Archives › Статьи

Український протестантизм у системі суспільно-політичних координат

25 марта, 2017
Статьи

risu.org.ua 15/12/15

Система
координат, у якій визначає себе український протестантизм, задається двома
осями: горизонтальною віссю церковно-громадських зв’язків і вертикальною віссю
державно-конфесійних відносин. Вертикаль — знайома і звична, за неї зручно
триматися, але в наші дні основні процеси розгортаються по горизонталі.
Майбутнє України визначається тим, чи зуміє громадянське суспільство, яке
знаходиться саме на стадії формування, заземлити
державну вертикаль, поєднати владу, яка все знай відривається, до її джерела —
народу, пов’язати її з потребами, вимогами і цінностями звичайних людей. Те ж
саме можна сказати і про церкву, особливо про церкви протестантські, які
демонстративно підкреслюють свою «народність».

Варто
визнати, що самі протестанти тяжіють до активної громадської роботи, хоча й
сповідують скептично-пасивну лояльність до держави.

Притому
у відносинах з суспільством вони підкреслюють свою суб’єктність і не поспішають
бачити її в самому суспільстві. Це є однією з причин того, що стосунки
залишаються однобічними, незважаючи на відкритість та ініціативність з боку
самого громадянського суспільства, що формується.

У
той же час у відносинах з державою протестанти заперечують власну суб’єктність,
тобто охоче поступаються ініціативою і задовольняються визнанням, не вимагаючи
натомість майже нічого, хіба що пільг на оплату комунальних послуг, поступок
стосовно військової повинності й захисту так званих «традиційних цінностей».

Мені
здається, що в умовах гострого попиту на реформи в державних структурах і
постреволюційної активності громадянського суспільства, протестантські церкви
мають проявити більше ініціативи і принциповості у ставленні до держави, а
стосовно суспільства — більше уваги і поваги, визнання і прийняття.

Тим
часом, саме вертикаль залишається головною віссю суспільно-політичного і навіть
суспільно-церковного життя. Деякі протестантські єпископи відомі тим, що не
вшановують своєю присутністю паству цілими місяцями, оскільки справді вважають,
що їх рівень — НЕ спільнотний, а політичний. Саме тому зустрічі з
представниками влади чи позиція у ВРЦіРО цінуються значно більше, ніж жива
взаємодія з громадами.

Можна
сказати навіть більше — комунікація між церковним керівництвом і рядовими
вірянами майже відсутня. І це не окремий випадок, а правило. Єпископ може
показатися на пасторській конференції, з’явитися за кафедрою, напучуючи,
викриваючи і вимогливо запитуючи. Але поставити йому запитання чи
поспілкуватися особисто буде складно, бо реального контакту з ним немає. Навіть
відвідуючи громади, керівництво має на меті не стільки почути про реальний стан
справ, скільки проконтролювати ситуацію і утвердити свою владу. Як наслідок,
церковні союзи живуть у реаліях, схожих на середньовічні, коли регіони на
словах визнають владу старшого київського єпископа, нехотячи приймають, коли
він об’їжджає володіння, виплачують необхідні внески, але не більше. Вплив
центральної влади часто обмежується стінами центрального офісу. Тому більшість
церковних союзів зберігають слабку версію вертикалі (вертикаль особистої
лояльності), побоюючись регіонального сепаратизму.

Персональний
капітал зв’язків, авторитету, впливу предстоятеля ніяк не конвертується у
зв’язки, авторитет і вплив цілої церкви, тобто всього складно скомпонованого
церковного тіла. По суті, це можна назвати навіть не системою
державно-конфесійних відносин, а кон’юнктурою моментів, обумовленою особистими
стосунками впливових представників церковного і державного істеблішменту.

Те,
що стало загальним симптомом для протестантських (і не тільки) церков України,
можна назвати кризою спільнотності, тобто кризою спільнотної суб’єктності. Є
адміністративна вертикаль, є подоба єрархії, але занадто слабкими є самі
горизонтальні зв’язки, ті, які покликані взаємно зміцнювати стосунки між
вірянами, їхні спільні ініціативи, зворотній зв’язок зі священнослужителями,
почуття спільності, причетності, відповідальності.

Крім
внутрішніх, церковних причин цю кризу можна вважати частиною загальної, характерної
для України проблеми — нерозвиненості низових колективних форм суспільної
самоорганізації. Так, всі говорять про державу, але мало хто знає, що (десь
там!) має бути і громадянське суспільство. Так і в церкві: всі говорять про
владу і власність і лише одиниці переймаються спільнотністю. І тут, і там немає
розуміння, що суспільство — це ми, громада — це ми, що держава — наша, церква —
наша.

Здавалося
б, протестантизм повинен відрізнятися демократизмом, розвиненими громадами,
наявністю живих зворотних зв’язків, але, на превеликий жаль, і він орієнтується
на командно-адміністративні моделі, що яскраво проявляються у державі і в
титульних конфесіях. Тут варто визнати: партнерство з державою і одержавленими
конфесіями зіграло з протестантами злий жарт. Замість того, щоб привнести в
державно-конфесійні, міжконфесійні та суспільно-церковні відносини свою
славнозвісну протестантську простоту, безпосередність, навіть певний
радикалізм, протестантські церкви зручно прилаштувалися за спільним столом, не
ставлячи зайвих питань.

