Online

Archives › Статьи

Українські протестанти на тлі суспільних трансформацій: до і після Майдану

Українські протестанти на тлі суспільних трансформацій: до і після Майдану

Майдан став не тільки суспільною, але й церковною подією-символом. Церква пройшла через Майдан і Майдан пройшов через Церкву. Ані суспільство, ані Церква не зможуть після того залишитись колишніми. Хоча статус фактичних змін можна назвати “вже тепер, але все ще ні”, очевидними стали зміни у способі ідентифікації, у відносинах зі світом, у ставленні до “інославних”. Я спробую показати вже наявні зміни на прикладі українських протестантів–якими вони були до Майдану і якими стали після.
Протестанти до Майдану були“протестантами в Україні” – відчуженими від суспільства, національних традицій, суспільних запитів, злободенних питань, політичної відповідальності.
По-перше, протестанти до Майдану були пострадянськими, тобто вже не радянськими, але ще не українськими.
По-друге, протестанти до Майдану були конфесійно закритими, були “річчю у собі”, невідомою і незрозумілою для інших, надто переймались власним екслюзивізмом і майже не цікавились іншими традиціями, а якщо і цікавились, то за суто апологетичними мотивами.
По-третє, у відносинах із суспільством протестанти залишались сектантськими, тобто жили у власному світі, на власній “малій землі”.
По-четверте, протестанти вважали себе “духовними”, ігнорували “людські” та “земні” питання, фокусувались на спасінні душі.
По-п’яте, протестанти були впевненно аполітичними, чи, як вони частіше про себе казали, “нейтральними”.
Протестанти після Майдану стали “українськими протестантами”, заговорили про український народ як “свій”, про історичні церкви як про “братські”, про українське суспільство як “наше”, про соціальну несправедливість як виклик християнській солідарності, про політику як “спільну справу”.
По-перше, протестанти після Майдану відчули себе українськими, їх стосунки з радянською минувшиною можна визначити не через “пост”, а через “контр” ставлення.
По-друге, несподівано для себе протестанти відкрили для себе практичний екуменізм, тобто християнську єдність в екстремальних умовах — на території конфлікту, а не богословського кабінету чи храму. Цю єдність не шукали свідомо, але знайшли як дар у проявленій солідарності з народом.
По-третє, протестанти відчули себе світлом та сіллю суспільства, відповідальною частиною українського народу.
По-четверте, християн-протестанти відновили цілісність власної картини світу і місійного покликання, холістичне розуміння спасіння як індивідуально-колективного, церковно-суспільного, духовно-соціального.
По-п’яте, протестанти знайшли себе політично ангажованими, навіть тоді, коли це ангажування відбувалось без їхньої згоди, volens nolens.
Ще раз варто підкреслити: не всі названі зміни стали фактичними, але тренди змін стали очевидними, стали іншими атмосфера, теми дискусій, спосіб саморозуміння.
Протестантські церкви Україні отримали серйозні уроки, подальше осмислення яких потребує акцентованого соціально-теологічного орієнтування. Ось основні орієнтири, яких варто дотримуватись, щоб не розгубити, не змарнувати отриманий досвід, зрозуміти Майдан як “особливий період у нашій історії, коли Бог пробуджує Церкву в Україні, очищає її і готує до більш відповідального служіння у світі” [1].
Орієнтири теологічні.Досі існує прірва між догматами і життям. Навіть тоді, коли протестанти задать питання “Що б зробив Ісус в подібній ситуації?”, вони завжди відповідають у догматичний спосіб. Проте теологія, зокрема теологія втілення, має сприйматись як орієнтир для суспільно-політичної участі, не тільки христологія, але й соціологія, політологія, культурологія мають спиратись на єдину модель взаємодії людського та Божественного; відповідно, для богословів стає украй важливим показати христологічні імплікації для соціальної практики.На жаль, для більшості протестантів втілення залишається абстрактною богословською ідеєю, Христос – тільки Богом і аж ніяк не людиною, а світ – знебоженим і безблагодатним. Про це ремствував у своїй доповіді на круглому столі “Богослов’я у присутності Майдану” (15 січня 2014 р.) пастор Микола Романюк, “Боюся, що ми, протестанти, від світу цього ізольовані більше, як Христос” [2]. Отже, перед протестантськими теологами постає нове завдання: розпізнати Божу присутність і Божий план у подіях суспільної історії, і таким чином виправдати її.
Орієнтири екуменічні.Солідарність у лихі часи — перша форма в розвитку екуменізма. Коли протестанти поставили на Майдані на початку грудня 2013 р. Молитовний намет, ніхто не думав, що він стане міжконфесійним не тільки за назвою, але й за численними фактами спільного служіння. Саме він став символом міжцерковної єдності і співпраці, так само як міжконфесійний молитовний марафон у Донецьку, який ініціював на початку березня 2014 р. пастор Сергій Косяк. Важко буде знов роз’єднати тих, хто знайшов єдність у смертельно небезпечному предстоянні за народ. Так само важко буде говорити про єдність із тими, хто зрадив народ і Христа.
Як свідчить протестантський активіст Майдану Анатолій Денисенко, “Духовність, народжена на Майдані, унікальна своїм екуменізмом. Вона не належить жодній церкві, конфесії, парафії. Я чув, як один віруючий говорив, що відтепер його конфесія – це не та релігійна група, чий храм від відвідує, а всі ті, хто стояв з ним пліч о пліч у молитвіна Майдані. Відтепер своїми для нього є і католики, і православні, котрі закривали його собою від снайперів”[3].

