Так случилось, что война
разрушила привычную картину, или вскрыла случившуюся ранее разруху, порчу,
гниль. Сегодня мы живем на обломках прошлого. Речь не только о крахе
социального порядка. Картина мира разодрана в клочья.

И это должно беспокоить
философов в первую очередь. Понятно, когда звучат выстрелы и разрывы, философ
может мало сделать как философ, он может быть лишь обычным человеком,
ответственным гражданином, деятельным патриотом. Но под эти страшные звуки он
не может не думать о том мире, который возникает на руинах старого, о новом
образе мира, о философских условиях и основаниях этого возможного мира.

Сегодня я вижу роль
философии не столько в осмыслении (хотя это тоже нужно, но осмыслить абсурд или
кошмар вряд ли возможно, он выпадает из любой рациональной рамки), сколько в
дерзком воображении мира последующего, послевоенного мира, мирного мира, нового
мира.

Меньше всего философии в
тех сценариях, где будущее представляется возвращением назад, в то странное
время, когда еще не было войны. «Чтобы было как раньше» — говорит обыватель. И
ему это простительно. Философу эти слова не к лицу. Ведь то предвоенное время
уже было чревато, беременно войной, т.е. неразрешимыми противоречиями,
сделавшими войну неминуемой.

Картина мира, в которой созрела
война, освящалась православной идеологией русского мира, но также подкреплялась
близорукой, наивной философией. Философия, которую исповедовали, которой учили,
по которой жили, не дала нам критической массы вольнолюбивых, трезвых,
ответственных граждан, студентов, преподавателей. Не хватило критичности,
рассудительности, элементарного здравого смысла, способных удержать массу от
безумия.

К сожалению, философы не
были разборчивы в отношении идей и настроений, которые десятилетиями
инфицировали и сводили с ума людей и целое общество, разлагали и развращали
индивидуальное и массовое сознание, обманывали и приучали к обману, учили
смирению перед силой, оправдывали философский сепаратизм и особую русскую
духовность, поощряли пассивность и конформизм.

Философия была важной идейно
составляющей того процесса, который привел к разрухе и изоляции Донбасса.
Именно через нее гремучая смесь протухшего советизма и московского православия,
вульгарного материализма и агрессивного традиционализма, русофильского
мессианства и яростного антизападничества разливалась массовому потребителю
столь щедро, полными гранеными стаканами.

Философия не смогла
разбудить околдованное сознание. И дело не только в ее слабости, качестве,
состоятельности. Дело в самих философах. Здесь вопрос лжи и измены философскому
призванию. Философия оказалась преданной философами.

Вот почему нам не
избежать вопроса, допроса, отчета об ответственности интеллектуалов, об
ответственности философов. Не только о прошлом. Рано или поздно прошлое придется
отпустить. Но, прежде всего, о будущем – о том будущем, которое начинается с
философского вопрошания, ответственно-покаянного, и вместе с тем,
дерзновенно-смелого. Именно поэтому я говорю о нашем времени как времени
философов.  Разве не время сказать
каждому из нас: «Если не я за себя — то кто за меня? А если я
только за себя — то кто я? И если не сейчас — то когда?».

Импульс Реформации был настолько сильным, что его пришлось сдерживать. Протестанты лишь отчасти поняли и приняли то, что могло бы произойти с Церковью. Сегодня Реформация напоминает не столько о протесте против католической церкви, сколько о необходимости иного протеста — против себя, против собственной инерции, против протестантизма как системы. 

Что я вижу в Реформации и ее конфессиональных экспериментах?

противопоставление
доминирующей традиции;

протест против собственной
инерции;

недовольство системой;

недовольство собой;

требование права  другого быть, быть другим;

дерзновение самому стать
иным;

попытку изменить историю;

борьбу за возможные и
невозможные образы будущего;

христианство открытое против
закрытого;

христианство личностное
против христианства институционального;

будущее против прошлого;

свое прочтение Библии как своей Библии;

требование личных отношений
с Богом;

протест против Бога системы;

сочетание мистики и
прагматики;

примирение с мирским;

освящение повседневности;

десакрализацию особенного и сакрализацию
всего;

апологию моей веры как моей веры;

обращенность к Богу в
качестве моего Бога;

новое отношение к Церкви как
моей и нашей;

восприятие времени как моего времени;

личностное отношение к
политике и культуре, в котором я выступаю субъектом;

картину миру, где я и Бог
соединены прямой связью; где можно быть свободным и при этом стоять твердо; где
все становится возможным, где христианство только начинается, прямо здесь и
сейчас, в акте моего отношения, в послушании Божьему Слову, в дерзновении моей
веры.

Саул узнал вкус
победы. Он хотел побеждать и дальше.

Его сын Ионафан
разбил охранный отряд филистимлян, но теперь они пришли с целой армией. Народ
собрался на трубный зов Саула, но увидев полчище врагов с колесницами и
конницей, стал разбегаться.

