![Богослов’я після Майдану: зрозуміти, змінитись, уявити]()
RISU.ORG.UA
“Коли ви
побачите ковчега завіту Господа, Бога вашого, та священиків, що несуть його, то
ви рушите з вашого місця, і підете за ним. Тільки віддаль між вами та між ним
буде мірою коло двох тисяч ліктів. Не наближайтеся до нього, щоб ви знали ту
дорогу, якою підете, бо ви не ходили цією дорогою ані вчора, ані позавчора”
(Ісуса Навина 3:3-4).
Цей наказ, відданий Ізраільтянам перед завоюванням
обітованої землі, може послужити відправною ідеєю в наших роздумах про подальшу
долю українського суспільства і про богословське осмислення шляху, що
відкривається (або може відкритися) після Майдану.
Для нової дороги нам потрібна нова карта, а також
потрібне нове лідерство, лідерство нового типу. Але передовсім нам потрібне
ясне бачення, пророче уявлення щодо майбутнього. Це бачення має бути настільки
сміливим і радикальним, щоб могло випереджати суспільство. Дорогу мають
показувати священики, а не політики, адже саме перші мають право й обов’язок
розуміти Божі знаки, щоб вести народ за собою.
Зрозуміти знаки
Наразі церкви відстають і не наближаються до суспільства,
віддавши йому ініціативу (хіба що трохи гальмують його в питаннях суспільної
моралі).
Виглядає все так, наче церкви намагаються спекулювати
темою Майдану, зверхньо адресуючи свої моралізації суспільству. Але зовсім не
готові зробити Майдан відправною точкою (point of departure), початком нового
шляху. Скажу більше, замість того, щоб стати джерелом новизни, церкви
пручаються новому, підкреслюючи свої прибічність міфологізовним традиційним
цінностям та наявному порядку речей. Так було до Майдану, так залишається досі.
Якби церкви замислилися про покликання від Бога й
відповідальність перед суспільством, вони мали б заохотити своїх богословів
сформулювати й осмислити цілий ряд радикальних питань про життя після Майдану
чи в світлі Майдану. І це питання не так до суспільства, як до себе, до своєї
церкви та її мислячої еліти.
Отже, як нам поставитися до тих подій так, щоб зрозуміти
їх смисли, щоб збагатити життя їх смислами, щоб змінитися самим і змінити наше
церковне й суспільне життя? Який ракурс бачення, який режим мислення щодо
названих подій потрібні?
Читаємо в Об’явленні: “Хто має вуха, хай чує, що Дух
промовляє церквам” (Об, 2:17). Що Дух говорить нашим церквам через події
Майдану? Чи говорить? Чи ми заборонили йому говорити? Чи не віримо, що він ще
говорить? Чи ми ще здатні чути й розуміти?
Слід визнати: ми бачили й чули лише те, що хотіли. Ми не
сприймаємо Майдан як ті вузькі ворота (Матв. 7:13), що ними можна увійти в
царство Боже. Але інших воріт немає. Досить милуватися власним наче-героїзмом.
Досить спекулювати минулими перемогами. Досить патетики.
Ми маємо покірно вслухатися, що Бог говорить нам –
насамперед церквам — через події Майдану.
Скажу ще так: якщо не розкриті досі злочини проти Майдану
– це відповідальність ГПУ, то не розкриті смисли Майдану – це відповідльність
церков (їх богословів).
Якщо злочини досі не розкриті, то це може бути вигідно
новій державній владі. Якщо сенси не розкриті, то ця нерозкритість може бути
вигідною церковній владі. Тому сьогодні слід враховувати не тільки
розслідування ГПУ, але й громадські ініціативи; не тільки думки церковних
ієрархів чи офісних генералів, але й голоси пророчі, маргінальні,
альтернативні.
Це має бути богослов’я тих, хто пройшли Майдан і
намагаються осмислити його досвід, в той час як церкви в цілому ще не пройшли
Майдан той і не пройшли майдани свої, ще не складали свій іспит. Це має бути
богослов’я тих, хто ще не може говорити від імені церкви, хто залишився
маргіналом системи, але волею Божою був в епіцентрі подій.
Врешті, що є церквою? На Майдані ми були церквою просто
неба. Там народжувалося християнське
громадянське суспільство як новий субєкт, ще ніде небачений і ніким не
замовлений.
