже советская пропаганда. Словосочетание “кровавый пастор” –
хороший пример того, как пропаганда создает врагов из сочетания несовместимого,
как вольно и произвольно она обходится с фактическим материалом.
Стоит акцентировать разницу в том, как изображают Турчинова
в российском и украинском медиапространстве. Украинские медиа видят в сочетании
патриотизма и баптизма нечто интересное (я бы сказал, несколько экзотичное) и
перспективное, в то время как российские видят это сочетание недопустимым и
опасным. Это связано с более фундаментальными вопросами – как воспринимается
многообразие религиозное и политическое, а также многообразие отношений между
религиозным и политическим. Если в Украине этот плюрализм процветает, то в
России он заглушается. И медиа непосредственно в этом участвуют.
Медийный образ Турчинова отражает более широкие рамки общественного
и медийного восприятия религии в постсоветском политическом пространстве.
Украинские медиа настойчиво интересовались его баптистскими
взглядами и их возможным влиянием на политику. Его стигматизировали как
сектанта, но не считали опасным. Российские и пророссийские медиа считали этот
случай не столько интересным, сколько опасным.
История «кровавого пастора» — не столько о религии и
политике, сколько о тех их образах, которые производятся пропагандой; а также о
тех отличиях, которые демонстрируют российское и украинское общества в
отношении пропаганды. Прокремлевские медиа не воспринимают пропаганду как
профессиональную и общественно-политическую проблему, они склонны не столько
отрицать ее, сколько оправдывать как ‘alternative facts.’ Так или иначе, если
факты преподносятся как единственно альтернативные, это выдает пропагандисткий
характер информационной политики. Украинские медиа не идеализируют Турчнова, но
оставляют место для разных образов и разных интерпретаций. Плюрализм на стороне
реальности, схематизм – на стороне пропаганды. И сам Турчинов – живое выражение
украинского религиозного и политического плюрализма.  

0
0
1
680
3877
ASR
32
9
4548
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Напомню, что в Украине 2017 год проходит под знаком
Реформации. И вряд ли стоит считать случайностью, что политик и проповедник Турчинов
стал одним из инициаторов и главных спикеров большого проекта R500,
посвященного пятисотлетнему юбилею. Лозунг проекта —  «Реформации сердца к Реформации страны» —
вполне отражает взгляды «пастора». А личная и медийная история вполне
вписывается в парадигму Реформации. Здесь два Майдана находят свое духовное
обоснование и продолжение. Здесь политическое призвание и христианская вера
находят свое примирение и применение.

Возможности Реформации

Возможности Реформации
 


Отмечая юбилей

Протестанты начали
этот год
с
мыслью о
Реформации. Самая
большая протестантская церковь в стране — баптистская. Лидер баптистов Валерий
Антонюк возглавляет оргкомитет R500. Соответствующие комитеты работают в каждой
области, реализуя большую программу событий и проектов. Издаются книги, проводятся
конференции. Но главное то, что едва ли не впервые протестанты объединились в
одно движение и тем самым нашли свое место в этой большой истории, вписали себя
в историю Реформации. Они говорят так: от реформации сердца — к реформации
страны. Так что юбилей Реформации стал тем событием, которое позволило
протестантам выйти из церковного пространства в пространство
общественно-политическое.
Итак, 2017 год проходит под знаком
большого юбилея Реформации. Как мы его отмечаем?
Отмечать нужно так, чтобы что-то менялось. Юбилей – шанс
остановиться, задуматься,  измениться.
Т.е. прервать движение по инерции. Соотнестись с той самой точкой, которая дает
опору и открывает перспективу.
Здесь хочу сказать о трех возможностях.

Проверить себя

Первая возможность – возможность проверить себя. Юбилей
напоминает нам о большой богословской работе, которая была проделана
реформаторами. Они читали Библию так, чтобы увидеть себя и свое богословие в ее
свете, чтобы подвергнуть себя вопросу о своей вере и заново осмыслить себя.
Обращение к богословскому наследию Реформации дает нам вдохновляющий
пример того, как радикально нужно мыслить и верить, как радикально нужно читать
Библию.
Сказать себе “Только Писание” – очень ответственное исповедание,
которое не останется без последствий. Ведь Писание толкует нас, мы отдаем себя
ему, мы проверяемся им. Заявление “Только Христос” еще более ответственное. Где
мы и где Он, где Он в нас? Проверяя себя, вопросы можно продолжить, обостряя, углубляя
богословскую рефлексию свой идентичности 
и ее евангельских оснований.
Понять свое место

Вторая возможность — возможность понять своё место — куда мы
пришли, куда должны вернуться, чтобы затем продолжить путь. Что есть в
Реформации? Есть ощущение своей эпохи как эпохи сумасшедших перемен. Есть
страсть по евангельской простоте и аутентичности. Есть пророческий взгляд в
будущее. Где мы сейчас, где быди, где должны быть?

Напомнить о себе

Третья возможность — возможность напомнить о себе. Не о том, что
мы единственные и лучшие. Но о том, что мы продолжаем большую традицию, находим
себя ее частью, ощущаем преемственность и завет предков. О том, что готовы служить своей стране и вселенской Церкви. 

0
0
1
436
2488
ASR
20
5
2919
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Сегодня украинские наследники европейской Реформации отмечают
юбилей целым рядом событий (от музейных выставок до научных конференций),
медийных и миссионерских проектов, церковных и общественных инициатив. Это
уникальный шанс вписать себя в историю Украины, ее духовных и культурных
традиций. Но нельзя забывать о том, что напомнить о себе – не главное. Главное
увидеть себя, проверить себя, понять себя, свою историю, миссию и перспективу.
Поэтому юбилей Реформации это прежде всего событие внутреннее, событие церковное.

Рожденный быть грустным

Рожденный быть грустным

Рожденный быть
грустным (Born to be blue, 2015) — не из легких.
Этот фильм не
расскажет нового. История знакома. История Чета Бейкера – одна из тысяч
подобных.
Талант.
Зависимость. Любовь.
Игра. Борьба.
Смерть.
Нужен ли
наркотик, чтобы лучше чувствовать?
Чувствовать что?
Пустоту?
«- Я думал, тебе
нужна карьера
— Мне нужна
обратно моя жизнь. Я хочу играть.
— Если ты поешь
языком ангелов, но без любви, то это лишь пустой звон.
— Что это значит?!!
— Я не хочу,
чтобы ты был пуст… Тебе выбирать».
Его спасала
любовь. Его убивала зависимость. От героина?
Зависимость от
себя.
Можно так любить
свой талант, любить себя, что этим себя убивать. Потому что даже любовь близких
людей, даже биение сердца ребенка, приносятся в жертву таланту, своему таланту.
Если мы ценим
музыку больше любви, то мы способны лишь на музыку пустоты, на музыку себя.
Никто не рожден
быть грустным.
Грусть это другое
имя самолюбия, нежного, ранимого, безнадежного.

0
0
1
148
845
ASR
7
1
992
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Пустой звук
блестящей трубы, которая поет сама для себя.