Мандат
від «влади», посилання на зв’язки і дозволи «згори» ніяк не замінять живих
горизонтальних зв’язків з живими людьми та цільовими групами. А можуть навіть
зашкодити. Так в зоні АТО можна помітити, як все більше зростає роздратування
від бравих протестантських капеланів, яких «наказали» приймати «зверху». Таким
чином, церква дійсно набуває впливу, але не властивого для неї. При цьому в
очах суспільства вона опиняється в компанії можновладців, ефективних і
впливових, які не гребують користуватися корупційними схемами і «договорняками»
заради успіху.

Громадянське
суспільство, що якраз формується, набуває своєї суб’єктності і бачить у державі
аж ніяк не самодостатню силу. У свою чергу, цей запит чинить тиск і на церкву,
в якій «світське» громадянське суспільство бачить не тільки і не стільки
єпископат (аналог державної влади), а громаду, спільноту людей, добровільно
об’єднаних спільними цінностями і спільним баченням (церковний аналог
громадянського суспільства).

У
силу своєї історико-культурної та богословської специфіки саме протестантизм
може стати відповідним релігійним середовищем, де цей запит на активацію
спільнотності, церковної демократії, «церковно-громадянського суспільства»
зустріне розуміння, співчуття і втілення.

0
0
1
1094
6242
ASR
52
14
7322
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}

Відновлюючи
і розвиваючи демократичні начала в церковному житті, протестантизм набуває
необхідної суб’єктності в діалозі з громадянським суспільством і в партнерських
відносинах з державою. Сьогодні ми вже фіксуємо цей тренд, як і численні
рецидиви, відкочування до радянських моделей внутрішньо- і зовнішньоцерковних
відносин. Чи будуть успішними протестантські церкви у розвитку власних
«церковно-громадянських спільнот»? Це залежить від того, чи збережеться молодий
тренд у розвитку громадянського суспільства в країні, чи збережеться вимогливий
тиск знизу, від людей цивільних, рядових. Церковні громади і громадянське
суспільство — сполучені посудини. Хоча, по правді, доведеться визнати: доля
громадянського суспільства в цілому залежить від розвитку
церковно-громадянського суспільства набагато більше. Тому церкви відповідальні
не лише за себе, за свій імідж у суспільстві і статус у відносинах з державою.
Їхні внутрішні процеси і самовизначення стають критичним фактором для виживання
держави і громадянського суспільства.

Реформація в Україні: від “Мартіна Лютого” до Івана Рябошапки

25 марта, 2017
Статьи

risu.org.ua 24/03/17

Відзначаючи цього року великий ювілей Реформацї, слід думати
не тільки про їхню Реформацію, але й про Реформацію нашу, про нас самих, про
відносини західної та східної християнських традицій, Європи й України.

В українській культурі сприйняття Реформації було
суперечливим. Однозначність була тільки в одному: Реформація – це зустріч з
іншим, іншим християнством та іншою Європою. Але ця зустріч могла бути
небезпечною чи корисною, дружньою чи конфліктною.

Для масової свідомості, що перебуває під впливом православної
ідеології та культури, Реформація виглядала як зазіхання на чужі території, як
небезпечна пошесть. Мартіна Лютера іменували «лютим»: «По истине же он Лютером
словяше, ибо лютую ересь всея». У чому полягала ця «єресь», крім того, що
представляла інший образ християнства і його відносини з владою, схоже,
залишалося незрозумілим. Але вже цієї «іншості» було цілком достатньо, щоб
бачити в Реформації загрозу для державної, церковної та громадської безпеки.
Хіба свобода совісті – це не єресь? Що буде, якщо кожен почне читати і
тлумачити Біблію? Як можна критикувати cвяту церкву? Хіба можна змінювати
порядок речей, який встановив Бог?

«Мартін Лютий» був не просто іншим, він був незрозумілим,
чужим, жахливим. Реформацію бачили як витівку антихриста останніх днів, як знак
кінця світу, що надходить.

По-іншому Реформацію бачили інтелектуали. Михайло Драгоманов
з тугою говорив про Реформацію. Для нього вся українська історія – перервана
(“обірвана”) історія, а історія української Реформації – історія перерваної Реформації[1].

Україна могла розвиватися разом із Європою, якби наша
Реформація вдалася. Але замість Реформації в українській історії зяючий розрив,
«розрив і руїна». Ці думки Драгоманов висловлює у зв’язку з характеристикою
Шевченка, який не був європеїстом і виявив залишки патріотизму в селянстві.

Сам Драгоманов не бачив перспективи в бунтарстві, швидше за
все – у проєвропейськи орієнтованій міській культурі та реформованій церкві.
Без Реформації – «розрив і руїна», казенна церква і руйнівне гайдамацтво. З
Реформацією – повернення на європейський шлях розвитку, церковне відновлення,
широкий громадянський рух.

Якщо Драгоманов бачив Реформацію як певний обов’язковий
пунктом в історії, який не можна оминути, до якого так чи інакше доведеться
повертатися, то для Грушевського вона була рушійною силою: «Український
корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли
цей вітер опав і не стало ні цих сміливих союзників, ні їх бадьорих
прикладів!»[2].