Царь ждет
Самуила, но тот не приходит. И тогда Саул сам приносит жертвы, берет все в свои
руки. Вместо пророка он сам обращается с вопрошанием к Господу.

Тут как тут
появляется Самуил: «Что ты сделал?». «Я видел, что народ разбегается от меня, и
ты не приходил к назначенному времени… », — отвечает Саул.

Пророк был очень
строг: «Худо поступил ты, что не исполнил повеления Господа, Бога твоего,
которое дано было тебе, ибо ныне упрочил бы Господь царствование твое над
Израилем навсегда; но теперь не устоять царствованию твоему» (1
Царств13:13-14).

Саул поверил в
себя, в свое царство, в свою избранность. Он подумал, что все зависит от него.
Будто не стало пророка, будто Бог не управляет всем.

Он ослушался
пророка и стал торопить Бога. Хорошие мотивы, плохое поведение. Одна ошибка
стоит царства.

Мы не должны
спешить, мы должны дождаться Бога и Его слова. Но когда Он скажет, мы не должны
медлить. Он управляет историей побед и поражений. Он может собрать
разбегающийся народ. Он может победить и без нашего войска. А без Него царь –
не царь, победа – не победа.

Протестанты
отмечают свой пятисотлетний юбилей. Но до сих пор в ряде стран и культур
считаются сектантами, инородными, агентами чужих влияний. Несмотря на
известный плюрализм религиозной и культурной жизни, подобные стереотипы живучи
и в нашей среде.

Что такое
Реформация и протестантизм? Как об этом можно 
говорить так, чтобы можно было обойтись и без наивных идеализаций, и без
негативных стереотипизаций?

Реформация (как
часть позднего Ренессанса) – второе осевое время в истории мировой цивилизации.
В ее событиях рождался современный мир. Без нее мы не сможем понять
современность.

Это не тупик
истории, это ее основная сюжетная линия. Это не только трагедия раскола, это
реализованная возможность обновления. Это не только религиозные конфликты, это
и расцвет того сложного многообразия, без которого сложно помыслить себе
Европу.

Реформация явила
миру новый образ христианства, окончательно подтвердив, что христианство есть и
будет разным, что единства нужно искать не воспрещая разности.

Протестантизм
стал религией Нового времени, актуальным образом христианства, направляющим и
корректирующим ход истории.

Если мы принимаем
и пользуемся плодами цивилизации Нового времени, мы тем самым принимаем и
пользуемся плодами Реформации и протестантизма. Программа Реформации – это
духовная основа, картина мира, без которых, вне которых развитие было бы
невозможным. Если мы хотим продолжить развитие и не сорваться в пропасть, нам
нужно возвращаться к событию Реформации и проверять себя на соответствие ее
принципам.

Если мы хотим
наконец выйти из нашего средневековья и совершить скачок в развитии, нам нужно
обратиться к идеям Реформации и протестантскому образу христианства. Я не  говорю о том, что нужно сменить свою
номинальную православность на протестантскость. Увы, здесь нет места магии,
здесь все держится и свершается трудом и верой. 
Поэтому я говорю о том духовно-культурном опыте, который стоит за
Реформацией и протестантизмом.

Протестантизм –
это попытка реализовать радикальные требования Реформации в своей религиозной
среде, привести жизнь своей общины в соответствие с духом Евангелия и
первоапостольской церкви. Протестантизм стал движущей силой новой эпохи. Там,
где протестантам дали возможность жить мирно и спокойно, расцветала культура
терпимости и добрососедства, предприимчивости и плодотворной конкуренции.

Протестантизм для нас – важная часть истории и возможность иного будущего, фактор
христианского разнообразия, субъект гражданского общества,  большой социальный резерв, культурная связь с
Европой. Здесь нет чудодейственных рецептов, но есть надежная духовная основа
для труда над собственным развитием.

Иногда нам
приходится подтверждать свое избрание, «обновлять царство». Нам приходится
терпеть и смиряться, слыша сомнения внутри себя и голоса «негодных людей»
вокруг нас.

Саул уже был
поставлен на царство. Но лишь «храбрые… сердца которых коснулся Бог» пошли с
ним. Весь народ еще не был убежден.

Теперь нужно было
показать, что царь способен не только в обозе прятаться, но и побеждать врагов.

Наас Аммонитянин
угрожает Иавису Галаадскому и глумится над всем Израилем. А новоиспеченный царь
работает в поле. У него не было дворца и дружины. Не было ничего. Но на него
«сошел Дух Божий», а на весь народ «напал страх Господень» (11:6-7). Аммонитяне
были разбиты.

После
впечатляющей победы был шанс наказать «негодных людей», насмешников и
маловеров, но Саул отдает славу и суд Богу: «В сей день никого не должно
умерщвлять, ибо сегодня Господь совершил спасение в Израиле» (11:13).