Виникає питання про те, як бути далі з екуменічним досвідом Майдану, чи залишиться він дивним епізодом, чи стане прецедентом для подальшого зближення церков.Скажу так: після Майдану настав час говорити вже не тільки про “єдину помісну православну церкву” як унійну структуру, але й про “єдину українську церкву” як спільноту незалежних церков, в тому числі протестантських.
Орієнтири лідерські.Нова духовна еліта, якої потребують церкви і суспільство, народжується у соціальних екстремумах. Майдан покликав до життя нових лідерів, став суворим їспитом лідерської якості. Очевидним є сильний запит на люстрацію і кадрове оновлення, отже традиційне ставлення до церковної ієрархії як до недоторканої еліти не узгоджується з новими вимогами суспільства. Насамперед це стосується одіозних особистостей, таких як Сандей Аделаджа та його вихованці (найвідомішим з них став лідер Антимайдану Олександр Зінченко), але також тих, хто відмовчувався і запевняв “владу від Бога” у повній лояльності.Залишається питання, чи відбудеться зміна лідерських поколінь і типів всередині існуючих церков, чи нові лідери створять власні структурі і рухи. Врешті це частина більшого питання про здатність церковних структур до змін, про необхідність реформації як внутрішнього оновлення і можливість реформації як утворення нового.
Орієнтири реформаційно-еклезіальні.Майдан треба сприймати як символ церковного оновлення, заклик до руху і вимогу змін – не тільки у суспільстві, але й у церкві, і в першу чергу у церкві. Можливо, стримане ставлення протестантських лідерів до Майдану суспільного пояснюється побоюванням «революції у церкві». Ще на початку Майдану (11 грудня 2013) таку можливість побачив протестантський публіцист Олег Турлак:“Евромайдан оголив відмінності в позиціях лідерів християнських конфесій і рядових послідовників євангельського вчення. Тоді як деномінаційні керівники дотримуються дипломатичної мови і принципу «невтручання» в політику, рядові християни йдуть на Майдан… Хотілося б, щоб одним з результатів Евромайдана стала поява в українському євангельському християнству цілої плеяди нових, реальних лідерів, які не побоялися вийти на Майдан і висловити свою громадянську і християнську позицію. Євангельській церкві на пострадянському просторі, включаючи Україну, необхідна духовна реформація, вироблення соціальних орієнтирів, які зробили б віру реальною і відчутною в світі. Якщо цього не відбудеться, боюся, що євангельський рух може пережити свій власний Майдан” [4].
Дискутуючипроприроду і наслідкиМайдану, неможнаневизнатитойочевиднийфакт, щоМайданрозділивісторіюукраїнськогопротестантизмуна “до” і “після”.Чиневпершепротестантиотрималиможливістьстатиучасникамипроцесунацієтворення, стативагомимичинникамиреформуванняміжцерковних, державно-конфесійних, громадсько-церковнихвідносин.Очевидно, щоневсіскористаютьсяцимшансом.Хтозберігає “нейтральність” -залишаєтьсяпозачасом, хронологічним і кайротичним.Хтообирає“антиймайданні” позиціїповноїлояльностівладі і позірногоневтручання –залишається у минулому.ХтоприймаєМайданяквиклик і якдар, якдосвідспільності і свободи, якшансзблизитися з людьми і оновитисвоєхристиянськепокликання, отримуємісце у майбутньому і шанспоборотисязате, щобцемайбутнєбулоукраїнським і християнським, а ще – європейським і євангельським.Останнєзавданнябезпротестантіввиконатиневдасться, тожвониможутьвважатисебезапрошенимидоспільноїсправи.

Посилання

1. Антонюк В. Баптисти візьмуть Україну під свою духовну опіку
http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/national_religious_question/55889/
2. Романюк М. Уроки Майдану для українських протестантів http://www.rmikola.com/pohlyad/uroky-majdanu-dlya-ukrajinskyh-protestantiv.html
3. Денисенко А. С намибылавера
http://studgazeta.com.ua/articles/s-nami-byla-vera
4. Турлак О. Лицо нашего христианства в зеркале Евромайдана http://www.christianmegapolis.com/2013/12/4898

Відгук на дисертацію Руслана Халікова

ВІДЗИВ
офіційного опонента
д.філософ. н., професора кафедри філософії
ВНЗ «Український католицький університет»
Черенкова Михайла Миколайовича
на дисертацію
Руслана Халіковича Халікова
«Форми і наслідки раціоналізації релігійних традицій», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство

