Online

Церкви повинні переглянути свою місію і ставлення до служіння

0

Розмова з Максимом Балакліцьким

Розповідає Михайло Черенков, український богослов-протестант, релігійний та громадський діяч, служитель ЄХБ, професор Українського католицького університету, доктор філософських наук

 

Які результати суспільної та соціальної діяльності українських протестантів у 2020-21 роках?

Українські протестанти робили те, що вміють і звикли робити. Трохи навчились і новому, зважаючи на виклики пандемії. Загалом ми не бачили помітної активності протестантських церков у багатьох суспільних питаннях чи вимірах. Адже в умовах непевності вони обмежуються звичними справами, працюють у традиційній для себе ніші. Активно пропагують Біблію і біблійні цінності, а також виступають за сім’ю і здоровий спосіб життя. Все частіше виходять у публічний простір, захищаючи так звані «традиційні цінності». Щоправда, не завжди зрозуміло, де біблійні цінності є традиційними, а де конфліктують з ними. Але для протестантів все це складається в одну суспільно-релігійну програму. Ця тема наразі є основною у взаємодії з суспільством. Тут ми бачимо демонстративну активність, яка частково є політизованою, бо незрозуміло, де це ініціатива церкви, а де – певних політиків, які хочуть використати церковний суспільний потенціал, голос, статус владної інституції. Для мене це окреме питання: наскільки церква, яка втягується у подібні акції, говорить від себе, і наскільки працює на тих, хто представляє певні суспільно-політичні позиції. Всі бачили активність, пов’язану з міжцерковною взаємодією. Цього року Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій святкувала ювілей – 25 років активної діяльності. Слід визнати, що протестанти різних деномінацій і напрямків були активними членами ВРЦІРО від початку. І багато в чому формували порядок денний для цієї консультативної міжцерковної групи і відповідного кола лідерів основних конфесій. Тому це можна вважати успіхом. Але в мене виникає питання: є тут результати, які працюють на Церкву, чи це більше стосується суспільного іміджу Церкви, або, як ми іноді кажемо, державно-конфесійних відносин. Останнє потрібно робити однозначно. Але наскільки те, що відбувається в форматі Всеукраїнської ради церков, відображає реальний стан речей всередині самих церков? Наскільки церковне «тіло» поділяє ті заяви, документи, які формуються у форматі ВРЦ, наскільки це працює на саму Церкву, більш широку «політику» у відносинах Церкви, держави і суспільства? «Картинку» теж потрібно робити, церква в певному сенсі від цього виграє, представляючи себе в іміджі проактивної інституції, яка робить заяви щодо злободенних питань. Але залишається питання: наскільки це відображає і впливає на реальний рівень розвитку загальноцерковної внутрішньої свідомості.

На мою думку, протестанти досягли найбільш помітних результатів у сфері неполітичній (і це насправді скромна, але перспективна праця) – освітні проекти, інституції, лідери-освітяни, які уособлюють ці процеси. Протестанти, всупереч загальноцерковним трендам, добре попрацювали на освіту і самоосвіту. Сьогодні ми маємо набагато більше освічених людей, яких визнають не тільки в межах своєї релігійної спільноти, а й у суспільному й освітньому просторі. Вони захищають дисертації, видають книги, досліджують і впливають на те, що відбувається всередині їхніх конфесій. Освіта рухається не за рахунок Церкви, а сама виступає рушієм. Це дуже цікавий процес, бо живе самостійним життям за рахунок окремих приватних ініціатив, окремих людей, які просто присвятили своє життя цьому служінню, розуміють це як свою місію. Роль протестантів в освіті, на мій погляд, сягає значних показників саме зараз, на зламі поколінь. Тому культурно-освітня сфера є найбільш успішною. Хоча, можливо, виглядає не так привабливо для лідерів, які звикли пити каву в компанії з іншими ієрархами, грати у «політику», кулуарно домовлятися і вдавати з себе дуже поважних людей, або представляти конфесії чи захищати суспільну мораль на рівні гасел. Без освіти все це зависає в повітрі.

Освіта зобов’язує ієрархів, активістів усіх рівнів до більш свідомої, системної і послідовної позиції. Розвиток освіти ставить питання до ієрархів чим вони займаються, наскільки це узгоджується з соціальною теологією, розвитком безпосередньо церковної спільноти, реальним рівнем міжцерковної взаємодії. Як узгоджуються наші програми на захист традиційних цінностей з іншими теологічними тезами, які говорять про місію Церкви у світі, що проявляється через любов, прийняття, смирення, розуміння, що ми не контролюємо цей світ і ми не можемо нав’язувати свій сценарій розвитку. Світ такий, який він є. Навіть з позиції меншості нам є що сказати і що робити. Скромна церква, хоч і виглядає більш пасивною в цих суспільно-політичних питаннях, стає більш впливовою, бо розуміє, що вона не має силових, економічних, політичних важелів впливу. І ось така бідна Церква, Церква, яка покладається на Бога, яка живе Словом і передає це Слово світові, стає насправді прогресивнішою, ніж ті ініціативи, що опікуються суспільним іміджем церков та їх доступом до влади. Це щодо освіти.