Сила и
великодушие Саула были откровением даже для Самуила. Теперь пророк не сомневался.
«И сказал Самуил народу: пойдем в Галгал, и обновим там царство. И пошел весь
народ в Галгал, и поставили там Саула царем пред Господом… И весьма веселился
там Саул и все Израильтяне» (1 Царств 11:14-15). 

Сомнения разрешились победой и
веселием. Но без смирения и терпения, мужества и решительности не было бы
победы, не было бы царства.

Постаревшие
города, пожелтевшие фотографии, брошенные дома, неизвестные биографии что-то напоминают,
дают какие-то подсказки. Мы ищем себя в пересечениях улиц, номерах домов, совпадениях моментов и переплетениях судеб, пытаясь найти
тонкую нить, связывающую нас с чем-то или 
с кем-то.

Я
долго что-то искал в родном городе, возвращаясь в него снова и снова. Но не мог
найти. И не мог вспомнить, что именно ищу. Во всем сквозила пустота. Вроде все
есть, жизнь продолжается, но это чужая жизнь. Жизнь, в которой тебя не
замечают. Как не замечают призрака.
Я искал себя. Но меня там не было. А без
меня город не был моим городом, не был моим прошлым. Я потерял себя, но не
помню где именно. Я перерос себя, но так, что случился разрыв и сложить разные
части в одно целое никак не удается.

Я
возвращался туда, где я точно был, но не теперь, не сейчас. Так я и живу, в
поисках себя, но города пусты и знакомых не встретить, старые номера не
отвечают и в квартирах новые жильцы.
Я больше не могу вернуться туда, где я
был. Хотя я помню, что был.  А где я
сейчас?
Есть ли у «я» его «где»?
Можно ли встретить себя?
Где можно встретить себя? Где встретить того, кто знает и помнит меня?

А
был ли я? Не является ли эта память ложной? Не является ли детство иллюзией
аутентичности?
Разве вся наша жизнь не поиск? Разве мы не ищем себя во всех
городах и дорогах, книгах и встречах, планах и надеждах? Того себя, которого не
было. Того себя, которого нужно найти. Как найти того и то, кого и чего еще не
было?

Мы привыкли
повиноваться царям – отчасти из-за рабских привычек (рабской генетики), отчасти
из-за недопонимания Бога (дурной герменевтики). Не зная и не понимая Бога, мы
представляем себе Его царем по аналогии с царем земным, а земного царя
представляем Богом.

Мы встраиваем
Бога в этот порядок вещей, а потом говорим, что Бог Сам освящает этот порядок.

Но Бог не освящал
царей, потому что «Господь, Бог ваш, — Царь ваш» (1 Царств 12:12). Хотя царей
допустил и поставил: «Вот царь, которого вы избрали, которого вы требовали:
вот, Господь поставил над вами царя» (12:13), т.е. принял решение людей.  Это всего лишь царь людей («царь ваш»), но Бог
считается с ними и их выбором, т.е. с их царем.

При этом Бог
ставит условия: «Если будете бояться Господа, и служить Ему, и слушать гласа
Его, и не станете противиться повелениям Господа, то будете и вы, и царь ваш,
который царствует над вами, ходить вслед Господа… А если не будете слушать
гласа Господа, и станете противиться повелениям Господа, то рука Господа будет
против вас» (12:14-15).

Бог
предупреждает, что не потерпит измены и противления. Это касается всего народа,
в том числе царя.

Если царь «противиться
повелениям Господа», то «рука Господа будет против». И если народ будет слушать
нечестивого царя, то  «рука Господа будет
против» всего народа.

Если царь
противиться Господу, то народ должен противиться царю. Народ должен оставаться
послушным Господу. Верность Богу важнее всего. «Если же вы будете делать зло,
то и вы и царь ваш погибнете» (12:25). 

Всеобщее
священство – почти скандал. Выглядит как протестантское покушение на церковную
власть. Но ведь это вовсе не протестантское изобретение.

Апостол Петр
обращается к церкви как священству: «Вы – род избранный, царственное священство,
народ святой, люди, взятые в удел, дабы возвещать совершенства Призвавшего вас
из тьмы в чудный Свой свет» (1 Петра 2:9).

В Апокалипсисе
звучит торжественная песнь: «Ты был заклан, и кровию Своею искупил нас Богу из
всякого колена, и языка, и народа, и племени. И соделал нас царями и
священниками Богу нашему; и мы будем царствовать на земле» (Откр. 5:9-10).

Вся церковь в
единстве и многообразии призваний выполняет священническую роль – возвещает
Слово Бога миру, предстоит, ходатайствует, священнодействует.

Об этом не только
Лютер, об этом говорят и документы Второго Ватиканского собора (об «апостолате
мирян»), и православное богословие протопресвитера Николая Афанасьева.

Сам Лютер никак
не хотел нарушить разницу и порядок призваний. Тем не менее, он приоткрыл дверь
для более радикальных толкований, согласно которым каждый сам себе священник.