З часів Макса Вебера та Рудольфа Отто проблема дослідження раціонального та ірраціонального в релігії залишається основною – і для релігієзнавців, і для феноменологів релігії, і для теологів. Проблематиці того чи іншого аспекту релігії присвячені праці деяких українських релігієзнавців (А. Колодного, О. Горкуші, О. Сарапіна), при цьому сам вибір раціонального чи ірраціонального в релігії як предмету дослідження майже не розглядається, оскільки багато в чому залежить від світоглядних засад і неявної методології, від індивідуального релігійного досвіду чи його відсутності.
Відмова від раціонального як значимого і захоплення ірраціональним як сутнісним несе в собі небезпечну тенденційність і ерозію науки про релігію як науки. Отже виникає запит на такі дослідження релігії, в яких аналітика форм раціоналізації стане науковою основою для моделювання релігійного в його цілісності, тобто і для раціонального дискурсу про ірраціональне.
Дисертація Руслана Халікова є спробою дати відповідь на питання про місце раціонального в релігії, оскільки автор не погоджується з тезою про необхідність видалити його з предметного поля та зосередити увагу на позараціональному релігійному досвіді. Разом із тим, дисертант намагається по-новому осмислити надбання Макса Вебера та його послідовників, які зосереджували увагу на раціональному в релігійних традиціях, проте розглядали раціональність і раціоналізацію здебільшого в межах секуляризаційних процесів Нового часу.
Обравши в якості предмету дослідження форми і наслідки раціоналізації релігійних традицій, дисертант ніби виступає проти сталої феноменологічної традиції дослідження релігійного досвіду як основного предмету релігієзнавства, водночас він намагається зберегти феноменологічний підхід до предмету релігієзнавства, виводячи з широкого аналізу різних релігійних традицій певні інваріанти, що існують у них попри залежні від контексту розбіжності в історичних проявах. Таким чином, у методологічному плані дисертація спирається як на феноменологічний, так і на компаративістський підхід, що дисертант обґрунтовує в другому розділі.
Структура роботи відповідає назві та предмету дисертації. Перші два розділи, згідно з вимогами МОН України, присвячені розгляду історії питання та методологічним орієнтаціям атвора. Зокрема, компаративна методолія передбачає звернення до різних релігійних традицій, під час якого і мають бути віднайдені мінливі та інваріантні риси тієї чи іншої форми раціоналізації (а за логікою Руслана Халікова саме реалізація цих форм і утворює релігійну традицію). Тому останні три розділи значною мірою присвячені конкретним випадкам кожної з трьох основних форм раціоналізації релігійних традицій. Першою такою формою є постання канонічних зразків (перш за все – священного тексту, але також іконографічного, архітектурного канонів тощо), і автор розглядає її на прикладі затвердження канонів Нового Заповіту, Корану, Тріпітаки та інших сакральних текстів, найважливіших для тієї чи іншої традиції. Другу форму раціоналізації – постання експліцитного віровчення, автор також розглядає з залученням історичних зразків, а саме – кристалізації доктрини в межах християнських соборів, буддійських сангіті etc. Нарешті, така сама методологія застосована до третьої форми раціоналізації – постання соціальної структури функціонерів, покликаних зберігати традицію та передавати її нащадкам. Кожен з трьох останніх розділів названий скоріше за формою раціоналізації, але в ній імпліцитно присутні наслідки, до яких вона призводить, головним з яких дисертант вважає саме існування релігійної традиції.
Варто зазначити, що дисертант постійно повертається до християнської традиції, визнаючи її до певної міри референтною для дослідження релігії взагалі, проте намагається свідомо відійти від класичної для модерну звички порівнювати всі інші релігії з християнством і використовувати для позначення тих чи інших феноменів у різних релігіях християнську концептуалістику. Таким чином, інші авраамічні та неавраамічні релігії потрапляють до поля уваги дисертанта не лише для унаочнення висновків, зроблених на базі дослідження християнства, а саме для неупередженого аналізу того чи іншого феномену.
В дисертації успішно вирішені поставлені завдання та висунуто цікаві й нові для вітчизняної науки думки, зокрема такі.
Дисертант доводить, що хоча раціоналізація є важливим елементом модернізації, вона не є продуктом модернізму, а відповідно, “раціоналізація є, перш за все, механізмом становлення і розвитку релігійної традиції, а не її занепаду” (с. 8).
У тексті уточнюється предмет феноменологічного дослідження, увага фокусується на на внутрішніх змістах і сенсах традиції, а на формах її раціоналізації-інституалізації, на її колективно-організованих та систематично-раціоналізованих вимірах: “Саме через необхідність переходу до інтерсуб’єктивності під час трансляції в часі та просторі традиція вдається до механізму раціоналізації, що переводить унікальний релігійний досвід до площини інтерсуб’єктивно значущої мови. Основними формами раціоналізації релігійних традицій є фіксація канонічних зразків (зокрема, літературного канону), доктрини та ієрархічної структури. Ці три форми раціоналізації можуть стати більш коректним предметом дослідження релігійної традиції” (с. 42).
Таке звуження дозволяє зробити дослідження максимально предметним і відкритим до веріфікації-фальсифікації, компаративістики, комплексної аналітики (методами історії, соціології, феноменології релігії). В той час як дослідники шукають іраціональні елементи традиції, акцентують увагу на її унікальному досвіді, дисертант пропонує скоригувати предмет феноменології релігії таким чином, щоб “обрати в якості предмету не ірраціональний компонент релігії (нумінозне, релігійне почуття, релігійний досвід), а раціоналізований компонент, який притаманний релігійним традиціям внаслідок їхнього інституціоналізованого соціального статусу. Дослідження раціонального в релігії дає змогу використовувати наукову методологію, спираючись на історичні свідоцтва, статистичні дані та інші валідні джерела. Навіть наукове дослідження ірраціонального релігійного досвіду можливе, значною мірою, завдяки опрацюванню таких джерел” (с. 65).
На жаль, автор мало аналізує вплив сучасного цивілізаційного контексту на форми раціоналізації, лише згадує про окремі його аспекти: “Завдяки розвитку засобів широкого тиражування знань відбувається перехід до нової парадигми освіти, коли для здобуття достатньої для високого авторитету освіченості достатньою стає самоосвіта. Цим знімається межа між освіченими функціонерами, що мають священицький авторитет, і освіченими мирянами, авторитет яких залежить лише від обізнаності в літературних джерелах” (с. 187). Нові форми раціоналізації, які змінюють чи навіть руйнують звичні інституалізовані форми релігії, залишились за лаштунками тексту.
Відзначивши очевидні здобутки, не можна не висловити пов’язаних із ними і продовжуючих їх зауважень і пропозицій.
По-перше, основним питанням до здобувача є питання методологічне: наскільки є виправданим компаративне дослідження форм раціоналізації в християнсті, іудаїзмі і східних релігіях? Що воно дає? Можна погодитись, що для релігієзнавця подібні дослідження після Джеймса Фрезера та Бронислава Малиновського стали звичними. Проте всі вони спирались на наівні модерністські примущення про єдність чи подібність раціональних та релігійних структур. Сьогодні подібні підходи виглядають наївними, а різні традиції розглядаються як самодостатні і несумісні. Наразі є цікаве дослідження Демченка М. про досвід інкультурації християнства в Індії (кандидатська дисертація 2011 р.), але автор про нього не згадує.
Окреме питання – про актуальність і межі застосування феноменології з її закликом повернення “до самих речей”. Адже, як зазначає сам здобувач, “під час наукового дослідження доцільніше робити предметом не цей досвід, а раціоналізовані елементи релігійної традиції” (с. 9). Більш продуктивним видається герменевтичний підхід до аналізу традиції (тут варто згадати “Теорію літератури” Террі Іглтона).
По-друге, розглядаючи основні форми раціоналізації релігійних традицій, а саме – постання та фіксацію канонічного тексту, експлікацію доктрини та становлення легітимної ієрархічної структури, здобувач зводить традицію до церковної традиції. Щоправда автор згадує про диспути як інструмент раціоналізації віровчення, але не робить наступного кроку до визнання культури, філософії, науки (в їх “християнських” варіантах) способами раціоналізації. Таким способом виступає і теологія в її філософських модусах (тут варто згадати The Oxford Handbook of Philosophical Theology/Thomas P. Flint and Michael C. Rea (eds.), яка містить розвідки як з християнської, так і з нехристиянської – іудейської, ісламської, конфуціанської – філософської теології), чи аналітична філософія релігії (див. тексти Річарда Суінберна чи Алвіна Плантінги).
По-третє, автор ставить питання про раціональне в релігії та форми раціоналізації традиції (він заявляє мету роботу як “визначення змісту і механізмів раціоналізації релігійних традицій, а також результатів раціоналізації для їхнього розвитку” (с. 6), але уникає питання про конфліктність традиції та розуму як складову фундаментального питання про взаємини розуму та культури. В цьому плані доречно було б звернутись до концепції Ернста Гелнера, для якого “Все колективне й грунтоване на звичаї є нераціональним, і подолання “антирозуму” та колективного звичаю – це один нерозривний процес” (Гелнер Е. Розум і культура. Історична роль раціональності та раціоналізму. — Харків: АКТА, 2004. — С. 18).
Не набули розвитку і анонсовані авторські тези про діалектику раціонального-іраціонального в релігійній традиції, хоча саме діалектика раціонального та іраціонального забеспечує динаміку традиції, а не одні форми раціоналізації. Тут варто було б звернутись і до “деміфологізації” Рудольфа Бультмана, і до генеалогії модерності від Чарльза Тейлора.
По-четверте, здобувач не дає чітких дефініцій раціоналізації та інституалізації, в результаті вони використовуються як тотожні і залишається незрозумілим порядок причин і наслідків. Автор стверджує, що “Завдяки канонізації певного тексту відбувається уніфікація традиції як соціального інституту, стандартизація тлумачення основних доктринальних норм – задаються межі дискурсу щодо ортодоксії” (с. 109), але аргументації на користь такої послідовності не надає, отже залишається питання про зв’язок змістовного і соціального, теологічної раціоналізації та інституалізації.
Аналізуючи перехід від харизматичних засновників до функціонерів, від вільної творчості до системи, дисертант зауважує: “Справжня потреба в раціоналізації доктрини з’являється під час відходу від справ харизматичних діячів першого покоління існування традиці. Якщо першою хвилею раціоналізації доктрини релігійної традиції є перехід від першого покоління носіїв традиції до наступних, то в подальшому також відбуваються хвилі раціоналізації, які пов’язані з виникненням різноманітних інтерпретаторських напрямків у межах традиції, а також із зіткненням цієї традиції з іншими (с. 148), але не уточнює природу названої потреби і логіку нових хвиль раціоналізації. Між тим дослідження значно виграло б, якби автор поставив низку питань про політику всередині і навколо традиції, про дискурс влади щодо традиції, про структури насильства і їх впливи на формування канону, віровчення, ієрархії. Тут питання про форми раціоналізації накладається на питання про форми політизації, про релігію як форму влади, про традицію як форму насильства. Очевидно, що посилання на Вебера, Бергера, Вілсона і Старка слід було б доповнити апеляціями до дискурсу Фуко чи теорії Жирара.
Попри висунуті зауваги, слід зазначити, що дисертація Руслана Халікова є самостійним і цілісним дослідженням, має власну логіку та є важливим внеском до пошуків вітчизняної науки про релігію як у аспекті предметно-методологічному, так і в історико-релігійному. Висновки, до яких приходить дисертант, мають певну наукову новизну і як теоретичну, так і практичну цінність, зокрема, можуть бути використані для побудови класифікацій і типологізацій релігійних форм, написання спецкурсів і підручників з феноменології релігії й інших релігієзнавчих дисциплін.
Основні положення дисертаційного дослідження відображено в 22 наукових публікаціях, з яких п’ять опубліковані в виданнях, визначених МОН України як фахові з філософських наук, а одна – в журналі “Схід”, який внесений до міжнародних науковометричних баз. Автореферат дисертації відображує головні результати дослідження, пункти наукової новизни, оформлений за вимогами, які ДАК Міністерства освіти і науки України.
Дисертація Руслана Халікова відповідає паспорту спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство та всім вимогам, що ставляться до кандидатських дисертацій МОН України, а сам дисертант заслуговує на присвоєння йому наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство.