Для нього «вітер Реформації» опав, і Україна сама по собі
нічого не може з цим поробити – змінилися історичні обставини. Поки вітер дув,
був унікальний шанс змінити курс і просунутися в правильному напрямку. Вітер
шанс – шанс упущений. Цікаво, що раніш, ніж опав вітер, українці «злякалися
суперечливих течій тієї бурхливої епохи» і самі кинули «якір», так і не
ризикнувши «тісніше зв’язатися з євангельським рухом» і відірватися «від
православних традицій, від гасла «руської», національної церкви, від
патріархату, який служив їй і всій традиції, немов якорем на глибокій воді»[3].

Утім, не всі шанси були втрачені. Дещо реформувати вдалося.
Про це у своїй новій книзі «Брама Європи» нагадує наш сучасник, гарвардський
історик Сергій Плохій. Якщо Україна – це «брама Європи», то вона поєднує в собі
різні світи, у тому числі різні християнські традиції. Вона не тільки «брама»,
вона і «міст» (коли брама відкрита). Як стверджує Плохій, в Україні відбулася
«східна Реформація», що створила греко-католицьку церкву й оновила київське
православ’я, тому в результаті перетворень і боротьби за різні варіанти
розвитку «сформувалася нова плюралістична політична і релігійна культура, що
дозволяла обговорення і незгоду»[4].

Дивно, що поряд із греко-католиками, які синтезували східне
і західне християнство в національному дусі, історик не помічає самостійної
ролі протестантських громад, начебто «східна Реформація» мала справу тільки з
православ’ям.

Нехай так, подальша історія показала поразку «православної
Реформації» і знову дала шанс протестантам. Те, що не вдалося зробити
кальвіністам першої хвилі Реформації, вдалося зробити лідерам хвилі другої –
штундистам-баптистам. Останні сформували впливову громаду, вписали її на
конфесійну карту та зробили свою версію протестантизму невід’ємною частиною
української національної ідентичності. Вони знову впіймали «вітер Реформації» і
продовжили «перервану історію».

Наші протестанти “другої хвилі” були своєрідними. Якщо
судити про протестантизм за Максом Вебером, то українських протестантів можна
не впізнати. Ніякого духу капіталізму вони не нюхали. Ніяким розчаклуванням
світу не займалися. Та й Кальвіна не читали, як слід. Без сумніву, вони
засвоїли базові істини Реформації, але швидше інтуїтивно, ніж із книжок.

Хоч книги відіграли свою роль. Як і зв’язок із європейськими
протестантами. Найкраще цей вплив видно в історії Івана Рябошапки – «апостола
баптизму в Україні». Лютерани-колоністи розповіли селянинові з Любомирки про
важливість Писання й особисті стосунки з Богом. У тій же колонії Рябошапка
придбав два Нових Заповіти – собі та своєму другові. Навчився читати і почав
відвідувати біблійні заняття колоністів – так звані «бібельштунден». 1870 року
він прийняв «водне хрещення по вірі» від Юхима Цимбала, якого раніше охрестив
німецький баптистський проповідник. А потім почав хрестити інших українців і
їздити з «благовістю».

Рябошапка був учасником багатьох знаменних подій. Одна з них
відбулася в колонії Рюкенау 1882 року – спільний з’їзд німецьких та українських
баптистів. Інша – 1884 року в Петербурзі, де він представляв південно-руських
баптистів на з’їзді євангельського руху і ледь не залишився за дверима у своєму
селянському вбранні.

Пресвітер-селянин вирізнявся і на тлі євангельської
аристократії, і на тлі православного священства. Разом із декількома
проповідниками Рябошапка склав «визнання віри» (1880 р.), що охоплює і
православ’я і баптизм. Один із пунктів проголошує: «Ми визнаємо, що все,
сказане в Символі православної Церкви, є правильним і з усім погоджуємося, бо
там усе згідно зі Святим Письмом». Інший пункт уточнює: «А все, що не написано
у Св. Письмі, ми не визнаємо».

Сповідуючи водне хрещення по вірі, Рябошапка більше говорить
не про нього, але про подальше життя у спільноті. «Прийняття нових членів
відбувається більшістю голосів, якщо спільнота побачить у нового члена, який
прагне приєднатися, нове життя і живу віру в Христа. Новий член, що входить до
спільноти, обіцяє взяти на себе всі подвиги, зазначені у Св. Письмі (1 Петра
4:18)». Катехізис нагадував і про дисципліну – про виключення і можливе
поновлення. «Нове життя і нову віру» треба було не тільки виявити одного разу,
але і постійно зберігати та підігрівати – незважаючи на гоніння.
Штундо-баптисти стали відомими не тільки завдяки своїй сектантській «єресі»,
але також завдяки працьовитості, тверезості, міцним і великим родинам,
взаємодопомозі, біблійній грамотності.

Церква в Любомирці зустрічалася в сараї, хоч нараховувала до
трьохсот членів. Прикметно, що цей сарай було побудовано за фінансової участі
відомого аристократа і євангельського християнина полковника Пашкова, який
раніше приймав Рябошапку в Петербурзі.

Непримітне село Таврійської губернії стало вогнищем
могутнього євангельського руху. Лютерани розбудили православних. Справу
віттенберзького професора продовжив український селянин.