Хочу ще сказати про благодійність. Церкви не полишили благодійність, але їм складно це робити. Зараз церкви і релігійні організації, різні благодійні організації, які пов’язані з церквами, стикаються з багатьма перешкодами з боку державних органів. Це стосується і розмитнення гуманітарних вантажів, це стосується різних відносин з місцевими і центральними органами влади. Виглядає так, що держава не дуже зацікавлена, щоб церква була активною в благодійності. Церква продовжує це робити, але процес ускладнюється. І тому багато церков і релігійних організацій починають відмовлятися. Не тому що вони перестали любити людей і піклуватися про них, а тому, що через бюрократію витрати зростають до рівня абсурду, звітність постійно ускладнюється. Щоб займатися цим треба утримувати чималий штат, не всі це можуть собі дозволити. Тому, вихваляючись досягненнями у державно-конфесійних відносинах, церкви не можуть це перекласти на мову практичних питань. Їм це не вдається. Це дуже серйозний дзвіночок. Якщо світлини поважних церковних осіб, які насолоджуються близькістю до влади, не відкривають двері до вирішення питань і залишаються просто для соціальних медіа – це тривожний сигнал. Як перекласти всі ці високі розмови на більш практичний рівень актуальних завдань, конкретних кроків, як полегшити добродійну роботу церкви, її суспільну місію, не просто зустрічаючись за круглим столом, але допомагаючи церквам реалізувати свій суспільний потенціал в усій повноті, як цього досягти? Відповіді наразі немає.

Якою є конфесійна динаміка українських протестантів за цей час (приріст-втрата членства, активність у служінні, розбудова церковної інфраструктури)?

Великого зростання немає, залишаємося в тому ж соціологічному коридорі. Протестантизм не виходить за межі своєї суспільної ніші, хоча намагається. Він є місійним, тому не зупиняється в спробах, не те щоб захопити, але попрацювати на більш ширшій ділянці місійного поля. Бо місійним полем протестанти вважають все українське суспільство. Соціологічно протестантизм залишається в тих самих межах, він не може вийти за свої соціологічні обмеження. На це є причини. Є більш суворе розуміння членства. А це суперечить тенденціям сучасного суспільства, де гнучкість, мобільність, переходи стали новою нормою. Протестанти, особливо більш традиційні, тримаються за стабільне, фіксоване членство. І тут є протиріччя. Ми бачимо, що цей рік був роком пандемії, карантину, глобальних епідемій. Не тільки пандемія COVID-19, а пандемія страху, невизначеності, інших загроз. В такому стані люди втратили можливість спілкуватися обличчям до обличчя, проводити великі заходи. І протестанти як місійна спільнота теж дещо втратили. Вони продовжують шукати нові формати, але можливості досягти нових людей через місійну діяльність були обмеженими. Люди просто закрились у своїх будинках і квартирах, або в малих колах спілкування.

Розбудова церковної інфраструктури продовжується. Згадували про освітні, але це також і медіа, суспільні проекти, благодійність. Фактично протестанти перетворюються на повноцінні світи, де є більше ніж церкви, де є суміжні інституції, які працюють на церкви, але ними не є. Протестантизм за цей рік більше увійшов у медійний простір. Ми бачимо як багато церков, які могли собі це дозволити і навіть бідніші й менші громади, придбали камери, налагодили онлайн трансляції. Це величезний прорив. Це зобов’язує церкви дотримуватися стандартів.

Вони знають, що люди їх бачать, що хто завгодно може подивитися – церкви звикають бути прозорими і відкритими. Онлайн modus vivend (спосіб життя) дуже допомагає церквам пройти критичну межу і ввійти у медійний простір, щоб стати його частиною. Бо кроку назад вже не буде.

Але тут є обмеження. Поставити камеру і транслювати свої служіння на весь світ непогано, та не всі церкви мають контент, який цікаво дивитися. Побачили, що традиції фіксованого членства дійсно суперечать новим трендам суспільства і релігійних спільнот. Люди, не міняючи свого членства, долучаються до онлайн служінь інших спільнот, де контент кращий, де відбувається щось цікавіше. Не ногами голосують, як раніше, заходячи чи переходячи до інших церков. Вони обирають через екран: заходять на інші сайти, дивляться відео, проповіді, музичні служіння інших церков. І цей перерозподіл триває. І далеко не всі церкви спроможні задовольнити зростаючий попит на якісний контент. Не всі здатні втримати цей рівень, цей стандарт. Хтось здатний на 2-3 якісних служіння, а далі? Кожного тижня не так просто підтверджувати цей стандарт якості. Реструктуризація триває. Люди мігрують. Ця міжцерковна міграція, поява нових проповідників, лідерів, нових ідеологів, нових центрів впливу буде продовжуватися. Тому традиційні вертикальні структури, централізовані структури управління церковним життям, виявляються менш ефективними, ніж якісь онлайн зірки чи впливові персони. Це нова реальність. Це можливості для тих, хто має що сказати, має певний рівень, потенціал. І це дуже сильно обмежує того, хто не досяг на цього рівня та не може собі це дозволити.

