![Християнська єдність як виклик]()
Війна проти України
ведеться відразу на декількох фронтах. Один з них — релігійний. Починалося все
не з нього. Але якщо війна закінчиться, то саме на релігійному фронті. Саме
християнським конфесіям належить зіграти ключову роль у примиренні регіонів,
країн і народів.
Тема міжцерковних
відносин для України є наскільки життєво важливою, настільки ж — болючою. Доля
країни залежить від Церкви, але Церква розділена на патріархати, конфесії,
внутрішні фракції. І країна розділена. Якщо Церква зможе відновити свою
єдність, знайти свій рецепт примирення і показати його в дії, то тоді, і тільки
тоді, вона буде корисна розділеному суспільству.
На сьогоднішній момент
нам хвалитися нічим. До російсько-української війни була надія, що Україна
знайшла свою модель міжконфесійних відносин. Але війна показала крихкість,
нестабільність, кон’юнктурність цих відносин. Всеукраїнська рада Церков і
релігійних організацій (ВРЦіРО), що залишилася в спадок від довоєнних часів, —
всього лише символ несправджених надій.
Насправді, відносин
немає. І справа не тільки в тому, що весь цей час УПЦ (МП) демонстративно
виділяла себе і протиставляла. Питання більш принципове — в сумісності нашого
православ’я з плюралістичною моделлю міжконфесійних відносин. Зрозуміло, що
якщо РПЦ не визнає документи Всеправославного собору, то «розкольників, уніатів
і сектантів» (тобто всіх не-своїх) — поготів.
Це болючий, але
необхідний вихідний пункт в наших роздумах: українська модель міжцерковних
відносин більше не працює. Наші спроби українізувати і демократизувати
православ’я, щоб зробити його сумісним з іншими українськими Церквами,
виявилися наскільки наївними, настільки безуспішними. Україна справді
розколота, і питання «мови» або «Москви» — не головне. Основний і найбільш
глибокий розкол — між західним і східним християнством,
візантійсько-московською і католицько-протестантськими традиціями.
Раніше ми представляли
українське християнство як християнський синтез Сходу і Заходу, але сьогодні
настав час визнати, синтез — з категорії бажаного, а по факту маємо ситуацію
загостреного протистояння. Якщо і є українська мирна плюралістична модель, то
православ’я явно з неї випадає.
Те, що Верховна Рада
змушена була прийняти до розгляду резонансі законопроекти № 4511 і № 4128 говорить
лише про одне: “православне питання” стало питанням національної безпеки.
Деякі протестантські
блогери вже поспішили заявити, що прийняття цих законопроектів відкриє двері
для православної реформації — очистить
церкву від «мертвих душ», пожвавить громадське життя, відірве від
Москви, зблизить з українським суспільством, привчить зважати на думку інших
конфесій.
Очевидно, що “православне
питання” двома законопроектами не вичерпується, але з чогось починати треба. І
тут я хочу додати кілька богословських ідей, в контексті яких стає можливим
єдність різних.
Можливість і
необхідність християнської єдності визначаються імплікаціями тринітарного богослів’я. А це
означає, що тут не обійтися без особливого досвіду Духа Святого, в якому тільки
й можлива християнську єдність.
Це означає, що відносини
конфесій будуть визначатися не спорами про філіокве або індульгенції, але
реальним і сучасним досвідом співпричастя в Дусі. Як зауважує протестантський
богослов Юрген Мольтман, саме спільний досвід Духа створює простір, в якому
різні можуть бути разом, в якому не тісно нікому: «У досвіді ruah
божественність переживається не тільки як особистість і не тільки як сила, а й
як простір, а саме як простір свободи… Якщо Дух Божий сприймається як такий
широкий, відкритий життєвий простір творіння, тоді стає зрозумілою локалізація
досвіду Бога: люди живуть «в Дусі Божому» і сприймають Бога просторово як
«широту» [3, 52].
Така Божа широта
видається нам, вірним своїх традицій, надо широкою. Що намагаємося зробити ми, люди
різних конфесій? Ми намагаємося звузити цю широту і вмістити її в своє русло,
свою традицію. Ми створюємо свій простір, закриваємо його від інших, але також
і від Духа.
Ось свіжий приклад від
Предстоятеля УПЦ КП, донині відомого своєю люб’язністю до протестантів. «Ми бачимо дуже багато позитивного в Реформації.., але все це є тимчасове,
все це стосується земного життя… Але сказати, що благодаті Святого Духа…
нема там, я не можу. Тому що апостол Павло каже, хто має віру, той має
благодать Святого Духа. Але сказати, що Реформація зберегла апостольське
вчення, вчення святих отців, вчення Церкви семи Вселенських соборів, я не можу.
Бо вони все це відкинули», — заявив він в інтерв’ю 5 каналу [4].
Очевидно, що такі заяви
не роблять честі українському православ’ю. До того ж звинувачення у відсутності
канонічності і спадкоємства нерідко звучать і на його ж адресу.
Щоправда є й свіжішій
позитивний приклад: Патріарх Філарет Патріарх Філарет співслужив з главою УГКЦ
Святославом Шевчуком літургію за померлим Блаженнішим Любомиром Гузаром. Така
спільна дія для суспільства важить набагато більше дискусій щодо історичних
питань.