Друга хвиля Реформації на українських землях охопила і
розбудила селян. Вплив німецьких колоністів дав початок широкому духовному руху
«штундистів», які вивчали Біблію групами і хрестилися «по вірі», тобто наново,
вже в зрілому віці. Гоніння з боку царського уряду і державної церкви привели
до того, що вчорашні православні селяни усвідомили себе окремою церковною
спільнотою, спорідненою як із православною традицією, так і з західними
баптистами. Надалі це відмежування українських протестантів від держави і
державної церкви посилилося і стало частиною їхньої соціально-богословської
ідентичності.

Очевидно, що дві «хвилі» протестантизму в Україні не змогли
змінити докорінно справ речей у домінуючих конфесіях та суспільстві в цілому.
Вони породили специфічіні типи протестантських течій (відповідно, елітарний та
маргінальний), але не вийшли на більший, національний масштаб. Виникає запит на
«третю хвилю» яка змінила б православную церкву, а також повернула би
протестанські спільноти в масштаб загальноцерковних перетворень. Залишається
питання, чи може нова Реформація відбутися під знаком примирення та єдності
навколо Євангелії. На це питання мають відповісти як протестанти, так і
православні. Для України відповідь останніх буде критично важливою. Що буде з
православ’ям, із його «розривом і руїною»? Чи ризикне знятися з «якоря» і
вирушити в майбутнє? Чи зважиться воно відкрити «браму Європи» і зустрітися з
«Мартіном Лютим»?

[1] Див.: Драгоманов M. Шевченко, українофіли й соціалізм.
URL: http://litopys.org.ua/drag/drag16.htm

[2] Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні /
М. Грушевський. Київ: Освіта, 1992. – С. 79.

[3] Там само. – С. 78.

0
0
1
1370
7815
ASR
65
18
9167
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

[4] Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських
воєн до незалежності / С. Плохій. – Харків, 2016. – С. 139.

Царь скрывается в обозе

24 марта, 2017
Статьи

Бывает так, что
Бог избирает неожиданных людей. Тех, кого не замечали, кем пренебрегали. У них
есть достоинства, но никто не обращал на них внимания.

Когда Самуил
собрал Израильтян для помазания царя, то Саула – избранного Богом быть царем – не оказалось. «Искали
его, и не находили… И сказал Господь: вот, он скрывается в обозе» (1 Царств
10:21-22).

Но когда его
привели и «он стал сред народа», то все наконец увидели его неординарность –
«был в плечах своих выше всего народа» (10:23).

Все открыли для
себя царя. Бог видел и знал его раньше. Бог избрал его. И Божий выбор удивил
всех. Одни поддержали его, другие ругали. Но все признали.

«Пошли с ним
храбрые, которых сердца коснулся Бог. А негодные люди говорили: ему ли спасать
нас? И презрели его, и не поднесли ему даров; но он как бы не замечал того»
(10:26-27).

Бог выбирает тех,
кто не рвется к власти. Лучше скрываться в обозе и «как бы не замечать»
презрения.

0
0
1
146
956
ASR
17
3
1099
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Бог находит и
призывает беглецов в пустыне, скромных в обозе, лентяев под смоковницей. Он Сам
выбирает нас и делает из нас тех, кого хочет. И кто мы такие, чтобы не доверять
Ему?

Саул во пророках

23 марта, 2017
Статьи

Саул ушел искать
ослиц, но нашел царство.

И более того, он
встретился с Богом в лице Самуила.

Самуил лишь
передал то, что никогда бы сам не сказал; сделал то, что не хотел бы никогда
сделать. Это не он, это «Господь помазывает тебя в правителя наследия Своего» (1
Царств 10:1).

Саул получил шанс
стать другим. И получил знамения этого посвящения в новую жизнь.

«Встретишь сонм
пророков, сходящих с высоты… и найдет на тебя Дух Господень, и ты будешь
пророчествовать с ними и сделаешься иным человеком. Когда эти знамения сбудутся
с тобою, тогда делай, что может рука твоя, ибо с тобою Бог» (10:5-7).

Так и было – «Бог
дал ему иное сердце и сбылись все те знамения в тот же день» (10:9).

Бог дает нам
новую жизнь, в которой мы становимся «иным человеком».

Он дает «иное сердце»
как возможность измениться, как начаток перемен.

Он посылает Дух Божий, и обычные люди начинают пророчествовать
(10:10).

Так, что все вокруг удивляются: «Неужели и Саул во пророках?» (10:11).

0
0
1
158
1031
ASR
18
3
1186
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Другое дело,
совсем другое, уже наше дело, что мы будем делать со всем тем, что дает Бог.
Будем ли беречь данное, слушаться, поступать по Духу.

Самое печальное зрелище –
видеть людей, которым было дано много, которые потеряли все.

EVANGELICAL PROTESTANTS OF EURASIA: ACTIVE MISSION UNDER LIMITED FREEDOM

22 марта, 2017
Статьи

RISU.ORG.UA 2016

At the backdrop of major events and processes in Eurasia’s religious life, the situation of religious minorities seems indicative, perhaps the most vulnerable of them being Protestants.