Если пойти по
этому пути дальше, то окажется, что папа римский больше не нужен, но каждый
пастор сам себе папа, и каждый верующий сам себе пастор.

Очевидно, что
понятый так принцип доходит до абсурда и разрушает ту общину, которую призван
был созидать.

Священник не
может быть сам себе и сам по себе. Он – часть того порядка, который утверждает
Бог. Он – сослужитель Богу и другим священнослужителям. Поэтому каждый призван
к особому месту и особой роли в общине и миссии. 

Не нужно всем
бороться за место пастора и не нужно каждому провозглашать себя пастором.  Нужно быть священником в деле, к которому
призван. Кто-то должен строить церкви, кто-то их содержать за счет своих щедрых
пожертвований, немногие – петь, и совсем немногие — учить.

Скандал в том,
что исповедуя на словах всеобщее священство, протестантизм так и остался
экклесиоцентричным и пастороцентричным. Все свелось к церкви-организации, а
церковь – к пастору. При отсутствии развитой общинности независимость церкви от
Рима лишь усиливала произвол местной церковной власти.

Даже сегодня все
вращается вокруг тех, кто на сцене. А остальных благословляют молча трудиться,
не признавая в них сослужителей, священников иных сфер и призваний.

Замыкаясь на
церкви и ее структуре, всеобщее священство остается красивой риторической
фигурой.

Выход один – в
богословии Царства, частью которого церковь призвана быть, священниками в
котором назначены и пасторы, и учители, и врачи, и казнохранители.

Номенклатура
служений должна выйти за пределы церковно-организационных интересов и охватить
все сферы профессиональных и жизненных нужд.

Иначе борьба за
священство в церкви, читай за власть, будет бесконечной. Ведь все хотят
руководить, рукой водить. Палатки шить и уроки учить не хочет никто.

И вот еще что. Для
того, чтобы быть священником в своем призвании, вовсе не нужно ждать назначения
и места. Нужно посвящение и верное служение перед Богом. Признание последует. А
если даже нет, Бог Своих знает.

В
Москве и Минске ОМОН разгоняет мирные протесты, вольнолюбивых упаковывают в
автозаки, не жалеют ни пожилых, ни женщин, ни детей. Мои тамошние друзья
молчат. Совсем рядом, но не касается. Ходят в рестораны и на церковные службы,
зарабатывают деньги и тратят их на терапевтический шоппинг.

Они
молчали об Украине. Они предавали нас, украинских друзей. Теперь они так же
спокойно предают своих сограждан. Потом будут отрекаться от близких. Предела
трусости нет. И глупости тоже. Сегодня говорил со священнослужителем оттуда. В
ответ на вопрос, как там законы Яровой и проч., услышал: «Так эти законы и
репрессии очень даже нужны. Это для тех, кто ходит своими тропами. Их нужно
присмирить. А мы ходим прямо в кабинеты, дружим с государством, у нас все
хорошо». Хорошо, что у вас хорошо. Но у Свидетелей Иеговы не так хорошо,
их обьявили экстремистами. Понятно, что «они же еретики». Но какими
нужно быть наивными, думая, что вас не коснётся. Ведь иногда лучше пострадать.
Вот апостолов били и в темницы сажали, а вера распространялась. А вот если бы
сидели смирно, как все легальные культы, то обошлись бы без неприятностей. Но и
христианства бы не было, не было бы креста, не было бы Христа. Какой ценой мы
себя сохраняем? Сберегая свою душу и веру, не губим ли их? Отводя глаза и закрывая
рот, не теряем ли себя?

***

Кем
бы ты ни был из наших соседей, но если ты отважился выйти, я тебя уважаю. За
смелость и волю. Какой бы ты уважительной справкой не прикрывался, но если ты
вчера-позавчера сидел с попкорном у телика или пел псалмы духовные, ты не
уважаешь себя сам.

Журнал «Український тиждень» опублікував моє інтерв’ю Ганні Трегуб.

Сам журнал вийшов із промовистою обкладинкою, де Реформація поєдналася з темою безвізу, а Україна зображена готовою на все панянкою. Символічно.

Пропоную матеріали нашої розмови повністю, без купюр

Цьогоріч Європа і
світ відзначає 500-ліття від початку Реформації. Що характеризує це явище у
його релігійних, духовних, культурних виявах? Чому воно переломне для долі
європейського суспільства?

Для долі європейської цивілізації Реформація була обов’язковим пунктом. Не можна було
побудувати західний світ таким, як ми його знаємо сьогодні, перестрибуючи через
це явище. Для України, як на мене, Реформація – це духовне вікно до Європи.
Долучитися до європейського шляху повз згадане явище нереально. Мова не суто
про історичну, а архетипічну подію, яку важко оминути.