Офіційний опонент
доктор філософських наук
професор кафедри філософії
ВНЗ “Український католицький університет” М. М. Черенков

Богословие и вызовы постмодернизма

Богословие и вызовы постмодернизма

Тезисы к публичной лекции «Христианское богословие и вызовы постмодернизма» (Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина, 27 сентября 2014)

Долгое время наша философия, и наше богословие присматривались к постмодернизму как чужому и странному. После стали изучать, толковать, перепевать. Но только сейчас богословы (и дальше мы будем говорить преимущественно о богословах и богословии) приходят к пониманию того, что постмодернизм это зеркало – пусть слепящее, пусть искривляющее, — в котором, надлежит увидеть, осмыслить, переосмыслить себя. Т.е. постмодернизм дает новую технику для критической богословской рефлексии.
Давайте посмотрим, в чем может состоять такая самокритичная богословская работа, что она может дать для понимания и преодоления постмодернистких соблазнов, наконец, что она может дать для самого богословия. В качестве собеседников я выбираю трех известных западных богословов, представляющих три основные конфессии – католика Антона Хаутепена, православного Дэвида Бентли Харта и протестанта Джеймса Смита. Все они могут считаться частью широкого идейного движения «радикальной ортодоксии» — постмодернистского богословия, оспаривающего первенство философии.
Первым условием продуктивной богословской рефлексии стоит считать серьезное и при этом спокойное принятие постмодернистских тезисов и вопросов. Многие из нас очарованы постмодернизмом, который разрешает все, в том числе религию (мы склонны думать, что религию – в первую очередь, и при этом склонны забывать, что религию – наряду со всем прочим, что ее приземляет, умаляет и девальвирует). Кажется, что «вновь освободилось место для Бога и религии», «Однако все не так просто, потому что вера в Бога без ссылки на историю и представления о человеке, к которому лично обращается сам Бог, в рамках иудео-христианской традиции несостоятельна. А также потому, что постмодернистская философия ничуть не менее принципиально агностична, чем модернистская традиция, которую она деконструирует: еще недавно исходным пунктом постмодернизма, не подлежавшим сомнению, была позиция «Бог умер». Лишь в последнее время постмодернистская философская мысль осмеливается вновь обратиться к теме религии. Однако следует поразмыслить над тем, сможет ли вопрос о Боге в рамках этой традиции стать открыты вопросом», — отрезвляет нас Антон Хаутепен. (23)

В самом деле, если присмотреться внимательно к освободительной программе постмодернизма, то можно увидеть: он разрешает и даже благословляет все нарративы, согласные быть скромно-частными, и объявляет категорический запрет на истории, претендующие на мета-статус.
Никто не вправе быть уверенным в своем знании и стремлении к объективности. Хаутепен называет культуру постмодерна «культурой агнозиса»: «Это форма жизни, в которой Богу уготовано забвение, когда мы уже не помним его. Начавшись с нежелания более знать о Боге и минуя состояние смутной толератности, позволяющей другим оперировать понятием «Бог», она может привести к полному отсутствию всякого вопроса о Боге. В любом случае для агнозиса характерна установка: Бог больше не нужен» (15). Современный агнозис – всепроникающий и многоуровневый, «Есть тривиальный агнозис, который был всегда и который рассматривает жизнь с позиции удовольствия и пользы (Фуко). Наряду с ним существует и злопамятный агнозис, который заключается в отречении от образов Бога, отравлявших жизнь людям, особенно тех, что рождены religion de la peur (Делюмо), связавших Бога с западной культурой вины и стыда. Есть и философский, эпистемологический агнозис, рассматривающий идею Бога как неприемлемое, избыточное и потому иррациональное дополнение к реальности» (21).
Так не только знание, но и сам вопрос о Боге – как вопрос серьезный, фундаментальный, больной, проклятый, вечный, личный экзистенциальный, — оказывается под вопросом.
Отношение богословия к постмодернистским провокациям можно выразить следующими парами: проклятие самоуверенного разума – благословение разума верующего, отрицание объективного знания – знание из откровения, законы рынка – феноменология дара, логика детерминации – логика воплощения, герменевтика подозрения – герменевтика доверия, смерть субъекта – чудо воскресения, закат метанарраций – восстановление догматики, тотальность власти и насилия – религия без насилия, сила убеждения – красота истины, смерть традиции – возвращение традиции, растворение индивидуальности – общинная жизнь, расцерковление – восстановление «кафоличности» и т.п.
Вторая часть этой пары всегда следует из первой, но преодолевает, превосходит, преображает ее. Каждый философский вызов постмодернизма воскрешает к жизни уже известный богословский ответ, возможно, забытый самими богословами, но точно наличествующий внутри церковной традиции. Будут новые слова, новые акценты, но при всей этой новизне ответа будет и верность непреложной истине, продолжение древней традиции.
Как уверяет Джеймс Смит, постмодернизм может быть принят как катализатор внутренних процессов в богословии и Церкви, а именно – возрождения додекартовской самостоятельности богословия как веры Церкви и как целостной научной парадигмы. После того, как постмодернизм разрушил самоуверенность сциентистов, богословы должны преодолеть робость и отвергнуть требования «релевантности». По Смиту, «Никакой научный дискурс не раскрывает нам факты реальности, которым богословие должно подчиниться, наоборот, каждый дискурс в некотором смысле религиозен. Игровое поле выровнено. Богословие наиболее последовательно постмодернистское, когда оно отвергает неактивное коллеляционное ложное смирение и вместо этого говорит неапологетично с позиции превосходства христианского откровения и церковного конфессионального языка» (С. 172).
Иными словами, богословие вполне может позволить себе быть постмодернистским, и это предполагает не только слабую версию вторичности, приспособления, соответствия, но и сильную версию первичности, доминирования, экслюзивизма. «Щедрая ортодоксия» МакЛарена и «смиренная герменевтика» Капуто не устраивают наших собеседников своей невоинственностью, уступчивостью, скромностью притязаний.
«Радикальные ортодоксы» больше не озабочены доказательством своей относительной правоты, т.е. своей более выигрышной позиции относительно господствующих философских гипотез. Как говорит Харт, «Христианское богословие не опирается на миф о беспристрастной рациональности: у церкви нет более убедительных аргументов для своей веры, чем образ Христа» (С. 5). И уже не логические построения, а «Прекрасное, вероятно, может стать посредником для христианской истины без малейшей тени насилия» (С. 6).
Возвращение прекрасного не означает возвращения к наивной «естественной теологии». Прекрасное – это не красота мира или человека самих по себе (в значительной степени утративших первозданную образность, соответствие образу Божьему), но красота воплощения. Если в постмодернизме мы видим «бесплотное отвержение времени, истории и традиции» (С. 179), то «Воплощение – это повторное подтверждение благости, времени и пространства» (С. 178). Это хороший способ говорить о мире и человеке в их соотнесенности с Богом, создавшим нас, воплотившимся и ставшим одним из нас. Воплощение и Воскресение – юродство для философов, но основа основ для богословов, на которой возможен серьезный и отнюдь не безнадежный разговор о смерти и воскресении субъекта, о реальности зла и «оправдании Бога», об апокалипсисе смысла и новом эоне, о крушении философских идолов и дерзновенном осмыслении христианской веры.
Мои собеседники едины в том, что богословие должно занять сильную позицию в отношении вызовов постмодернизма – не приспособляться к его требованиями, но выдвигать собственную программу, без ложного смирения и оглядок на дух времени. Они согласны только на такую версию постмодернистского богословия, которая воспользуется неуверенностью науки и философии, чтобы выдвинуть свою собственную картину миру, свои объяснительные схемы и методы.
Как заявляет Дэвид Харт, «Постмодерн указывает на утреннее изумление, следующее за ночным забвением: Запад наконец-то пробуждается от кошмара философии, изгоняя даже последние призраки просветительского разума, дабы радостно открыть несводимо эстетический характер и окончательную безосновность «истины» (С. 7).
После постмодернистских искушений-испытаний богословие возвращается к своему личностному основанию – богочеловеку Христу, красоте Его образа, убедительности Его истории, свету Его откровения. Это то, чего избегали модернисты. Это то, в поисках чего блуждают на полпути философы эпохи постмодерна. Это то, что богословие может дать философии – если не как ответ, то как открытый вопрос, приглашающий и обнадеживающий.