Typically, Evangelical Protestants experience the restrictive policy of the state earlier than the others. Therefore, what happens to them may serve to illustrate a larger trend to limit freedom, which poses a threat to the whole of civil society and the region as a whole.

Protestantism in Eurasia (the former Soviet Union, which was organized around Russia) is presented mainly by late Protestant denominations – Baptists and Pentecostals who from the first days of their history had to live and survive in conditions of limited freedom. But the nature of the restrictions changed — from religiously motivated discrimination to the atheistic fight against the religion of totalitarian suppression, to the selective approach, distinguishing between friend-or-foe, “historical and non-historical.” In the last classification Protestants were generally depicted as “non-historical” and “foes” – no matter how long they live here and whatever hard they serve the community.

Evangelical Protestants are seen as part of Western Christianity and the culture, and are therefore automatically transferred to the category of foreign agents. But the main feature of which is a pain guardian of local traditions, is missionary activity. In contrast to the “historical” denominations, evangelical Protestants appeal to modernity and compensate for their poor history by social and missionary activity. In other words, their mission cannot be active because it is the mission that allows Evangelical Protestants to exist.

However, the nature and form of the mission inevitably changes — with the restriction of religious freedom comes the era of ambiguity, secrecy, codes. There comes the time of the so-called “insiders.” These are evangelical Christians who are indistinguishable from ordinary people by appearance, they are involved in “normal” communities and achieve recognition, but are “agents of influence.” Their motive is witnessing – by their life, work, success, relationships. Insiders find their vocation in alien religious environments (in Orthodoxy or Islam), in professional fields, public initiatives.

Why so? Because the very word mission has become dangerous. And this trend has developed a rather long time ago – as part of a broader anti-terrorism front and national security concern, inflated to madness. “TheYarova Laws,” adopted in Russia on 06.07.16 only recorded what was long felt in society.

Interesting was the reaction of the religious leaders. First the Protestants announced fasting and prayer, appealed to the president requesting not to sign a package of laws [1]. But after the law entered into force, the heads of denominations pretended that nothing happened and therefore there was no reason to worry. In an interview on the matter, which, by the way, quickly disappeared from the official website of the Evangelical Christians of Baptist faith, the head of Russian Baptists Alexei Smirnov said that “the law is commonsensical,” and Baptists are generally not engaged in missionary activities, they just preach the Gospel, and not promote their denomination. According to this logic, the missionary outreach is when people are invited to join a religious organization on behalf of the organization, and therefore they should delimit themselves to “mere Christianity”– without confession and address specifics. Experts note that this tactic is necessary for survival and that missionaries will have to refuse recognition of their activities and even belonging to the organization, so as not to put it under attack. “It creates a vicious circle: those groups that have not notified the authorities cannot engage in missionary activity, but their representatives claim that they are not involved in it,” the director of “Sova”Alexander Verkhovskyy [2] comments.

Not only the “missionary” activity may be dangerous, but also any other “religious” activities and even words. Thus, Mari Pastor Alexander Yakimov was brought to responsibility for “illegal missionary activity” only because he blessed the villagers on the occasion of feast.[3] Head of the fund for drug addicts “Open Heart” Pastor Pavel Duchenko was arrested in St. Petersburg for the “anti-Russian sermon”[4]. In Noyabrsk an illegal playground at the house of worship was dismantled, and Pastor Alexei Teleusa was fined (it should be specially noted that the camp employees included the citizens of Ukraine and USA) [5]. In Orel anAmerica was fined for studying the Bible at home with his friends [2]. In Biisk, an attempt of ASD Church representatives to tell about themselves (that is to present their activities in the first person) to the employees of the district administration was qualified as illegal missionary activity. [11] In the village of Suzanovo, Orenburg region, Baptist pastor Alexander Demkin was accused of “unauthorized children picket,” referring to the usual playground on the territory of the church. [13] There are other cases which the violators of anti-missionary law prefer not to disclose.

Interesting is the reaction lawyers who would have to defend the rights of believers. On July 18, the Slavic Legal Center organized a special webinar on materials which prepared guidelines for “religious organizations and believers,” where the first advice was to “stop the panic,” because “freedom of religion is subject to restrictions and regulation solely to ensure public safety. I.e. there has been no prohibition of faith, sermons and the like. There was a partial regulation of one of the activities of religious associations” [6, 3]. It is strange to hear from the experts that Christian missionary activity is only one part, which may be neglected.

Against this backdrop, even the usually politically correct co-chairman of the Advisory Council of Heads of Protestant Churches of Russia, member of the Public Chamber and Council for interaction with religious associations of RF President SergeiRyakhovskyy in his review of the law was much more adequate and, in my opinion, deserves a long quotation: “we live in a secular state and have the right to faith in God and dissemination of our religious beliefs. The church has a mission that we will perform at all times. in Soviet times the church has not obeyed the law when it prohibited to preach the Gospel. Today, any ban to preach the Gospel shall be similarly ignored, it is important to understand that. In the past 20 years, local municipalities, regional authorities did not allocate land to some denominations to build churches, and if they land was allocated, they were not allowed to build there. And now comes the prohibition to worship in residential premises, that is, we understand that this bill was prepared long ago. We can adapt to everything. I hope that my country, which I love, will not come to that, and we will not become again prisoners of conscience. But if it happens, I am ready to suffer for the first proclamation of the Gospel,”[7] said the bishop of Russian Union of Christians of Evangelical Faith.