Усвідомлюю, що реформація будувала світ, або відкривала
можливість для розвитку цього світу в усіх його протиріччях. Явище, про яке
говоримо, не було однобоким, скажімо, виключно позитивним і добрим. Але в тих
процесах, знову повторю, народився той європейський світ, який ми знаємо тепер.
Якщо Україна бачить себе частиною західного світу, то для неї Реформація так
само постає певною необхідністю, а не опцією.

Реформація почалася з питання про церкву, а далі вже
переходить до питання про зміну суспільства, переустрій світу як такого. Для
церкви це означає, що вона не обмежується своєю конкретною епохою, а може
існувати в майбутньому. Вона може підлаштуватися, адаптуватися під це майбутнє,
відвоювати у ньому місце собі. У момент пізнього Відродження ми бачимо
Реформацію як відповідь на питання, чи є в новому світі місце для церкви?
Церква для себе вирішувала, чи може вона адаптуватися до умов, які склалися, і
зіграти на випередження, а не просто попросити собі місця у тому майбутньому,
яке сформує хтось інший. Церква у момент, про який мова, сформувала свою візію
майбутнього. Ренесансні, гуманістичні, дуже болючі для неї процеси, теми,
техніки, ідеї вона адоптувала, вмістила в свою картину світу. Цю оновлену
картину світу церква запропонувала і для кліру, і для миру. Реформація у дуже
простому форматі відповідає на питання про долю церкви: чи має вона лишатися у
середньовіччі на віки вічні, чи вона приречена розділити долю епохи, що минає
чи може поборотися за своє місце в майбутнього, і навіть той образ майбутнього.
Реформація запропонувала свій образ майбутнього. Католицька церква довго
трималася за образ минулого, намагалася його законсервувати. Згодом вона пішла
на поступки, почала адаптуватися до нових умов, але це не було радикальними
змінами, як це було у випадку реформатів. Вони побудували і вибороли свою
версію майбутнього, і світ досі рухається вперед за тим сценарієм, який
запропонували реформатори XVI століття.

Християнство у
моделі, початок якій поклав Лютер, не постало у вигляді однієї цілісної церкви,
а радше у багатоманітні різних деномінацій, які принесли із собою ідейне
різноманіття, своєрідну плюральність думок і інтерпретацій. Яким чином такий
стан справ став можливим?

Плюралістичнисть походить принаймні з того джерела, що
реформаційний рух виникає в різних місцях Європи. Якщо мова про Ульріха
Цвінглі, то це Цюріх і Базель. Жан Кальвін експериментував в Женеві. Лютер – це
Німеччина. Можна також згадати багатьох інших діячів, які жили до XVI століття, зокрема ранкову
зірку Реформації Джона Вікліфа, Яна Гуса. Предтеч, сучасників і ідейних
нащадків Лютера можна зарахувати до широкої когорти реформаторів, де важко
виокримети першу особу, а всіх інших підпорядкувати їй. Всі вони виконували кожний
своє не тільки релігійно-церковне, а й національно-культурне завдання. Але всі
вони вкладаються в певну матрицю, яка стосувалася простої теми: як ми читаємо
Біблію, і як ми мислимо своє християнство, якщо узгодити його з біблійними
засадами. Що залишається від нас, як ми виглядаємо, якими ми маємо бути, як
маємо змінитися, якщо читаємо Біблію серйозно? Якщо скоригуємо свій образ
християнства відповідно до того, що ми зможемо вичитати в Священному писанні?
Всі реформатори починали з цього питання. Вони були і служителями церкви,
монахами, але також перекладачами Біблії, її проповідниками. В цьому спиралися
на гуманістичні техніки, які дозволяли працювати з текстами в новий спосіб, а
саме критичніше. Джерелознавча техніка того часу дозволяла звертатися до тексту
із власними питаннями, а не тільки читати в канонічний спосіб, дозволений
церквою. Звернення до Біблії як до авторитета не лише для мирян, а й для церкви
об’єднує усіх
реформаторів, і дає кожному з них свій власний шанс показати, як Біблію треба читати
в цьому конкретному, сучасному контексті Швейцарії, Німеччини, Англії чи
Франції. Звернення до Біблії в актуальний спосіб формує щось спільне для
протестантів, і уможливлює той плюралізм, який ми бачимо і в історичному, і в
сучасному протестантизмі. Прочитання, інтерпретація, переінтерпретація
Священного писання – контекстуальні, залежні від особи. Персональний спосіб,
контекстуальний, культурний, політичний контексти – все це впливає.

Про прямий зв’язок і впливи доби Відродження на
Реформацію мало хто говорить. Чому так відбувається?