Якщо мислити церковну спільноту за аналогією з
громадянським суспільством, то від другого можна перейти до першого. Це не про
державу, бо державу привласнили й протиставили народу, “нашої держави” просто
не було (і я не впевнений, що вона є зараз). Це не про українську мову, бо
половина майданівців розмовляла російською. Це не про конфесії, бо по цей бік
барикад всі браталися між собою, не питаючи хто чий є. Це не про канонічність,
бо тоді був розподіл інший, євангельський – на “овець” та “козлів” (Матв. 25),
бо канонічність козлів від суду Божого не врятує, так само як неканонічність
овець не плямує.
Змінітися й змінити
Як нам жити сьогодні у світлі того досвіду? Зробити
Майдан точкою відліку – його екуменізм, спільнотність, солідарність,
вольнолюбство. Щоб вийти в нове, треба пройти через смерть. Щоб побудувати нове
суспільство, треба пройти через зречення й посвячення. Щоб самоорганізуватися,
треба забути про “начальників”. Це не відповідає на питання про способи
переустрою чи механізми спільнотної взаємодії, але відкриває можливість для їх
творчого пошуку.
Подібні події можливо не змінять суспільство в цілому,
але подарують йому та церкві нову когорту лідерів, лицарів духу. Ми вже
зрозуміли, що не можемо народити чи виховати лідерів, вони народжуються у вогні
майданів та війн.
Так, можливо ми ще маргінали географічно й політично, але
не ідейно. Бо саме тут, просто посеред нас — центр історії. Нема на кого
оглядатися. Ми опинилися саме в тому місці, де твориться історія як історія
наша.
Історія твориться тими, хто здатен запропонувати нове
бачення, таке, що випереджає час і орієнтує на таку далеку високу мету, процес
руху до якої змінить нас докорінно.
Філософи історію вже закінчили й відсвяткували її кінець.
Політики ходять по зачарованному колу. Що скажуть богослови?
Чи здатні вони запропонувати своє богослов’я визволення й
надії, останніх часів і грядущого Царства? Чи зможуть проповідувати про Бога,
який відкривається у храмі, але також на Майдані, на передовій?
Як нам розуміти те, що відбувається? Як прочитати знаки
Царства Божого в історії? На що спрямувати свою активність, місію й дияконію? В
якій богословській рамці стають можливими оновлені бачення, цінності, служіння
церкви? Тільки задачи собі ці питання, богослови зможуть відповідати людям на
їх запити, тобто бути відповідними своєму часові й своєму суспільству.
Майдан пробудив і підготував до війни та подальших
випробувань. Майдан це той камінь наріжний, на якому має будуватися наше
майбутнє. Ми не можемо його обійти чи проігнорувати. Церква, яка буде
замовчувати Майдан, випадає з історії. Богослов’я, яке не пройшло через Майдан,
не може бути автентичним й релевантним. Допоки ми не приймемо все це як Боже
одкровення, не розберемося в тому, що там було і що це значить для нас як для
церкви, ми не зрушимо з місця.
Уявити майбутнє
За аналогією з досвідом навернення й нового життя в Бозі,
можна сказати про Майдан так: це нове, друге народження людей і країни,
поворотний момент і висхідний пункт.
Майдан – це простір чистої актуальної. Тут посилання на
традиції, ортодоксальність та канонічність більше не працюють. Але саме так
церкви можуть переключитися від внутрішніх дискусій до активної місії у світі,
від пристосування до трансформації. Як закликає апостол Павло, “Не
пристосовуйтесь до віку цього, але переменіться відновою вашого розуму” (Рим.
12:2). Дуже промовисто це звучить англійською: ”Do not be conformed to this
world, but be transformed by the renewing of your mind”.
І останнє – знову про роль богословських еліт. Колись
Бенедикт Андерсон описав народження націй як процес уявлення. На його думку,
нації формуються спочатку як уявні спільноти, тож залежать від рівня
освіченості та культурної зрілості еліти, від її здатності до творчості.
Тож у мене питання до богословів: хто уявляє наше
українське майбутнє, кому ми довірили уявляти, кому мали б довірити?
Чи можуть, чи хочуть богослови уявляти майбутнє нації?
Які уявні спільноти і які їх шляхи уможливлює богослов’я
Майдану?
Отже богослов’я після Майдану має три основних задання –
зрозуміти події як знаки, змінитися й змінити церкву, уявити майбутнє в світлі
Божого Царства. Тільки так можна зрозуміти де і як сьогодні діє Бог, долучитися
до Нього і разом із Ним послужити своєму народові.