Церкви залишаються в зоні непевності і по різному її розуміють. Деякі хвилюються і моляться, щоб ці всі змови лібералів, світових масонських темних кіл скоріше закінчилися, і люди повернулись до звичного способу життя, а церкви – до звичних форматів в тематиці проповідей, моделей лідерства, способу розуміння світу.

Є й інші церкви які розуміють, що це їхній шанс оновитися, вийти за рамки й розширити сферу впливу, знайти нову територію. Цей конфлікт старого і нового, конфлікт тих, які перелякані і тримаються звичного і тих, які бачать в цьому більше можливостей, триватиме. Це і проблема, сплеск певних конспірологічних теорій, це пандемія страху, а з іншого боку – можливість для нової творчості. І ті церкви, які підуть цим другим шляхом, визначатимуть мейнстрім для всієї протестантської спільноти.

Які виклики діяльності українських протестантів створила пандемія коронавірусу та інші фактори?

Це був виклик, щоб переглянути свою місію, стратегії в роботі з людьми. Тобто як ми можемо бути корисними для людей, коли особисті зустрічі неможливі. Яким чином ми можемо про них піклуватися, чи знаємо ми взагалі своїх людей. Є такі церкви, які втратили від чверті до половини своїх членів. Вони навіть не можуть зараз знайти своїх людей. Люди просто розійшлися. Хтось захворів і помер, хтось перейшов до іншої церкви. Але ці люди не розуміли необхідність повідомити про своє рішення, про свою проблему. Тому бачимо, що церкви втратили багато людей.

Разом з тим вони мали можливість досягти нових. Але виникає питання як це зробити. Це питання комунікації з навколишнім світом: наскільки добре ми знаємо членів своєї спільноти, наскільки знаємо сусідів, яким є рівень довіри? Наприклад, чи зможемо ми відчинити, якщо хтось постукає. Багато людей, які просто закрилися. З іншого боку ми бачили тих, які ігнорували взагалі всі небезпеки і цим зіпсували свою репутацію. Тому що Церква, яка не піклується про людей, яка вважає що треба ігнорувати все, яка робить наголос на своїй впевненості, вірі і довір’ї Богу, а сама нехтує турботою про інших, можливо, більш маловірних людей, також втрачає в царинах своєї місії, чисельності, впливу.

І ще одне питання, пов’язане з цим, фінансове. Якщо люди не зустрічалися, або зустрічалися онлайн, вони майже перестали підтримувати свою церкву фінансово. Я маю на увазі звичайні пожертви, завдяки яким церква могла звершувати своє служіння. І церкви зустрілися з цим величезним викликом. Наскільки сильною є мотивація людей бути присутніми, любити, допомагати своїй спільноті, цінувати цю можливість бути разом. І якщо немає цієї можливості бути разом фізично, то які інші є можливості проявити свою любов і свою приналежність, в тому числі через свої пожертви, через фінансові внески, для того щоб церква продовжила своє служіння навіть у цих незвичних умовах. Тільки одне питання про фінанси показало, що більшість церков виявилися неготовими до подібного розвитку подій.

Останнє, але за значимістю першочергове, що хотілося б відмітити – це виклик духовний. У перші дні пандемії люди почали звертатися до Бога, молитись. І євангельські церкви активізувались у цьому напрямі служіння. Але високий рівень активності важко підтримувати впродовж багатьох місяців. Це великий виклик – як об’єднати людей молитвою, як стати і бути церквою, яка молиться за світ, за людей, яка вчиться і вчить молитись. На жаль, багато церковних лідерів повернулись до звичайного життя, це можна побачити по соціальним медіа. Але даремно – зміни тривають і звичний порядок речей руйнується на очах. Тому більше духовного впливу матиме не та церква, яка правильно вірить чи правильно вчить, а яка молиться. Мені дуже радісно, що цього року протестанти зібрали Національний молитовний сніданок в Українському домі – центральному і символічному місці.

Хай це нагадає усім про важливість молитви, і хай це дозволить протестантам усвідомити свою відповідальність за молитовне заступництво перед Богом не тільки за свої церковні спільноти, але й за всю Україну й увесь світ.

Питання – Максим Балаклицький

#тижденьподяки2021

Leave a Reply