Ця тема цікава тому, що з такої точки зору Реформація не є
чимось радикальною новизною доби, що починається, а вписується в контекст
наукових, культурних, релігійних пошуків пізнього середньовіччя. Таким чином ми
бачимо, що реформація не виникає на порожньому місці, а є явищем підготовленим.
В якомусь сенсі реформації XVI
століття, про яку ведемо мову, згадуючи Мартіна Лютера із його 95
тезами, 1517 рік як початок масштабних загальноєвропейських процесів, є
продовженням низки реформацій середніх віків, однією з багатьох. Тут зв’язок не тільки із церковними
процесами, а й з культурними. Доба Відродження – це той культурний ландшафт, на
якому стала можливою Реформація Лютера. І Кальвін, і Лютер та решта спиралися
на потужну гуманістичну традицію. Навіть критикуючи і опонуючи чинному ладу,
вони використовували гуманістичні техніки. Реформація часів Лютера була
культурно обумовленою, що цікаво. Це вписує, споріднює і показує той факт, що
церква в спробах змінитися знаходить себе в певному культурному контексті, може
спиратися на нього, і за такого опертя підніматися над собою. В цьому контексті
культура ренесансу не виглядає богоборчою, а є культурою різних, інколи
конфліктних образів, зокрема образів християнства. Реформація обирає свій шлях
між цих багатьох образів культури, спирається на те в ній, що, як видавалося
реформаторам, збігається з біблійними текстами. Тут ми бачимо вибірковість, але
ту саму культурну традицію.

Соціолог Макс Вебер
писав про протестантську етику і дух капіталізму, прив’язуючи ці два поняття одне до
другого. Але чи дійсно протестантизм у його різноманітті має підвалини для
розвитку саме капіталізму як економічного порядку, а демократії – як порядку
політичного?

Тут більше йдеться не про Лютера, а про Кальвіна,
реформатську традицію значно більшою мірою, ніж лютеранську. Хоча Лютер так
само освячує повсякденність, працю як таку. Цікаво подивитися, як це
відбувалося в проповідях середньовічних містиків, на спадок яких спирався
Лютер. У проповіді Майстера Екхарта про Марфу і Марію є виправдання першої. Він
каже, що вона насправді зробила набагато більше, показавши Христові практичну
любов. Ту, яка виявляє себе у піклуванні про іншого, яка не є просто слуханням
чи спогляданням, вкляканням, а в дії для бога. Цікаво,як Лютер, спираючись на
такі містичні прозріння, стверджує, що різна 
праця є однаковою мірою святою. Не тільки священики, а й ремісники,
навіть домашня господарка виконує певну священнодію для бога.

Макс Вебер спирається на іншу традицію, зокрема на
кальвіністську. Питання про коріння новоєвропейського підприємництва,
ініціативності, активізму, коли заохочують примноження, інновації, праця за
покликанням, а успіх бачать як прояв божого благословення. Сам Вебер писав про
свій образ протестантизму як про ідеальний тип. Ми бачимо протестантизм різним.
Не тільки таким, який заохочує активне переображення світу і діяльність у цьому
світі, а й радикального типу. Такого, що каже, що лютеранство, і кальвінізм –
це спроби пристосуватися до світу, і не так його змінити, як знайти собі
тепленьку місцину. Тому радикальні реформатори закликали до сектантської
закритості, тобто зберігали свою громаду, церкву десь в стороні, на маргінезах.
Вони не були помічені в мейнстрімі капіталістичного світу.

Разом із тим протестантизм уможливлює таку картину світу, в
якій постійний розвиток благословляється богом. Середні віки – це життя перед
обличчям смерті, на яку чекають і до якої готуються. Реформація і доба Нового
часу – це схема прогресу. Бог благословляє працю людини і її активізм. І це
більше, ніж добробут, науково-технічна революція, пізнання світу тощо. Таким
чином Бог продовжує працювати в світі, і людина покликана співпрацювати разом
із ним в тому, щоб продовжувати творіння. А воно є процесом, який триває, відповідно,
людина своєю працею може бути співтворцем бога у всьому, що вона робить, у чому
її місія. Тому мова не просто про заробляння грошей, а про формування світу,
або його реформування.

Історія боротьби за
права людини і громадянина у ХХ столітті неможлива без баптистського
проповідника Мартіна Лютера Кінга, борця із сегрегацією у США, і англіканського
єпископа Десмонда Туту, борця з апартеїдом в ПАР. Яким чином боротьба за
політичні і громадянські права вкладається у загальну канву Реформації як
процесу, що триває до нашого часу?

Протестантизм дійсно стосується не власного інтересу. Тому
Вебер тут багато чого не розумів. Йому видавалося, що все обмежується власним
добробутом людини, і вона працює на себе. Але людська діяльність є частиною
чогось більшого, тобто того, що бог робить у світі. Навіть капіталізм як форма
виробництва чи демократія як форма суспільної організації є підпорядковані
більшому, тобто місії божій в світі. Людина не просто заробляє, аби витрачати,
а вона зберігає дещо, щоб далі інвестувати не лише у свій бізнес, а й у «бізнес
божий», тобто в добрі справи, діла місійні, благодійництво, освіту, громадські
справи. Це інвестиції не до власної кишені, а в культуру, структуру того, на
чому тримається світ. Ми бачимо, як від самих початків протестантизм
фокусувався не на індивідуальному збагаченні, а на перетворенні суспільства.