Литература
Смит Дж. Церковь и постмодернизм. Как найти место в Церкви Лиотару, Фуко и Деррида? – Черкассы: Коллоквиум, 2012. – 214 с.
Харт Д.Б. Красота бесконечного. Эстетика христианской истины. – М.: ББИ, 2010. – 673 с.
Хаутепен А. Бог: открытый вопрос. Богословские перспективы современной культуры. – М.: ББИ, 2008. – 517 с.

Church in the Midst of War. Roundtable discussion resolution

Church in the Midst of War. Roundtable discussion resolution

We appeal to evangelical churches in Ukraine and the international community for active help and spiritual solidarity, unceasing prayers for peace, and the protection of Ukraine from Russian aggression, for solidarity of Ukrainian churches and for the understanding of our Russian brothers.
It seems like only yesterday that Ukraine was a center of Christian influence, a donor country for churches and missions in Eurasia. Today it has become a victim of armed aggression. Only recently hundreds of Ukrainian missionaries carried the light of the Gospel to remote regions of Russia and Central Asia. Today the Ukrainian Church must minister to its own people, to its bleeding country.
War tests the theology, position and mission of evangelical churches, it forces repentance and reevaluation. Until recently, local Protestants exceled in pacifism and in remaining politically neutral. In fact, under the Soviet Union, an atheist state, non-participation in «politics» was a passive form of protest. Since then little has changed. During the twenty-three years of Ukrainian independence, this topic was not discussed even once, which is why the events of Maidan, and the subsequent annexation of Crimea and the war in Donbass became an unprecedented challenge for the Church and its social position. References to the past are outdated and the «wisdom» of silence do not help. For the Church, it is time to reformulate its attitude to war and peace, state, society and civil liability.
We gratefully acknowledge that many communities are actively helping the affected civilian population and the Ukrainian army, that the Church could mobilize thousands of volunteers and dozens of chaplains. While supporting their active ministry and encouraging others to support it, we consider it important to declare three key theses of Christian attitude to the current situation.
First, evangelical theology does not justify a detached attitude to war, the greatest tragedy of people. We cannot oppose a spiritual calling to the civil liability of Christians. On the contrary, Christian calling is embodied in the forms of civil participation. The opposition of Church to society, religion and politics has no biblical foundation. Anyone who professes lordship of Jesus Christ cannot today say: «It is not our concern.» In these difficult times, it is important to remember words of the Scripture: «… For in him all things were created: things in heaven and on earth, visible and invisible, whether thrones or powers or rulers or authorities; all things have been created through him and for him. 17 He is before all things, and in him all things hold together…»(Colossians 1: 16-17).
Second, in terms of military mobilization, the position of the Church is to be compassionate and active. The Church cannot remain a passive observer or merely «express concerns» and wishes of «peace.» Church leaders should be wherever people are suffering and dying, including on the front. We cannot condemn those Christians who defend our homeland with weapons in their hands, on the contrary we find this position quite reasonable in Scripture: «…who through faith conquered kingdoms, administered justice… who became powerful in battle and routed foreign armies» (Hebrews 11: 33-34). If any Christian has a calling to protect the earth motherland with a weapon in his hands, he must follow it.
Third, the field of war must become a mission field of reconciliation, reconstruction and forgiveness. Against a background of false propaganda, the Church must speak the truth. Against a background of bitterness, it must remind all of mercy and forgiveness. Against a background of betrayal and despair, it must call for loyalty and hope. Against a background of comfortable indifference, it must show sympathy and genuine compassion.
We believe thus: our time of need, pain, and helplessness should be a time of repentance and spiritual renewal. At such a critical time in Ukrainian history the Church must be ever closer to the people, to serve them, and to serve our country together with them.