Замість апеляцій до
історії краще апелювати до речей більш практичних. Кейптаунські положення
Лозаннського руху, загальновизнані для більшості протестантів євангельських течій
самих різних традицій, акцентують цю просту тезу щодо єдності як ортопраксії і
спільного свідчення: «Найсильнішим і переконливим доказом істинності Євангелія
служить єдність і любов між віруючими християнами, що панує не зважаючи на встановлені
світом кордони – расову сегрегацію, поділи за кольором шкіри, соціальним
статусом, економічними привілеями або політичною приналежністю. Однак ніщо так
не підриває наше свідоцтво, як відображення і посилення тих же самих розбіжностей
всередині нашої спільноти » [2, 26].
На жаль, християнська
спільнота, покликана бути моделлю для майбутнього, відображає всі протиріччя
суспільства. І наша українська ситуація підтверджує цю сумне спостереження.
Квітуча складність без любові, свободи і Духа легко перетворюється в
непримиренне суперництво. І тоді «роз’єднаній церкві нічого сказати
роз’єднаному світу» [2, 66].
За задумом Засновника
Церкви, християнська єдність мала стати християнським викликом світу. Але
сьогодні цей християнський виклик — виклик самому ж християнству. Люди не
впізнають в нас Його учнів, не впізнають в нас Його, бо не бачать відносин
любові між нами (Ін. 13:35). Те, що повинно було стати найсильнішим свідченням,
стає ганебною невдачею.
Навіть там, де ми
намагаємося щось змінити, не завжди починаємо правильно. Два сучасних
конфесійних проекти демонструють невдачі вже на рівні розуміння єдності — я маю
на увазі ювілей Реформації і проект «єдиної Помісної Церкви».
Ювілей Реформації – це
шанс для протестантів нагадати про себе, своє місце в історії вселенської
церкви та західного світу. Але для більшості українців Реформація нагадує не
стільки про успіхи протестантів в історії культури і цивілізації, скільки про
розкол і втрачену єдність. Бажання відзначати цю подію в суто конфесійній
подачі лише додає гіркоти. Відзначати треба, але так, щоб це послужило справі
єдності, всій Церкві.
Нав’язлива «ідея єдиної
Помісної Церкви» — про те ж, про бажання розуміти єдність і досягати її так,
щоб відмежуватися від всіх інших ще більше. Ще раз: все це зовсім не про дійсне
бажанні єдності, а про присвоєння бренду «єдиної» і подальше виключення всіх
інших. Але ж саме ставлення до «інших» — показник нашої християнської
спроможності.
Не може бути вірності
Христу як Голові Церкви без вірності щодо її єдності. Про це добре сказав
богослов Мирослав Вольф: «Ми повинні поглянути на себе і на своє розуміння
майбутнього з Богом очима християн з інших культур, прислухатися до них, щоб
переконатися, що голос нашої власної культури не заглушив голос Ісуса Христа,
єдиного Слова Божого. До Барменської декларації, що закликала зберігати
вірність господству Ісуса Христа, слід додати відданість екуменічній спільноті
Христа » [1, 51].
У цьому сенсі девіз
місіологів Лозаннського руху залишається благим побажанням, хоча ні —
відчайдушним закликом: «Вся церква — все Євангеліє всьому світу». Весь світ
почує повноту Євангелія не раніше, ніж «наша» Церква стане частиною «всієї».
Тут єдність – не включення
або підпорядкованість загальній структурі, але якість і дух відносин. Ніхто не
повинен відмовлятися від своєї традиції і кудись переходити. У той же час всі
повинні шукати спільного, як «доморядники всілякої Божої благодаті» (1 Петра
4:10).
Це стосується не тільки
місії Церкви, але й її соціальної позиції. Лише єдність Церкви як Церкви
Вселенської наділяє її особливим характером, творчістю і силою бути Церквою
національною.
Державний протекціонізм
може лише мінімізувати антиукраїнську діяльність окремих конфесій, але не зможе
змінити їх політичне богослов’я і спосіб життя. Змінити окремо взяту Церква
може лише її повернення в повноту церковного спілкування. Допоки московське православ’я
буде протиставляти себе всьому і всім, нічого доброго очікувати не доводиться.
Але це ж справедливо і по відношенню до православ’я українського, яке наразі зводиться
майже повністю до теми місцевого патріотизму.
Лише в єдності — не
тільки православній ( «православна єдність» — лише частина більшого, ніяк не
ціле), але і загальнохристиянській (що включає не тільки конфесійних «ближніх»,
а й «далеких») – церва долає комплекси ізоляціонізму і всі супутні хвороби.
Лише церква, єдина з
Церквою, може бути авторитетною і корисною для свого розділеного суспільства
1. Вольф М. Презрение и принятие.
Богословские размышления о самосознании, восприятии Другого и примирении. –
Черкассы: Коллоквиум, 2014.
2. Кейптаунские положения. Символ веры и
призыв к действию. – Нижний Новгород: АГАПЕ, 2011.
3. Мольтман Ю. Дух жизни. Целостная
пневматология. – М.: ББИ, 2017ю
0
0
1
67
387
ASR
3
1
453
14.0
Normal
0
false
false
false
EN-US
JA
X-NONE
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:»Table Normal»;
mso-tstyle-rowband-size:0;
mso-tstyle-colband-size:0;
mso-style-noshow:yes;
mso-style-priority:99;
mso-style-parent:»»;
mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt;
mso-para-margin:0cm;
mso-para-margin-bottom:.0001pt;
mso-pagination:widow-orphan;
font-size:12.0pt;
font-family:Cambria;
mso-ascii-font-family:Cambria;
mso-ascii-theme-font:minor-latin;
mso-hansi-font-family:Cambria;
mso-hansi-theme-font:minor-latin;}
4. Святкування 500-річчя
Реформації в Україні // Діалоги з Патріархом – 21.05.17. https://www.youtube.com/watch?v=dZ18868mbNw&app=desktop