Дійсно, є певний парадокс. Ми бачимо Мартіна Лютера у XVI столітті, і Мартіна Лютера Кінга
у ХХ столітті. Це дійсно два великих реформатори, і порівнювати їх варто. Перший
з них фокусувався на богословському виправленні церковного вчення і практики.
Другий із названих у ХХ столітті спирався на серйозну богословську традицію, де
багато речей переосмислили, і ще багато чого написали. Протестантизм долучився
до створення нових теологічних систем в рамках ортодоксального християнського
теологічного мейнстріму. Також було створено багато контекстуальних версій, на
приклад, теології негритюду, фемінізму, революції, смерті бога тощо. Мартін
Лютер Кінг побачив, що треба займатися трошки іншим. Справа не у виправленні
богословських помилок, а в оновленні нашого карітативного руху, почуття
суспільної справедливості. Він переходить від теоретичної праці до прямої дії.
Протестантизм опікується одразу двома речами: виправленням віровчення церкви
(як вона себе бачить, як вона має вірити згідно біблійних принципів) і як
церковна практика у своєму впливі на суспільство, у своїй відповідальності за
нього, у своїй місії мають змінитися у практичному плані. Мартін Лютер Кінг
фокусується на тому, що ж протестантське розвинуте, серйозне, багате богослів’я значить для простої практичної
поведінки, особливо у громадському вимірі.

Як на мене, Мартін Лютер Кінг є актуальною постаттю і для
українців сьогодні, бо показав, як церква може бути в авангарді боротьби за
майбутнє. Він не просто мріяв, а вірував, поклав своє життя за переконання.
Сьогодні нам бракує саме такого типу реформатора, який не просто мріє, а на
власному життєвому прикладі показує зв’язок між, умовно кажучи, правильним богослів’ям і громадською
відповідальністю.

Мартін Лютер Кінг і Десмонд Туту були частиною церкви,
інституції, яка підтримувала політичні інституції, була зацікавлена у статусі
кво. Але як особистості вони були лояльними не тільки церкві, а й звичайним
людям, своєму народові. Це типовий приклад, як церква має зберігати готовність
до радикальних змін іноді за свій власний рахунок. Фактично це була форма
критики церкви. Мартін Лютер Кінг багато критикував своїх братів-одновірців,
тому що для них сегрегація виглядала нормальним, навіть біблійно обґрунтованим
станом речей. Іноді за рахунок церковних інтересів протестантські реформатори
ставали на бік звичайних людей. Чому? Тому що вони бачили більше, ніж церкву,
знали, що бог діє і поза церковними стінами. Тому більш вони думали про
справедливість перед богом. Цікаво, що певною мірою протестантизм показує
відносність церкви як цінності для християнства. Іноді бути з людьми важливіше.
Послужити їм, а через них богові важливіше, ніж служити суто своїй церковній
організації. Цікаво, що багато хто з тих, хто не був революціонером за
покликанням, допомагали Мартіну Лютеру Кінгу, відчувши в ньому щось. На
приклад, це Біллі Грем, який на той момент був проповідником вулиць, хіпі, груп
ризику, а став проповідником американських президентів. Він активно долучився
до того, аби звільнити Мартіна Лютера Кінга з в’язниці, особисто за нього
поручився, підключив до цього процесу церковну дипломатію. Цікаво, що
протестанти в своїй різноманітності побачили у Мартіні Лютерові Кінгу
революціонера, і зрозуміли, що хоча вони самі не можуть бути такими, проте
мають підтримати і допомагати йому.

Так само сталося і в англіканській церкві, яка має свою
історію. А ця історія працювала не на користь архієпископа Десмонда Туту. Але
церква побачила в його діяльності і позиції знак часу, те, що церква має
змінитися. Мова про людей, які підштовхнули церкву до того, аби бути в
авангарді суспільних змін іноді за рахунок своїх церковних інтересів.

Власне, звідси
походить той потенціал протестантизму до перегляду як своїх панівних, так і
суспільних практик? Як це було з питанням работоргівлі у Британській імперії
тощо?

Протестантизм формувався в контекстах, які певного часу
виявлялися релевантними щодо сучасності, потім вони ставали компроментуючими.
Він змінював їх, реформував. Бачимо, як колонізатори, а серед них і місіонери,
торгівці і військові об’єднували світ під владою певних імперій. На початку ХІХ
століття той самий Вільям Вілберфорс став реформатором не тільки церковного
типу, а й особа, яка доклалася до скасування работоргівлі у Британській
імперії. У парламенті він створив фракцію, яка працювала на це. Протестанти
переглядали свої стереотипи, змінювались. Був час, коли вони виправдовували
рабство, але з часом вони критикують і цю практику, і своє минуле. В цьому
протестантизм показує, що треба рухатися далі своєї історії, потрібно її щоразу
переглядати, треба бути вільним від свого контексту.