Церковь в условиях войны

Церковь в условиях войны

Резолюция
круглого стола
«Церковь в условиях войны: богословие, позиция, миссия»
(г. Ирпень, миссионерский центр Ассоциации «Духовное возрождение», 20 сентября 2014)

Обращаемся к евангельским церквям Украины и международному сообществу с призывом к активной помощи, духовной солидарности, непрестанной молитве о мире и защите Украины от российской агрессии, о солидарности украинских церквей и прозрении российских братьев.
Еще вчера Украина была центром христианского влияния, страной-донором для церквей и миссий Евразии. Сегодня она стала жертвой военной агрессии. Еще вчера сотни украинских миссионеров несли свет Евангелия в отдаленные регионы России и Средней Азии. Сегодня украинская Церковь должна послужить своему родному народу, своей истекающей кровью стране.
Война испытывает богословие, позицию и миссию евангельских церквей, вынуждает к покаянию и переоценке. До последнего времени отечественные протестанты выделялись пацифизмом и аполитичностью. В условиях советского, по сути, атеистического государства, неучастие в «политике» было пассивной формой протеста. С тех пор мало что изменилось. За двадцать три года украинской независимости эта тема не обсуждалась ни разу, поэтому события Майдана, последующая аннексия Крыма и война в Донбассе стали беспрецедентным вызовом для Церкви и ее социальной позиции. Ссылки на прошлое устарели, и «мудрое» молчание – не помогает. Для Церкви настало время заново сформулировать свое отношение к войне и миру, государству, обществу и гражданской ответственности.
Мы с благодарностью отмечаем, что многие общины активно помогают пострадавшему гражданскому населению и украинской армии, что Церковь могла мобилизовать тысячи волонтеров и десятки капелланов. Поддерживая их активное служение и призывая других поддержать его, считаем важным заявить три ключевых тезиса о христианском отношении к сложившейся ситуации.
Во-первых, евангельское богословие не оправдывает отстраненное отношение к войне, величайшей трагедии людей. Мы не можем противопоставить духовное призвание — гражданской ответственности христиан. Напротив, христианское призвание воплощается в формах гражданского соучастия. Противопоставление Церкви и общества, религии и политики не имеет библейского обоснования. Всякий, кто исповедует господство Иисуса Христа, не может сегодня сказать: «нас это не касается». В эти тяжелейшие времена нам важно помнить слова Писания: «…Им создано всё, что на небесах и что на земле, видимое и невидимое: престолы ли, господства ли, начальства ли, власти ли, — все Им и для Него создано; и Он есть прежде всего, и все Им стоит» (Послание к Колоссянам 1:16-17).
Во-вторых, в условиях военной мобилизации позиция Церкви должна быть сострадательной и деятельной. Церковь не может оставаться пассивным наблюдателем или всего лишь «выражать обеспокоенность» и добрые пожелания «мира». Служители Церкви должны быть везде, где страдают и гибнут люди, в том числе на передовой. Мы не можем осуждать тех христиан, которые с оружием в руках защищают нашу Родину, но наоборот находимэту позицию вполне обоснованной Писанием: «…верою побеждали царства, творили правду, … были крепки на войне, прогоняли полки чужих; » (Послание к Евреям 11:33-34). Если христианин имеет призвание защищать земную Отчизну с оружием в руках, он должен следовать ему.
В-третьих, поле войны должно стать полем миссии – примирения, восстановления и прощения. На фоне лживой пропаганды Церковь должна говорить правду. На фоне ожесточения – напоминать о милости и прощении. На фоне предательства и отчаяния – призывать к верности и надежде. На фоне комфортного безразличия – проявить отзывчивость и неподдельную сострадательность.
Мы верим: наше время нужды, боли, потерянности должно стать временем покаяния и духовного обновления. В такой критический момент украинской истории Церковь должна быть как никогда близкой к людям, чтобы послужить им, и вместе с ними послужить своей стране.

Наши корни уходят в свободу

Наши корни уходят в свободу

Наши корни уходят в свободу

Если бы «постсоветские» люди могли вспомнить себя, свои корни, они бы поняли, что советизм и неосоветизм/путинизм, московское православие и самодержавие, опричнина и «третий рим», татарское иго и крепостное право — их тень, проклятие, болезнь. Все это навязанная, рабская история. Такую историю не нужно учить. Такая история не может учить.
Живые корни уходят глубже любой истории — в богоискательство и свободу.
Увы, нас лишили памяти и свободы, памяти о свободе. Мы не помним себя свободными, помним себя только рабами. Мы не помним Бога, помним только царя.
Корни человека уходят в свободу. Это и есть начало человека и начало народа — свобода быть собой, свобода самоопределения, «самостоянья человека». И гарантом такой свободы может быть только Бог. Он возвращает память о свободе, саму свободу, нас самих. Поэтому цари, опричники и ватники сражаются против Него. Поэтому происходящее вокруг Украины — часть глобальной войны за историю и свободу

В ожидании бедствий

В ожидании бедствий

Описывая последнее время, евангелист Лука говорит, что люди будут издыхать от страха и ожидания бедствий (Луки 21:26).
Сегодня вся Украина живет в страхе и ожидании большой войны.
Телефонный разговор с живущими на Донбассе эту тревогу лишь усиливает.
Родители: «Люди смотрят на нас: если мы пока остаемся, то и они остаются. Воды нет два месяца. Всем двором собрались, пытаемся пробить скважину. На подступах к городу роют окопы. Никто в мир не верит. Ширятся разные пророчества, что эта региональная война перерастет в последнюю войну».
Коллеги: «Сидели неделями в подвале, квартиры разрушены. Во дворах стоят минометы и грады террористов. Многие из них не говорят по-русски. Чеченцы. Осетины. Все изрыто окопами. Из окон квартир стреляют снайперы. В гаражи не пускают, машины забрать не дают. Смеются, что далеко от них никто не уедет, они скоро будут в Мелитополе, Харькове, Запорожье, Херсоне, Одессе… Электричества и воды нет. Денег нет, лекарств нет».
Коллега-оптимист: «У нас спокойно, только денег нет, все заканчивается. Поехал на рынок — попал под минометный обстрел. А так все хорошо. Пока тепло, пока есть немного продуктов…».
Масштабы беды поражают. Остатки продуктов скоро закончатся. Теплые дни сентября сменятся осенними холодами. Инфраструктура разрушена. Даже без военных действий жить в таких условиях практически невозможно. Особенно детям. Появляется чувство беспомощности и растерянности.
Что мы можем сделать? Чем можем помочь? Две области Украины практически уничтожены и последствия этого только начинают ощущаться. Катится вал людей без дома, без работы. Травмированных, потерянных, отчаявшихся.
А тем временем распространяются «слухи грозные, ужасные — наступают банды красные»… Это настоящий апокалипсис — если не глобальный, то региональный

БОЖЬЕ ПРИЗВАНИЕ И НАШ ОТВЕТ

БОЖЬЕ ПРИЗВАНИЕ И НАШ ОТВЕТ

gazeta.mirt.ru

Каждый из нас получил в дар от Бога что-то особенное. Дар – это то, что мы можем делать лучше других. Это способность превзойти самые высокие стандарты. Бог определенно хочет, чтобы мы достигали максимума и тем самым прославляли Его и свидетельствовали о Нем. Как мы можем и должны ответить на Его дары и Его призвание?

Чаще всего мы берем и используем Его дары и оставляем без внимания Его призвание. Но только призвание дает дару цель и смысл. Без призвания мы просто потребляем для себя то, что должно служить высокой цели. Вот почему говорят: «Не путай Божий дар с яичницей». То есть не упрощай, не опошляй, не занижай.

Мы можем ничего не ответить Богу, молча взять и использовать этот дар для себя, своих потребностей и амбиций. В таком случае мы можем сделать быструю карьеру и достичь успеха. Мы можем присвоить Божий дар и работать на себя. А можем послужить полученным даром Богу и другим людям.