The bishop himself had yet no occasion to suffer. But two Americans who attended the anniversary conference in Kaluga with participation of Ryakhovskyy were detained over “religious ties” [12].

Obviously, the “the Yarovaya Laws” fulfill the state order to limit religious freedom and express the dominant mood not only in Russia but also in Eurasia as a whole, i.e .in the former Soviet Union, where Russia maintains a leading role. De jure, this approach poses a threat to all faiths, but de facto it protects the special role of the title, ‘own’, ‘state-recognized’ confessions that are satisfied with church religiosity and where the missionary outreach is not thriving. And on the contrary there is the presumption of guilt regarding Baptists and Pentecostals who are active in the missionary field.

Obviously, the Russian experience finds its application in the countries of Central Asia [8], in annexed Crimea and occupied Donbas [9], so that the “the Yarovaya Laws” will be in demand there. Experts note that in all these cases one and the same scheme is applied – the contrast between “traditional” and “non-traditional” faiths, and further marginalization of religious minorities as sects is justified thereby[8, 4; 9, 18-19].

There is no doubt that the «traditional» denominations will only benefit from such anti-sectarian and anti-missionary restrictions.

Judging by recent editions of the “YarovayaLaw package,” the ROC managed to make amendments and protect their exclusive rights. Thus, the victims are Protestants – the most active in proselytism and thus less “traditional”. Lawyers’ comments on this situation (for example, the case of Yakimov) are not devoid of irony: “If, after the decision of the Mari court Orthodox clergy are not fined to at least five thousand (rubles) on the same basis, it will be apparent discrimination against other faiths. Punitive court order logic in Mari El implies that the blessings without preliminary notice at social events should be punished,” lawyer Ina Zahrebina said. [10].

It should be clear for competent professionals (religious experts and lawyers): the Protestants will be urged to change their signs and forms of outreach, but it will not agree to stop. After all these missionary activity is not “one of the activities of religious associations,” but the “great vocation,” i.e. private and church calling. All this makes the conflict of religious minorities and the state almost inevitable. And if “European” way to settle such a conflict is to publicly defend one’s freedoms and rights, the “Eurasian” way is the escape of churches underground, radicalization of sermon, revival of religious enthusiasm and active personal outreach in the format “from heart to heart.” As the story of Protestants Eurasia testifies, they only benefitted from such conflicts.

Notes

The petition against the law on missionary activity
Elena Muhametshyna. The first victims of the Yarovaya Laws have become representatives of religious minorities
Case of a Mari pastor: believers are fined for the realization of their right to freedom of conscience
Ukrainian pastor expelled for anti-Russian sermon
https://lenta.ru/news/2016/08/22/dubchenko/
In Noyabrsk a pastor fined for “illegal” playground under Yarovaya laws
Guidelines for religious organizations and believers in connection with the provisions of the Federal Law No. 374 “Law of Ozerov-Yarovaya”
Bishop Sergei Ryakhovskyy: “I am ready to suffer the first for proclamation of the Gospel”
Vitaliy V. Proshak and EvgenyGrechko. Challenges to Freedom of Religion in Post-Soviet Central Asian States Analytical Report.
Publication of Mission Eurasia. 2016
WHEN GOD BECOMES THE WEAPON. Persecution based on religious beliefs in the armed conflict in Eastern Ukraine. Report prepared by IPHR and CCL. April 2015
Lawyer of “Sova” Vladimir Ozolin on the “Case of Yakimov” “I do not know how Orthodox leaders will perform at celebrations”
R. Lunkin. Officials against the mission. Adventist church held liable for an attempt of religious education in administration
R. Lunkin. Prayer is not for tourists. Two Americans fined for “religious ties”
In Orenburg region, a pastor is accused of unauthorized children picket

Вот человек

22 марта, 2017
Статьи

Так Пилат сказал
о Христе. «Се Человек».

Но так же сказал
Бог о человеке обычном, хотя необычно высоком, сильном и красивом. Самуил увидел Саула, и тут же услышал голос
Бога: «Вот человек, о котором Я говорил тебе; Он будет управлять народом Моим»
(1 Царств 9:17).

За день до этого
Господь открыл Самуилу, что случится: «Я пришлю к тебе человека из земли
Вениаминовой, и ты помажь его в правителя народу Моему – Израилю, и он спасет
народ Мой от руки Филистимлян» (9:16).

Бог увидел в
Сауле нужного человека, выдающегося и сильного, и дал ему шанс.

Саул был выше
других, но над собой приподняться не смог.

Он послужил
Божьему плану, он спасал Израиля несколько раз, он воевал без устали и даже
пророчествовал.

Но не смог быть
выше своей природы, Вениаминовой, слишком человеческой.

В конце своей
жизни он видел страшные картины – его воины «пали пораженные», его троих
сыновей догнали и убили.

Сам он был
изранен стрелами и «пал на свой меч» (1 Царств 31).

Вот человек –
лучший из нас. Лучший из нас, лучший в нас способен на многие подвиги, но до поры до времени.
Финал Саула закономерный для всех нас.

«Вот человек» — выдающийся, но один из нас.

Он был выше всех на голову. И эту голову ему сняли с плеч.

