Мій український Єрусалим
Я хочу вперше зізнатися в любові до міста. До міста, в якому я виріс. З якого, як мені раніше здавалося, я виріс. Тепер розумію: воно вросло в мене — глибоко, назавжди.
Це місто називається Мирноград — місто миру, мій український Єрусалим.
Мені доводилося жити у великих і красивих містах, але я ніколи не зізнавався їм у любові. А ось Мирноград — постійно в моєму серці, у моїх снах, думках і спогадах. Він не відпускає мене, і я не хочу втратити з ним зв’язок.
Ви чули про це місто з військових зведень. Понад рік за нього точилися важкі бої. Тепер воно порожнє й настільки зруйноване, що важко впізнати навіть добре знайомі місця.
Це місто також відоме під назвою Димитров. Так його назвали в радянські часи — на честь болгарського комуніста Георгія Димитрова. Саме так його й далі називають російські окупаційні власті. Але для українців і всього вільного світу воно носить добре й славне ім’я — Мирноград.
Я залишив рідне місто одразу після школи — поспішав вирушити у велике плавання за знаннями й визнанням, за успіхами й статусами. Але де б я не був, завжди чекав нагоди повернутися додому. І щоразу, наближаючись до міста, я відчував, як моє серце починає битися частіше.
З хвилюванням я повертався до рідних і друзів, до знайомих будинків і вулиць. Улюбленими місцями були школа, церква, бібліотека, стадіон, палац культури. Кожне повернення до міста виявлялося невдалою спробою знову увійти в ту саму річку, знову пережити важливі моменти, зустрітися з тим, що минуло, але не зникло.
Тепер зробити це ще складніше.
«Мій дім горить, моє серце болить. Рани міста болять майже так само, як рани людей», — написав я якось одному американському колезі. Він тут же, не замислюючись, шаблонно відповів: «Ну що ти, це не твій дім! Твій дім на небі, ми тут тимчасово, не засмучуйся!»
У цьому є велика частка правди, але є й фальш. Це слова людини, яка не пережила подібного. Людини без коріння, без прив’язаності до чогось. Людини, яка свідомо відмовилась від свого минулого заради кращого, комфортнішого життя. Людини, яка не може або не хоче пам’ятати. Мені таких шкода.
Ми прив’язуємося до місць і людей, до тварин і навіть до речей та автомобілів. Ця здатність любити тимчасове, цінувати те, що минає, цілком природна. Адже й ми, як люди, — минущі.
Ось чому я люблю осінь — пору краси і водночас її в’янення.
Ось чому я люблю своє місто — навіть у руїнах.
Люди, які не люблять свій дім, своє місто, свою землю, швидше за все, не люблять і небо. Вони так і не зрозуміли, який цінний дар Бог їм дав — жити на своєму місці, серед своїх людей.
Я вдячний за те, що було. І тепер, під час війни, ще краще розумію, як багато всього ми мали.
Наша квартира була наповнена шумом великої родини й сміхом гостей, піснями й молитвами, звуками маминого фортепіано та батьківської гітари. Тепер наш багатоквартирний будинок стоїть порожній і мертвий, пробитий авіабомбами, обгорілий до чорноти.
Мої батьки вже на небі, мої брати й сестри — у розсіянні. Ми не можемо зібратися разом, як колись. Ми не можемо повернутися додому, ми не можемо повернутися до себе.
Але чи можна з цим змиритися? Чи можна про це забути?..
Так, я родом із Мирнограда — невеликого, але славного міста, зруйнованого, але не мертвого.
Живу на чужині, але сни — тільки про дім.
І поки місто сниться, поки живе у спогадах, про нього не можна сказати, що це місто, якого немає.
Воно є. Воно живе, поки про нього пам’ятають, поки про нього говорять, поки за нього дякують.
Його назва – Мирноград — звучить як обітниця майбутнього — майбутнього, якого варто палко бажати, про яке варто молитися і за яке варто боротися.