Проще всего взять дар и последовать дальше своим путем. При этом можно прикрываться религиозными фразами. Страшная правда состоит в том, что даже в религии большинство людей ищет власти, денег и славы. Поэтому за словами о служении – амбиции и корыстолюбие. Религия – обходной, но более безопасный путь к тому, что более глупые и дерзкие хватают сразу. Это «чистый» подход к тому, что ищут в таких «грязных» сферах как политика и бизнес. В этом смысле религия – такая же профессия как и другие, разве что с претензией на чистоту и святость.

Так что не будем себя обманывать: чаще всего мы используем Божий дар и идем своей дорогой, дорогой стяжания благ земных. Это я к тому, что и в профессии, и в религии мы можем быть неблагодарными – использовать Божьи дары для себя и забыть о Божьем призвании и Самом Боге.

Нашей реакцией на Божье предложение должно быть благодарное принятие всего «пакета» — и даров, и призвания. Только такое полное ответственное принятие может быть угодным Богу. Нужно иметь ввиду, что главное — не дар, а Дарующий, не призвание, а Призывающий.

«Я принимаю то, что Ты мне даешь – и подарки, и трудности пути, и защиту, и опасности, и крест, и воскресение. Я принимаю Твой план для моей жизни. Твои дары помогают мне его выполнить, я просто не умел бы ничего сделать без них. А Твой план помогает мне понять, где эти дары должны применяться, для чего они предназначены».

Если мы так скажем, то должны иметь ввиду, что у Бога есть призвание и план для всей нашей жизни, а церковь и наше христианство – это не вся жизнь. Поэтому нам стоит думать не только о воскресном дне, о богослужении, о молитве, о Библии, но и о работе, отдыхе, семье, учебе.

О работе – в первую очередь, потому что основное время своей жизни человек проводит в работе. И было бы странно, если бы эта львиная доля жизни выпала из Божьего плана, если бы мы просто мучились эти дни и годы, отбывая их как удручающую повинность.

Слово «работа» в русском языке соседствует со словом «рабство». И это о многом говорит. Мы смотрим на работу как на форму рабства. Свобода – значит ничего не делать. Работать – из-под палки или за деньги, по необходимости.

Стоит вспомнить, что Бог создал человека свободным и при этом поручил ему возделывать сад. Труд не унижал человека и не был формой насилия. В этом труде человек мог находить радость созидания, в этом было его предназначение.

Не многие из нас сегодня посчитают работу садовника творческой и интересной. Но при правильном отношении любой труд может давать радость и довольство.

Мы должны поддерживать сад – наш мир – в порядке. Более того, мы должны сделать его красивее. Каждый на своем участке.

Кажется, христиане слишком увлеклись вторым, «великим поручением» («Идите и научите все народы….») и забыли поручение первое – трудиться на благо Божьего творения, заботясь о нем и управляя им. Первое поручение – труд; второе – проповедь. И они дополняют друг друга. У Бога есть дары и призвание как для обычной жизни («лучшая пора которой – труд»), так и для жизни духовной, моральной, внутренней. Поэтому наше «да» Богу означает принятие и выполнение Его двух поручений.

И здесь у меня есть два предположения. Во-первых, я думаю, что наш профессиональный труд как Божье поручение предшествует труду духовному, надо сперва научиться быть верным в малом, чтобы мечтать о большем.

Ловцами душ стали те, кто уже научились ловить рыбу. Строителем Церкви стал тот, кто научился отлично шить палатки и закончил высшую духовную школу. Нельзя открывать рот для проповеди, если прежде не выполнил добросовестно и в полной мере порученную работу. Тот, кто забросил свой сад, вряд ли будет успешным в духовной работе. Тот, кто не может выполнить качественно свое рабочее задание, вряд ли будет пригоден к духовному труду.

Так что здесь важна последовательность – научиться работать для людей (для себя, ближних, общего блага), чтобы потом трудиться для Бога; ответственно относиться к профессиональным обязанностям, чтобы затем заслужить доверие Бога и следующее задание от Него.

Во-вторых, вполне возможно, что два призвания (возделывать сад и научить народы) связаны не последовательной, а внутренней, проникающей связью. То есть «великое поручение» исполняется не после профессионального призвания, а посредством него. Мы проповедуем и учим не после работы, а во время работы – отношением, качеством, верностью, добросовестностью.

Я знаю, что многие молодые христиане мучаются тем, что не успевают уделить достаточно много времени «миссии», все время и силы занимает работа. Это все потому, что они мыслят обычную жизнь (и прежде всего, работу) отдельной и противопоставленной жизни духовной, церкви и служению. Но если увидеть и воплотить миссию во всем, что мы делаем, как мы живем, то наша жизнь станет целостной и целенаправленной.

Поэтому я уверен: когда мы слышим Божий призыв, он касается не только нашей души, «спасения», «служения», но всей нашей жизни, в том числе, самых ее обыденных, рутинных, «рабочих моментов». Лучше начать с малых обязанностей, чтобы дорасти до «великого поручения» и выполнить его во всем, что бы ни делал, чем «учить все народы», а самому так ничему и не научиться. Лучше меньше говорить и больше трудиться, чем больше учить и меньше учиться.

Наконец, лучше не слышать Божий призыв, чем услышать и не ответить. Лучше не получать Божьих даров, чем растратить их напрасно и «спутать с яичницей». Лучше уделить своему призванию пять рабочих дней в неделю, чем два часа в воскресенье. Лучше подчинить призванию всю свою жизнь, чем разменивать ее на пять рабочих дней или два воскресных часа.

Почему бы не собрать их вместе – наши будние и священные дни, знания и дары, профессию и призвание, жизнь и веру? Достойным ответом Богу будет только полнота посвящения, только целостность отдачи.