0
0
1
184
1049
ASR
8
2
1231
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Лишь Христос –
«се Человек», настоящий, какими мы должны стать.

Поднявшись на собой.

Победив
себя.

Умалившись перед Ним.

Silent witnessing

21 марта, 2017
Статьи

The silence of Russian Protestants about Jehovah’s Witnesses case is very eloquent

More comments for Christianity Today. Thanks to Kate Shellnut for such a timely and balanced article

How do Protestants in Russia view themselves in relation to Jehovah’s Witnesses?

Jehovah’s Witnesses in Russian society are viewed as a part of Protestantism (all non-Orthodox movements fall into the category of “Protestants”). However, Protestants themselves don’t consider Jehovah’s Witnesses to be Protestants and are quick to disassociate themselves from them. Although, during Soviet times, they suffered together from persecution, they helped each other in prison and in exile, and spoke highly of one another. But after the collapse of the USSR, new opportunities for active missions appeared, and Jehovah’s Witnesses became dangerous (very active and organized) competitors. Protestant seminaries teach about Jehovah’s Witnesses in a course on “Sects and Cults.” The almost completely closed nature of this organization, as well as the absence of contacts and representation in inter-religious councils, contribute to the cautious and almost hostile attitude of Protestants toward Jehovah’s Witnesses.

It’s worth recalling that Protestants in Russia believe in “freedom of conscience for all people” but it seems that the principle of this declaration rings hollow (like many other rights and freedoms in Russia). Nowadays, this principle looks like it is part of the liberal heritage of the West that has to be rejected hastily.

— Do the two groups get along? Do they engage in similar evangelism activities?

Protestants consider the evangelistic activities of Jehovah’s Witnesses to be excessively intrusive and aggressive. Russians are scared away and irritated by their lack of a creative, systematic, and methodological approach. Protestants themselves usually preach salvation through Christ along with a simple and understandable gospel; they don’t digress into subjects about the nature of deity and diagrams about “what will happen to this world.» At the same time, Protestants constantly contextualize their sermons, while appealing to history and avoiding tensions with Orthodox culture. In that sense, Jehovah’s Witnesses in Russia appear to be foreign and almost “alien.”

— What has the Protestant response to the recent government suit against the Jehovah’s Witnesses been?

Protestants have remained silent, assuming that these new government initiatives will only limit the activities of “cults and sects” and won’t affect them much. There was a case when a Baptist pastor testified against Jehovah’s Witnesses during a trial. Protestants in Russia—like the Orthodox—“have grown fond” of “order” and “stability,” and that’s why they are willing to ignore restrictions that affect the freedoms of other people, especially “sectarians.”

— What implications would further restrictions, or a ban on Jehovah’s Witnesses, have on evangelicals? Is it possible that they would face a similar fate?

The government will try and see how far it can go, while testing the reaction of religious and social groups. A ban on Jehovah’s Witnesses is just the beginning in a series of repressions. Society needs an internal enemy to which the government can point in full cooperation with the Russian Orthodox Church. And the silence of Protestants with regard to repressions against Jehovah’s Witnesses will merely unleash a new wave of restrictions and repressions from the government.

Восстенаете от царя – не будет Господь отвечать

21 марта, 2017
Статьи

Старейшины
Израиля устали от Бога и Его судей. Они больше не хотели смирения и духовности.
Они захотели стабильности и величия. Они возмечтали «стать великими вновь» (как
будто они когда-то великими были). Как американцы при Трампе, немцы при
Гитлере, россияне при Путине.

Самуил знал свои
слабости и знал грехи своих детей. Но он знал также, что царь – это хуже. Это
измена Богу.

Бог эту измену
видел, но сказал: «Послушай голоса их и поставь им царя».

Самуил пересказал
все слова Господа народу, среди этих слов были такие: «Восстенаете тогда от
царя вашего, которого вы избрали себе; и не будет Господь отвечать вам тогда»
(1 Царств 8:19).

Даже это людей
не смутило. Они уверенно сказали: «Пусть!».

Что мог сделать
Бог? Он позволил людям пожинать последствия своего же выбора.

Они отдали себя в
руки такого же человека как они. Они развратили этого человека властью. Они
питали в нем зверя своим страхом и раболепием. А потом кричали Богу: «За что?».

Мы устранили
Бога. И Он здесь больше не при чем. Не Бог выбирал Гитлера, Трампа, Путина. Его
выбрали люди. И люди будут за своей выбор отвечать.

А Бог будет молчать. Пока
мы не обратимся к Нему – не просьбами только, как к палочке-выручалочке; не с
жалобами и претензиями; но с поклоном в прахе и пепле. Ибо Он – наш Единственный.
И кто такой царь, если Он — Бог?

0
0
1
259
1481
ASR
12
3
1737
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Нам нужно вернуть
Бога на первое место, на место, занятое нашим царем. Нам нужно вспомнить о
страхе Божьем и забыть о страхе перед «сильными мира сего».

Нам нужно спросить
Бога: «Что нам сделать, чтобы Ты ответил? Как нам исправить последствия нашего
выбора? Как нам вернуться к Тебе? Как нам вести себя с этими царями, чтобы они
были просто царями, а Ты был Богом?»