Сьогодні ми бачимо нові виклики: кризу із біженцями до
Європи, яка також потребує перегляду стереотипів щодо того, що значить
християнські країни, що таке світ нехристиянської більшості. Я бачу, що протестантське
християнство здатне адаптуватися до цих змін. Воно рухається разом зі світом,
рухає світ. Здатність переглядати свою історію, підкреслювати, що форми
християнства не тотожні християнству як такому, а є лише шляхом до нього. У
будь-якому випадку, воно відмовляється від свого контексту, перевизначає його і
рухається далі. Мова про силу, яка не лише формувала колоніальний світ, а й
силу, яка спричинила процеси деколонізації.

Протестанти, як
випливає з усього вище сказаного, лишаються вельми чутливими до соціальних, економічних
та інших процесів, які відбуваються у їхніх суспільствах. Чи є у них рецепт, як
можна прагматично відреагувати на таке явище, як постправда?

Якщо мова про постправду, то ми сьогодні дійсно опинилися в
світі, де не шукають правди. Чи то з причини того, що її немає, чи то через
байдужість до неї, навіть якщо вона є, і є доступною тут і зараз. Вона не
цікавить, бо обирають комфорт або комфортне незнання. Протестантизм у цьому
плані багатоликий, бо спричинивсяі до релятивізації канонічних визначень того,
що є церква, в яких відносинах вона має бути з державою, що таке особистість,
які її права тощо. Не можна сказати, що ця релятивність мала лише негативний
ефект, а й давала своєрідне звільнення. Він був частиною ширшого емансипаційного
руху. Гегель казав, що смисл реформації дуже простий: людина визначає себе в
свободі. Добре, коли людина знає, на що їй орієнтуватися, і тоді визначає себе
в свободі, спираючись на щось гідне. А якщо всі орієнтири втрачено, рівень
самосвідомості не є достатнім, немає зрілості для того, аби зробити наведене
вище самовизначення? Релятивізація, про яку мова, з одного боку приводить до
звільнення особистості для творчості, реформації своєї віри і особи. З іншого
боку цим скористалися ті, хто знав, як на цьому можна заробити, маніпулювати,
пригнічувати особистостей і цілі країни, нації, граючись постправдою.

Протестантизм тримається того курсу, що немає жодних
людських абсолютів, а тільки абсолюти божественні. При цьому дотримується того,
про що Лютер сказав: «На цьому стою, і не можу інакше). І тут ми приходимо до
наріжного каменю того, чим є протестантизм як конфесійний рух. Своєрідний
лютерівський пафос, що є щось дуже надійне, на що можна опертися, тобто божа
правда. І це протестантизму притаманно не менше, ніж релятивізм людських
абсолютів.

Не секрет, що
Революція гідності торкнулася також порядку денного життя різних релігійних
громад України. Якими є вітчизняні протестанти постмайданного часу?

Протестантизм в Україні після Майдану в якомусь сенсі
показав суспільству і з’ясував для себе, що можна бути європейською країною,
але поряд із цим треба бути християнською країною. Поєднання елементів
українськості, європейськості та християнськості можливе якраз за рахунок
включення протестантизму у процеси в націй державі. Протестантизм дає
можливість зробити християнство не лише храмовою практикою, а силою соціальних
трансформацій. Знову процитую Гегеля, який сказав, що революція без реформації
може лишень зруйнувати старі інститути, але не відкриває дорогу в майбутнє.
Ідея Реформації в цьому контексті постає як ідея модернізації країни в цілому,
активації широкого громадського руху на євангельських принципах. Під час
Революції гідності протестанти не кричали про єдину канонічну, помісну церкву,
бо у них такої моделі немає, були громадським суспільством в церкві. Мова про
громадську церковність, низовий рух, який показував, що немає церковних
інтересів, а вони тут, аби бути разом з людьми. Вони знаходили і стверджували
себе як частину українського громадянського суспільства. Протестанти в Україні
не є частиною титульного, інституційного, церковного, а церковно-громадяського
руху. Саме там вони з ідеєю реформації є на часі для України, дають на що
спертися у її спробах реформ, які мають вкладатися в ширші рамки, зокрема і
реформації. Звичайно, що протестанти також мають розібратися самі з собою, бо
ставляться до Європи неоднозначно. Цінність Європи для них у тому, що вона
християнська. Але християнська по-європейськи, коли у ній є місце
плюралізму.

Єдиний рецепт протестантів для
постмайданних змін країни — Євангеліє. Читати Євангеліє і жити згідно
Євангелія, звіряти з ним всі політичні рішення, пакети реформ. Зміни в
суспільстві почнуться з Церкви. Лише Церква, змінена Євангелієм, його новими
прочитаннями, зможе змінити суспільство. Це простий і дуже практичний
протестантський підхід