Трудный путь к диалогу

Трудный путь к диалогу

Трудный путь к диалогу. Помнится, так назывался сборник о. Александра Меня. Тогда, после семидесяти лет воинствующего атеизма диалог Церкви и общества был крайне затруднен.
Сегодня, когда на фоне братоубийственной войны российские и украинские протестанты пытаются найти точки соприкосновения и понимания (ближайшие переговоры пройдут 9 сентября в Осло), эта фраза отца Александра вновь становится ключевой.
Легкого пути к диалогу не выйдет – наши народы и Церкви разделяет кровь и ложь. Если бы только кровь, то покаяние могло бы принести мир. Но ложь преодолеть труднее, чем забыть о пролитой крови. Кровь со временем высыхает, ложь – только увеличивается.
С чего можно начать этот трудный путь к диалогу? Прежде всего, с сострадания. Даже если мы не понимаем противоположную сторону, мы можем принять ее боль и вместе молчать, сопереживая. Далее – с признания неудобных фактов, которые эту боль причиняют. В русско-украинском случае это означает признать очевидный факт российской агрессии в Украину. Фразы о «внутреннем конфликте», «гражданской войне», «мирных ополченцах», «референдуме» Крыма и ДНР-ЛНР – оскорбительны для украинской стороны. В заявлениях Всеукраинской рады Церкви и религиозных организаций (ВРЦРО) выражена консолидированная позиция основных конфессий Украины, поэтому стоит доверять именно этим словам братьев-христиан, а не государственной пропаганде. Если этого доверия к украинским братьям нет, если факт войны против Украины российские братья признать не могут, то дальнейшие попытки диалога будут безуспешными.
Дешевого примирения не будет. Легкого диалога тоже. Нужна жертва. С двух сторон. Со стороны украинцев – жертва любви и прощения за предательство и братоубийство. Со стороны россиян – жертва мужества, правды и солидарности с украинцами ценой возможных репрессий со стороны чекистского государства и ксенофобского общества.
Еще нужно понимать асимметрию. Война идет в Украине и против Украины. Страдает Украина. Поэтому обращаться нужно в первую очередь не к украинцам, они и так уже делают, что могут, всей страной и всей Церковью помогая полыхающему Донбассу. Обращаться нужно к россиянам, которые могут проявить солидарность в правде и помощи. Я думаю, что им сейчас нужно проявить честность и сказать: «Братья-украинцы, простите. Мы боимся наших спецслужб, поэтому молчим. Мы живем не при демократии, а при царе, от нас ход войны не зависит. Простите, что мы отдали всю полноту власти нашему царю, а теперь не можем на него повлиять. Нам стыдно, что наши войска топчут вашу землю и убивают ваших родных. Мы не можем разделить ваш выбор в пользу Европейского (а не евразийского) союза и поддержать вашу революцию на Майдане. Но мы осуждаем эту подлую войну. Мы не умеем или не смеем сказать что-то в вашу защиту, но обещаем не говорить ничего против вас, молиться о Божьей защите, мире и процветании для Украины, а также молиться о покаянии нашего президента и всего нашего озлобленного народа». Я думаю, что этого для начала будет достаточно. В такой молитве уже заложена простейшая последовательность действий: признание и осуждение войны России против Украины, покаяние за ложь и малодушие, совместные заявления и совместные молитвенные кампании, практическая христианская солидарность и братская помощь Киеву. Эта дорожная карта приведет к диалогу и миру – если не между народами, то хотя бы между церквями.
Остается вопрос: на сколько хватит нашего христианства и насколько мы ценим этот самый диалог, найдется ли воля пройти этот трудный путь?

«This is a big test for the Ukrainian Church»

«This is a big test for the Ukrainian Church»

1.As you have been traveling through eastern Ukraine, what are you seeing in terms of the condition of evangelical Christians, churches and ministries? Are you witnessing persecution, and have you experienced any yourself?

Many of my friends, Evangelical church leaders, were kidnapped and tortured. Churches were seized, looted, and burned. Of course, when I visit Eastern Ukraine, there is a risk of being shot at or captured by terrorists. But the largest risks are taken by Christian leaders remaining in captured territory and serving people there. As one Baptist pastor told me, “I can’t leave Donetsk, because my flock is here. We are helping people, feeding the hungry, and continuing to hold services.” Meanwhile most of the largest churches in Donetsk have been seized by terrorists and turned into military bases.
Evangelical Christians in Eastern Ukraine feel that not only is Russia at war against Ukraine, but that the Russian Orthodox Church is at war against Evangelicals. There is even a “Russian Orthodox Army,” which directs its weapons against all cults and sects (which includes all non-Orthodox branches of Christianity), and against all people tied to the West.

2. Is there a story about the persecution of Christians there that stands out the most, which you could share with us?

The best-known case is when four leaders from an Evangelical church in Slavyansk were kidnapped directly from a worship service on Pentecost, then tortured and killed. Two of them were sons of Pastor Alexander Pavenko. And two of them (Viktor Brodarsky and Vladimir Velichko) left behind them three and eight children respectively. According to the terrorists they were killed for helping the Ukrainian army.
The most painful part of the conflict for me personally was the seizure of Donetsk Christian University, where I served as rector for the 2012-2013 academic year. It now serves as a military base for separatists, and they are holding hostages there. At great risk of life the university staff were evacuated. The separatists hold nothing holy.

3. How much danger is there for Christians in eastern Ukraine? What about
in the remainder of the country?

Evangelical leaders in Eastern Ukraine are on the terrorists’ black list, therefore a lot of churches are asking their pastors to leave the Donbas region. However many pastors are remaining in the region or returning in order to serve people in occupied territory. For instance EliseyPronin from Pervomaisk in the Lugansk region had to hide from terrorists who were searching for him, but he couldn’t leave his congregation and he soon returned. Now his church building has been burned and destroyed. Now his congregation has a new ministry – bringing food to the hungry and evacuating those seeking to leave.

There is a so-called hybrid war against Ukraine: because of unannounced attacks by diversionary groups and military units there is no front line – terrorists and Russian forces can show up anywhere in Southern or Eastern Ukraine. Danger is everywhere, it is felt in Kiev and even in Lviv in the far Western part of Ukraine. Mines have been laid in train stations and metro stops. People are being intimidated and killed. Even in social media there is a true war raging.

4. Does the current crisis seem to be making people more open to the Gospel? Do you have any statistics or stories about people who have received salvation through Jesus as a result of this crisis?

All over Ukraine the crisis is opening new doors to search for God and turn to Him. But in Eastern Ukraine we see less openness to God, fewer people praying and repenting. All over Ukraine churches are full of people praying for peace. However in the East there are very few. A prayer marathon in Donetsk, which has been going on since March 2014 brought together a few dozen people, but not thousands. I think that this is because the influence of Soviet atheism and Russian Orthodoxy is very strong in Eastern Ukraine. To them, to be Russian means to be Orthodox, and nothing else is needed – no repentance, no new life.

5. What are you seeing in terms of refugees from eastern Ukraine going either westward in Ukraine, or into Russia? What challenges and opportunities does this present for the church?

A majority of refugees are going to other parts of Ukraine. There are no exact statistics, but the number is in the hundreds of thousands. In Donetsk alone over half of the population has fled, and the population of Donetsk was almost a million before the conflict. Fewer refugees are going to Russia, but their number is still large – about 200,000 (mostly pro-Russian sympathizers). This is a big challenge to churches in Ukraine and Russia – serving refugees, showing them love and sympathy regardless of political views. In both countries churches are involved in the ‘I Care’ project initiated by young Christian leaders. The program includes distributing food to those in need, organizing training seminars for pastors and volunteers, and offering counseling to those traumatized by the conflict.

6. How best may we pray for the church, and for believers, in Ukraine?

There is a great need for prayer for Ukraine and for believers there. Our nation relies on the Church for support, and this is a big test for the Ukrainian Church. Pray for spiritual renewal within our churches, that they can be a true support to our nation, and to promote reconciliation and peace.

7. Is there anything else you think we need to know, or that you want to
tell us, about the situation?

I want to emphasize that this is a fight not only for Ukraine, but for the entire fragile Eurasia region and for revival. Ukraine has sent thousands of missionaries and pastors into Russia alone. If we can defend Ukraine and bring about spiritual revival, it will mutliplythe influence by serving Europe, Russia, and the world.