Когда пришли за свидетелями Иеговы, протестанты промолчали

20 марта, 2017
Статьи

В России хотят запретить свидетелей Иеговы. За экстремизм.
Правозащитники, религиоведы, журналисты защищают их. Протестанты молчат или
даже злорадствуют.

В российском обществе свидетели Иеговы видятся частью протестантизма
(все неправославные движения зачисляются в «протестанты»). Но сами протестанты
их своими не признают и спешат отмежеваться. Хотя в советское время все они вместе
страдали от преследований, помогали друг другу в тюрьмах и ссылках, и сохранили
много добрых отзывов друг о друге. Но когда после распада ССС Роткрылись возможности
для активной миссии, свидетели Иеговы стали опасными (очень активными и организованными)
конкурентами. В протестантских семинариях о свидетелях Иеговы преподают в курсе
«Секты и культы». Осторожности и даже враждебности протестантов в отношении
свидетелей Иеговы способствует почти полная закрытость этой организации, отсутствие
контактов и представительства в межрелигиозных советах.

Стоит напомнить, что протестанты России исповедуют принцип
«свободы совести для всех», но похоже, что этот принцип выродился в пустую
декларацию (как и многие другие права и свободы в России). Сегодня этот принцип
выглядит частью либерального наследия Запада, от которого спешат отказаться.

Евангелизм свидетелей Иеговы протестанты считают чрезмерно навязчивым
и агрессивным. Отсутствие творческого подхода, схематизм, методичность отпугивают
и раздражают россиян. Сами протестанты обычно проповедуют спасение в Христе, простое
и понятное Евангелие, не уклоняясь в темы о природе Божества и схемы «что будет
с этим миром». При этом протестанты постоянно контекстуализируют свою проповедь,
не обостряя отношений с православной культурой, апеллируя к истории. В этом смысле
свидетели Иеговы в России выглядят чужими, почти «инопланетными».

Протестанты хранят молчание, предполагая, что эти новые инициативы
правительства ограничат деятельность «культ и сект», но самих их мало
коснутся. Был случай, когда баптистский пастор свидетельствовал на судебном процессе
против свидетелей Иеговы. Протестанты России, как и православные, очень «полюбили»
«порядок» и «стабильность», поэтому готовы закрывать глаза за
ограничения чужих свобод, особенно «сектантских».

0
0
1
395
2256
ASR
18
5
2646
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Сегодня государство пробует дно, как далеко оно может зайти, проверяет
реакцию религиозных и общественных групп. Свидетели Иеговы — лишь начало серии репрессий.
Обществу нужен внутренний враг, и государство указывает на него. При полном содействии
РПЦ. И молчание протестантов в отношении репрессий против свидетелей Иеговы лишь
развязывает государству руки для новой волны ограничений и репрессий.

Бог, судьи и царь

20 марта, 2017
Статьи

Самуил был
хорошим судьей, но он состарился. А когда понял, что его время вышло, поставил
судьями своих сыновей, которые «не ходили путями его, а уклонились в корысть, и
брали подарки, и судили превратно» (1 Царств 8:2).

Был Илий, стал
Самуил. Все еще помнили нечестие сыновей первого, но, как оказалось, и у
святого бывают недостойные дети.

Теперь не судья
судил народ, но люди судью: «Вот, ты состарился, а сыновья твои не ходят путями
твоими; итак, поставь над нами царя, чтобы он судил нас, как у прочих народов»
(8:5).

Стоит ли
удивляться, что «не понравилось слово сие Самуилу (8:6)»? Судья пошел
жаловаться Господу, искать поддержки. Но Бог поддержал требование людей:
«Послушай голоса народа во всем, что они говорят тебе; ибо не тебя они отвергли,
но Меня, что Я не царствовал над ними; как они поступали с того дня, в который
Я вывел их из Египта, и до сего дня; оставляли Меня и служили иными богам, —
так поступают они и тобою» (8:7-8).

О чем все это?
Бог поддерживает требование народа, но также обличает настоящие мотивы этого
требования. Люди неблагодарные и неверные. Они пользуются Богом и Самуилом
исключительно в своих интересах. И когда им начинает казаться, что царь будет
им выгоднее, они готовы променять и своего любимого судью, и своего
единственного Бога.

Беда еще в том,
что на это есть основание. Что мы, судьи, люди Божьи, не очень то и достойны.
Наши дети позорят нас, а мы сами позорим Бога. Мы обличаем чужих, но закрываем
глаза на своих. Потому что считаем себя лучшими, особенными, избранными. Но
рано или поздно люди берут суд в свои руки и начинают судить нас.

Правда в том, что
Бог управлял посредством несовершенных людей. Это Он поставил судей. И Он судил
их и наказывал народ за них, но также благословлял их и народ благословлял за
них. Время судей – это время особенной близости Бога. Но приходит время царя, и
Бог умолкает. Потому что любой царь хочет стать Богом. И сами люди склонны его
обожествлять. Ведь это их царь. Это не суверенный Бог.

0
0
1
321
1831
ASR
15
4
2148
14.0

Normal
0

false
false
false

EN-US
JA
X-NONE

Когда мы хотим
жить «как прочие народы», мы лишаемся первородства. Когда мы отдаем царю то,
что принадлежало Богу, мы лишаемся Его близости.